26 серпня. Пам’ятні дати

Свято встановлено згідно з Указом Президента від 16 серпня 1993 року. В Україні вугільна промисловість є однією з найдавніший галузей народного господарства, а її історія складає понад 120 років. За геологічними запасами викопного вугілля Україна посідає перше місце в Європі та восьме у світі. Найбільше його на Сході нашої країни (Донецький басейн), але видобувають його і на Заході (Львівсько-Волинський басейн). Для багатьох міст Донбасу День шахтаря є чи не головним святом року, саме тому чимало міст регіону відзначають сьогодні і День міста. На жаль, свято четвертий рік поспіль затьмарене війною на сході нашої країни. Саме тому святкування цьогорічного Дня шахтаря відбудеться у Києві на фестивалі «Вітер зі сходу». Проходитиме він на концертному майданчику неподалік Арки Дружби народів. У концерті візьмуть участь музичні гурти та виконавці зі Сходу України, виступатимуть патріоти з Донбасу, вимушені тимчасово проживати за межами рідного краю, громадські діячі, волонтери, відомі особи.    

Події дня:

Цього дня 1657 року Гетьманом України було обрано Івана Виговського. Іван Виговський увійшов в українську історію, передусім, як поборник сильної і незалежної України. Гетьманом його було обрано після смерті Богдана Хмельницького. Саме Виговський організував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, мозковий центр козацької революції. Виговський виховав ціле покоління урядовців і дипломатів, тримав у своїх руках всі нитки внутрішньої і зовнішньої політики. Він, по суті, був дорадником і правою рукою Богдана Хмельницького – брав участь в усіх воєнних походах, укладанні міжнародних угод. Після обрання гетьманом він продовжував політику Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. Виговський намагався утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. Він уклав українсько-шведський договір, відновив союз з Кримським ханством та почав переговори з Польщею. Але активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала велике занепокоєння Москви, яка після Переяславської угоди 1654 року сприймала Україну не як рівноправного союзника, а виключно як васала. Царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів (передусім духівництва) антигетьманську опозицію. Підкуплювалася козацька старшина, всіляко підбурювалися запорожці та селянство. Так, Виговський змушений був жорстоко придушити заколот Мартина Пушкаря – полтавського полковника, людини невеликої освіти, але надзвичайно амбітної. Тоді під Полтавою загинуло понад 15 тисяч козаків, а взагалі та домашня (громадянська) війна коштувала Україні до 50 тис. людських життів. Підступно-агресивна позиція Москви спонукала Виговського до союзу з Польщею – у 1658 році було укладено Гадяцький договір. Дізнавшись про це, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Виговський здобув блискучу перемогу над росіянами під Конотопом у 1659 році, розбивши вщент царські війська, але не зміг скористатися тим результатом і виявився абсолютно безсилим проти таємної політики підбурювання і підкупу. Проти гетьмана знову виступила частина старшинської опозиції, яку створили промосковськи настроєні полковники. Зрештою, Іван Виговський змушений був зректися булави і виїхати в Польщу. Невдовзі його було звинувачено у зраді і розстріляно. А це слова з маніфесту Івана Виговського, написаного понад 350 років тому: «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо – насамперед, домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинности, а тепер примушені підняти законну оборону та удатися до сусідів з проханням про поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цеї війни, що розгорілася…»

26 серпня 1789 року Національними установчими зборами була прийнята Декларація прав людини і громадянина – один із засадничих документів Французької революції, що визначала індивідуальні права людини. В основу ідей Декларації прав людини і громадянина покладена концепція рівноправ’я і свободи, що належить кожному від народження. Природними правами людини і громадянина оголошувалася свобода особистості, свобода слова, свобода переконань, право на супротив гнобленню. Декларація і сьогодні є одним із наріжних каменів французького конституційного права. Вона підтверджена французькою конституцією 4 жовтня 1958 року. 16 липня 1971 року Конституційна рада Франції визнала Декларацію юридично обов’язковим документом, порушення якого прирівнюється до неконституційності. У 2003 році ЮНЕСКО включила декларацію в реєстр «Пам’ять світу». Декларація мала великий загальносвітовий вплив на утвердження принципів ліберальної демократії.

Ювілеї дня:

275 років від дня народження Антуана Лорана Лавуазьє (1743-1794), французького хіміка, члена Паризької АН. Реформатор хімії: його праці сприяли перетворенню хімії в науку, яка ґрунтується на точних вимірюваннях. У дослідженнях хімічних перетворень Лавуазьє почав використовувати кількісні методи, зокрема зважування. На підставі закону збереження маси при хімічних реакціях пояснив явище горіння як процес сполучення речовин з киснем; довів, що процес дихання подібний до горіння, що вода є сполукою водню з киснем. Разом з іншими ученими розробив хімічну номенклатуру, заснував (1789) один з перших хімічних журналів – «Аннали хімії». Опублікував «Початковий підручник хімії», в якому визначив поняття «хімічний елемент». Він є також одним із засновників термохімії. Лавуазьє був досить заможною людиною, але майже всі свої статки він витратив на наукові досліди в галузі хімії. З 1768 року Лавуазьє служив відкупщиком. Але ні бездоганна репутація, ні заслуги перед батьківщиною, ні наукова слава не врятували вченого від трагедії якобінського терору. В 1794 його звинуватили у змові з ворогами Франції і гільйотинували за рішенням революційного трибуналу. Широко відомою є фраза Робесп’єра, сказана з цього приводу, що мовляв «республіці потрібні не хіміки, а патріоти». Існує чудовий портрет видатного вченого разом з дружиною роботи Жака Луї Давіда, який можна побачити в Інституті Рокфеллера в Нью-Йорку.

142 роки від дня народження Василя Михайловича Юрчака (1876-1914), українського драматичного актора. У 1896-1914 рр. працював у Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові; був одним із кращих акторів цього колективу. Український театральний діяч і письменник Степан Чарнецький, високо оцінюючи Василя Юрчака як найкращого актора в театрі товариства «Руська бесіда» за весь період його існування, писав: «Юрчак був серйозний, глибокий народний драматичний талант. В його голосі було так багато драматичного виразу й сили, що саме тут вдирався він на верхи творчості, тут проявлявся його талант в усій його силі та глибині. Був це тип актора з Божою іскрою в грудях. Не мав за собою ні підготовчих студій, ні загальної широкої, ні театральної освіти, мав тільки – великий талант. Мав у собі щось наче яснояву, якусь надземну інтуіцію, що дозволяла йому розв’язувати найтяжчі, найбільш заплутані психічні проблеми…» Юрчак умів устами, «обличчям, очима, рухами – снувати фрагменти якихось ліричних мелодій чи цілих поем». На Василя Юрчака орієнтувалися всі актори, у нього вчилася молодь,  йому поклонялася публіка. Не випадково Амвросій Бучма на схилі віку у своїй «Автобіографії» (1949) так тепло висловлювався про видатного актора, називаючи його своїм першим учителем. «Це був справді величезний і глибокий талант», - писав Амвросій Бучма. Своїм учителем Юрчака називав і Мар’ян Крушельницький.

26 серпня 1910 року народилася Агнес Гонджа Бояджиу (1910-1997) – майбутня Мати Тереза, місіонерка Римо-католицької церкви, відома своїм подвижництвом у справах благочинності.

Цього дня 1914 року народився Хуліо Кортасар (1914–1984), аргентинський письменник. З 1954 року жив у Парижі, був перекладачем в ЮНЕСКО. Автор драматичної поеми в прозі «Королі» (1949), що є вільною інтерпретацією давньогрецького міфу про Тесея, повісті «Гонитва», збірок оповідань «Бестіарій», «Кінець гри», «Таємна зброя», «Усі вогні – це вогонь», «Той, хто поруч з нами»; романів «Іспит», «Виграші», «62. Модель для збирання», «Гра в класики». Як зазначив один із відомих аргентинських літературних критиків, «… в Аргентині є два культових письменника: Кортасар і Борхес. У їхній творчості визначилося два основних інваріанти аргентинського художника: Кортасар з його радістю і світлою надією, з його завжди розкритою, розімкненою в майбутнє поетикою, і Борхес, з його замкненим рухом свідомості по колу, відчуттям безвиході буття. Це як два полюси: легкість Кортасара і важка вага Борхеса… Кортасар – приклад творчої зухвалості». Кортасара українською перекладали Анатоль Перепадя та Юрій Покальчук.

95 років від дня народження Вольфганга Завалліша (1923-2013), видатного німецького диригента і піаніста. Уродженець Мюнхена, Завалліш брав приватні уроки фортепіано і композиції, поки не був призваний у гітлерівську армію. Його розподілили у зв’язкові: вважалося, що музиканти краще справляються з азбукою Морзе, оскільки розуміють ритм. У 1947-му 24-річний Вольфганг розпочав диригентську кар’єру в Аугсбургському оперному театрі. Через шість років він став наймолодшим музичним директором у Німеччині, очолив театр Аахена. Понад два десятиліття (1971–1992) Завалліш посвятив роботі на посту музичного керівника Баварської опери; ще десять років (1993–2003) очолював Філадельфійський оркестр. Завалліш вважався одним із кращих інтерпретаторів німецької музики, особливо Роберта Шумана і Ріхарда Штрауса. В якості піаніста він виступав з першокласними камерними співаками – Дітріхом Фішером-Діскау, Елізабет Шварцкопф, Томасом Хемпсоном. З останнім Завалліш здійснив декілька зразкових записів романтичних вокальних циклів. У лютому 1994 року він потряс філадельфійську публіку: коли сніговий буревій завадив оркестрантам добратися до концертної зали, диригент сів за рояль і зіграв сцени з «Тангейзера» і «Валькирії» Вагнера по партитурі. Завалліш був товаришем папи римського Бенедикта XVI, відомого любов’ю до фортепіанної гри. В 1999 році майбутній глава Ватикану відслужив реквієм по Мехтильді Завалліш, дружині музиканта, котру він зустрів у 16 років і з якою прожив усе життя. Їхній син Йорг помер у 2013 році. Вольфганг Завалліш диригував аж до 83-річного віку, але через ортостатичну гіпотензію (недостатній прилив крові до головного мозку) вихід на сцену для нього став надто ризикованим.