«Крути 1918» -  ще раз про історичне кіно

«Крути 1918» - ще раз про історичне кіно

Укрінформ
Роздуми після перегляду довгоочікуваного в суспільстві фільму

Вийшов на екрани довгоочікуваний повнометражний історичний фільм режисера Олексія Шапарєва «Крути 1918», якого сміливо можна назвати «Крути 2019», оскільки у ньому більше від сучасності, ніж від історії. Номінально фільм веде мову про події сторічної давності, проте весь час звертається до сучасності – і буквально у кадрах фільму, і через загальний контекст.

Картина веде мову про легендарний бій під Крутами, який стався 29 (як офіційно) чи 30 (за уточненими українськими істориками даними) січня 1918 року. Тоді  кілька підрозділів українського війська, яке складалося здебільшого з київських студентів, змогли затримати чисельнішу армію більшовицького командира Михайла Муравйова.  Одна студентська сотня  потрапила у полон до більшовиків і була розстріляна. Кількість загиблих з українського боку склала кілька сотень воїнів, російські втрати вважаються більшими.

Бій під Крутами майже одразу став легендою, і з того часу його значення тільки зросло. Бій часто порівнюють із битвою при Фермопілах, яка сталася 480 році до нашої ери, коли 300 спартанців зі своїм союзниками ціною власного життя затримали перське військо царя Ксеркса.

У сучасній Україні кінематографісти, які беруться за тему Крут, надзвичайно ризикують, оскільки одразу опиняються під прицілом сучасних істориків, які досить ретельно дослідили і сам бій під Крутами, і багато обставин довкола нього. Непересічного фільму на цю тему чекають і критики та глядачі, які хочуть бачити на кіноекранах по-справжньому сучасне кіно.

Є підозра, що усі групи глядачів будуть розчаровані фільмом «Крути 1918»: історики навряд чи знайдуть у цій картині достовірно відтворені обставини бою під Крутами, критики будуть розчаровані кінематографічними чеснотами фільму, який видається надто вже нерівним та спекулятивним, а прості глядачі навряд чи знайдуть розраду у цьому вкрай заплутаному, не дуже логічному та малозрозумілому фільмові.

Можливо навіть, що цей фільм спричинить серйозну дискусію довкола українського історичного кіно або того, що ним називається сьогодні. Річ тут не стільки в очікуваннях та можливих упередженнях, скільки у самому підході до історичної теми українських кінематографістів.

У нас дотепер у кіносередовищі немає консенсусу щодо того, як знімати історію і що взагалі розуміти під історичним фільмом. Багато хто вважає, що історичним може бути будь-який фільм, у якому дія відбувається у минулому, причому це минуле розуміється тільки у якомусь матеріальному плані, як наявність на екрані застарілих моделей автомобілів, моди минулих років чи чогось подібного. Сюжет у більшості випадків значення не має, оскільки історія стає просто приводом для нестримних фантазій, які можуть бути дуже різними, проте здебільшого зводяться до численних спекуляцій та перекручень на різноманітні й актуальні саме тепер теми. Такі фантазії, либонь, потрібні, аби якось відтінити сучасність, проте вони мало що дають для розуміння самого минулого, самої історії.

Такий тип історичного кіно сформувався у сталінські часи, коли історія використовувалася для обслуговування поточних політичних потреб. Сталін для власних цілей звертався до досвіду російських князів та царів на кшталт Івана Грозного чи Петра Першого, а також до діяльності різного роду полководців, флотоводців, вождів так званих народних повстань, науковців  та діячів культури минулого. Їхні біографії, їхній досвід (у більшості випадків вигаданий чи певним чином зманіпульований) слугував для виправдання тих чи інших кроків у внутрішній чи зовнішній політиці. На жаль, сталінська модель ставлення до історичного кіно так і залишалася актуальною для багатьох радянських і пострадянських кінематографістів. Кон’юнктура на історичні теми нікуди не щезла.

Але таке кіно навряд чи можна назвати історичним, оскільки воно не про минуле, а про сьогодення. Проте історія має власну цінність. І підтвердженням цьому є закордонні історичні фільми, які історією не нехтують. Мова про картини, які розповідають про реальні події так, як вони відбувалися. Це дуже важливо, оскільки в історичному кіно відштовхуються насамперед від самої події, а не від політичних чи якихось інших завдань. Фільми тому і знімають, що певна історична подія настільки важлива для тої чи іншої спільноти, що вона прагне її увічнити на екрані. Прикладом такого історичного кіно може бути стрічка польського режисера Анджея Вайди  «Катинь» (2007), у якій йдеться про масове вбивство польських офіцерів навесні 1940 року. Для польського суспільства і для самого кінорежисера ця подія не втрачала актуальності впродовж десятиліть, саме тому фільм знятий і отримав відповідний резонанс у Польщі.

Це саме можна сказати і про інші історичні зарубіжні фільми, які стосуються і давньої , і сучасної історії. Звісно, не всі кінематографісти прагнуть дослівно дотримуватися історичної правди, певні речі завжди зміщуються та навіть драматизуються задля більшого емоційного ефекту, і все ж саме історична подія є первинним імпульсом для створення фільму. Далі вже історики та звичайна публіка можуть коментувати цю картину, критикувати чи схвалювати її, проте вони завжди на перший план ставитимуть історичну подію, а не саме кіно.

В Україні, на жаль, поки що подібного консенсусу не досягнуто,  оскільки не досягнуто консенсусу щодо української історії у самому суспільстві, яке дуже часто не може домовитися щодо багатьох історичних подій, особливо новітньої історії. Відтак, кінематографістам, які прагнуть відтворювати у фільмах події української історії, скажімо, двадцятого століття,  доводиться непросто з дуже багатьох причин.

І насамперед з причин суто історичного характеру. Більшість українських кінематографістів не прагне звертатися до істориків за консультаціями, вони фільмують за старими, відомими їм лекалами. А відомі сучасним українським кінематографістам зразки або радянські, або сучасні російські, які історію бачать у першу чергу як служницю політики.

В Україні історичне кіно, як колись історична література, сприймається у першу чергу як легітимізація самої України, визнання її існування не як чийогось додатку, а як самостійної держави, а українців як окремої нації. Тому значення історичного кіно дуже важливе, але кіно правдиво історичного, яке тримається фактів,  достовірно розповідає про реальні події та справжніх історичних діячів.

З такого погляду «Крути 1918» не є історичним фільмом, оскільки не тільки досить приблизно демонструє бій під Крутами, але ще й вплітає до фільму вигадану детективну історію, яка тільки утруднює сприйняття фільму, заплутує глядача хаотичним нагромадженням подій та персонажів, які дуже важко ідентифікувати.  Жанр цього фільму дуже важко визначити, бо тут поєдналися і псевдоісторичне, фактично костюмне кіно, і детектив, і трилер, і частково мелодрама. І кожен з цих жанрів намагається побороти сусідній, витіснити його з фільму, бо їм там усім тісно, як у якійсь маршрутці у годину пік.

Найгірше, що у цьому хаосі губиться сам бій під Крутами, який показано доволі епізодично, без  окремого пояснення, як і чому там опинилися українські військові, яка перед ними була поставлена мета, яке вони мали озброєння, які займали позиції, якою були сили сторін і тому подібне.  Перед нами просто доволі абстрактні сутички, атаки і контратаки, у яких без відповідних спеціальних знань годі розібратися.

Та сама проблема із персонажами, яких автори фільму толком не представляють, відтак доводиться здогадуватися, як всі ці люди пов’язані між собою. Запитання викликають і військовий вишкіл українських солдатів, який нагадує радянську армію, і самі персонажі, які вочевидь мали б мати прототипів, а не бути просто київськими студентами з фантазійного 1918 року.

Єдиним персонажем картини, за яким цікаво спостерігати, є Михайло Муравйов, російський завойовник та пізніший кат Києва. Для цього персонажа українські кінематографісти не пошкодували фарби у всіх сенсах цього слова. Він їм цікавіший за будь-кого іншого. Подібну цікавість досить важко пояснити у картині, яка мала б розповідати про героїв Крут, а не про їхніх катів. Невже серед українських персонажів не було цікавих та неординарних героїв?

Художня поразка фільму «Крути 1918» має чомусь навчити не тільки  українських кінематографістів, які займаються виробництвом фільмів, але й певне експертне середовище, яке з року в рік допускає до фінансування відверто слабкі кінопроекти і дає гроші кінематографістам, які не заявили про себе попередніми роботами і не додають авторитету вітчизняному кінематографу теперішніми.

Ігор Грабович. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-