Україна в епіцентрі жорстоких битв

Земля українська, що належить до центральної частини Європи, неодноразово у своїй історії потрапляла в епіцентри жорстоких битв, ворожих зазіхань і геополітичних протистоянь. Не будемо повертатися в давноминулі часи, досить послатися на двадцяте століття, коли планетою руйнівним, смертоносним  смерчем прокотилися дві світові війни. У першій з них саме в Україні відбулося одне з найбільших її побоїщ.

УКРАЇНСЬКІ ЖЕРТВИ ЛУЦЬКОГО ПРОРИВУ

Нагадаємо, із чого тоді все починалося. 28 червня 1914 року в Сараєві гімназист, член сербської терористичної організації «Млада Босна» Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, та його дружину герцогиню Софію Гогенберг. Австро-Угорщина після цього напала на Сербію. За Сербію заступилася Росія. Австро-Угорщину підтримала Німеччина, оголосивши 1 серпня (тут і далі за новим стилем) війну Росії, а через два дні – Франції. 4 серпня війну Німеччині оголосила Великобританія. До країн Антанти приєдналася Італія та далека Японія, а до німецько-австро-угорського союзу – Туреччина. Всього у військові дії було втягнуто 33 країни світу, 65 мільйонів солдатів, 10 мільйонів з яких полягли в боях, а 20 мільйонів повернулися додому з ранами і каліцтвом. Жертв серед мирного населення було не менше.

Ось так постріли в Сараєво призвели до вибуху планетарного масштабу. Звісна річ, вони були тільки приводом, «спусковим гачком» для початку війни. Причини ж спалаху Першої світової набагато глибші. Вони достатньо всебічно проаналізовані в історичній, військовій, політичній, мемуарній літературі. Тож у цій розповіді повертатися до них недоречно. Ми тільки зазначимо одне: Україна, зокрема її західна частина, у цій війні кілька років була ареною запеклих боїв, протистояння двох ворогуючих сторін, фронти її територію перерили багаторазово, вздовж і впоперек.

На початку війни австро-угорські і німецькі війська відступили на захід і на західноукраїнських землях, зокрема на Волині, верховодила влада царської Росії. Однак у травні 1915 р. армії Австро-Угорщини і Німеччини перейшли в контрнаступ, захопивши до осені значну територію Російської імперії, майже третину її європейської частини. З осені того року й до весни 1916-го майже на всіх рубежах протистояння (по лінії Ковель – Рівне – Тернопіль – Чернівці) тривала позиційна, як ще її називали «окопна війна».

У мемуарах царського генерала Олексія Брусилова, який командував Південно-Західним фронтом, йдеться, зокрема про те, як у штабі восьмої армії цього фронту, в Рівному, побував цар Микола II. По прибутті на спеціальному поїзді самодержець вислухав рапорт командуючого і запитав його, за скільки верст від Рівного ворожі війська. Брусилов відповів, що за 25 верст і додав, що запланована поїздка царя в 100-у дивізію для її огляду цілком безпечна. Коротка поїздка відбулася. А після неї царська свита «уклінно попросила» царя прийняти на себе орден Георгія на знак того, що він «знаходився в районі артилерійського обстрілу». Вручити орден було доручено генерал-майору князю Барятинському, другові дитинства самодержця, який входив до свити. Барятинський, стоячи на колінах, попросив царя прийняти цей орден, як було сказано, «на прохання військ Південно-Західного фронту». Цар прийняв «заслужену» нагороду і тут же її надів…

Через рік після цього саме там, між Рівним і Луцьком, почався наступ, який «розбудив» окопну війну і мав стратегічний вплив на фронти, що були далекі від Західної України, зокрема, на французько-німецький та італо-австрійський. Найбільше цей наступ чекали італійці. Вище італійське командування не сподівалось утримати австро-угорців і наполегливо просило союзників перейти до рішучих дій, щоб таким чином відтягти частину сил супротивника з італійського фронту. Наступ відбувся. Головного удару було завдано по Луцьку з дальшим наступом на Ковель. Луцьк було взято, і цей прорив вважається однією з найбільших і найуспішніших операцій країн Антанти в роки Першої світової війни. Йдеться навіть не про чисто арифметичні її виміри (за травень – липень 1916-го  було здійснено прорив позиційної оборони супротивника довжиною 550 кілометрів і вглиб 60 – 150 км., обидві сторони втратили в цих боях сотні тисяч солдатів убитими і пораненими), а й про наслідки і велике значення цієї операції для ситуації на всіх фронтах. Пошлемося в даному випадку на авторитетну оцінку Густава Маннергейма, який тоді був  свідком і учасником прориву (командував під Луцьком дивізією Південно-Західного фронту, а  згодом став маршалом, президентом Фінляндії). За його словами, після Луцького прориву «австрійці припинили свій рух на італійському фронті, а натиск на ділянку фронту у Франції, поблизу Вердена, ослаб. З Франції на східний фронт були перекинуті двадцять чотири німецькі дивізії, і це дозволило французьким і британським військам першого червня почати наступ на Сомме». Іншим наслідком вдалого наступу на Волині, зазначив у своїх спогадах  Маннергейм, слід вважати той факт, що Румунія наприкінці серпня 1916 року вирішила виступити на боці Антанти.

Крім мемуарів учасників боїв, документів з архівних джерел, численних досліджень, залишилися ще й свідчення мирних людей, які потрапили тоді у вир тих подій. Вони передавалися в родинах з покоління в покоління. Збереглися вони і в нашій родині, у волинському селі Романів. Моя бабуся Ганна розповідала мені про те, як воював на фронті її чоловік, мій дідусь Данило. Доля тоді його вберегла, він повернувся додому живим. А ось його рідний брат Євдоким у тій війні загинув. Бабуся Ганна згадувала, як з дітьми була біженкою, яких поневірянь зазнала тоді їхня молода сім’я. Адже на підводі з нею в дорозі було четверо діток віком від двох до восьми років. Настрахані російською пропагандою вони тікали від австрійців. Перед тим, як покинути домівку, бабуся задумала й самотужки здійснила оригінальну операцію. Всю житню муку вона зсипала в два мішки і, спустившись на луг, до викопаної перед війною чоловіком невеликої водойми (сажавки), опустила їх у воду, прикривши водоростями. Туди ж, на дно, сховала плуг і борони – найважливіше з нехитрих селянських знарядь обробітку землі. Найнеобхідніші речі та їжу було покладено на підводу. На ній посадили дітей, збоку прив’язали корову – і в «біга». Куди і наскільки? Цього ніхто не знав. Хата лишилася напризволяще. Коли під час Луцького прориву австрійці відступили і російське командування дозволило біженцям повернутися, баба Ганна застала в хаті й господарстві розгардіяш, хоча слідів злісного грабунку не помітила. А ще була велика радість, коли дістали з сажавки плуга й борони, а особливо – два мішки. У воді зовнішній шар муки перетворився в непроникну кірку, яка обволокла решту муки, таким чином її зберігши. Завдяки цьому сім’я була врятована від голоду, який вразив тоді великі українські території.

Але далеко не всі українці повернулися з тої вимушеної депортації. Під виглядом начебто порятунку від наступаючих військ Німеччини й Австро-Угорщини Росія вивезла далеко на схід, переважно в сибірські губернії, понад триста тисяч жителів цього краю. Майже третина біженців померли в дорозі, значна кількість осіли в цьому засланні «на російських просторах» і тільки невелика частина депортованих різними шляхами, що розтяглися на великі відстані й роки, повернулася в рідну сторону. І це була одна з болісних трагедій, що сталась в українській історії понад сто років тому,  внаслідок Першої світової війни.

Та ще більш жахливі, криваві  події чекали на наш народ через двадцять з лишком років після тієї війни – під час Другої світової. Причім українців ця війна зачепила з перших її днів, з вересня 1939-го.

У ВОГНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

Ще до підступного повномасштабного нападу на Україну в лютому 2022  року нинішній правитель росії безапеляційно заявив, що Росія перемогла б у цій війні і без України, «тому що ми – країна переможців». Але, звісно, є інші – об’єктивні, реальні, неспростовні оцінки участі й місця України в Другій світовій війні та того, яку ціну заплатив український народ у перемозі, вісім десятиліть якої ми в ці дні відзначаємо. Приведемо лише одну з таких оцінок: «Жодна інша Європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам і селам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі, як Україна, – так вважає американський дослідник сучасної історії Едгар Сноу і додає: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було в багатьох аспектах українською війною».

На підтвердження цих слів ми нагадаємо лише окремі епізоди з історії української участі в Другій світовій, скориставшись низкою вбивчих цифр і фактів. І почнемо з того, хто і за яких обставин розв’язав цю найбільш масштабу бійню всіх часів.

Українці з поляками воювали проти фашистів з перших годин війни. У перший день осені 1939-го був здійснений гітлерівцями в уніформі польських військовослужбовців провокаційний напад на німецьку радіостанцію в прикордонному містечку Гляйвіц. Німецька преса тут же повідомили про «нічим не спровокований» напад Польщі на Третій рейх. А за дев’ять днів до цього, 22 серпня, на закритій конференції з керівниками своїх служб у Оберзальцбергу в довгому плутаному монолозі Гітлер, зокрема, сказав, що настав час розв’язати протиріччя з Польщею шляхом війни і випробувати нову військову машину рейху: «Закрийтесь сталевою бронею від будь-яких ознак співпереживання! Хто б не розмірковував про цей світопорядок, він знає, що його смисл полягає в успіху, досягнутому з допомогою сили… Сталін і я – єдині, хто дивиться в майбутнє. Тому я потисну Сталіну руку в найближчі тижні на спільному німецько-російському кордоні…»

Наступного дня після цієї конференції в Москві у присутності Сталіна був підписаний пакт Молотова – Ріббентропа з таємним протоколом, яким визначалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі і, зокрема, поділ між ними Польщі. Так стали можливими події першого вересня 1939 року. Того дня, точніше о 4 год 40 хв, літаки Люфтваффе почали бомбити польські міста. знищили майже всю авіацію Польщі, а сухопутні війська Рейху перейшли в наступ на лінії фронту протяжністю 1600 кілометрів.

У польській армії було на той час понад сто тисяч українців із західноукраїнських земель. Після поляків це була друга за кількістю вояків національна група Війська Польського. Вони відважно воювали, захищаючи Варшаву, у Померанії, в котлі біля річки Бзура, на підступах до Львова. Більше восьми тисяч з них загинули в ті перші дні світової війни. Чимало з них потрапили в полон. Були українці і серед розстріляних у Катині, у тому числі капелан, душпастир солдатів греко-католиків, майор Микола Ільків.

Польща не мала достатніх сил і ресурсів, щоб протистояти цій віроломній агресії: кавалерія не могла воювати з панцерниками. За кілька тижнів Польща була розгромлена і окупована. Німецькі війська дійшли до Львова, але, як і передбачалося пактом Молотова-Ріббентропа, поступилися західноукраїнською територією Радянському Союзу. В Бресті відбувся спільний парад представників військ Червоної Армії і Вермахту.

Найбільші битви Другої світової на території України. У вже згадуваному кількагодинному виступі Гітлера на таємній конференції 22 серпня були, за спогадами різних її учасників, такі слова: «Після смерті Сталіна ми розіб’ємо Радянський Союз… Будьте тверді. Будьте безжалісні». Напад на СРСР стався після цього менш як через два роки. На території України відбулося десятки кровопролитних битв. Окремі з них належать до найбільших в Другій світовій.

Битва за Київ. Вона тривала з 7 липня до 19 вересня. Війська Південно-Західного фронту під командуванням М.П. Кирпоноса стримували натиск групи армій «Південь» фельдмаршала Рундштедта. Тільки в ніч на 18 вересня Сталін дав наказ залишити Київ. Радянські частини опинилися в котлі, понад 700 тисяч солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. Загинув і Михайло Кирпонос. Битва за Київ тривала 71 добу, затримавши просування групи армії «Центр» на Москву. 

Оборона Одеси. Тривала 72 доби, починаючи з 5 серпня. Вона дала можливість Чорноморському флоту контролювати в той період всю акваторію Чорного моря і утримувати Крим.

Оборона Севастополя тривалістю 243 доби мала велике стратегічне значення, оскільки затримала просування німецьких і румунських військ на Кавказ. В грудні 1941-го була спроба радянського контрнаступу в Криму, відомого як «Керченський десант». Основні сили десанту були розгромлені. Загалом у ході оборони Севастополя загинули і пропали безвісти понад 200 тисяч радянських військових та мирних жителів.

Битви за Харків. Їх було чотири: від першої у жовтні 1941 р., коли потрібно було виграти час для евакуації на схід обладнання і персоналу промислових підприємств, і до четвертої, перемога в якій відкрила шлях на Київ. У ході боїв обидві сторони втратили більше людей, ніж у будь-яких інших битвах Другої світової війни. Як стверджують військові історики, Сталін не погодився з присвоєнням Харкову ім’я місто-герой, бо вважав ганьбою для Червоної армії звільнення міста лише з третьої спроби.

Форсування Дніпра і визволення Києва. У цих безпрецедентних, найкривавіших в історії світових воєн битвах було задіяно з обох сторін близько чотирьох мільйонів людей. Лінія фронту становила майже півтори тисячі кілометрів. Кількість загиблих, за різними джерелами, складає від 1,7 до 2,7 млн. На Дніпрі відбувся остаточний перелом у ході Другої світової війни. 6 листопада був визволений від гітлерівських загарбників Київ.

Косунь-Шевченківська операція. Оточення німецьких частин і перемога в ній дісталися ціною великих втрат з обох сторін. З радянської загинули і отримали поранення понад 80 тисяч солдатів і офіцерів. Після цього німецькі війська відступили до західних кордонів України. Визволення Криму, Яссько-Кишинівська і Львівсько-Сандомирська операції привели до остаточного звільнення українських земель і відкрили шлях на Берлін.

Війна у ворожому тилу. Партизанські загони і підпілля  почали створюватися в Україні наприкінці 1941 року. З них особливо виділилися загони і з’єднання Сидора Ковпака, Миколи Попудренка, Олександра Сабурова, Олексія Федорова. Вони підпорядковувалися Українському штабу партизанського руху і  діяли в лісистій місцевості, переважно на півночі і заході України, здійснюючи операції проти тилових частин, адміністрацій і руйнуючи інфраструктуру фашистів. 

Різні джерела дають різні відомості про їхню кількість. В офіційному звіті, підготовленому в березні 1943 року, йшлося про 1874  партизанські загони загальною чисельністю 29308 осіб.  Через два роки Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, називає вдвічі більшу кількість партизанів. На кінець війни вже фігурує цифра 200 тисяч. У загонах і з’єднаннях воювали представники понад 60 національностей, більшість з них складали українці. З наближенням фронту партизани виконували завдання з руйнувань комунікацій ворога. Найбільш відомим стало з’єднання Сидора Ковпака, яке здійснило рейд з лісів Чернігівщини на Волинь і в Карпати.

Армія без держави. Так назвав свою книгу, написану після війни в еміграції у США, отаман Тарас Бульба-Боровець. У червні 1940 року за дорученням президента УНР в екзилі Андрія Лівицького він перетнув на Волині радянський кордон і взявся за створення підпільної Січі. Власне, йшлося про кілька січей – Поліську, Волинську, Полтавську та інші. Але почала реально діяти лише перша з них – у районному центрі Олевськ на Житомирщині, причому ще в серпні 1941, коли тривали бої навколо Києва. Січ проіснувала кілька місяців, до середини листопада. У її рядах нараховувалося близько десяти тисяч бійців. Продовжуючи боротьбу і переживши конфлікт з ОУН, Тарас Бульба-Боровець був заарештований німцями і відправлений у концтабір Заксенхаузен.

У значно більших масштабах діяла Українська Повстанська Армія під керівництвом ОУН (Б). Передісторія її виникнення драматична. 30 червня 1941 року у Львові був проголошений Акт відновлення Української Держави, створення уряду – Українського державного правління під орудою Ярослава Стецька і почалась розбудова Української національно-революційної армії. Керівництво нацистської Німеччини поставило вимогу ці дії припинити. Українські націоналісти відмовилися. Як наслідок, сотні оунівців опинилися за ґратами або в концтаборах. 5 липня 1941-го в Кракові затримали Степана Бандеру. До кінця 1944 року він перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузен.

ОУНівці перейшли у підпілля і в 1942 році взялися за створення повстанських відділів і загонів, які переросли в Українську повстанську армію, керівником якої став Роман Шухевич. Утворилась розгалужена структура УПА – від роїв до округів і частин. Територіально УПА ділилося на чотири частини: УПА-Північ, Схід, Захід і Південь. Армія спиралася на широку підтримку населення. На думку істориків, без такої підтримки вона б не проіснувала й року. Історія УПА по-своєму унікальна. Вона протрималася в підпіллі до 1954 року, в окремі періоди нараховувала  більше ста тисяч вояків. Під час фашистської окупації воювала з німцями, а після їхнього розгрому вела антирадянську боротьбу. Стратегічною метою УПА було відновлення незалежної української держави.

Жертви гітлерівського окупаційного терору. Великих і болісних втрат зазнало в Другій світовій війні мирне населення України. Масові розстріли, концентраційні табори, руйнування міст, спалення сіл стали в окупаційний період моторошною дійсністю. 

Весь світ потрясла трагедія Бабиного Яру. 27–28 вересня 1941 року в Києві на стінах будинків, огорожах і стовпах з'явилися оголошення з текстом українською, російською і німецькою мовами: «Всі євреї міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Дегтярівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо». Одночасно гітлерівці поширили чутки, що після санобробки всі євреї і їхні діти як елітна нація будуть переправлені в безпечні місця. Цим останнім місцем у їхньому житті стало урочище на північно-західній околиці Києва. За два дні там було розстріляно понад 30 тисяч євреїв – найбільш масове знищення мирного населення в Другій світовій війні. Згодом на Сирці були розстріляні ще десятки тисяч людей. Не тільки євреїв, а й циган, українських націоналістів, військовополонених. Конвеєр смерті в Бабиному Яру діяв до визволення столиці України від фашистів. Жертвами його стали понад сто тисяч людей.

У концтаборі під Уманню утримувалися переважно полонені. За даними німецького командування, тільки за станом на 14 серпня 1941 року там знаходилося під відкритим небом 50 тисяч радянських військових, які потрапили в полон. Насправді ця цифра значно більша. Від ран, хвороб, голоду, холоду, антисанітарії  в «Уманській ямі» загинуло тисячі людей. Там же були розстріляні 12 тисяч мирних жителів містечка.

У вересні 1941-го почав діяти концтабір «Шталаг-365» у місті Володимир-Волинськ. Через нього пройшло 42 тисячі військовополонених. 25 тисяч з них загинули. З наближенням у 1944 році фронту табір евакуювали на територію Німеччини.

Загалом на території України було 817 фашистських концтаборів примусового утримання цивільного населення та військовополонених і розправ над ними, у тому числі 68 гестапівських тюрем, 7 виправно-трудових таборів, 304 гетто, 78 таборів примусової праці для євреїв, 242 табори для військовополонених, 23 пересильні табори. У тюрмах, концтаборах місцях масових розстрілів нацисти знищили до 6 мільйонів осіб, серед них – близько 1млн. 600 тисяч євреїв.

Остарбайтери, депортації,  вимушена еміграція. Першими остарбайтерами стали жителі окупованого угорськими військами Закарпаття, а після окупації гітлерівцями Польщі – українці з Волині й Галичини. Та найбільша хвиля примусового вивезення з України робочої сили припала на зиму 1941 – 1942 років. «Бліцкріг» на той час зірвався, Німеччина потребувала робочих рук і розгорнула агітаційну кампанію, яка, втім, очікуваних результатів не дала. Добровольців не було. І тоді почалося «полювання» на людей, масові облави. Руйнувалися сім’ї, калічилися людські долі. За роки війни в Німеччину було примусово вивезено 2, 8 мільйона остарбайтерів, серед них – 2,4 мільйона українців.

Ще війна не закінчилася, а в Україні почалася інша депортаційна кампанія. На Тегеранській конференції 1943 року йшлося, зокрема, і про майбутній кордон між СРСР і Польщею. Його намічали без врахування етнічного розселення українців і поляків. 9 вересня 1944 року в  Любліні СРСР і Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням», наче йшлося про обмін якими-небудь товарами. Наслідком цього стало вивезення понад півмільйона українців із земель, де вони складали більшу частину населення, на територію України, а понад 700 тисяч поляків – з УРСР у Польщу. Пізніше, в ході операції «Вісла», поляки переселили із східних воєводств близько 200 тисяч українців на свої західні землі, що межували з Німеччиною. 

18 травня є днем трауру для кримськотатарського народу. Того дня 81 рік тому почалося примусове виселення цього багатостраждального народу з рідної землі – Кримського півострова – у віддалені райони Передуралля і Середньої Азії. З Криму за злочинним наказом Сталіна було вивезено в непристосованих товарних вагонах 420 тисяч кримських татар, 42 відсотки з них загинули в ході виселення чи в перші після нього роки.

Виселити в Сибір та інші віддалені краї радянської імперії всіх українців Сталіну та його опричникам було не під силу. Тому вони взялися за найбільш неблагонадійних. Ще «за перших совєтів», тобто перед війною, сумна доля спіткала в Західній Україні десятки тисяч сімей борців за національну справу та заможних селян, так званих «куркулів». Після війни додалося ще понад сто тисяч силоміць депортованих українців.

Не можна не згадати і вимушену еміграційну хвилю на Захід. Вона була викликана політичними мотивами, страхом перед сталінським терором. Ця хвиля «винесла» десятки тисяч українців на заокеанський берег, у США, Канаду, Південну Америку та в інші куточки планети. Політичну еміграцію склали десятки тисяч «переміщених осіб». Це були різні люди. Однак серед них виділялися дві групи: освічені, національно свідомі українці-патріоти і колишні остарбайтери, які боялися переслідувань в разі повернення на Батьківщину. Там їхні руки, досвід, знання були, звісно, в той час дуже потрібні для відбудови міст і сіл, відродження життя в умовах миру, але сталіністи вбачали в них «ворогів народу». З усіма для них наслідками, що з цього випливали.

Земля в руїнах. Друга світова війна залишила по собі на українській землі жахливі сліди. Україна зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка країна світу. Можливо, певним символом цього були руїни Хрещатика, які доводилося розбирати тривалий час «усім миром», зусиллями тисяч киян.

Це окрема глобальна тема – відродження народного господарства, мирного життя людей, обпаленого полум’ям війни. Обмежимось у цьому огляді лише кількома фактами і статистичними даними. На території України більшою чи меншою мірою було зруйновано 714 міст і селищ та близько 30 тисяч сіл. Без житла залишилося понад 10 мільйонів людей.

В особливо важкому стані була промисловість. У ході воєнних дій і під час окупації в руїнах лежали 17 тисяч підприємств. Ті з них, які були евакуйовані у східні райони СРСР, повертати не було сенсу, та й робити цього ніхто не дозволяв. Було зруйновано чи затоплено 882 шахти Донбасу, тобто практично всі. Потужність електростанцій впала до 0,4 відсотка довоєнного рівня.

Село теж волало про допомогу. Воно вийшло з війни виснаженим. у  ньому знищили величезну кількість людей. З нього вивезли мільйони тон сільськогосподарської продукції і українських чорноземів. Але по війні про нього в СРСР думали  в останню чергу. Капіталовкладення в сільське господарство становили тільки 19 відсотків від асигнувань у відбудову всього народного господарства. А тут іще посухи, неврожаї й голод 1946 – 1947 років, внаслідок якого в Україні померло вісімсот тисяч людей.  У той же час СРСР відвантажив до Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Франції понад два мільйони тонн зерна.

Узагальнювальна статистика. На кінець цього розділу – кілька узагальнюючих фактів і статистичних даних. У Другій світовій війні загинуло понад 50 мільйонів людей. Свого часу Сталін вирішив применшити втрати СРСР і «визначив» цифру 7 мільйонів. Хрущов збільшив кількість втрат до 20 мільйонів. У часи Горбачовської перебудови й гласності ця цифра зросла до 27 мільйонів. 

Україна втратила у війні, включаючи вбитих, померлих від голоду і хвороб , жертв концтаборів, депортованих, евакуйованих, вимушених емігрувати – до 14 мільйонів. Багато про що говорить, зокрема, таке порівняння: від січня 1941-го до січня 1945-го населення України зменшилося з 40, 9 мільйона до 27,3 мільйона осіб.

Дослідниками підраховано, що матеріальні втрати України становили 285 млрд. крб. Це складає 42 відсотки від матеріальних втрат Радянського Союзу. Загалом Україна втратила в Другій світовій 40 відсотків свого економічного потенціалу.

Отже, приведені на початку даного розділу слова авторитетного американського дослідника історії Едгара Сноу про те, що Друга світова війна стала для України жахливою катастрофою і що жодна інша європейська країна так не постраждала від завданих війною ран, як Україна. – ніяке не перебільшення. Це констатація очевидного. Як незаперечним є й  той величезний вклад, який зробив український народ у перемогу антигітлерівської коаліції над фашизмом. Навряд чи варто щодо цього кому-небудь доказувати, що український народ у цьому колі – теж народ-переможець.

НОВА ВІЙНА ПРОТИ УКРАЇНИ

Дві світові війни починалися в Європі. Після другої з них європейський континент надовго став територією миру. Але тільки до весни 2014-го. Тоді, одинадцять років тому, мир був зірваний нечуваним порушенням усіх норм міжнародного права, угод і договорів, на яких тримався європейський і світовий устій і порядок: Росія окупувала Крим і розв’язала війну в Донбасі. І в мирній Європі Україна стала епіцентром нічим не спровокованої нею нової війни. Із застосуванням з боку знавіснілого агресора усіх новітніх озброєнь, технічних і технологічних засобів руйнувань і вбивств.

Російські зазіхання на Крим почалися задовго до його окупації. Варто згадати хоча б прийняту 9 липня 1993 року постанову Верховної ради РФ, в якій місто Севастополь було проголошене територією Росії і містилось доручення підготувати відповідні зміни до російської конституції. Це викликало обурення і різку відповідь України, яка, зокрема, ініціювала  засідання Ради Безпеки ООН. Від імені Радбезу була прийнята Заява його голови (тоді в Радбезі головувала Великобританія), в якій зазначалося, що рішення Верховної ради РФ несумісне зі взятими на себе Росією зобов’язаннями  та цілями й принципами Статуту ООН і тому не має сили. Російська владна верхівка на чолі з Б.Єльциним тоді не підтримала рішення свого парламенту, чому сприяла конфронтація президентської гілки влади з законодавчою, яка закінчилася штурмом парламентської будівлі, так званого російського Білого дому на березі Москви-ріки  у жовтні 1993 року.

У 1997 році після тривалих зволікань російською стороною та напружених переговорів був, як відомо, підписаний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». У ньому, зокрема, у статті 2 було записано: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Але вже через шість років після підписання цього договору росіяни почали будувати дамбу з Таманського півострова до українського острова Тузла. Цьому передувала поїздка у Краснодарський край нового правителя Росії путіна, під час якої й було ухвалене «технічне» рішення про будівництво дамби. На якій підставі, для чого? Як пояснили російські владоможці, це було викликано необхідністю запобігти… розмиванню Таманського півострова. До цього приплели ще й «історичний аргумент». Мовляв, рівень моря тут в античні часи був на чотири метри нижчий за нинішній, а тому «острів Тузла був великою ділянкою суші і частиною Тамані».

Конфлікт навколо Тузли завдяки швидким і рішучим діям української сторони зрештою був залагоджений. Росія будівництво дамби зупинила, визнавши приналежність острова і вод навколо нього Україні. Але весною 2014 року Росія таки анексувала Тузлу. Як і весь Крим.

Але цього агресору виявилося замало. Йому потрібна була вся Україна. Ще за рік до окупації Криму в непоказній російській газетці «Военно-промышленный курьер» з’являється стаття начальника генштабу збройних сил росії В.Герасимова з обґрунтуванням стратегії «активної оборони» Росії, яка базується на «принципі ведення війни на основі скоординованого застосування воєнних та невоєнних заходів при вирішальній ролі збройних сил». І головну мету такої «активної оборони» автор вбачає у «створенні умов для постійних збурень і конфліктів усередині ворожої держави». На думку цього генштабіста можна було б і не звернути увагу, але ж у тоталітарній системі, яка з приходом путіна та його прибічників до влади та їхніми неприхованими прагненнями відродити російсько-радянську імперію нічого випадкового не буває. І от замовлені «міркування» Герасимова стають доктриною гібридної війни, знаходять відображення в Стратегії національної безпеки РФ, а «ворожою державою» для росіян стає Україна.

Окупований «зеленими чоловічками» Крим, горить розколотий Донбас. Але Україна не підкорюється, чинить героїчний опір. І тоді окупанти остаточно скидають «гібридні маски», йдучи на нас повномасштабною війною. Агресор мріяв подолати український народ за лічені дні, думав, що його зустрічатимуть квітами, хлібом-сіллю, марив про парада на Хрещатику через три доби після вторгнення. А натомість зустрів неочікуваний для себе, відчайдушний опір. І ось уже у новітній світовій історії з’являються сторінки про нашу переможну битву за Київ та блискучу операцію в районі Лиману й Ізюму, про неймовірну стійкість Харкова, виняткову мужність захисників Маріуполя, Бахмута, Авдіївки, Покровська, Куп’янська Кринок та десятків інших міст і сіл, про переведення війни на територію агресора, в Курську область…

Згадана вище російська доктрина ведення війни передбачала її «бліцкріг», досягнення перемоги шляхом «короткого часу» (мовляв, чим швидкоплинніші події, тим краще). При цьому розрахунок був і на те, що міжнародна реакція на воєнні дії в Україні буде повільна, неефективна. Але і в цьому агресор помилився. Переважна більшість країн світу не тільки рішуче засудили розв’язану росією війну, а й оперативно прийшли нам на допомогу. У результаті відбулася консолідація прогресивних сил планети на підтримку України, війна розтяглася в часі, її фронти перевищили тисячу кілометрів. Наслідком цього стало ще більше знавісніння агресора, жорстоке бомбардування – щодня й щоночі – українських міст і сіл, бездумні вбивства тисяч мирних жителів. Але Україна не стала і не стане перед новітніми геростратами на коліна. Насамперед завдячуючи цим її звитяжним захисникам, героям, гордості і цвіту нашої нації.

…Українському поетові Василеві Симоненку належать проникливі, щемні, сповнені болем слова:

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ці рядки Василь Симоненко написав у грудні 1961 року, коли вже давно відгриміли грози Другої світової війни. Але чутливе поетове серце сповнювали не тільки відгомони минулих жорстоких битв, в епіцентрі яких була Україна, а й не полишали передчуття тривог за її майбутню долю. Тож хіба не виникає враження, що ці слова немовби написані сьогодні? Люта битва за життя, за справедливі права України в цьому світі триває.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства