Лариса Кадочникова. 2. Я – не служниця часу

Лариса Кадочникова. 2. Я – не служниця часу

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про українську актрису театру і кіно, народну артистку України

Поетичну стрічку Сергія Параджанова більше ніж пів століття світ п'є як дороге вино. Нещодавно "Тіні забутих предків" включили до обов'язкової програми Гарвардського університету США. Мені здається, я розумію, в чому полягала новизна кіномови, створеної Сергієм Параджановим. Режисер вдало конвертував минуле у сьогодення, з чистого аркуша створив міфологізовану історію гуцульських Ромео і Джульєтти.

Коли творча група тільки-но прибула до Карпат, постановнику локація не сподобалася: ніякої патини, скрізь європейське взуття, асфальт, велосипеди, високовольтні вишки, чортові дроти. Пробувши кілька днів у готелі, Параджанов попросився на постій до місцевих жителів.

в фильме «Тени забытых предков», 19649 г.
У фільмі «Тіні забутих предків», 1949 р.

Ось тоді все і почалося... З'ясувалося, поруч з ним живе знаменита стара. Ніхто з місцевих не знав, скільки їй років: казали, більше сотні. Товариський режисер одразу ж познайомився з сусідкою, подарував старій гуцулці французькі парфуми, а та, ніби між іншим, розповіла, як ходила... з Іваном Франком по гриби.

Карпати, зрозумів Сергій Параджанов – це місце, де минуле і сьогодення живуть через паркан. І якось органічно, природно під час зйомок стрічки режисер виробив свою кіномову, яка перетворила кілька тисяч метрів плівки на сучасний шедевр, на який не впливає час. Це притому, що свіже кіно, подібно красуні, швидко старіє, шосте десятиліття "Тіні забутих предків" міфологізовано існують поза часом. Чому так відбувається?

- Я убедился, что могу песенный материал превратить в действенный, а действенный – в песенный. Я мог этнографический и даже религиозный материал перевести в бытовой. Ибо источник у них один и тот же. Меня можно упрекнуть в отступлениях от этнографической точности. Гуцулы надевают “меланки” (маски) не на Рождество, а на Пacxу. У них нет обряда “ярма” – да, я нарушил точность, но обряд подсказали сами же гуцулы. Я слышал песню (коломыйку) про то, как муж захомутал жену в ярмо, – аллегория, как бы означающая неравный брак. И я, когда мой Иван женится на Палагне, – свершил над ним этот вот “обряд ярма”.

* * *

Задумана як фільм не стільки про "гуцульських Ромео і Джульєтту", скільки про вільну людину, не прив'язану до приватних реалій, у Радянській Україні стрічка "Тіні забутих предків" раптом заграла новими фарбами, бо швидко стала знаковою для дисидентського руху. Під час прем'єри 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі "Україна" українські шістдесятники Іван Дзюба, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту, виступивши з різкою критикою арештів агентами КДБ УРСР, вчинених у середовищі української інтелігенції. За це з боку влади усі троє зазнали гонінь.

Організаторів акції непокори суворо покарали. Івана Дзюбу звільнили з видавництва "Молодь" і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, В'ячеслава Чорновола вигнали з редакції Київської обласної газети "Молода гвардія", а аспіранта Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР. Через якийсь час і сам Сергій Параджанов зазнав переслідувань, навіть був заарештований за феєричною 122-ю статтею (за мужолозтво), а відбувши термін, отримав заборону проживати в Україні. Відтоді він класично представлявся:

- Армянин, родившийся в Грузии и сидевший в русской тюрьме за украинский национализм.

Втім, мало хто тепер знає, але... до 1963 р., коли в Карпатах почався знімальний період "Тіней забутих предків", ні Сергій Параджанов, ні Юрій Іллєнко українською не розмовляли. Так, за національністю оператор був українцем, але з шести років з батьками мешкав у Москві; правда, щойно Юрій Іллєнко опинився в Карпатах, то відразу заговорив солов'їною. Що цікаво, залучений режисером до проєкту оператор прочитав повість Михайла Коцюбинського ... російською, але відразу погодився брати участь.

Сергей Параджанов
Сергій Параджанов

Вірменин грузинського походження Сергій Параджанов занурювався в українську мову поступово. Розповідали, він чудово співав і разом з місцевими жителями любив виконувати українські народні пісні, за що гуцули дивака обожнювали. Але через кілька місяців, проведених у Карпатах, Сергій Йосипович також перейшов на українську. З іншого боку, гордий кавказець ніколи не був ні політиком, ні громадським діячем.

* * *

Після виходу у широкий прокат кінодрами" Тіні забутих предків", знятої за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, Сергій Параджанов приймав привітання. Як вільна людина, ніколи і ні в чому він ні від кого не залежав, а тут ще дізнався, що творчу групу запросили представити стрічку на Аргентинський міжнародний кінофестиваль у містечку Мар-дель-Плате (Festival Internacional de Cine de Mar del Plata).

У коридорах Київської кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка, привселюдно, ніби жартуючи, режисер наліво і направо заявляв:

- Мне, если можно, билет в одну сторону.

Звичайно, доброхоти одразу ж доповіли куди слід, і до Буенос-Айреса у березні 1965 р. з усієї трупи полетіли тільки Лариса Кадочникова з Іваном Миколайчуком. Удвох. Юрія Іллєнка не випустили - мовляв, у вас дітей немає... Вперше за кордон Сергія Параджанова Совок випустив лише у 1988 р., коли режисер потрапив до Голландії, де у Роттердамі представляв фільм "Ашик-Керіб", присвячений світлій пам'яті Андрія Тарковського.

* * *

У закордонну поїздку до Аргентини гардероб радянських артистів збирали всім світом. У когось із колег по кіностудії Іван Миколайчук зайняв чорний костюм, а також два светри - у Івана Гаврилюка. Як жінка Лариса Кадочникова більш ґрунтовно підготувалася: у неї на сім днів кінофестивалю були – вишита сорочка, спідниця і мініплаттячко.

Лариса Кадочникова
Лариса Кадочникова

Культурний шок актриса пережила в аргентинському готелі, коли побачила, що гардероб її англійської колежанки складають шість величезних валіз. Тим часом гріло почуття гордості: Лариса Кадочникова з Іваном Миколайчуком приїхали не себе показати, а шедевр. Перші п'ять днів пролетіли як у калейдоскопі - український фільм мав демонструватися ввечері передостаннього фестивального дня у величезному кінотеатрі "Negaro" на чотири тисячі місць.

Готувалися ретельно ... напередодні у перукарському салоні при п'ятизірковому готелі Ларисі спорудили наймоднішу зачіску того часу – "Babette": на витонченій стрункій актрисі вона виглядала особливо ефектно. Правда, щоб на ранок зберегти зачіску, кіно-Марічці довелося спати ... сидячи.

*   *   *

Коли закінчився показ "Тіней забутих предків" у кінотеатрі "Negaro", зал дружно встав, помовчав хвилину, а потім вибухнув оваціями... Навіть далека від карпатських реалій публіка відчула всю глибину кіномагії, коли образи просвічують крізь образи, а євангельська символіка перемішана з давньою, язичницькою. За підсумками фестивалю стрічку нагородили "Південним хрестом", а також призом Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ; FIPRESCI) – за "колір, світло і спецефекти".

- Это была неделя настоящего счастья, наша звездная неделя  (їм ганебно платили на день по $5 добових. - О. Р.) Больше такого в моей жизни не было, – зізналася актриса. З Аргентини ми відлітали справжніми кінозірками.

На свої сміховинні гроші - що Іван і Лариса могли привезти в подарунок генію? У радянських магазинах екзотичних фруктів тоді не було, і на знак подяки вони вирішили подарувати режисерові ... справжній кокосовий горіх! Не уявляєте, як вони везли сувенір через кілька кордонів, проходячи митницю за митницею... Коли актори приїхали до маестро в його крихітну двушку на площі Перемоги, 1, і вручили подарунок, щедрий Сергій Параджанов одразу ж кокос передарував комусь із гостей.

Воістину це був homo ludens - людина, що грає. Причому часто - грає у небезпечні ігри. Оскільки у 1962-1974 рр. Сергій Йосипович жив у центрі міста, повз його семиповерхівку крокували святкові демонстрації. Одна з них могла закінчитися для маестро великими неприємностями. Річ у тому, що одного разу фронтон будинку завісили портретом Брежнєва.

І тоді геній вирізав одне око генсеку і влаштувався на підвіконні на стільці, щоб дивитися через отвір на святкові гуляння радянського народу. Природно, демонстранти жваво відреагували на “ожившее” око Леоніда Ілліча, і агенти КДБ УРСР незабаром вломилися до квартири.

- Ни над кем я не издеваюсь, - відкинув звинувачення здивований Сергій Йосипович. - На парад трудящихся я просто смотрел глазом товарища Брежнева.

*   *   *

в фильме Мечта, не предай, 1990 г.
У фільмі "Мріє, не зраджуй", 1990 р.

В Україні Лариса Кадочникова швидко знайшла свій храм Мельпомени.

У цьому також, нехай опосередковано, їй допоміг Сергій Параджанов, який привів московську актрису не лише в українську класику, але і в російську драму.

Якось у хрущовці у Параджанова, де завжди товклася неймовірна кількість найрізноманітніших людей, 40-річний Сергій Йосипович взяв її за руку і сказав:

- Лариса, я тебя хочу познакомить с молодым режиссером, учеником Товстоногова: он работает в киевском театре.

Це був Михайло Юрійович Резнікович (1938), який раптом її пожурив:

- Лариса, почему вы не в театре? Вы же – театральная актриса. К нам пришла небольшая группа молодых ребят: некоторые из них московскую школу прошли, некоторые – театральный институт имени Ивана Карпенко-Карого закончили. Я закончил мастерскую Георгия Александровича Товстоногова, и мы будем ставить спектакли. Это очень хороший театр: прекрасное среднее и старшее поколение, замечательный директор Леонид Тимофеевич Куропатенко. Непременно приходите.

Надихнувшись розмовою з М. Ю. Резніковичем, у 1964 р. Лариса Кадочникова стала актрисою Київського національного академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки, де служить, до речі, досі. Це - брехня, що з Москви вона приїхала до Києва примою: до трупи Ларису Валентинівну взяли спочатку ... на епізод вистави "Шануй батька свого" Віктора Лаврентьєва і довго придивлялися. Тоді до трупи Театру російської драми імені Лесі Українки кожного року брали не більше двох-трьох артистів, а творча конкуренція була найвищою…

в спектакле Госпожа министерша, 2001 г.
У виставі "Пані міністерша", 2001 р. 

На наше щастя, на щастя театралів, навіть цього року улюблена публікою актриса Лариса Кадочникова зайнята у виставах: " Пані міністерша" (можна подивитися 6 вересня 2020 р.), "Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків "(24 вересня), а також "Актрисі завжди вісімнадцять " і "Насмішкувате моє щастя".

*   *   *

Багато чого за останні 55 років змінилося, але пристрасть, жага сцени не просто залишилися, а киплять. Втім, минули ті часи, коли вони з Адою Роговцевою грали по 24 вистави на місяць. Уявляєте, грали кожен Божий день, а при цьому примудрялися ще в кіно зніматися, але при цьому жодного разу не порушили театральний репертуар. Театр, ні, Театр ці великі актриси ніколи не підводили ... Потім якось настали роки, коли раптом стало мало вистав, та й кіноролей стало мало, але ніколи Лариса Кадочникова не уявляла свого життя без цього театру. І - в жоден інший театр не погоджувалася перейти.

Коло замкнулося, парадигма склалася. У Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки вона зіграла різні головні ролі, але з 1974 р. однією з найважливіших і найулюбленіших для неї стала Лариса Дмитрівна Огудалова у "Безприданниці" за п'єсою Олександра Островського. Цю ж роль раніше грала її мати у кінофільмі "Безприданниця" Якова Протазанова.

До речі, найголовнішим рецензентом тоді стала мама, відома радянська актриса Ніна Ульянівна Алісова. Спеціально вона приїхала до Києва з Москви на виставу за участю доньки: сиділа в залі, ридала, а потім за лаштунками сказала:

- Ты сыграла Ларису! Ты сыграла эту роль. И зал так тепло тебя принял! – такая похвала дорогого стояла.

Не всі знають, що у складі трупи Гастрольного театру сама Ніна Алісова цілий місяць їздила країною і 30 днів поспіль грала у "Безприданниці". Грала до знемоги, у прямому значенні цього слова. Коли закінчився останній спектакль, актриса просто зомліла.

*   *   *

Народити дітей, яких хотів перший чоловік - Юрій Іллєнко, внаслідок двох важких абортів Лариса Кадочникова не змогла, хоча старанно лікувалася. Був час, лікарі її переконували, що у них можуть бути діти... Для пари творчих людей, які чим далі, тим більше захоплювалися – кожен своєю творчістю - це було покарання. Потім настав момент, коли подружжя просто втомилося один від одного.

в фильме «Вечер накануне Ивана Купала», 1968 г.
У фільмі «Вечір напередодні Івана Купала», 1968 р.

Врахуйте, прожили вони разом 18 років. І першу декаду як режисер Юрій Іллєнко вперто знімав дружину у кожному своєму фільмі: "Криниця для спраглих"(1965; сценарій Івана Драча), "Вечір напередодні Івана Купала" (1968), "Білий птах з чорною ознакою" (1971; премія МКФ у Сорренто, оператор – Вілен Калюта), "Наперекір усьому" (1972), "Мріяти і жити" (1974; сценарій Івана Миколайчука).

Так виникла яскрава кіногалерея колоритних портретів українських жінок, таких, якими б їх хотів, але в реальному житті не бачив сам режисер: Підорка, Дана, Бояна, Марія. Мені здається, що в кіно зі своєї дружини-актриси Юрій Герасимович діставав те, що вимагала його природа. Чи вимагала цього у мистецтві природа Лариси Кадочникової, для мене питання відкрите.

Лариса Кадочникова с Юрием Ильенко, 1976 г.
Лариса Кадочникова з Юрієм Іллєнком, 1976 р.

Так, Юрій Іллєнко ніби спростовував розхожу думку колег по цеху, мовляв, у Лариси Кадочникової “очень сложное лицо, и снимать крайне сложно”. Однак, коли розладналися особисті стосунки – ймовірно, після фільму "Мріяти і жити", який вимучив обох – чоловік-постановник раптом усвідомив, що від нього не дружина, а Муза йде. Розумію, як це складно, коли художнику доводиться вибирати між тим, що ти хочеш і що ти можеш. Але, як на мене, ще важче прийняти, що у такому синкретичному виді мистецтва, як сучасний кінематограф, важливо брати відповідальність за те, що ти фільм робиш не для свого самоствердження, а для того, щоб максимально розкрити креативність зібраних тобою в команду колег.

*   *   *

Так, Юрій Іллєнко зрозумів, що не можна у кінематографі жити однією артисткою. Це закономірно... Навіть великий Федеріко Фелліні, від завжди обожнювала Лариса Кадочникова, зняв Джульєтту Мазіну лише у чотирьох своїх фільмах... Через десять років подружнього життя "найкрасивішої української кінопари" стосунки не те, що зіпсувалися, а себе просто зжили: почалися сварки, невдоволення, нерозуміння. До всього ж, Юрій Іллєнко відкрив для себе іншу актрису - Людмилу Єфименко (1951), раніше відому глядачам за роллю дружини Корчагіна за теледрамою "Як гартувалася сталь" (1973-1975) Миколи Мащенка.

Для Лариси Валентинівни настали непрості часи... Роботи в українському кінематографі раптом не стало. На щастя, як манна небесна, надійшла пропозиція від "Centralna Wytwórnia Programów i Filmów Telewizyjnych Poltel"! Після невдачі фільму "Мріяти і жити" її затвердили на головну роль у стрічці "Будинки з дощу "("Domy z deszczu"; 1975) польського режисера Рішарда Бера за оповіданням "Дощовий світанок" Костянтина Паустовського. І - запросили на місяць: на зйомки, до Польщі.

Лариса и Юрий Ильенко
Лариса та Юрій Іллєнко

За цей час сталося незворотне, щось у стосунках подружжя зламалося, хоча формально кожного дня Юрій Іллєнко телефонував і... зізнавався у коханні дружині. Але вона вже знала, що кожного дня чоловік спить з іншою. Коли актриса повернулася зі зйомок, інтуїтивно відчула: точно з'явилася суперниця... Якийсь час щосили Лариса Валентинівна намагалася зберегти сім'ю, тому що була прихильність, було кохання, була пристрасть божевільна, але все даремно.

*   *   *

З Польщі Ларису Кадочникову чоловік зустрів, як завжди зізнався у коханні, як це було 12 років тому, коли студент ВДІКу проводжав дівчинку з сумними очима. Вони повернулися додому, в свою милу хрущовку, а за годину вона вирушила на важливу зустріч. Буквально за декілька кроків від будинку вона зустріла ту жінку, яка прямувала до їхнього під'їзду: веселу, з косичками…

На нервовому грунті у Лариси почалася кровотеча, і щоб остаточно себе не занапастити, лікуватися вона пішла до маминої молодшої сестри, тітки Ліди. Додому, на проспект Перемоги, вона повернулася через кілька днів, постукала в двері.

- Кто там?

- Юра, это я, Лариса! – Чоловік розгубився, вона застала його зненацька.
- Убирайся отсюда. Или я вызову милицию.

Нічого не бачачи навколо, вона спустилася у двір, сіла біля під'їзду, а за кілька хвилин кулею вилетіла вона: розпашіла, пальто нарозхрист. Потім вийшов чоловік:

- Да что ты всё переводишь в трагедию, не преувеличивай!

Нічого чути Лариса Кадочникова не хотіла. Це був остаточний розрив стосунків - брудний, негарний кінець колись красивої історії.

* * *

У наступних кінофільмах: "Свято печеної картоплі" (1976), "Смужка нескошених диких квітів"(1979), "Лісова пісня. Мавка" (1981; за мотивами поеми Лесі Українки), "Легенда про княгиню Ольгу" (1982), – режисер Юрій Іллєнко також знімав Музу. Тільки тепер нею була Людмила Єфименко, в образах - відповідно - Анни, Мирослави Павлівни, лісової русалки Мавки і, нарешті, княгині Ольги. Одне слово, після довгих років спільного життя їхній шлюб завершився гучним розлученням і довгою судовою тяжбою... через двокімнатну квартиру площею 29 м2 житлової площі з шестиметровою кухнею. Ще у 1963 р. щасливим молодятам ту житлоплощу видав багаторічний директор Київської кіностудії імені О.П. Довженка Василь Васильович Цвіркунов (1917-2000).

в спектакле Обэж, 1985 г.
У виставі "Обеж", 1985 р.

Спочатку розходилася пара жорстко, різко, негарно. Чоловік хотів забрати все, але потім, схоже, зрозумів, що це – непристойно. І вони дійшли згоди: дачу, машину, гараж, гроші – забирає Юрій Герасимович, а Ларисі Валентинівні залишається їхня крихітна квартира на восьмому поверсі. Коли після розлучення вона повернулася додому, нахлинула самотність. Навіть якось не вірилося, що у 1971 р, коли їхній фільм "Білий птах з чорною ознакою" отримав Золоту медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю, до них на ці ж от 29 м2 заявилося 100 гостей, які прийшли з привітаннями! Де були тепер усі вони?

Тим часом молодша на 15 років Людмила Єфименко народила Юрію Герасимовичу двох чудових синів – Пилипа (1977) і Андрія (1987). Життя згладило кути. Пристрасті давно вляглися, тепер Лариса Валентинівна зітхає у світлій печалі:

- От меня поначалу Юра иметь детей не хотел, даже пришлось избавляться от нежелательной беременности, а когда захотел, стало поздно... К сожалению, в период развода он даже заявлял, что в Украине я не только больше не буду сниматься, но здесь и копейки не заработаю.

*   *   *

У засліпленому стані серця, намагаючись перекрити комусь кисень, як часто ми буваємо нещадними ... Був момент у 1982 р., коли Лариса Валентинівна серйозно намагалася залишити Київ і повернутися до Москви. У відвертій розмові художня керівниця Московського театру "Соврємєннік" Галина Волчек (1933-2019), яка завжди симпатизувала актрисі, прямо заявила:

- Вряд ли ты теперь в нашей труппе будешь играть такие роли, как Лариса из “Бесприданницы”. То есть к нам ты вернуться можешь, но за это время появилось много великих актрис, которые серьезно заявили о себе.

в спектакле Бесприданница, 1973 г.
У виставі "Безприданниця", 1973 р.

Далі - більше, тобто ще більше проявилася жіноча солідарність. Була у Лариси Кадочникової тоді реальна можливість поступити до Московського академічного театру імені В.В. Маяковського. Театральний режисер Алла Кігель (1932) якраз хотіла поставити там "Дядю Ваню" і запропонувала керівництву театру Ларису Кадочникову на роль Олени. Актрису викликали до Білокам'яної - вона зробила показ, і директор Михайло Зайцев з художнім керівником Андрієм Гончаровим прийшли у захват.

Втім, позначилося одне "але"... У театрі імені В.В. Маяковського також сяяли чудові актриси, як мінімум, п'ять-шість "зірок". Ні, її настійно запрошували: - “Лариса Валентиновна, переезжайте!" Поки вона роздумувала, сумніваючись, мовляв, точно не впишеться в усталену трупу - ситуація вирішилася по-московськи. Хтось із колег почув, що Кадочникову з Києва збираються брати на роль Олени у виставу "Дядя Ваня" – і зірки купою поставили ультиматум головрежу. Синдром собаки на сіні вбиває саму собаку. Як сказала румунська письменниця Кармен Сільва (Elisabeth zu Wied; 1843-1916):

- Счастье – это единственное, что можно дать другому, не отнимая ничего у себя.

* * *

...Востаннє колишнє подружжя бачилося на похороні актора Леся Сердюка (1940-2010) – наприкінці травня 2010 р. прощання з артистом проходило у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Лесь Сердюк був найкращим другом Богдана Ступки - той просто не міг стояти і дивитися на покійного колегу, тому вийшов у коридор. Юрій Іллєнко постояв з дружиною Людмилою і теж вийшов.

в фильме
У фільмі "Нехай він виступить", 1981 р.

Слідом, за колишнім чоловіком, пішла і Лариса Валентинівна. Давно вона не бачила Юрія Герасимовича, але чула, що той тяжко хворий. Чоловік, який колись обсипав її величезними букетами мімоз, стояв і мовчав, але очі на виснаженому обличчі були сповнені сліз. Колишня дружина розуміла - у них залишається мало часу, тому підійшла першою і сказала:
- Юра, я все знаю.
Він подивився і перепитав:
- Видишь, ты видишь, какой я стал?
- Вижу, – відповіла вона. – Я желаю тебе здоровья. Все остальное у тебя есть.
Подальше зізнання просто її збентежило:
- Спасибо, Лариса, я очень, очень виноват перед тобой.

... Пройшло якихось два тижні, в середині червня 2010-го Лариса Валентинівна прийшла на похорон Юрія Герасимовича. Ні, вона не змогла не прийти... Ласі на сенсації журналісти кинулися до неї, але вона сказала про померлого тільки хороше, хоча різне траплялося у їхньому подружньому житті:

- Из жизни ушел гений украинского кино, фантастически талантливый человек. Мне безумно жаль, мне безумно жаль.

Через кілька днів після похорону Юрія Іллєнка до неї на підвіконня, в їх крихітну хрущовку на проспекті Перемоги, почали прилітати і сідати білі голуби. І тоді з легким сумом на обличчі Лариси Валентинівни майнула усмішка:

- Юра мне все простил, и я ему все простила, и он ко мне снова вернулся.

*   *   *

Це молодість судить, а зрілість відпускає гріхи.

Починаючи з другої половини 1970-х рр. вона справді знімалася не так багато, як хотілося. Не тільки в УРСР, а й у РРФСР. З теле і кінострічок Лариси Кадочникової слід назвати наступні: "На краю світу" (1975), "Час – московський" і "Припустимо, ти капітан" (обидві 1976), "Насмішкувате моє щастя" (1977; фільм-спектакль), "Хористка" (короткометражка) і "Море" (обидві 1978), "Зліт" (1979), "Ув'язнений другої авеню" (фільм-вистава), "Червоне поле" і "Чорна курка або Підземні жителі" (всі: 1980), "Як важливо бути серйозним" (1981; фільм-вистава), "Нехай він виступить" (1982), "Сподіватися" (1984; фільм-вистава), "Блакитна троянда" (1988), "Мріє, не зраджуй" і "Священні чудовиська" (обидва: 1990; фільми-вистави).

в фильме Красное поле, 1980 г.
У фільмі "Червоне поле", 1980 р.

Зі здобуттям Україною незалежності роботи у популярної кіноактриси начебто додалося. Та тільки усе за загальним рівнем фільмів залишало бажати кращого. Послідували стрічки за участю Лариси Кадочникової, а саме: "Київські прохачі "(1992), "Скажені гроші" (1995), "Пошуки любові", "Сьоме небо" і "Дідусь моєї мрії" (всі: 2005), "А життя триває" і "Четверта група" (обидві 2006), "Садівник" (2007), "Смерть шпигунам. Крим" (2008), "Сюрприз!"(2009), "Мама напрокат"(2010), "Генеральська невістка", "Наречена мого друга", "Політ метелика" і "Порох і дріб"(всі: 2012), "Шеф поліції" і "F63.9 хвороба кохання" (обидві 2013), "Турецький транзит"(2014), "Офіцерські дружини" (2015), "25-й година" і "Бестселер по любові" (обидві 2016),"Капітанша"(2017), "Подорож до центру душі", "Чуже життя" (обидві 2018), "Капітанша 2" (2019).

в фильме Полёт бабочки, 2012 г.
У фільмі "Політ метелика", 2012 р.

При всьому цьому, на моє глибоке переконання, лише Сергій Параджанов з властивим йому феноменальним методом "несобственно прямой субъективности" (П'єр Паоло Пазоліні) точно знав, а головне, розумів, як на знімальному майданчику працювати з унікальною актрисою Ларисою Кадочниковою.

Можете навіть не сперечатися, по-справжньому творча людина рідко звикається з поставленими їй рамками. З роками все глибше приходило розуміння: як вид мистецтва, кіно і театр побудовані на клінічній залежності від режисера, колег по трупі, репетицій, майстрів світла, звуку, декорацій, нарешті, джерела фінансування. Тим часом справжній митець за будь-яких обставин повинен зберігати свою творчу незалежність. І тоді Лариса Валентинівна спробувала повернутися до давно забутого заняття – до живопису, де кожен Божий день ти будуєш світ за власним розумінням.

*   *   *

Лариса Кадочникова, 1968 г.
Лариса Кадочникова, 1968 р.

Нині Лариса Кадочникова - відомий художник, автор численних графічних робіт; у Стокгольмі у неї купили дві дюжини картин, одну, але хорошу – у Києві. На запитання "Що змусило Вас зайнятися малюванням?" - Лариса Валентинівна посміхнулася і сказала, що до олівця і фарб її підштовхнула акторська доля, яка не надто гладко складається. Ні в театрі, ні в кіно у неї не було можливості повністю висловити свої творчі прагнення. І от знайшовся несподіваний вихід - малюнки.

Насправді в їхній сім'ї колись чудово малював батько, режисер-мультиплікатор Валентин Іванович Кадочников. Схоже, здібності передалися старшій доньці генетично. А ще у розмові Лариса Валентинівна зізналася:

- Именно Сергей Иосифович Параджанов подтолкнул меня к рисованию. У актеров часто бывают периоды простоя, когда нет работы ни в театре, ни в кино. Вот в один из таких периодов я стала рисовать. Показала Параджанову, которому, в принципе, ничего не стоило сказать: “Это гениально!” Но когда Сергей Иосифович это сказал мне, его слова вселили веру в себя. Я очень счастлива, что есть такая отдушина. Когда я рисую, я по-настоящему свободна.

Пройшли десятиліття, у своїй професії багато чого кожен з них досяг... Ілля Глазунов і Лариса Кадочникова перетворилися на самодостатніх творців, відомих не лише в країні, але й у світі. Щоб і далі реалізовувати себе у мистецтві, Лариса Валентинівна почала активно малювати і якось вирішила показати роботи одному з художників, які складали творчий колектив Кукринікси.

* * *

І плакатист так захопився побаченим, що показав картини Іллі Глазунову. Його реакція художницю збентежила: той сказав, мовляв, в них забагато ... диявольщини, Цур мене, Цур мене! Хоча це були начерки олівцем з репетицій. Схоже, Ілля Сергійович ревно не бажав, щоб колишні коханці хоч десь перетиналися. Навіть у живописі! Не пам'ятаю, хто це помітив, але:

- Отдаваясь, женщина воображает, что передала партнеру вечность, тогда как мужчина считает, что получил минутное удовольствие.

Після пів столітньої перерви, у 1990-х вони все-таки зустрілися в Москві, подивилися один на одного, як чужі: сказати було нічого... Навіть не вірилося, що колись Лариса так важко переживала їхнє розставання, ревіла, ночами не спала, позбулася дитини. Світ не зміниш: чоловік вивчає жінку, як барометр, хоча в результатах спостережень часто не йде далі завтрашнього дня.

в фильме Порох и дробь, 2012 г.
У фільмі "Порох і дріб", 2012 р.

До речі, вдруге Ілля Глазунов і Лариса Кадочникова могли зустрітися у 2013 р. – на зйомках документального фільму “Лариса Кадочникова. Автопортрет”... Режисер Дмитро Томашпольський навіть хотів, щоб у стрічці з'явився епізод їхньої зустрічі. Спочатку 83-річний метр пафосного живопису погодився, але потім ... рішуче відмовився. Схоже, Ілля Сергійович просто побоявся, що Муза побачить його постарілим, обрезклим, далеко не молодим красенем. Більше вони не спілкувалися, навіть не намагалися.

* * *

У її житті не всі чоловіки були такими.

Коли у 1988 р. Лариса Валентинівна святкувала ювілей і вирішила влаштувати творчий вечір у Червоному залі Будинку кіно, 64-річний Сергій Параджанов вже вмирав від раку легенів, тому в Баку інтенсивно працював над своїм останнім, так і не завершеним фільмом-пам'яттю "Сповідь", сценарій якого був ним написаний у Києві за шість днів 1969 р.:

- Тбилиси – некогда Тифлис – отличается и отличался от всех других городов предрассудками. Если курица кричит петухом – это к смерти. Если зимой белым цветом зацветает вишня – это к смерти. Тетя Аничка, женщина с зобом, в платье из черного сатина, догоняла черную наседку, прокричавшую петухом... На балконах стояли соседи и требовали срубить вишню. Вишня зацвела зимой белым цветом. Аничка рубила ствол вишни, проклинала ее, плакала…

Знаменитий український режисер Леонід Осика (1940-2001), який щойно випустив у прокат фільм "Увійдіть, стражденні!", дав актрисі бакинський телефон, але попередив: навряд чи маестро зможе приїхати. Вона зателефонувала і - неймовірно! - застала генія у готельному номері.

Вислухавши, Сергій Йосипович витримав паузу. А потім оголосив:

- Да я приеду. – Того ж вечора в її київській квартирі пролунав дзвінок, а другий чоловік Михайло Саранчук у трубці почув:
- Через полчаса спускайся вниз.

І два улюблених чоловіки Лариси Валентинівни незабаром внесли до хрущовки розміром 29 м2 три величезних пакета: в одному був коньяк, у другому – різні трави, які Сергій Йосипович просто обожнював, у третьому – східні солодощі. Більш щедрої і більш доброї людини в житті вона не зустрічала. Коли вже йшов творчий вечір Лариси Кадочникової, з нетерпінням публіка чекала на виступ Параджанова. І справді, наприкінці вечора Сергій Йосипович пробіг через весь Червоний зал Будинку кіно, дістав золоту шаль і накинув ювілярці на плечі. Не уявляєте, як зал вибухнув оплесками.

* * *

Кажуть, час лікує ... Це - з одного боку. З іншого - серцю не накажеш. В юності Лариса Валентинівна з головою кинулася в дивні стосунки. Адже Ілля Глазунов оточив чисту дівчину увагою. Схоже, художник кохав Музу - за відданість, чистоту, рідкісну красу. Після багатьох років собі вона зізналася, що такого кохання, як з Іллею Глазуновим, у її житті більше не було. Так, вона точно любила першого чоловіка - Юрія Герасимовича Іллєнка, з другим – ексдиректором Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки Михайлом Саранчуком більше 30 років перебувала у дивовижних стосунках, про які кажуть – "як за кам'яною стіною!”. Тільки справжнє кохання у людини одне.

в фильме Путешествие к центру души, 2018 г
У фільмі "Подорож до центру душі", 2018 р.

Тут важливо сказати, що і з третім чоловіком Ларисі Валентинівні шалено пощастило, як висловилася актриса, у 1989-му році Михайло Йосипович “был Богом послан”.

- Долгое время Михаил работал директором нашего театра. Однажды его упрекнули нашими отношениями, когда вызывали в ЦК и заявили: “Или кресло, или Кадочникова!” На это муж ответил: “Я кресло на Кадочникову не меняю!” – и ушел из театра… Подобные мужские поступки – редкое явление. Современные мужчины женщин любят, но работа для них – превыше всего. А вот Миша пошел на это, и то был поступок сильного мужчины. 14 января 2014 года его не стало.

*   *   *

в спектакле Надеяться, 1979 г.
У виставі "Сподіватися", 1979 р.

Дивна склалася ситуація: Аничка рубала стовбур вишні, проклинала її, плакала... На сьомий рік російсько-української війни народна артистка України (1992), народна артистка Російської Федерації (2004) Лариса Валентинівна Кадочникова усвідомлює: держава точно не допоможе їй з поліпшенням житлових умов. Живе вона у центрі Києва, на проспекті Перемоги – в маленькій двушці з суміжними кімнатами, заставленими авторськими картинами і малюнками. Навіть гостей прийняти ніде. Раніше актриса думала звернутися до уряду, щоб якось допомогли. Добре, що цього не зробила, посоромилася заговорити з Петром Порошенком, хоча поруч на одному заході сиділи.

Що, крім мужності і надії, залишається цій тендітній, невисокого зросту (165) жінці? Щоб відповісти, вона, - мудра – справжня, шикарна - могла просто вголос повторити монолог своєї героїні, театральної актриси Марії з фільму "Мріяти і жити" (1974), навіть виробництво якого 42 рази зупинялося зауваженнями і претензіями з боку офіційної влади:

- О, сколько слов я сказала на этой сцене, сколько слов… Только я всегда их знала наперед, а сегодня, кто подскажет мне слова? Никто! Только моя совесть. А кто она моя совесть? Мне вручили слова, мою судьбу. Я вышла на сцену. Я хочу понять… Нет… всё не так, по-другому. Я поняла сегодня, что дает мне право выйти на сцену. Как просто понять человека – его нужно просто любить! Я искала мать, я пришла к людям и увидела их лица и сердца… Вы смеетесь, ну, смейтесь громче! Только я не слышу в этом смехе доброты и ума. Теперь я твердо знаю, зачем я на сцене. Я – не служанка времени. Мы с вами творцы и соавторы времени!

Не знаю, після цього монологу мені згадалися рядки з вірша "Рыжекудрая красавица" ("La jolie rousse"; 1918) Гійома Аполлінера:

- Смейтесь, люди! / Чужие и близкие, надо мною вы смейтесь, / Потому что есть много такого, о чем я сказать вам не смею, / Так много, о чем вы мне сами сказать не дадите. / Снисхождения прошу у вас, снисхождения.

*   *   *

Що тепер для неї, бездітної актриси, найголовніше у житті?

- Без театра я не представляю свою жизнь. Он – это и лечебница, и любовь, и муж – всё. Могу ли я без театра? – Нет! Без мужчины могу, а без театра нет, другой работы не вижу, ну, только рисовать, но это что-то иное.

в телеспектакле Насмешливое моё счастье, 1977 г.
У телевиставі "Насмішкувате моє щастя", 1977 р.

У цьому житті що ще Лариса Валентинівна хотіла б встигнути?

Побачити - на театральних підмостках або кіноекрані - свою п'єсу.

Ще у шостому класі вона буквально проковтнула роман "Консуело" ("Consuelo"; 1843) французької письменниці Жорж Санд і закохалася у твір. Потім були прочитані біографія романістки, її листування з коханим, польським композитором Фредеріком Шопеном.

Ларису буквально запалила ідея виписати історію в п'єсу і неодмінно зіграти.

- Меня интересовала проблема сосуществования двух творческих личностей: гения Шопена и уникальной женщины-творца Жорж Санд. Я показала сценарий бывшему генеральному директору Киевской киностудии имени А.П.Довженко Николаю Мащенко: он заинтересовался и обещал поставить, но 2 мая 2013-го года Николая Павловича не стало. Затем я предложила худруку Национального академического театра русской драмы имени Леси Украинки Михаилу Резниковичу поставить пьесу, но помешал кризис…. Летала моя рукопись и в Москву, и даже в Париж. Везде идея нравилась, но нигде до реализации дело не дошло. Только надежды терять не стоит – пусть никого из нас она не оставляет.

У справжніх жінок, як і у справжніх актрис, все у житті відбувалося, ніби кожна з них Консуело. Жорж Санд вчиняла так, як чорним по білому написала:

- Как итальянские женщины относятся к мадоннам: в часы раскаяния они молят о прощении, а когда грешат, завешивают лик занавеской.

*   *   *

Тим часом справжня Актриса грає актрису, грає Себе, щоб знову і знову виходити на сцену Театру російської драми, де незабаром Лариса Кадочникова з'явиться в образі Сари Бернар у виставі "Актрисі завжди вісімнадцять". До речі, найближча вистава - 5 вересня 2020 р., в суботу, початок о 17:00.

Лариса Кадочникова
Лариса Кадочникова

Чи уявляєте ви, на секундочку, що відбувається з актрисою, коли вона сідає за гримувальний стіл у своїй гримуборній? З мовчання починається магія.

Не поспішаючи актриса залишає одну особистість і починає готуватися до вистави. А далі що, Ларисо Валентинівно?

- Ты садишься перед зеркалом, смотришь на себя, берешь в руки кисть, чтобы нанести первые штрихи грима, и вдруг понимаешь: это уже не Лариса Кадочникова, это – твоя героиня… Проходит полчаса, и ты, Сара Бернар, готова к спектаклю: ждешь третьего звонка, переступаешь порог сцены – и попадаешь в другой мир.

Друзі мої, ловіть цю неповторну мить магії.

Олександр Рудяченко

Фото: з відкритого доступу

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-