Просто слухай: уривок з книги Андрія Кокотюхи "Називай мене Мері"

Просто слухай: уривок з книги Андрія Кокотюхи "Називай мене Мері"

Подкаст
1360
Ukrinform
Пропонуємо уривок з нового детективу в стилі нуар "Називай мене Мері" Андрія Кокотюхи.

Олег Кобзар, колишній поліцейський, ветеран війни на Донбасі переживає особисту світоглядну кризу. Він працює приватним таксистом, удень завантажує себе роботою, ночами багато п’є. Якось дощової березневої ночі Кобзар знайомиться в задрипаному барі з дівчиною, яка називає себе Мері. Вона просить чоловіка про допомогу, але вперто не каже, хто і що їй загрожує. Кобзар приводить дівчину до себе в холостяцьку квартиру. Прокинувшись ранком, він бачить поруч із собою мертве тіло Мері, а на собі – її кров. Так Олег опиняється поза законом, адже його підозрюють не в одному жорстокому вбивстві, а цілій серії. У Кобзаря лишилося мало часу, аби знайти справжнього маніяка.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Чекав у машині біля будинку.

Місце для засідки не ідеальне. Важко лишатися непоміченим, коли машина стоїть у дворі, просто навпроти дитячого майданчику. Там, як у роки його юності та юності батьків, за невідомо ким закладеною традицією, збиралися під вечір люди. Парочки, — цілуватися. Невеличкі компанії з пивом або чимось міцнішим. Ось і зараз у сутінках на лавці поруч із низенькою пластмасовою гіркою, які ставлять у дворах новобудов, гуртувалася трійця.

Не мужики.

Дзвінкі жіночі голоси чулися навіть через підняте віконне скло. Він міг визначити вік на слух. Лишень з уривків розмови, що долітали до нього, вирахував: зібралися подруги, плюс-мінус ровесниці його колишньої дружини. Жіночки до сорока. Хто б іще називав одна одну дівчата, нещадно, добіла, перемивав кісточки чоловікам, котрі нічого не роблять по життю й від яких усі давно втомилися, обговорював котрусь четверту, що нарешті пішла від свого, та згадував всує незнайомі йому, але, мабуть, популярні телешоу. Запросто міняли тему, перестрибували на кусючі ціни за комуналку — й так само легко верталися до телевізора.

Компанія, по маківку зайнята собою.

Але для поліції це — свідки.

Свого часу, жуючи глевкий сищицький хліб, найперше шукав таких людей, коли опергрупа виїздила на черговий убій. Сюди, на місце, після всього теж примчить поліція. Нехай телебачення, інтернет і соціальні мережі скільки завгодно розводяться про відтік професіоналів із органів, загальне зниження якісного рівня особового складу та системне нищення карного розшуку як структури. Так, це все має місце. Почалося вже на його пам’яті. Коли спитають — сам може багато розказати про те, що в розшуку справді нема кому працювати, зі злочинністю ніхто не бореться, процент розкриття найнижчий за останніх двадцять років.

Тим не менш, розслаблятися не радив би нікому й ніколи.

Собі — передусім.

Бо оперативники разом із дільничним усе одно зобов’язані закидати найбільшу, найгустішу сітку. Тому будуть вишукувати й детально опитувати всіх можливих та неможливих очевидців пригоди. Не конче бачити. Достатньо чути крики, звуки пострілів чи ударів, шум мотору.

Подібні компанії — завжди знахідка для розшуку.

Так, у березневих сутінках його навряд хтось розгледить, аби потім упізнати.

Проте колективний розум, яким є будь-який розшук, неодмінно складе розрізнені деталі в цілісну картину. Рано чи пізно поліція візьме слід. Професійний рівень тут ні до чого.

Спрацює Система.

Вона лише здається громіздкою та на позір неповороткою, кондовою.

Ще за часів своєї служби в органах встиг переконатися: найкращі злочини планують лише міліціонери. Від того, що їх уже скоро три роки, як переназвали поліцейськими, нічого не міняється. Можливо, Система поповнилася. Та не очистилася.

Цього вечора він збирався зробити в процес очищення посильний внесок.

Той, на кого чатував, затримувався. Хоча його розпорядок дня не був аж таким насиченим. Зранку на службі, потім виходив кудись на обід, міг затриматися для приватної розмови з солідного вигляду чоловіками в дорогих костюмах. Повертався й не виходив з управління раніше сьомої вечора. Далі катався центром, завертаючи тепер уже в невеличкі дорогі ресторани. Сторонні там впадали в око відразу, тож він щораз лишався в машині й чекав, поки об’єкт вийде. Міг лише припускати: у тиші подібних ресторанчиків вирішувалися питання серйозніші, ніж за обідом.

Удома не чекали. Тож вертався близько одинадцятої.

Сьогодні він провів свого підопічного до маленького клубу на Подолі, залишив там і покотив сюди, попід будинок. Все одно приїде, не той, хто міняє звички.

22:30

Він торкнувся бейсбольної біти, що лежала поруч на пасажирському кріслі.

Жіночки, схоже, не збиралися розходитися. Чи їх теж ніхто не чекав удома, чи, скорше за все, подруги давно не бачилися, не ділились наболілим. Роки оперативної роботи навчили читати незнайомців по манері спілкування, інтонаціях, навіть уживаних наголосах. Тож він міг битися об заклад: усі троє працювали десь тут поруч.

Швидше за все, на великому базарі, одному з тих, що дають робочі місця двом третинам мешканців будь-якого київського мікрорайону. Тим більше, спального, тій частині Оболоні, яка межує з метро, названим на честь Героїв Дніпра, й плавно перетікає в одну з міських околиць. Дівчата напевне трудилися до дев’ятої. Потім ще якийсь час прибирали робочі місця, замикали їх. І ось тепер знімали стрес після дванадцяти годин невдячної, ще й малооплачуваної роботи.

Якщо той, кого він зачекався, з’явиться, а вони ще не розійдуться, — доведеться на ходу міняти план.

Там метрів тридцять до майданчика, навряд більше.

Не розгледять, але налякаються.

22:37

Здається, вже все, насиділися.

Полегшено видихнув, проводжаючи поглядом невеличку жіночу компанію, яка нарешті наговорилася й розбрідається. Одна з них зібралася викинути сміття в найближчий контейнер просто з пакетом. Інша зупинила, видерла в подруги кульок, висипала вміст у смітник, а тару акуратно потрусила, згорнула, запхала собі в сумку. Мимоволі зиркнула на його машину, ковзнула поглядом без жодної мети й цікавості, посунула далі, інтимно взявши приятельку під лікоть.

Двір спорожнів.

Він знову лапнув біту.

22:45

Темряву розітнули фари.

Неквапом заїхав знайомий джип.

Зупинився.

Прочинилися дверцята з боку водія.

Час!

У таких випадках краще діяти відразу. Не дати противнику змоги оговтатись, зрозуміти все, бодай якось оцінити ситуацію й відповідно до неї діяти. Ввімкнувши свої фари, він підсунув ближче біту й занадто легко як для людини, котра зібралася переламати руки-ноги давньому знайомому, вийшов з машини назустріч прибулому.

— Здоров, Свистуне!

— Вечір добрий… А…

Дверцята з боку пасажира в цей момент теж відчинилися.

— Оп-паньки! Лилик! — вигукнув Свистун, нарешті розгледівши, хто привітався. — Зай, ти глянь, хто тут! Скільки років! Я думав, тебе на Донбасі вбили!

— Живий.

— Та бачу! Ні, зай, ти глянь на нього! Примара у лаптях!

З машини виходила молода жінка, зовсім ще дівчина. Коротка хутряна шубка, хай не сезон. Під нею — джемпер, спідниця до колін, ботфорти на струнких ногах. Коротка гривка, Свистун завжди любив білявок, навіть фарбованих.

Чорт! Лайно!

Не сам. Такий варіант треба було передбачити.

Свідок, стороння особа, не входила в плани.

Про біту доведеться забути. А іншого плану поки не мав.

— А хто це, Дім? — голос приємний, та неприховано втомлений.

— Старий друг, Олежка Кобзар! Ми його Лиликом називали! Га-га, братан, красунчик! Я зацінив!

Розкривши обійми, Дмитро Свистун посунув на нього.

Олег Кобзар зачинив дверцята свого авто, з сумом ковзнувши поглядом по замашній дерев’яній біті.

Обдало легким запахом — Свистун на його пам’яті частенько сідав за кермо піддатим.

Стрижену білявку звали Міленою.

Й вона не дуже зраділа, коли Свистун потягнув Кобзаря до себе.

На її місці Олег так само не надто б тішився, бо це помітно розходилося з її планами. Та в його плани гостини в того, кого планував убити, теж не входили. Проте, поки мляво гарикався, шукаючи правильний вихід, зрозумів: іншого варіанту вже просто нема.

Бо Кобзар не відступиться. Й наступного разу доведеться пояснювати, чому знову отак випадково здибалися. Свистун не пальцем роблений. Знаючи, що довкола відбувається, ситуацію прорахує на раз-два. Тому третьої зустрічі може й не бути.

Думай, думай, думай…

— Я так і не вкурив, за яким хріном ти тут товкся, — спитав Свистун уже в ліфті, ставши між Олегом та Міленою й натискаючи кнопку.

Консьєржки нема.

Кодовий замок на дверях.

Плюс, добре, Олегові подобалося. Ще раніше зауважив цю обставину, коли визначався з місцем для акції. Не мало бути випадкових свідків, і тут ця блонда…

— Так, — відповів непевно. — Справи.

— Конспіратор, ага? — Свистун підморгнув білявці, та закотила очі. — Скажи ще — по роботі. Може, ти в приватний розшук подався.

Він лукавив. Чудово знав, де працює Кобзар після повернення з Донбасу.

— Ми з тобою в курсах, Дімон, який у них хліб. То в книжках усе складно написано. На ділі ще нудніше.

— Не читаю я книжок, Лилику, не читаю. Нема коли, роботи зараз по маківку, — говорячи так, він чомусь чиркнув себе ребром долоні по горлу. — Часу на особисте життя — нуль цілих, нуль десятих. В тебе як, налагодилося?

— Куди. Ще до війни, ти ж знаєш…

— Ой, не треба про війну, я вас благаю! Яка війна, мама рідна! З ким війна! То придумали все, пропаганда. Аби прикриватися, що крадуть. Ну його, ми ж дорослі хлопці з тобою.

Ліфт зупинився на восьмому поверсі.

Свистун блазнювато запросив Мілену виходити першою. Вона роздратовано шарпнула Дмитра за рукав, кивком виставляючи з кабіни. Той ступив, але все одно простягнув білявці руку, мовби та була в авто чи старовинній кареті. Кобзар вийшов останнім.

— Так я тебе, брате, прокачав! — вигукнув Свистун, порпаючись у кишені в пошуках ключа. — До когось по холостяцьких справах заїхав. Колися, Лилику, колися! Вказівний палець націлився йому в груди.

— Вгадав, — Олег розвів руками.

— Теж мені, гадалка. Циганка з картами, — пирхнула Мілена.

— То таке діло. Потрібне.

Підкинувши в’язку ключів у правиці, лівою рукою Свистун легенько ляснув білявку нижче спини, підморгнувши Кобзареві. Він думав, дівчині не сподобається. Та Мілена тримала себе так, ніби нічого не сталося. Лиш зробила крок убік. Свистун влучив ключем у шпарину, і цей жест дав зрозуміти Олегові, наскільки той п’яний.

Відчутно. Не пару келихів вина чи пива.

Не скляночка віскі з льодом.

Усе серйозніше.

І Кобзаря влаштовувало — новий план склався, щойно зайшли в квартиру.

Андрій Кокотюха

Слухати інші уривки:

Просто слухай: уривок з книги Андрія Любки "Твій погляд, Чіо-Чіо-сан"

Просто слухай: уривок з книги П'єра Леметра "До побачення там, нагорі"

Просто слухай: уривок з книги Анастасії Нікуліної "Зграя"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>