Україна як експортер безпеки: близькосхідний прорив Києва

На тлі ескалації на Близькому Сході Україна раптово опинилася в ролі, яку ще недавно важко було уявити – одного з постачальників безпекових рішень. Візити Володимира Зеленського – 27-30 березня – до Ер-Ріяда, Абу-Дабі, Дохи та Аммана і його переговори з політичним керівництвом цих країн показали: світ входить у фазу, де бойовий досвід і технологічна адаптивність стають ключовими активами. І Київ уже навчився їх монетизувати.

Разом з експертами – підбиваємо підсумки.

Від реципієнта до провайдера: нова роль України

Аналізуючи березневе турне Володимира Зеленського, експерти сходяться на думці, що головним здобутком є не стільки підписані папери, скільки зміна самої філософії позиціювання України. Держава, яка роками асоціювалася у світі з постійним пошуком зовнішньої підтримки, раптово виявилася силою, здатною запропонувати ефективні, а головне – перевірені в реальних бойових умовах рішення для нейтралізації актуальних загроз.

Сходознавець В’ячеслав Ліхачов з певною часткою іронії зауважує, що столиця Саудівської Аравії сьогодні навряд чи є значно безпечнішим місцем, ніж Київ. Проте сам факт фізичної присутності українського лідера в регіоні засвідчив безпрецедентно високий рівень взаємної зацікавленості. За його словами, ця зацікавленість нині має абсолютно паритетний характер.

«Мені дуже сподобався вислів, який використав Володимир Зеленський щодо того, що Україна стає донором безпеки, – підкреслює Ліхачов. – Це, по суті, перевертає всю сформовану за останні чотири роки стереотипну картину, коли Україна є лише реципієнтом, якому всі допомагають за можливості, але від якого всі трохи втомлюються. А зараз раптом виявилося, що за ці чотири роки Україна накопичила досвід, технології і фактично виробляє те, що життєво необхідно іншим країнам, те, що не виробляє ніхто, і має такий досвід, якого не має ніхто. Це змінює уявлення про місце України в системі міжнародної політики, міжнародної безпеки і міжнародної економіки».

Політолог Ігор Петренко також вбачає у цих візитах не просто тактичний дипломатичний хід, а глибинну структурну трансформацію статусу. На його думку, Україна зараз проходить шлях, який багато в чому нагадує становлення оборонного комплексу на Близькому Сході в середині минулого століття, але з поправкою на сучасні технологічні реалії.

«Те, що відбувається, – це зміна статусу. Україна переходить від ролі країни, яка просить допомогу, до ролі країни, без якої інші не можуть забезпечити власну безпеку, – констатує Петренко. – Подібну трансформацію свого часу здійснив Ізраїль, перетворивши досвід постійної загрози на глобальну оборонну індустрію. Різниця в тому, що українська модель побудована на доступності й масштабованості, а не на ексклюзивності».

Експерт також наводить показову цитату представника українського технологічного сектору, яка ілюструє цей зсув. «Як сказав Ярослав Гончар з Aerorozvidka в інтервʼю NBC News: «Ми були в цій позиції – нас атакували, і ми мусили благати світ про допомогу. Тепер це сталося з іншими». У цьому є і прагматика, і мораль, і – якщо називати речі своїми іменами – сильна переговорна позиція. Вперше за довгий час Україна має те, що хочуть усі, і це дає їй важелі, яких раніше не було», – підкреслює експерт.

Рухаючись у логіці експертів, додамо: Україна зуміла вловити момент, коли традиційні системи безпеки в Перській затоці дали збій, і запропонувала альтернативу, засновану не на політичних гарантіях, а на математиці успішних перехоплень дронів.

Українські «козирі»: що реально отримав Київ

Оцінюючи те, чи можна називати результати турне 27-30 березня повноцінним воєнно-дипломатичним проривом, експертне середовище демонструє обережний оптимізм, наголошуючи на необхідності розрізняти політичні декларації та інституційну реалізацію домовленостей. Арабський світ функціонує за власними, глибоко специфічними правилами, де підписання меморандуму є лише запрошенням до розмови, а не підсумковою угодою. Відповідно, дискусія точиться навколо того, які саме реальні «карти» або «козирі» з’явилися в руках української дипломатії.

Дипломат Вадим Трюхан звертає увагу на те, що сам факт візиту в такий турбулентний час уже є непересічною подією. За його інформацією, Володимир Зеленський став першим європейським лідером, який відвідав монархії Затоки після початку масштабних військових дій у цьому регіоні, що не могло залишитися непоміченим місцевими елітами.

«По-друге, Зеленський повернувся не з порожніми руками. Важливо розуміти, що цьому візиту передувала серйозна підготовча робота: і телефонні переговори на рівні самого президента, і активна комунікація міністра закордонних справ зі своїми колегами, і робота експертних делегацій, які заздалегідь опрацьовували порядок денний на місцях. Саме це і забезпечило практичний, а не декларативний результат.

У підсумку президенту вдалося вийти на підписання рамкових угод із Саудівською Аравією та Катаром, а також меморандуму з Об’єднаними Арабськими Еміратами. І лише в Йорданії візит був більше зосереджений на політичній частині – без формалізації домовленостей у вигляді документів, але з очевидним акцентом на зміцнення відносин і координацію позицій».

Водночас Трюхан застерігає від надмірного захоплення гучними термінами. «Про прорив наразі говорити передчасно. Це навіть не крок – радше перший обережний рух у правильному напрямку. Тут важливо враховувати фундаментальну річ: ментальність арабського світу суттєво відрізняється від європейської. І для того, щоб досягти там справді серйозних результатів – із виходом на довгострокові, системні контракти – недостатньо одного візиту чи навіть кількох підписаних документів. Ключове — це послідовна робота над реалізацією досягнутих домовленостей. Фактично зараз м’яч переходить на поле уряду, передусім його економічного блоку. Саме він має забезпечити перехід від рамкових домовленостей до конкретних контрактів... Тобто для того, щоб Україна змогла використати нинішню ситуацію і справді стати своєрідним «game changer», потрібно зберегти той темп, який задав Володимир Зеленський разом з українською дипломатією від самого початку ескалації навколо Ірану. Якщо цей ритм не буде втрачений, то вже в перспективі кількох місяців цілком реально вийти на багаторічні й багатомільярдні контракти».

Що ж стосується конкретних здобутків поза рамками меморандумів про захист повітряного простору, то тут експерти вбачають суттєве зміцнення переговорної позиції України. Дипломат Роман Безсмертний вважає, що Київ отримав не просто додаткові можливості, а фундаментальні інструменти впливу на архітектуру регіональної безпеки.

«Це дуже серйозний крок – і заявка на роль у світовій політиці, – підкреслює Безсмертний. – Якщо говорити мовою Трампа – це не просто «карти», це вже козирі. І тут важливо, щоб ця роль – країни, яка першою приходить на допомогу – була доведена до системного рівня».

Україна реально отримала вихід на колосальні фінансові ресурси країн, які критично потребують нашого досвіду. Це не просто обмін технологій на гроші; це формування залежності систем безпеки багатих монархій від українського військово-інженерного комплексу.

«Окремий, дуже чутливий блок – це питання можливого посилення української протиповітряної оборони, зокрема отримання ракет-перехоплювачів або інших засобів протидії балістиці. Тут, як то кажуть, усе поки що залишається «таємницею за сімома печатками», – аналізує Вадим Трюхан.

Наразі немає чіткого розуміння, чи вдалося Зеленському переконати лідерів країн Перської затоки в тому, що участь у зміцненні української ППО може бути для них вигідною. Але теоретично, вважає дипломат, така допомога може мати дві форми: «Перша – пряма передача ракет-перехоплювачів, якщо в цих країн є відповідні запаси. Втім, цей варіант виглядає малоймовірним, зважаючи на інтенсивність бойових дій у самому регіоні та їхні власні безпекові потреби. Друга, значно реалістичніша опція – це фінансова участь: інвестування в закупівлю Україною необхідних ракет, наприклад, через відповідні міжнародні механізми, як-от PURL, або ж вкладення у створення спільних виробництв. І саме цей напрям зараз виглядає найбільш перспективним. Йдеться, зокрема, про розвиток спільного виробництва засобів протиповітряної оборони – передусім тих, що здатні протидіяти балістичним загрозам – за участю як близькосхідних, так і європейських партнерів. Сам факт того, що такі розмови ведуться, що ця тема порушується на високому рівні, – це вже безумовний плюс для України».

Коментуючи наявність нових «карт», Трюхан зауважує, що переваги України є очевидними не лише для Близького Сходу, а й для Європи: «Якщо говорити про «карти»... Питання насправді не в самих «картах», а в тому, чи має Україна реальні бенефіти й переваги. І відповідь тут очевидна: так, має. Причому це вже не предмет дискусії – це те, що добре розуміють в європейських столицях. Дуже показовим у цьому контексті є нещодавній сигнал з Естонії про те, що вже не лише Україна потребує гарантій безпеки від НАТО, а й сам Альянс у певному сенсі потребує гарантій від України. Це звучить парадоксально лише на перший погляд, але насправді відображає глибшу трансформацію європейської безпекової архітектури. Тож «карти» в України є. І це не абстракція, а цілком конкретні речі: бойовий досвід, адаптивність, технологічні напрацювання, здатність стримувати одну з найбільших військових загроз на континенті».

Вікно можливостей: інвестиції, енергетика, ОПК

Аналізуючи потенційні наслідки, експерти наголошують, що йдеться про системну конвертацію тимчасової зацікавленості у довгострокові геополітичні дивіденди. Насамперед це стосується залучення масштабних інвестицій у вітчизняний ОПК та забезпечення енергетичної стійкості.

«Наслідки цього візиту виглядають доволі очевидними – питання лише в тому, наскільки ефективно Україна зможе їх реалізувати.

Передусім ідеться про довгострокові домовленості у сфері безпеки з країнами регіону. Це той фундамент, який може формувати нову архітектуру співпраці на роки вперед», – зазначає Вадим Трюхан.

Другий важливий блок – енергетика: «Після завершення війни відкриваються цілком реальні перспективи для розширення співпраці з державами Перської затоки в частині постачання енергоносіїв. Причому йдеться як про більші обсяги, так і про більш вигідні цінові умови, ніж це було раніше».

Експерт також робить акцент на фінансовому аспекті: «Третій аспект – інвестиції. Ми говоримо про країни, які володіють колосальними фінансовими ресурсами і мають значні суверенні фонди. Якщо Україні вдасться хоча б частково залучити ці кошти – це означатиме серйозний імпульс для економіки: від відновлення інфраструктури до створення нових робочих місць і запуску великих проєктів».

Але тут важливо не впадати в ілюзії. Сам факт підписання рамкових угод чи меморандумів – це ще не результат у повному сенсі. Це лише відкриті двері. «І тепер ключове завдання – пройти через них: конвертувати політичні домовленості в конкретні контракти», – підкреслив дипломат.

В’ячеслав Ліхачов розширює цю тезу, прогнозуючи, що взаємовигідний обмін компетенціями та ресурсами матиме стратегічний вимір. Він переконаний, що Саудівська Аравія, враховуючи її глибоку зацікавленість в українських фахівцях та технологіях, здатна запропонувати Києву ресурси, які стануть критично важливим внеском у зміцнення української обороноздатності. Сходознавець наголошує, що Україна нині виступає саме як провайдер безпекових послуг, володіючи ексклюзивними технологіями, які готові оплачувати монархії Затоки.

«Зараз, безумовно, весь світ дивиться на війну у Перській затоці і переглядає свої військово-технічні стратегії. Те, що у нас уже є цей досвід і відповідні технології, дає нам фору на цьому глобальному ринку», – вказує Ліхачов. Водночас співпраця виходить далеко за межі суто комерційних інтересів: «Це все, звісно, не вимірюється лише грошима. Дуже важливо, що Україна, попри всі негативні наслідки для нашої економіки і безпеки, які принесла за останній місяць війна на Близькому Сході, може скористатися вікном можливостей для зміни свого статусу на міжнародному ринку».

Роман Безсмертний також погоджується із тим, що країни регіону потребуватимуть української експертизи, оскільки постійно перебуватимуть під загрозою: «І тут йдеться не просто про постачання заліза, а про передачу мислення та досвіду сучасної війни».

Однак оптимізм має бути збалансований розумінням прихованих небезпек.

Дипломат робить акцент на ціннісній несхожості між демократичною Україною та абсолютними монархіями Близького Сходу: «Різні політичні культури неминуче створюватимуть напруження в майбутньому... Україна та держави Затоки зможуть бути ситуативними прагматичними партнерами, але ніколи не стануть союзниками в класичному розумінні цього слова». Більше того, ключовим фактором ризику залишається російський вплив. «Слід розуміти: Росія завжди блокувала українську активність у цьому регіоні. Я це кажу як людина, яка брала участь у таких процесах, – констатує Безсмертний. – Будь-які спроби працювати з країнами Близького Сходу чи Африки одразу наштовхувалися на протидію Москви... І так само, як Україна не може опинитися «на одному п’єдесталі» з Росією, так само і в цих країнах виникатиме обмеження – що допустимо, а що ні у відносинах з Україною. Там, де є російський фактор, завжди буде ризик. І це треба враховувати».

Фактор Трампа: політика, емоції та ізоляціонізм

Аналізуючи наслідки активізації Києва на Близькому Сході, неможливо оминути увагою реакцію ключового політичного гравця – Вашингтона, а точніше, особисто Дональда Трампа. Самостійна дипломатична гра України в регіоні, який традиційно вважався зоною виключних інтересів США, викликала деяке роздратування американського істеблішменту. Чому? Експерти вбачають у цьому прояв і особистих ревнощів до геополітичного успіху українського лідера, і ширшого конфлікту між американським ізоляціонізмом та українською проактивністю.

Вадим Трюхан вважає, що українській владі вдалося знайти оптимальний формат реагування на ексцентричну поведінку Трампа, обравши тактику стриманого ігнорування його найбільш одіозних заяв.

«Трамп сьогодні досяг в Україні такого сприйняття, що задача – не реагувати емоційно і не будувати жодних очікувань, – зазначає Трюхан. – І Володимиру Зеленському це загалом вдається. Його реакція на відверто зневажливі заяви Трампа – як у випадку з відповіддю на запитання журналістів щодо можливого використання українських дронів-перехоплювачів на Близькому Сході – була максимально виваженою і дорослою. На репліки в стилі «нам нічого від України не потрібно» чи «Зеленський – остання людина, до якої я звертатимусь по допомогу» пролунала спокійна відповідь: «це риторика». І це, по суті, найточніше визначення».

Дипломат наголошує, прогнозуючи, що очікувати від Трампа конструктивних дій складно, принаймні до зміни балансу сил у Конгресі: «Якщо після виборів у листопаді він втратить контроль бодай над однією палатою, це суттєво звузить його можливості для різких і непродуманих кроків у зовнішній політиці – подібних до тих, які ми вже бачили у контексті ескалації з Іраном».

Що ж до реакції Вашингтона на активізацію України на Близькому Сході, то певні ревнощі тут, безумовно, присутні, вважає Вадим Трюхан. Але водночас додає: «Усередині американської адміністрації є достатньо людей, які добре розуміють, що Україна в цій ситуації виступає як конструктивний гравець – як сила, що діє раціонально і пропонує партнерам реальну додану вартість. І той факт, що українського Президента приймають на найвищому рівні в країнах Перської затоки, – це не випадковість, а результат системної роботи. У цій ситуації для США, по суті, є два сценарії: або намагатися працювати з Україною і тримати її поруч як партнера, або ж намагатися стримувати чи навіть шкодити. Але другий варіант виглядає малореалістичним. І не лише через обмеження самих США, а й через зміну настроїв у регіоні. У країнах Перської затоки накопичилося серйозне розчарування політикою Сполучених Штатів як гаранта безпеки. Війна проти Ірану, розпочата без чіткої стратегії й визначених кінцевих цілей, лише посилила ці сумніви. Відповідно, держави регіону зараз активно шукають альтернативні моделі забезпечення власної безпеки – більш гнучкі, більш диверсифіковані».

Роман Безсмертний також відзначає деструктивну роль американського фактору в цьому контексті. За його словами, після нервової реакції Трампа на візити української делегації до традиційного російського опору в регіоні додався ще й американський. Однак це не зупинило просування українських інтересів: «Об'єктивна потреба арабських країн у виживанні переважає будь-яке політичне роздратування з-за океану».

Таким чином, український дипломатичний десант на Близький Схід виявив глибоку кризу американської гегемонії в регіоні. Країни Затоки, розчаровані непослідовністю політики США та відсутністю надійних гарантій безпеки, почали інтенсивний пошук альтернатив. Відвертатися від Києва, який володіє унікальними технологіями протидії іранським загрозам, не стане жодна адекватна держава, попри можливе невдоволення Трампа. Як зазначає Вадим Трюхан, найближчим часом варто очікувати серію візитів у відповідь та розширення географії контактів на Ірак, Кувейт, Оман та Бахрейн з метою започаткування спільних виробництв високотехнологічної зброї, що остаточно закріпить за Україною статус глобального гравця на ринку безпеки.

Мирослав Ліскович. Київ

Фото: Офіс Президента України