Як вирости із арештантських роб? Стратегія антизради

Як вирости із арештантських роб? Стратегія антизради

Аналітика
1834
Ukrinform
Пошук зради у інших, аби виправдати власну, став трендом. Влада зраджує народ, народ – владу.

Не про Івана Бубенчика (хоча й про нього буде теж) і не про Надію Савченко та інших реальних арештантів піде мова. А про певну рису нашого характеру, описану в одному психологічному експерименті. Він став відомим під назвою «парадокс арештанта».

Для тих, хто не знає, коротко про його суть.

Є два умовних спільники, які потрапили до в`язниці. Неважливо – винні вони чи ні, за корупцію кинуті за грати чи за спротив злочинній владі. Та доказів для повноцінного строку у поліції бракує. Тож вона розділяє арештантів по різних камерах і пресує.  А паралельно кожному обіцяє: будь слухняним,  здай свого партнера - і все обмежиться умовним строком.

Часу у в`язнів мало, а на кону – воля. Починають гарячково зважувати варіанти. Якщо обидва мовчатимуть, як партизани, то  доказів для серйозного покарання мало, отже їм світить незначний строк, і незабаром обидва вийдуть на волю. Якщо спільники синхронно «розв`яжуть язики», то  суд матиме докази і покарання буде суворішим – але прокурори доб`ються пом`якшення вироку «за співпрацю із слідством». Коли ж один мовчатиме, а другий його «здасть», то  «зрадник» отримає , як домовлено, умовний строк і волю, а «принциповому» вгатять на всю катушку – як покарання «за простакуватість».

Ми з вами люди шляхетні. І теоретично кожен обрав би стратегію «спільних дій» - ти не зраджуєш мене, я не зраджую тебе.

Однак, це лише в теорії все так однозначно. На практиці ж, під пресом, у самоті, без можливості перемовитися із спільником словом  людину мучать сумніви: «А чи варто дбати про іншого, коли тобі загрожує неволя?  І чи є гарантія, що товариш витримає тиск? І як би не «лоханутися» зі своїм альтруїзмом?» Адже розплата за нього може бути надто високою.

Психологи  провели чимало експериментів з добровольцями, аби з`ясувати, як діятиме людина в подібній ситуації. І дійшли невтішного висновку: альтруїстів серед учасників експерименту виявилася мізерна меншість. Більшість після тяжких роздумів схилялася до зради. Бо ж елементарна логіка підказує: «зрада»  зводить до нуля імовірність найтяжчого покарання і підвищує шанси вийти на волю.

І от що найцікавіше: крім сумнівів у доброчесності партнера і надто високої ставки у грі, виявлено ще й третій мотив. Еволюційний біолог Річард Докінз (який брав участь у ролевих іграх на тему «парадоксу арештанта») пояснює його так: зрадивши товариша і вмовивши себе, що друг вчинив (або - вчинив би) так само, людина відчуває драйв переможця і жадану нагороду сприймає вже не як 30 срібняків, а як заслужений приз за кмітливість.

Як там у одного відомого французького дипломата: «Вчасно зрадити - це не зрадити, а передбачити»?

У чім же тут «парадокс», спитаєте? А в тім, що переможною стратегія «превентивної зради» є лише тоді, коли партнер зрадника - добропорядний простак, або, кажучи сучасною мовою, – «неляканий лох». Якщо ж ваш спільник такий самий егоїст як і ви, і теж вас «здасть», то ви обидва мало що виграєте. При чому покарання за взаємну зраду буде значно суворішим, ніж якби ви один одного «відбілили».

Чи розуміють це люди, які опинилися в шкірі «арештанта»? Розуміють. Але, попри те, більшість все одно готова зрадити! У цьому й полягає згаданий «парадокс».

У нашому політичному житті все так і відбувається. Як не павуки в банці, так жучки в акваріумі. Вчорашні партайгеноссе, чкурнувши від слідства за кордон, спішать скомпрометувати начальство, поки воно не скопрометувало їх. Бо з дитинства всі знають: перше слово – дорожче «второго». І навіть така свята справа, як гуртування навколо «єдиного кандидата»,  нагадує часом біганину  від каси до каси в супермаркеті –  у пошуках ближчого місця в черзі.

Чим більше ти бачиш навколо зради, тим легше зрадити самому. І психологія арештанта притаманна не тільки «зрадофілам». Не менше її і в співців перемог. Бо ті, хто обожнюють переможців, недостатню користь для себе від  цих перемог сприймають як «зраду». Фраза іншого відомого політика «Нема вічних друзів, є лише вічні інтереси» багатьма моїми земляками сприймається  зовсім за іншою шкалою цінностей, ніж це передбачав сам її  автор.

Всі розуміють, що вічні підніжки не дозволять здійнятися у повний зріст. Всі розуміють, але не можуть спинитися. Річард Докінз заспокоює: егоїстична «арештантська» стратегія - це фундаментальне правило біологічної еволюції, відповідно до якого: не зрадиш – не виживеш.

Але ж, якщо всі народи вчилися цьому правилу, то чому ми, кажучи словами з відомого фільму, «виявилися першими учнями»?

Можливо, тому, що найкраще «стратегія превентивної зради» діє там,  де для цього є поживний бульйон – в суспільстві «простаків» і «лохів». Таким був наш народ, вирвавшись свого часу з  патерналістського мурашника під назвою СРСР – наївним, довірливим до аферистів. Мої ровесники охоче повідають, як у ті часи заряджали воду на сеансах Алана Чумака, як вкладали кошти в МММ і «Меркурій» Семена Юфи, носилися, як дурень з писаною торбою, з приватизаційними сертифікатами.

Серед 54 мільйонів пострадянських терпил, у ніздрі яких вдарив і збив з пантелику вітер свободи, безкарно ширяла якась тисяча яструбів-кидал, які стрімко гладшали, обдурюючи і обдираючи інших.  

Про їхнє життя-буття краще могли б розповісти деякі лідери «президентських рейтингів». Наприклад, той із них, хто наприкінці 80-х минулого століття сів на 15 років за «розкрадання народної власності в особливо великих розмірах»», і звільнений був лише з настанням Незалежності. Або щасливий "лотерейник", засуджений свого часу за шахрайство. Вони вчать нас гуманізму і демократії, і мимоволі замислюєшся:  а чи такі вже випадкові їх високі рейтинги? Чи й досі українців тримають у ролі простаків у тюремному експерименті?

Наші політичні вибори -  знахідка для еволюціоніста. Ніде більше так не виявляється «арештантська» психіка. Починаючи з «канівської четвірки» і численних наступних клятв: «не зраджувати майдан!»...  

Все це тягнеться червоною ниткою крізь нашу новітню історію - крізь «ширки» й універсали, переписані на бабусь і їх котів бізнес і віли, через кнопокодавство у ВР, яке КС, ухвалюючи вердикт щодо мовного закону, визнав, щонайменше, спробою «кинути» все українське суспільство. І чи не опинилося це суспільство з  юридично нікчемною законодавчою базою на межі морального вимирання?

Пошук зради у інших, аби виправдати власну, став нашим трендом. Чверть віку перманентного кидалова привчили діяти на випередження. Влада зраджує народ, народ – владу.

Чи не тому знехтували присягою кримські солдати й офіцери, і донбаська міліція, що безчеснішим здавалося  опинитися у ролі зраджених? («Він не сам пішов, це я його прогнала»). Чи не тому колишні добровольці й волонтери не вірять владі, що почуваються «простаками», яким з боку еліти (ще недавно такої прихильної) вже западло щось плебсу пояснювати?

Ось чому  такою прикметною є доля Івана Бубенчика. Чотири роки тому із сцени Майдану його закликали: «До зброї!» А нині підлеглі тих, хто закликав, судять того, хто відгукнувся?

Із фільму «Темні часи» дізнався, що в британській армії часів Другої світової був наказ: «Кожен- за себе!». Віддавався він воїнам підрозділу, приреченого на загибель. Після нього хочеш - тікай з поля бою, хочеш - здавайся в полон, а хочеш - стій до кінця;  кого на що вистачало. Невже й ми сьогодні, як після того наказу? Невже ми можемо називати себе нацією після цього?

Стратегія «рятуйся сам, потопивши ближнього» - виграшна, писав Річард Докінз, - але лише в короткотерміновій перспективі. А в довгостроковій  - призводить до вимирання  всієї популяції.

Нація – це та сама популяція. І якщо ситуація з вибором «зрадити чи повірити» щоразу повторюється,  і  «нелякані лохи», «невиправні простаки» й «переконані альтруїсти» в ній програють і емігрують, відходять на маргінес, «вимирають» духовно і фізично, то все, що залишається «кидалам» - це дурити і зраджувати одне одного. І ця  взаємна зрада не призводить до жодного зиску, виснажує і знекровлює самих переможців еволюції, які вимирають слідом за «лохами».

Як же всі інші нації пройшли крізь це горнило? Можливо, не всі. Можливо, й нас це чекає. Але теоретики знайшли стратегію для «парадоксу арештантів» більш успішну, ніж «Кожен за себе!» Докінз назвав її так: «Око за око».

«Око за око» - це не наївний альтруїзм, не «свята простота», це – справедливість, заснована на презумпції доброчесності. Формула її є простою.

Коли ти робиш перший крок у відносинах з людьми, завжди виходь із постулату, що твій новий партнер не зашкодить твоїм інтересам, а далі - просто повторюй його дії. Якщо він тебе кинув з першого ж разу, сміливо кидай і його. Кидай знову й знову, доки він не замислиться і не спробує виправити ситуацію, відповівши альтруїзмом на твій кидок. Якщо ж ви з першого разу обидва вчините, як альтруїсти, то виграєте як спільнота і перемагатимете надалі.

Однак, це ще не все. Є, виявляється, ще більш незвична стратегія боротьби із егоїстами - «око за два ока»! Тобто, якщо все ж таки тебе зрадили (в перший раз), ти не полишаєш добрих намірів і даєш людині другий шанс. А потім –знову, як і в стратегії «Око за око», просто повторюєш його вчинки. Нам, вихованим на недовірі, це може здатися неймовірним. Але математичні розрахунки довели: ця стратегія діє!

А тепер замислимося: чи це не той самий фундаментальний християнський принцип, який ми знаємо за формулою  – «вдарили по одній щоці, підстав іншу»? Ніде ж бо не сказано, що треба змовчати і після другого ляпаса… Виявляється, цей принцип закладений навіть в основу еволюції «за Дарвіном»? Чого ж ми так важко до нього йдемо?

Справа політиків - перевести цю стратегію на мову вчинків. Хтось же має почати з того, що - повірити?

Колись за океаном, в Америці, мені розповіли про дві категорії американських громадян – законослухняних і тих, хто «на картотеці». Перші ніколи не порушували закон, не брехали під присягою, і ними ніколи не цікавилася поліція. Їм вірять на слово і при оформленні бізнесу чи інших правових актах часто не вимагають документальних підтверджень. Але якщо ти хоч раз збрехав, зрадив чи порушив норми співжиття, ти потрапляєш до бази даних «не до кінця благонадійних» і тебе можуть з повним правом підняти вночі з поліцейським обшуком.

В 15-16 століттях на українських землях таких називали «люди добрі» і «люди злії». Не володарі визначали хто є хто, не судді – а суспільна думка. Джентльменському слову перших вірили беззастережно, других на вимогу загалу позбавляли всіх привілеїв і вольностей. Мабуть, насправді громадянським може бути лише суспільство, де облуда й зрада навіть в ім`я якихось «вічних інтересів» не можуть бути виправдані.

Еріх Фромм писав, що будь-яку особистість формує баланс між прагненням до влади над людьми і умінням поступитися власними інтересами заради інтересів інших. Можливо, коли ми виховаємо в собі і наших співгромадянах уміння тримати цей баланс, коли зрада перестане сприйматися, як перемога, а українці припинять ділити себе на лохів і кидал - може тоді ми перестанемо бути нацією арештантів?

Євген Якунов


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-