Першачки в очікуванні канікул
Укрінформ продовжує свій соціальний проект — НУШ: батьківський щоденник. Цього разу батьки наших першачків уже підбивають перші підсумки, адже два місяці навчання в Новій українській школі — позаду, а попереду — канікули.
ЯК ВИРОСТУ, ПРИДУМАЮ ТАКУ ШКОЛУ, ЩО УРОКІВ ЗОВСІМ НЕ БУДЕ
- Мам, що, уже вихідні закінчилися і знову до школи? — такими словами у нас почався понеділковий ранок цього тижня, останньої зі шкільних п'ятиденок перед першими у житті мого НУШ-першачка канікул, – пише Тетяна Когутич, мама першокласника Лохівської ЗОШ І-ІІ ступенів ім. Ю.Герца, що на Закарпатті – однієї з двох у країні, на прикладі яких (бо там вчаться їхні діти) кореспонденти Укрінфому відстежують хід реформи НУШ.
Мої слова, що це останній навчальний тиждень перед канікулами — а це аж 9 днів, коли не треба буде вставати щодня о 7.30 — сина підбадьорили. Тому ми упевнено доходжуємо тиждень і — вперед, у канікули. Вже навіть склали список невідкладних справ.
Перше — купити новий бейблейд, із запускачкою на ниточці: “А я потім прийду з ним до школи і на групі всіх переможу!” Це — за те, що ми навчилися писати усі цифри від 1 до 9 та голосні букви і щодня (ну, майже) читаємо віршик із якоїсь книжечки.
Другий пункт — це обов'язковий похід у розважальний центр із піратським кораблем. І в музей.
- А можна, мам, у такий музей, де кістки динозаврів?
- Можна, але колись потім, бо у нас на Закарпатті таких нема, найближчий такий – за кордоном. Є у нас музей із опудалами тварин, ми вже з вами там були, але якщо хочеш, можемо ще раз сходити.
Опудал, виявилося, діти не хочуть. Після розмов, що кістки динозаврів для діток можна і самим зробити, якщо вже тут у нас нікого з древніх ящурів знайдено не було, зійшлися на тому, що підемо просто в замок у нас у Мукачеві, бо він — найцікавіший з усіх і найближчий. Благо, на Закарпатті у нас із замками все склалося, якщо вже з кістками динозаврів — ніяк.
Ну, і третій пункт must do на канікулах — це каруселі. Який школяр про них не мріє?
А тим часом підбиваємо з сином підсумки — що ж у нас за здобутки наразі, за 8 тижнів навчання в 1-му класі НУШ?
Пишемо всі цифри. Проблеми були з трійкою — вона у нас ніяк не піддавалася, розповзалася і була схожою на змію, а не на ворону. Але тренування, тренування і ще раз тренування (пишемо цифри вдома в рядочок у простому зошиті в клітинку, іноді різнокольоровими ручками, аби веселіше) — і все вийшло. Син навчився виділяти гарно написані цифри — як бачить, що вийшло добре, одразу кличе: “Мам, глянь, яка красива цифра 3 у мене вийшла!”
З буквами поки теж все ок: головне тренуватися! Були нюанси з написанням круглих літер — «а» та «о». Син починає вести їх не в тому напрямі, не зліва направо, а навпаки — тож треба стежити і перенаправляти, поки не завчив. І постійно аргументувати, чому дітям писати треба красиво і правильно. Як аргументи в хід ідуть розповіді про китайців і каліграфію, про те, що це допомагає структурувати нейронні зв'язки у мозку; в якості антигероїв у нас – лікарі, які некрасивим почерком пишуть рецепти, а мами потім не можуть прочитати і діткам ліки не можуть купити. Поки виходить спонукати до написання наступного рядка.
Але от що нам поки не піддається, так це малювання. Син відверто зізнається, що не любить малювати у зошиті вражень (я уже розповідала, що у першачків є спеціальний зошит, де після завершення теми тижня діти повинні намалювати свої враження від вивченого (теми такі: школа, друзі, осінь, батьківщина) і розказати вчителю, що саме й чому намалювали).
Остання тема, яку малювали, – професії.
Я в той день нагодилася забирати сина зі школи якраз у кінці уроку, коли вони здавали малюнки.
Бачу — в нього в зошиті три будинки.
- Каже, що будівельником буде, – вчителька підморгує.
Здав Любомир свої враження, пояснив сяк-так сенс свого малюнка (будуватиме він, значить, будинки — аж три), та й пішли ми додому. Дорогою кажу, мовляв, сину, ти ж хотів палеонтологом бути — динозаврів шукати (моїх дітей, як і багатьох, захоплює тема динозаврів, вони розрізняють ери та періоди, знають, хто з динозаврів коли жив і щоразу допитуються, що, мовляв, за несправедливість, що в Україні не було знайдено ні одного, – значить, погано шукали, як не знайшли! От ми виростемо — то знайдемо), ще — тварин досліджувати в Африці та Австралії... Що, питаю, передумав — на будівельника?
А малий так в очі подивився і щиро каже:
- Ні, мам, я просто будинок уже вмію намалювати, а динозавра і тварин — ще ні.
Отак-от. НУШ — це, виявляється, ще треба вміти й викручуватися.
Ну й іще, що приємно вразило, син за цей час таки призвичаївся у класі. Вдома щодня розповіді про однокласників: хто що казав, хто що робив, хто як дурачився і на кого за що нагримали.
Мій от перманентно бореться зі шкільною несправедливістю: що перерви несправедливо коротші за уроки. І часом не хоче йти до класу з дзвінком, утім, аргументовано, на його погляд, пояснює причину свого небажання. Вчителька — я дивуюся її терпінню! — намагається не звертати уваги і просто залишає його в спокої, а за кілька хвилин син таки йде до класу й сідає за парту, разом з усіма.
А я, зі свого боку, вдома шукаю потім контраргументи: мовляв, ну як ти навчишся в школі писати і читати, й станеш великим і розумним чоловіком — будівельником же ж! – якщо часу на уроки не буде, а тільки на ігри? Саме тому так і придумали: школа — це багато уроків і трохи перерв. Такі правила. Син, щоправда, не здається. Остання наша розмова “про це” закінчилася його словами, мовляв, то піди, мам, до директора, хай накаже, щоб у школі й уроки, і перерви були рівні. На моє зауваження, що це навіть директору не під силу, бо такі правила в усіх школах, він посопів-попихтів, а тоді каже: “От я, як виросту, придумаю таку школу, що уроків зовсім не буде!” Тому чекайте, справжня реформа освіти в Україні ще тільки гряде!
Ну а щодо нинішньої, то вже попри адаптацію й цікаві моменти зі шкільного життя сина, можу зауважити, що навіть перед канікулами наші діти ще таки не отримали усіх підручників. Здивуванням стали ще два зошити з предмету “Я досліджую світ” – тобто, їх тепер аж чотири робочих! Буквар у них цьогоріч також у двох частинах, за ним до кінця року мають вивчити всі букви і читати. У класі вже встановлено і працює обладнання, яке отримала школа за освітньою субвенцією ще на початку навчального року. Проте досі немає обіцяних парт — їх і далі обіцяють на кінець жовтня – початок листопада. Може, якраз за час канікул і встановлять, і почнеться наш наступний шкільний період за новими партами.
МАМ, А КОЛИ ВЖЕ ТІ КАНІКУЛИ?
Останній шкільний тиждень перед канікулами у моєї першокласниці почався із запитання, пише у батьківському щоденнику Марина Ключківська — мама Віки зі школи у Щасливому, що біля Києва, – ОНЗ «Щасливський навчально-виховний комплекс».
- Мамо, а коли в мене вже почнуться ті канікули?
- З наступного понеділка в школу йти не потрібно буде.
- Круто! Можна буде поспати довше і цілий день дивитись мультики, мамо, а ми поїдемо на атракціони і в кафе, і ще можна буде весь день гратися з моїм котиком, іграшками, складати конструктор... І тут Віка замріялася, а в її уяві вже формувався нескромний список всього того, що мама має за канікули з нею встигнути зробити, відвідати, купити...
Добре, подумала я, що спланувала собі коротку відпустку на період канікул дочки, тепер у мене є реальний шанс усе встигнути.
Майже два місяці ранкових підйомів, зборів до школи – вже позаду. Фух, пережили.
За ширмою емоцій переплелися сніданки, одяг, гуртки, атмосфера в класі та багато іншого, тож навчанню була відведена ніби другорядна роль, але ж цей період названо адаптаційним, тому – все в межах норми.
Коли ширма трохи опустилася, з’явилась можливість уважніше глянути на сам навчальний процес, роздивитись зошити й підручники.
Підручники особливого захоплення не викликали, точніше – взагалі ніякого. Палітурка тоненька, папір – невисокої якості, виглядає це загалом як дешевенький блокнотик, куплений на розкладці в переході метро, такий собі економ-варіант.
Головне, звичайно, зміст, але ж і там не без нюансів. Згадую, як мені тяжко довелося спілкуватися з рідними, які запевняли, що я мучу дитину і відбираю в неї дитинство, відправляючи її на підготовчі заняття до школи за рік до... Там же реформа, – казали мені, вони там гратись будуть перший рік, їм же вчитись 12 років. Не муч дитину, не треба їй уміти читати, так же сама міністр казала, ти що – новини не дивишся?..
Так от, до чого це я. Для прикладу, відкриваю зошит "Я досліджую світ". Наче зошит як зошит: завдання, малюнки, ребуси – цікаво, яскраво, чи не так? Саме таке перше враження було і в мене. Читаю одне із завдань на перших сторінках – і стає одразу зрозуміло, що для його виконання дитина має вміти елементарно читати хоча б по складах, але ж казали, що не треба вміти, і, наприклад, у нашому класі таких батьків, які повірили цим запевненням — 8. Тобто, з 28 дітей у класі – 8 взагалі читати не вміють, не мають особливого уявлення про те, що “м” і “а” разом буде “ма”.
Схеми написання деяких букв у зошиті мене взагалі здивували. Це виглядає так складно і незрозуміло, ніби автори й упорядники зошита навмисне ставили собі за мету не пояснити дитині, як зробити простіше, а ускладнити. Враження – ніби ці схеми розробляли люди, які й дня не працювали в школі, й узагалі – самі туди не ходили.
Перші підсумкові збори для батьків школяриків відбулися тиждень тому. Вчителька розповіла нам багато цікавого, ми сміялись, а часом і сиділи, опустивши голови. Смішно було, як діти відстоювали свої маленькі перемоги, “я ж написав красиво”, як вони допомагають одне одному, вчительці, як засмучуються, коли отримують недостатню порцію похвали. Нам нагадали, як непродумано ми підійшли до питання купівлі шкільного одягу й взуття, оскільки, наприклад, шнурівки зав’язувати діти ще так і не навчились, а взуття – практично все зі шнурівками. Що нашу “корисну” їжу – бутерброди – ніхто не їсть (ну, це ми й самі бачимо), цікавіше ж – печиво, вафлі, кекс, круасани. Шкільний буфет до цієї культури харчування у школі повністю толерантний: на прилавку є сік, вода, печиво, кекси, шоколад, чіпси й ще якась взагалі не корисна їжа.
Оскільки ми уже всі адаптувалися до шкільного життя, то на наступних зборах почнемо порушувати питання доцільності продажу у школі не зовсім корисної їжі, сумнівної охорони тощо, а також – пропонувати шляхи їх вирішення.
Укрінформ
