Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

Як Росія окупувала Київську митрополію: історія мовою архівів

Укрінформ
В Києві відбулася міжнародна наукова конференція, присвячена юрисдикційному статусу Київської митрополії

У Києві днями відбулася міжнародна конференція, присвячена юрисдикційному статусу Київської православної митрополії. Вчені європейських вишів та українські дослідники, найвідоміші в цьому напрямку фахівці, обмінялися думками щодо драматичної події в історії України  - перенесення престолу Київської митрополії до Москви. 

Це був детальний розбір грецьких та турецьких архівів 17 століття, який відкривав маловідомі українському загалу сторінки, історичні передумови анексії, деталі процесу, наслідки якого так болісно переживала Українська церква наступні 333 роки. Сьогодні для України здається справжнім дивом, що після великих пожеж у Стамбулі збереглися такі ключові для української церковної  історії документи. Дивом є те, що знайшлися інтелектуально чесні фахівці з Росії, які не намагалися їх фальсифікувати  та підпорядкувати російській кон’юнктурі. Ми подаємо найбільш цікаві думки (фрагменти виступів), які пролунали на конференції.

У СТАРОРУСЬКИХ ПЕРЕКЛАДАХ ГРЕЦЬКЕ ДІЄСЛОВО ДОЗВОЛУ ТРАНСФОРМУВАЛОСЯ НА СВОБОДУ

Констянтин Вєтошников, доктор богослів’я та історії, науковий співробітник Бібліотеки візантиністики (Париж):

-Ми за останні місяці стали свідками величезної історичної події в житті українського народу та української держави. Це - скасування актів 1686 року, які давали право московському патріарху висвячувати митрополита, та надання українській церкві Томосу про автокефалію. Я наполягав на скасуванні актів, так само, як допомагав зрозуміти як і Російській церкві, так і іншим, що ці акти не встановлювали повної юрисдикції над Києвом Московського патріарха. Скасування актів дозволило більш вільно проходити процес надання Томосу.

В архівах збереглося дев’ять документів, які юридично та канонічно віддзеркалюють цю тематику. Один - в оригіналі, два - в грецьких копіях, решта – у староруському перекладі. Тобто в загальноприйнятій концепції Київська митрополія була «підпорядкована» Москві. Натомість дієслово, яке вживається у рукописах грецькою мовою, лише означає, що функція Вселенського патріархату, яка полягає у висвяченні митрополита Київського, доручена патріарху Московському.

Тексти деяких документів кажуть про київську митрополію, як про «підпорядковану» патріарху Московському. Але тут же пояснюють, що мається на увазі. Це дозвіл висвячувати або поставляти московським патріархам митрополита Київського. Тільки це і нічого більше. Синодальний лист на ім’я патріарха Московського стверджує, що митрополія буде підпорядкована московському патріарху і додає: нехай висвячується від неї митрополит. Це підтверджується іншими документами. Староруські переклади трансформують термін «дозволу» на «свободу». Складно сказати,  чи було таке трактування помилкою, чи фальсифікацією, але грецькі тексти говорять тільки про дозвіл. Згідно з документами, Московський патріарх мав би діяти замість і від імені Вселенського патріарха, і на його доручення. 

Таким чином, мова йде лише про дозвіл поставляти митрополита Київського.

Тема відносин митрополита Київського та Московського патріарха також варта уваги. Бо часто в актах згадується, що митрополит Київський має визнавати патріарха Московського як свого старця та старішого. Кілька актів додають причину - чому так: бо він був ним висвячений.  Так само інші терміни показують, що зв’язок між Московським патріархом та митрополитом Київським – це зв’язок духовного наставника, а не адміністратора та законного патріарха. У той самий час є патріарші акти середніх віків, які стосуються Київської митрополії й говорять про послух та зв’язок Київського митрополита із патріархом Московським.  У тих документах говориться про послух вірності, честі та прив’язаності єпископів до свого митрополита. У багатьох документах ми бачимо, що митрополити мають підпорядковуватися патріархові та Синоду. Для вираження цього використовують різні терміни: «підпорядкування», «любов», є вирази «обов’язок підпорядкування» (мається на увазі – Святій церкві), «мати належну любов та підпорядкування» (мається на увазі – Церкві).

У документах 1686 року немає згадок про підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові.  Таким чином, мова йде лише про дозвіл висвячувати митрополита, а не повну передачу юрисдикції. І передбачено це лише з причин висвячення патріархом Московським, якого митрополит Київський має визнавати як старшого та старійшого. Він має поминати його та бути йому підсудним. Митрополит Київський при цьому мав у першу чергу поминати ім’я Вселенського патріарха, а по тому Московського (ця умова вказана у дев’яти документах). Київська митрополія також перебуває в усіх списках Вселенської митрополії до певного періоду. Митрополит Київський мав поминати першим ім’я Вселенського патріарха, оскільки саме він був для нього канонічним патріархом, а по тому патріарха Московського, як старшого та старійшого. Оскільки поминання патріарха митрополитом не проста молитва чи вираз дружніх почуттів – це канонічний акт, прописаний священними канонами. А тому його невиконання є актом розколу і карається позбавленням сану.

У вас тут люблять казати, що у вас є «канонічна церква» (мається на увазі УПЦ Московського патріархату – авт.), так ось вона вже не має канонічного предстоятеля. Навіть до надання Томосу предстоятель «канонічної церкви», згідно канонів, мав би бути позбавлений сану. А після надання Томосу говорити про їхню канонічність абсолютно неможливо. Ми бачимо спробу представників Російської ПЦ довести, що необхідність згадувати ім’я Вселенського є простим проханням або побажанням, і що це, мовляв, не містить натяку на збереження юрисдикції Вселенського патріарха, і що патріарх Московський і митрополит Київський не брали на себе обов’язків про його виконання. Але  Патріарший синодальний акт 1686 року не висловлює побажань. Він постановляє, що митрополит мусить поминати ім’я Вселенського патріарха у належні моменти літургії.

Всі документи стверджують, що все це було зроблено лише з пастирської необхідності, через війни між імперіями (оскільки свята Константинопольська православна церква не могла належно дбати про Київську митрополію). Всі документи наводять три умови, за яких було дано дозвіл Московському патріарху висвячувати Київського митрополита. А це: обрання митрополита Київського духовенством та мирянами митрополії; поминання Вселенського патріарха перед Московським; збереження всіх привілеїв Київського митрополита.  Всі три умови були порушені Московським патріархатом, що послужило однією із формальних підстав для ануляції актів 1686 року.

До того ж, у жодному акті не вказано, що постанови даються довічно. Формулювання показують, що дані акти давалися, як такі, що вирішують поточні питання, а не постійні. Даний фактор показує, що не було повної передачі юрисдикції.

РОДИННО-МАФІОЗНИЙ ЗВ’ЯЗОК У СПРАВІ АНЕКСІЇ

Євген Нікольський, доктор філологічних наук, доктор богослів’я:

1

-Анексія Київської митрополії – частина великого історичного процесу, який розпочався не 1686 року, а значно раніше. Бо процес анексії почався ще за часів гетьмана Богдана Хмельницького та патріарха Нікона. Перший шукав собі союзника в особі Москви, а другий хотів підпорядкувати собі все українське духовенство. Період закінчився в час гетьманства Івана Самойловича та патріарха Іоакима. Саме вони стали головними діячами перепідпорядкування. Гетьман був готовий проявити ініціативу до зближення з Москвою, а приводом для цього стали перевибори архимандрита Лаври. У листопаді 1683 року помер архимандрит Лаври Інокентій Гізель. Лавра у той час була ставропігією Константинопольського патріархату. Але гетьман чомусь звернувся до Москви, де просить дати благословення обрати наступника настоятеля Лаври. Московський патріарх дає таке благословення і архимандритом Лаври був обраний Варлаам Ясинський. Той звернувся до Московського патріарха з проханням дати грамоту на цю посаду. Звернення намісника Лаври до чужої юрисдикції не лише недоречно, а й є канонічним злочином.

При аналізі подій, пов’язаних із перепідпорядкуванням Київської митрополії, необхідно зафіксувати часті порушення обітниць, послуху всіх, хто брав участь у даному проекті. Ці події стали каталізатором того, що між патріархом Іоакимом та гетьманом Іваном Самойловичем почалося обговорення питання про поставлення на Київську кафедру лояльного Москві митрополита, здатного порушити присягу Константинополю. Московський патріарх у листах гетьману наголошував, що українська паства виявилася без верховного пастиря і що слід зайняти вакантне місце київської кафедри. 1684 року Іоаким пише, що українська митрополія під час свого «вдівства» слабшає, а чернігівський пастир (Лазар Баранович) слабкий та хворий і не здатен обслуговувати потреби свого краю. З ініціативи московського уряду в кінці 1684 від московських царів Петра та Івана в Константинополь відправляється прохання до Константинопольского патріарха, де пишуть, що київська кафедра порожня і на неї зазіхає  єпископ Йосиф Шумлянський. Царі Іван і Петро, а також цариця Софія вказують бажання, щоб Київський митрополит висвячувався в Москві. І що, мовляв, про це просив весь український народ. Царі мотивувалися настроями І. Самойловича. У січні 1685 року Самойлович відправив московському уряду листа з проханням надати пастиря для Київської митрополії.

Тепер про Йосифа Шумлянського… Цей єпископ захопив кафедру у Львові і хотів поставити свого брата на Луцьку кафедру. На той час там був єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський, який посварився з Яном Собеським, кажуть вкрав гроші. Донька І. Самойловича після смерті свого чоловіка одружилася із племінником владики Гедеона. Тому гетьман вирішив поставити цього єпископа на Київську кафедру. Перед тим його послали до Москви на своєрідні оглядини, і патріарх навіть дав йому 10 рублів. Цей родинний мафіозний зв’язок також суттєво впливав на події із зміною юрисдикції Київської митрополії.

Українське духовенство було проти поставляння митрополита із Москви, що проявилося у невизнанні цього митрополита аж до появи грамот із Константинополя. 

Звертаю увагу на той факт, що Московський патріарх господарював на чужій канонічній території без погодження, фактично ставить архипастиря, благословляє розкольницькі собори та шантажує православних «уніатською» загрозою, щоб приєднати  Київську митрополію.

Московська вдалася до чорного піару, щоб допомогти приєднати Київську митрополію.  А далі відбулося приниження української церкви аж до рівня простої єпархії.

Людський фактор завжди поєднаний із геополітикою та контекстом, щоб розуміти причини.

Майже всі основні ініціатори й учасники анексії Київської митрополії – патріарх Іоаким, царівна Софія, її коханець Голіцин, Гедеон Святопок-Четвертинський, Іван Самойлович (якого погнали в Сибір) – не прожили й п’яти років після цих подій. Всі понесли кару Божу.

ІОАКИМ  НЕ ЗНАВ НІ СТАРОЇ ВІРИ, НІ НОВОЇ, АЛЕ ЩО НАКАЖЕ ВЛАДА, ТЕ Й ГОТОВИЙ ВИКОНУВАТИ

Олександр Саган, професор:

-До розповіді професора Є.Нікольського додам кілька слів до портрету патріарха Іоакима. Цей московський патріарх, організатор анексії Київської митрополії, до чернецтва був офіцером із рейтарського (кінного) полку, яким керував голландець Бокховен. Для Московії це була армія так званого «нового ладу», що нині назвали б своєрідним спецназом – вишколені професійні військові. Він мав сім’ю, чотирьох дітей. Вже у лютому 1654 року (фактично одразу після горезвісної Переяславської ради) московитський полк, в якому служив Іван Савйолов у чині капітана, окупував Київ і став тут гарнізоном. Коли Іван дізнався, що вся його сім’я загинула від чуми, то він постригається в ченці в Межигірський монастир, що під Києвом. Майже два роки він перебував тут, вивчав ситуацію у Київській митрополії зсередини. А повернувшись у Московію, дуже швидко стає улюбленцем як патріарха Нікона, так і царя Олексія Романова, що сприяло його стрімкій духовній кар’єрі.

Ставши у 1674 році патріархом, Іоаким починає готувати відторгнення Київської митрополії від Константинополя. Він знав на які клавіші натискати,  адже дуже добре відчував українську ситуацію, знав її зсередини. Тобто патріарх майстерно проводить фактично спецоперацію, передусім завдяки підкупам, зрадам та порушенню присяг, що й підготувало ґрунт для згаданого відторгнення. Ці методи й стали візитівкою патріарха Іоакима, який завжди дуже індивідуально працював із людьми. Як професійний військовий, завжди на перше місце ставив «державницький інтерес», виразником якого вважав передусім царя. Коли його, ще на початку духовної кар’єри, від імені царя запитали, якої віри він притримується – старої чи нової, Іоаким відповів, що він «не знає ні старої віри, ні нової, але що накаже влада, те й готовий виконувати і слухатися її у всьому». Така позиція, очевидно, й була ключем його стрімкого кар’єрного росту.

НЕ ІСНУВАЛО ПІДКУПУ ДЛЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА ДІОНІСІЯ

Олесь Кульчинський, історик, кандидат філологічних наук, Стамбульский університет:

-Українську церкву було анексовано та окуповано у важку для неї пору ісламського панування. Мільйони вірян ошукано, сплюндровано частину великої церкви, яка була поєднуючим містком з іншим християнським світом. Ту ж частину духовенства, яка чинила опір окупації, нещадно переслідували.

А багато сторінок історії просто невідомі. Православна Київська митрополія має дуже глибокі зв’язки із своєю Церквою-Матір’ю. І це ставить філософські виклики. Наші взаємовідносини із Вселенським престолом висвітлюються в Україні дуже слабо. Заручником став і опис процесу анексії Київської митрополії.

А ніхто і ніколи не продавав Київську митрополію, як це твердять у Москві. Низка османських документів підкріплює цей висновок. Мова йде про документи, які описують дипломатію Москви в період церковної окупації. Канцелярські документи Дивану османів детально описують місію московського гінця Микити Алексєєва до султана Мегмеда IV. Саме цьому під’ячему патріарх Діонісій видав грамоту щодо Київської митрополії. Хроніка описує аудієнцію Алєксєєва у турецького султана. Її написав очевидець, паж османського володаря Мегмед Сілагдар. Він був свідком діяльності російського посланця. Існують два листи великого візира османів до царів та Василя Голіцина, які дещо прояснють ситуацію із тим, як Москва отримала права на Київську митрополію та як діяв Алєксєєв при дворі султана. Алєксєєв, за османськими джерелами, гостював винятково у справі мирних перемовин з Москвою. Документи підтверджують, що османи досить глумливо реагували на вимоги московських царів. На цьому тлі марно шукати поступок Москві і у церковних справах, бо тоді Вселенські патріархи були підпорядковані султану, який був етнархом, а, отже, урядовцем. Питання Києва також залежало від падишаха із Диваном.

Вціліло сорок чотири документи про цей час. Всі ці документи стосуються патріарха Діонісія четвертого. Чимало з них скріплює османський підпис патріарха Діонісія, жоден не фіксує згадок про Київ. Один із них зачіпає плату Діонісія за його призначення на патріаршество. Ситуація та комплекс документів і османів, і митрополії, достеменно підтверджують, що Діонісій не передавав Київську митрополію Москві. Тому це питання не потрапило до офіційних османських джерел. А ті скрупульозно описували дипломатію Москви. Церковна проблема османів та Москви достеменно відображає загальну політичну ситуацію. І вона була не на користь Москви. В цих умовах османи відмовляють московським царям навіть у видобутку солі на кримському кордоні… Якщо вірити джерелам, падишах насміхається та глузує з російських послів. Тому джерела показують, що він дав Москві лише формальні поступки, що були вигідні Туреччині. Тобто цілком у дусі Візантії.

У церковній царині такою ж формальністю мали бути грамоти патріарха Діонісія. Передача без передачі, підтвердження миру без підтвердження миру. Втім, ситуація стає заручницею російських міфів, передусім про те, що українську митрополію продано за соболі і двісті золотих. Ця оповідка не лише вбиває клин недовіри між українськими мирянами та Матір’ю-Церквою. Це – чорна санкція на окупацію Української церкви. Типу хай що, а Київська митрополія відійшла Москві. Не важливо як, бо, на думку московітів,  і греки, і Київський митрополит – люди ниці.

А тепер давайте подивимося на те, що писали у той час про патріарха Діонісія. Глибоко віруючий, досвідчений у Писанні, постійний у турботі про церкву, учений, доброчесний, постувальник, керманич для своєї пастви. А що свідчить сам Микита Алєксєєв у своєму звіті про так званий «підкуп»? Він пише, що взяв дозвіл у візиря на благословення до патріарха (тобто навіть на зустріч із патріархом брав дозвіл у візиря) і уточнює, що має передати патріарху плату («жалованіє») – кілька соболів та золотих. У згаданому звіті Алєксєєв також  пише, що османи відмовлять у церковній справі і що він везе плату («жалованіє»). Це стало підставою деяким історикам говорити про хабар (симонію) Діонісію четвертому. Навряд чи цей подарунок був потрібний патріарху і був для нього принциповим. Діонісій оперував великими коштами – лише оплата патріаршества коштувала йому приблизно три тисячі венеційських дукатів.

Тут важливо зрозуміти, і це підтверджують турецькі документи, зокрема щодо фінансової діяльності патріарха Діонісія IV, що тодішня патріархія була включена в структуру Османської імперії. Тому якби таке важливе рішення, як передача Київської митрополії, було ухвалене, його мали б обов’язково зафіксувати, бо йдеться про документи канцелярського характеру.

Адже, згідно з російським історичним міфом, Константинопольський патріарх «продав» Київську митрополію «за 200 золотих монет і три сорока соболів», що на той час складало в сумі близько 1000 рублів. Але насправді така сума була звичайною для російських пересічних подарунків, що ми бачимо на прикладі інших дарів російського царя. Цей «акт передачі» Київської митрополії не потрапив до турецьких офіційних реєстрів тому, що його просто не було.

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-