Джерела української нації та державності
Аналіз проблематики минулого та майбутнього української політики найлогічніше розпочати з витоків української нації та державності. В умовах війни між Росією та Україною ця тема стала однією з ключових в ідеологічному протистоянні між двома країнами, що воюють. Путін, а за ним російська пропаганда й навіть офіційна історична наука в Росії заперечують природно-історичний характер виникнення української нації та державності, намагаються скасувати Україну як таку і політично, і історично. Для нас же важливо не лише спростовувати вигадки російської пропаганди, а й розуміти діалектику взаємодії української нації та державності у процесах їхнього зародження та розвитку.
Витоки української державності – із Київської Русі. Родовий зв'язок сучасної України з давньоруською державою абсолютно очевидний і навряд чи потребує додаткової аргументації. Але саме тут ми стикаємось із проблемою гострих політичних баталій на полях спільної української та російської історії. Путінська пропаганда намагається монопольно приватизувати історію Давньої Русі на користь Росії, одночасно витравлюючи будь-який зв'язок з Україною навіть термінологічно (з російської науково-освітньої практики вилучають навіть поняття «Київська Русь»). Політико-історіографічна «боротьба за Давню Русь» – це не лише полеміка про минуле, це й політична суперечка про те, якими мають бути сучасна Україна та її відносини з Росією: Україна як частина «русского мира» чи як самостійний геополітичний суб'єкт.
Давньоруська держава насправді не була ні російською, ні українською, так само, як держава франків чи імперія Карла Великого не були ні сучасною Францією, ні сучасною Німеччиною. Але насіння традиції державності, посіяне в Київській Русі, зійшло згодом на українському ґрунті в нових історичних умовах і дало розвиток уже першим формам української державності. Саме тому українська суспільно-політична думка в різні часи (із XVII століття і до сьогодні) наголошувала на історичному та органічному зв'язкові української нації та української державної традиції з Давньою Руссю, зокрема як частини спільного європейського простору. А російська імперська традиція фіксувала зв'язок із Стародавньою Руссю суто за династичним принципом та як аргумент для претензій на історичні українські землі. Водночас сама російська державна модель сформувалася вже в Московії під визначальним впливом Золотої Орди. Ординська державна модель (самодержавство, надцентралізація за військовим зразком, сакралізація самодержця) відтворювалася в Росії в різних історичних умовах і в різних формах – від Івана Третього та Івана Грозного до імперії Петра Першого, комуністичного СРСР та путінської Росії.
У народній українській традиції витоки українства пов'язують насамперед із Козацькою епохою. Утім, і більшість українських та зарубіжних істориків визнають вирішальну роль запорозького козацтва у формуванні самостійного українського етносу та першого зразка своєї державності (у формі специфічної військово-політичної самоорганізації). Тут нічого ділити з росіянами, є чим пишатися і що оплакувати (а загальна історична пам'ять – і славні перемоги та трагічні події – ментальна основа етногенезу). У цю епоху вперше виразно виявляються своя, особлива, ідентичність, свої неповторні культурна та політична традиції, які відрізняють українців від інших східнослов'янських народів. У козацькій вольниці ми можемо знайти прообраз української напіванархічної демократії, інший тип легітимації національних лідерів та прагнення до звільнення від зовнішнього панування.
Третє джерело сучасної української нації та державності – хвиля національного культурного відродження, формування національної самосвідомості у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Цей процес відбувався одночасно і на території Великої України, яка перебувала у складі Російської імперії, та в західноукраїнських землях, що були частиною Австро-Угорської імперії. І в народній, і в офіційній традиціях духовним засновником українського національного відродження та сучасної української мови, головним класиком української літератури є Тарас Шевченко. У сучасній Україні саме його образ виконує роль символічного Батька нації.
Саме в цей період в Україні, як і в більшості європейських держав, формується сучасна (модерна) нація. Це було результатом національного громадського руху. Апофеозом та логічним результатом процесу національного культурного та політичного відродження в Україні стали українська національно-визвольна революція та прецеденти створення незалежної української держави у 1917–1920 роках. У цей короткий, але бурхливий історичний період ми бачимо зародження політико-ідеологічних тенденцій та конфліктів, які й досі впливають на українське суспільство: протистояння України національної та радянської; інтеграційні процеси в українському суспільстві та спроби створення квазідержавних утворень на основі окремих українських регіонів (Західно-Українська народна республіка, Донецько-Криворізька республіка); ідеологічні та особистісні конфлікти й розколи в національному русі, що призводили до його поразки; повстанський селянський рух проти будь-якої влади, яка робила замах на права і свободи селянина та дрібного власника.
Широкий ідеологічний плюралізм української революції 1917–1920 років характеризують її лідери як яскраві особистості: голова Центральної Ради Михайло Грушевський – уособлення поміркованої націонал-демократії; останній гетьман України Павло Скоропадський – провідник консервативно-державної течії; голова Директорії Симон Петлюра – революціонер-соціаліст та військовий диктатор, уособлення авторитарної лінії в побудові національної держави; Нестор Махно – революціонер-анархіст, лідер та символ повстанського опору будь-якої влади. Прояви всіх цих політичних течій ми спостерігали й у сучасній українській політиці.
Четверте джерело сучасної української нації та державності – Радянська Україна. У нинішніх кордонах українська держава сформувалася у складі СРСР. Відбулося не лише історичне возз'єднання українських земель, а й закріплення державної єдності українського етносу. Були масові репресії, трагедія Голодомору, які забрали життя мільйонів українських селян, боротьба з українським націоналізмом, русифікація та «совковізація», але була й українізація 1920-х – початку 1930-х рр., закріплення офіційного статусу української мови та масштабна державна підтримка української культури та мистецтва, хоч і під партійно-ідеологічним контролем. УРСР була квазідержавою у складі Радянського Союзу, але саме ця «напівдержавність» дала змогу швидко, безболісно та абсолютно легітимно здобути незалежність України після розпаду СРСР.
П'яте джерело сучасної української нації та державності – різні прояви національного руху на українських землях у 1920–1980 рр. – від українських політичних партій у Польщі у 1920–1930 рр. та збройної підпільної і партизанської війни на західноукраїнських землях у 1930–1850 рр. до дисидентського національного руху в Радянській Україні в 1960–1980-ті рр. Ідеологія національної незалежності далі жила на українських землях, попри відступи та поразки національно-визвольного руху.
Традиції давньоруської державності та славетні перемоги Козацької доби надихали ідеологів українського національного відродження у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., творців незалежної української держави у 1917–1920 рр., борців національно-визвольного руху: від ОУН – до українських дисидентів у СРСР. Саме цей зв'язок часів та традицій показує природність і органічність формування української нації та створення незалежної української держави. А радянська українська «напівдержавність» стала організаційно-політичним каркасом створення та оформлення незалежної Української держави у процесі розпаду СРСР у 1991 р. Поєднання української національної традиції та радянськості початкових державних інститутів і більшої частини правлячої політичної еліти на момент проголошення незалежності України, з одного боку, сприяли мирному та неконфліктному створенню незалежної Української держави на початку 1990-х рр., а, з іншого боку, заклали суттєві політичні протиріччя та деформації у становленні й розвитку молодої країни.
Українська нація в 1991 р. нарешті отримала свою державу. Але поступово виявилося, що державу та, мабуть, і всю країну фактично приватизували в прямому і переносному (політичному) сенсі правлячі еліти, частиною яких став бізнес-клас. Виникла нова фундаментальна суперечність – між егоїзмом правлячих еліт, неефективністю та непослідовністю державної політики з одного боку, та інтересами суспільства (нації), з іншого боку. Фактично держава працювала задля забезпечення потреб еліт, а не на користь суспільства. У процесі подальшого розвитку громадянської нації (громадянського суспільства) її інтереси та настрої періодично вступали в гостру суперечність з інтересами правлячої еліти, що двічі призводило до масових політичних протестів (Майданів), зміни влади, суттєвого оновлення державної політики. Але згадане протиріччя розв’язували лише частково. Щоразу сильнішим ставав розрив між міцною громадянською нацією та політичною системою країни, яка обслуговувала інтереси правлячих політичних еліт та олігархату.
У 2000-х роках для молодої української нації виникнув новий екзистенційний виклик – Російська імперія, що відродилася й набирала сили. У 2014 р. путінська неоімперія завдала по Україні першого удару, захопивши частину нашої території та розв'язавши проти нашої країни локальну війну на Донбасі в гібридному форматі. Але Кремлеві не вдалося відновити російський контроль над Україною гібридними методами. Тому 24 лютого 2022 р. Росія розв'язала повномасштабну війну проти України.
І в Росії, і навіть на Заході багато хто сприймав Україну як «failed state» (невдалу, неуспішну державу), яка швидко програє війну сильнішому, могутнішому суперникові. Але цього не сталося. І держава виявилася не такою слабкою, особливо певні державні інститути, насамперед Збройні сили України. Проте головною силою спротиву стала українська нація. Російське вторгнення згуртувало українців. Рівень консолідації українського суспільства виявився найвищим за всі роки незалежності України. У вогні та битвах опору російському нападові фактично відбулося нове народження української нації. Україна вистояла також і тому, що в найскладніших ситуаціях російської навали держава та нація (громадянське суспільство) ефективно взаємодіяли між собою.
Однак затягування війни з Росією, на жаль, провокує синдром утоми від війни, знижує рівень внутрішньої консолідації. Знову нагадують про себе старі традиційні проблеми (корупція, бюрократична неефективність, жадібність та егоїзм частини еліт). І знову виникають протиріччя між державою (політико-бюрократичними структурами) та громадянським суспільством.
Отже, нинішня велика війна з Росією показує нам як позитивні, так і негативні приклади взаємодії нації (громадянського суспільства) та держави. Обидві сторони цього досвіду необхідно врахувати в післявоєнний період.
Також треба брати до уваги й особливості формування та розвитку української нації. Українська нація і до здобуття незалежності формувалася знизу, спочатку у ворожому державному середовищі. Ця тенденція збереглася і після набуття власної державності. Сучасна українська нація формувалася не так цілеспрямованою державною політикою, як громадським активізмом. Два Майдани та національно-громадянський спротив російській агресії значно більшою мірою сприяли формуванню сучасної української нації, ніж державна політика національного будівництва.
Проте було б великою помилкою протиставляти націю та державу. Якщо нація (громадянське суспільство) перестає впливати на державу, віддає державну політику на відкуп політичним елітам, тоді держава починає працювати на забезпечення інтересів еліт, а не суспільства. І ми спостерігали це майже весь період незалежності України. Рецидиви такої ситуації бачимо й досі. У найгіршому разі міжусобна боротьба еліт за владу руйнує державу зсередини й робить її легкою здобиччю для зовнішнього ворога, що також відбувалося в українській історії.
Формула успіху для перемоги над ворогом та для успішного повоєнного розвитку – збереження національної консолідації, ефективна взаємодія нації (громадянського суспільства) та держави. Ідеться не про те, щоб «старих політиків» замінили на «нові обличчя» чи громадянських активістів. Завдання повоєнного часу – вироблення ефективної державної політики, селекція сильних державних менеджерів, формування дієвих та некорумпованих державних інститутів, забезпечення активної та конструктивної взаємодії громадянського суспільства і державних структур. Тоді в нас будуть передумови для сталого та успішного розвитку в майбутньому.
Володимир Фесенко
FB
реклама