Просто слухай: уривок з книги П'єра Леметра "До побачення там, нагорі"

Просто слухай: уривок з книги П'єра Леметра "До побачення там, нагорі"

Подкаст
754
Ukrinform
Пропонуємо уривок з роману П'єра Леметра "До побачення там, нагорі".

Роман П’єра Леметра має назву «До побачення там, нагорі — це останні слова розстріляного за дезертирство, а згодом реабілітованого солдата Першої світової. Але насправді багатьох героїв (якщо можна так сказати про персонажів, мертвих ще до початку розповіді) нам багаторазово доведеться побачити в книзі. Ні, це не історія про примар або воскресіння з мертвих, хоча в певному сенсі там є і те, й інше: у центрі сюжету — надзвичайна махінація з перепохованням загиблих.

Автор неймовірно елегантно поєднує комічний і винахідливий механізм детективного сюжету з гуманістичним пафосом, зображуючи війну як «морально-патріотичну», а насправді цинічне й комерційне по суті перегрупування мерців — справжніх, майбутніх і навіть колишніх.

Роман відзначений Гонкурівською премією.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Той, хто думав, що ця війна скоро закінчиться, вже давно загинув. І, звичайно, загинув на цій війні. В жовтні Альберт так само скептично ставився до чуток про перемир’я. Він вірив їм не більше, ніж пропаганді, яка спочатку розказувала про м’які кулі бошів, що мали б розвалюватися перестиглими грушами від одного дотику до уніформи і цим смішити французьких воїнів. За наступні чотири роки Альберт побачив чимало тих «померлих від сміху» з німецькою кулею в серці.

Звичайно, він розумів, що його сумніви про наближення перемир’я, — це така собі безнадія щодо чуда: чим більше сподіваєшся на мир, тим менше ти довіряєш новинам про його наближення, так ніби боїшся наврочити. Але звідусіль день за днем накочувались щоразу більші хвилі цих чуток, аж поки всі довкола не заговорили про те, що війна скоро закінчиться. Навіть з’явилися неймовірні статті про необхідність демобілізувати найстарших віком солдатів, що скніли на фронті роками. Коли ж перемир’я виявилося імовірною перспективою, сумніви щодо того, чи всі виживуть, вже почали точити найзатятіших песимістів. Отож майбутній наступ вже нікого не тішив. Казали, що 163-тя дивізія піхоти спробує форсувати протилежний берег річки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтів, але загалом, на думку низів, таких, як Альберт та його товариші, після перемоги союзників у Фландрії, звільнення Лілля, відступу німців та капітуляції турків люди були не так гаряче 5 налаштовані, як командування. Успіх в італійському прориві, взяття англійцями Турне, американцями Шатійону — все вело до скорого завершення. Більшість формувань тягли час, і постала чітка лінія розмежування між тими, які, як-от Альберт, воліли б чекати кінця війни, сидячи на своїй амуніції, курити чи писати листи — та тими, які горіли бажанням ще всипати як слід бошам, користаючись з останніх днів.

Така ж розмежувальна лінія чітко відповідала тій, яка розділяла командування та решту людей. Нічого нового, казав собі Альберт. Командири хочуть захопити якомога більше територій, показати себе з позиції сили за столом переговорів. Для цього вони навіть переконуватимуть, що завойовані тридцять метрів території можуть наблизити перемогу, а померти сьогодні для солдатів ще важливіше, ніж померти напередодні.

До цієї категорії належав і лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всі пропускали його ім’я з часткою «д’Олней» і казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливістю робити це безкарно, бо той аристократ ніколи не подавав виду. Дворянський вишкіл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен із густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синіми очима. Як на Альберта — відразлива пика. А ще у нього був постійно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця — без розміреної крейсерської швидкості: він або біжить, або гальмує — чогось середнього не дано. Він наближався із виставленими наперед руками, ніби збирався пересувати меблі, наскакував на когось із розмаху і різко сідав — то був звичайний для нього ритм. Ця суміш видавалась навіть якоюсь цікавою, з його аристократичною поставою він здавався воднораз і цивілізованим, і брутальним. Так як і ця війна. Напевне, тому він себе так звично тут почував. Та і його міцна постава від занять греблею та тенісом підходила для цього.

Що ще Альберт не любив — так це його волосся. Чорне волосся молодика росло по всьому тілу аж до фаланг пальців, 6 проступало кущиками з-під комірця під борлаком. У мирний час йому довелось би напевне голитися кілька разів на день, щоб не виглядати, як ведмідь. Є, звичайно, жінки, на яких отака зарослість справляє враження — ознака самця, дикуна, зрілості або якогось іспанського типу. На всіх, тільки не на Сесіль. Зрештою, навіть без думки про Сесіль Альберт терпіти не міг лейтенанта Праделя. Властиво, він йому не довіряв. Бо той любив давати накази, іти в наступ, атакувати, захоплювати — йому це насправді подобалося.

Але від недавнього часу той був якимось пригніченим. Було видно, що можливість перемир’я зводила його моральний дух нанівець, збивала його патріотичний порив. Сама думка про кінець війни вочевидь пригнічувала лейтенанта Праделя.

Він виявляв підозрілу нетерплячість. Його дивувала відсутність запалу у підлеглих. Коли він крокував по траншеях і звертався до солдатів, то мусив вкладати в свої слова увесь можливий ентузіазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливіше про бошів, для яких «великою честю» буде отримати останній гарматний удар. Але у відповідь чув лише невиразне бурмотіння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своїх черевиків. Це був не просто страх померти — то була думка про смерть саме зараз. Померти останнім, думав Альберт, — це те ж саме, що й померти першим, — що може бути безглуздішим?

П'єр Леметр - "До побачення там, нагорі"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>