Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

У Вербівці катівня була в ліцеї: три історії про свавільні затримання на Харківщині

У Вербівці катівня була в ліцеї: три історії про свавільні затримання на Харківщині

Укрінформ
Слідчі працюють із 227 потерпілими, 13 з яких померли, чотири зникли безвісти, а ще чотири перебувають у полоні

Харківщина утримує сумне лідерство за кількістю катівень, виявлених у цьому регіоні після деокупації. За даними слідчого управління ГУНП у Харківській області, на цій території їх налічувалося 28. Найбільші катівні розміщувались у великих містах, таких як Куп’янськ, Ізюм, Балаклія та Вовчанськ.

На сьогодні Нацполіція порушила 10 кримінальних справ щодо незаконних місць утримання цивільних осіб на Харківщині. У межах цих проваджень слідчі працюють із 227 потерпілими, 13 з яких померли, чотири безвісти зникли, а ще чотири перебувають у полоні.

Серед потерпілих віком від 16 до 65 років були школярі, пенсіонери, вчителі, атовці, фермери, директори місцевих підприємств та шкіл. Усі вони потрапили під російські репресії через свою проукраїнську позицію. За їхніми свідченнями, окупанти всіляко з них знущалися: били руками, ногами та гумовими кийками, застосовували електрошокери, підпалювали на тілі пластмасу, загинали руки в кайданках. Після цього більшість бранців отримали важкі психологічні травми.

Російська влада також відмовляється повідомляти, скільки саме цивільних українців вони незаконно вивезли та ув’язнили на ТОТ або території РФ. Доля багатьох цивільних досі залишається невідомою.

Під час польової місії на Харківщину ZMINA поспілкувалася з родинами безвісти зниклих та самими потерпілими від свавільних затримань. У попередній публікації ми розповіли історії п’ятьох чоловіків, зниклих у Балаклії. У цьому матеріалі читайте про чотирьох бранців із ближніх до Балаклії сіл – електрослюсаря Олега Скомороху, колишнього атовця Андрія та братів-двійнят Дмитра й Сергія Іванових.

НАДІЯ СКОМОРОХА: У ЧОЛОВІКА БУЛА ОПЕРАЦІЯ НА МОЗКУ, І ЯКЩО ЙОГО БИЛИ, ТО ВІН МІГ УТРАТИТИ ПАМ’ЯТЬ

Олег та Надія Скороморохи разом із двома дітьми проживали в селі Вербівці на Харківщині. До війни чоловік працював на Харківобленерго електрослюсарем. Після окупації села дружина намагалася вмовити чоловіка виїхати, але він не захотів залишати літніх батьків.

Під час окупації Вербівки комендантська година тривала з 14-ї години до 7-ї ранку наступного дня.

Фото із сімейного архіву: Олег Скомороха
Фото із сімейного архіву: Олег Скомороха

Зранку 14 березня 2022 року Олег пішов купити хліб до магазину «Їжачок», розташованого біля вербівської сільради, де на той час базувалися росіяни. Чоловік не взяв документів й із собою мав лише телефон та банківську картку «Оксі Банку».

Через годину Надії зателефонував односелець і повідомив, що її чоловіка затримали російські військові, коли він стояв у черзі по хліб. Приводом стала телефонна розмова Скоморохи з невідомим абонентом.

«Мені знайомі сказали, що росіяни їх попередили: "Ніяких телефонів, ніяких рухів, ідете по хліб – стійте". А Олег цього не чув. Він прийшов пізніше. І йому хтось зателефонував. А в нього звичка була – під час розмови телефоном ходити туди-сюди. І він не дивився на них [окупантів]», – розповідає жінка.

За словами свідка, близько 15 озброєних військових оточили Олега, щоб перевірити його телефон (потім його вилучили). Окупанти намагалися взяти чоловіка під руки, але він наполіг на тому, що піде сам. Після цього його відвели до будівлі сільради, а через деякий час вивели, посадили до синіх «жигулів» та повезли в напрямку Балаклії.

«Мені знайомий каже: "Твого Олега забрали. Ми всі злякались і розбіглися". Після цього ніхто про нього не чув», – із сумом говорить дружина.

Автівку, на якій вивезли Скомороху, потім не раз бачили у Вербівці. 

За словами Надії, 15 березня до села приїхали нові підрозділи російських військових, які поводили себе «агресивно».

«У нас розміщувались еленерівці. Вони були озброєні, борзі, нахабні. 14-го Олега забрали, а 15-го чую гуркіт. Я ніч не спала. Я у вікно, а вони їдуть повз наш двір – російський прапор на даху чи то танка, чи то БМП. Вони сидять зверху на них – такі здорові, мордаті», – пригадує вона.

Після незаконного затримання чоловіка Надія неодноразово ходила дізнаватися про його долю до «головного по Вербівці». Його звали Денис, але всі до нього зверталися Ден. 40-річний окупант, за описом свідків, «схожий на чеченця», мав чорне волосся і бороду. Але якогось специфічного акценту в нього не було. Про себе він розповідав, що має дружину і двох дітей. Наразі українські слідчі оголосили його в розшук.

«Ходили розмови, нібито Денис отримав поранення. А ще, що його почала "тягати" ФСБ за мародерство у Вербівці. Росіяни, які зайшли в село, почали шукати серед своїх тих, хто в місцевих крав квадроцикли, велосипеди, килими та білизну», – стверджує жінка.

Спочатку співслужбовець Дена підтвердив дружині, що Скомороху затримали, а потім Денис сказав батькові Олега, що його через «телефон забрала ФСБ, і це надовго».

«Ден каже батькові: "Якби був неживий, ми б вам його привезли. Я вам обіцяю, що особисто привезу його додому". То була брехня. Ми вже потім це зрозуміли, а тоді були довірливі», – ділиться спогадами дружина.

Денис переконував рідних, що вони нікого не б’ють. Дружина їм не вірила і боялася за Олега, якому 2006 року робили складну операцію через черепно-мозкову травму. 

«Йому робили трепанацію черепа. Важка травма була, але його врятували. Після цього йому дали ІІІ групу інвалідності. У нього на лобі залишилися шрами. Після затримання чоловіка я консультувалася з лікарем, і він мені сказав: "Якщо його будуть бити, він може взагалі втратити пам’ять"», – тремтячим голосом розповідає жінка.

У червні Ден сказав батькові Олега, що останнього вивезли в бік Валуйків Бєлгородської області РФ.

«У Вербівці затримували й інших чоловіків: когось тримали в місцевій школі, а когось вивозили до Балаклії. Під час допитів декого били та ламали ребра, вимагаючи водночас списки атовців та партизанів. Потім їх відпускали», – переказує почуте Надія.

Вона пригадує, що незаконно затриманих цивільних ув’язнювали у шкільному підвалі та роздягальні, де поставили клітки. Пізніше школу розбомбили.

Якось до Скоморохів додому прийшли окупанти й запитали, чи ніхто їх не ображає. За словами Надії, загарбники виселяли всіх, хто проживав на околиці села або грабував порожні оселі.

«Прослуховували нас. У них був прилад – як ноутбук з антенами. Вони виїжджали на вуличку, де був зв’язок, і намагалися відстежити дзвінки. Подруга якось сказала мені, що якщо в комендантську годину в тебе горіло світло, то вони стріляли по вікнах», – передає чужі слова жінка.

У травні 2022 року через постійні обстріли виїжджати із села було небезпечно. Але потім люди дізналися, що можна виїхати через Печенізьку дамбу. Для цього потрібно було за гроші домовитися з «волонтерами» (проросійськими волонтерами, які роздавали російську гуманітарну допомогу, – ред.). 22 липня родина Скоморохів наважилися перебратися до Харкова. Після деокупації Вербівки Надія разом з двома дітьми повернулася додому.

«Ходила до поліції і просила їх «пробити» телефон чоловіка. Хоча б з ким він востаннє спілкувався. А поліцейський насміхався і питав мене: "Ви шукаєте чоловіка чи телефон?"», – бідкається жінка.

5 січня 2024 року Надія після численних звернень нарешті отримала витяг про внесення чоловіка до Реєстру зниклих безвісти. Але відомостей щодо можливого перебування Олега в одній з російських в’язниць досі нема.

За словами Надії, Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Мінреінтеграції на своєму засіданні не підтвердила факту позбавлення волі Олега Скоморохи через недостатню кількість голосів, тож вони не можуть отримати передбачену в таких випадках допомогу від держави.

«У пенсії на дітей після втрати годувальника теж відмовили. Уже втретє подавала», – додає Надія. 

Після пережитого в окупації в найменшого сина Скоромохів починається паніка, коли він бачить військових. Він не вірив окупантам і вважав, що вони брешуть мамі про тата. Пізніше діти сказали Надії: «Мам, тато повернеться тільки тоді, коли війна закінчиться. Але ми знаємо, що ти однаково будеш його шукати».

ГАЛИНА ІВАНОВА: У СЕЛІ ЗАТРИМУВАЛИ БАГАТЬОХ ЧОЛОВІКІВ, АЛЕ ДО РОСІЇ ВИВЕЗЛИ ЛИШЕ МОЇХ СИНІВ-ДВІЙНЯТ

Двійнята Дмитро та Сергій Іванови проживали разом з матір’ю Галиною в селі Веселому Харківської області. За словами жінки, під час окупації села 24-річні брати працювали різноробами: Дмитро – в селі Циркуни, а Сергій – у Веселому.

Фото із сімейного архіву: Дмитро та Сергій Іванови
Фото із сімейного архіву: Дмитро та Сергій Іванови

Спочатку до Веселого зайшли росіяни, а пізніше – деенерівці. Останні крали та вивозили «камазами» все, що бачили. Наприклад, з аграрних підприємств «Світанок» та «Престиж» вивезли зерно, кукурудзу, машини та комбайни. А в порожні ангари поставили ворожу техніку.

Галина пригадує, як староста Веселого Олексій Симогляд попереджав її, щоб вона «не ховала синів, бо так гірше буде». Під час деокупації села він виїхав до РФ.

Зранку 25 березня 2022 року до оселі Іванових приїхали деенерівці. Вони вивели Дмитра та Сергія зі скутими позаду руками на вулицю, посадили до машини та повезли до Веселівської сільради, де розміщувалась окупаційна комендатура. Потім до їхнього будинку приїхала інша машина, з якої вийшли троє військових. Вони провели в будинку обшук та вилучили гроші, ноутбук (потім повернули), газонокосарки, електропилки, інструменти для машини та документи братів. Окрім цього, позабирали весь чоловічий одяг. Галина в цей час була в сестри, тому свідком затримання став їхній сусід.

«Ми із сестрою пішли до мене. На кожній вулиці стояв блокпост, де мені щоразу казали: "Триндець твоїм недоноскам". Я не розуміла, що відбувається. Заходимо до хати, а там усе догори дриґом. У літній кухні навіть стелю позривали. Що вони там шукали?! Я не знаю», – розповідає жінка.

Галина разом із сестрою вирушили до сільради, але їх не пустила всередину озброєна охорона. Тоді до неї підійшов одноокий окупаційний «комендант» Веселого Сергій Аніканов з «ДНР». Він почав ображати Галину та казати, що вона «народила ушльопків». 

«Каже: "Я тебе зараз приб’ю". Я йому відповідаю: "Робіть що хочете, тільки віддайте мені дітей". Він пістолетом і гранатою в мене тицяє й говорить: "Я підірву щас і тебе, і твоїх дітей!". Його заспокоїв росіянин з позивним "Шаман". Це був високий та кремезний чоловік з русявим волоссям. Він мені тоді сказав: "Заспокойтеся, все буде нормально"», ­– з болем у голосі пригадує жінка.

За її словами, у сільраді представники ФСБ допитували Дмитра та Сергія близько шести годин. Десь о 16-й годині їх вивели з будівлі з мішками на головах та скутими позаду руками, посадили до військової машини та повезли в бік села Липці.

Коли військові виводили синів, жінка побачила на їхній формі напис «ФСБ».

Наступного дня окупанти провели для мешканців села зібрання, під час якого закликали їх «забути про Україну». Водночас Аніканов заявив у присутності односельців, що Іванових вони більше не побачать. Про це Галині, яка залишилася вдома через погане самопочуття, розповіли люди, які там були.

Жінка через день ходила до сільради, щоб дізнатися про долю синів. Там їй щоразу казали, що їх вивезли чи то до Бєлгорода, чи то до Ростова.

Через постійні обстріли у Веселому залишатися було небезпечно, тож 29 червня Галина та ще 15 людей виїхали до РФ на машині, яка привозила гуманітарну допомогу. У Бєлгороді після проходження «фільтрації» жінку поселили в таборі під назвою «Віраж». Звідти Галина поїхала до Естонії.

«Нас привезли до Бєлгорода. Там стояли намети, у яких МЧС перевіряло людей. Мене години дві протримали. Зламували мій телефон, бо я пароль забула. А потім у поліцію відвели для взяття відбитків пальців. Запитували в нас, як ми ставимося до Росії. Я промовчала», – згадує вона.

Поки Галина була в Естонії, окупанти забрали їхню машину «Лада» нібито для того, щоб поїхати скупитися до Бєлгорода. Про це жінці розповів сусід, якому вона залишила ключі від будинку. Окупанти пообіцяли йому повернути автівку, але так цього й не зробили.

Окрім братів, росіяни затримували й інших мешканців села, зокрема колишніх військовослужбовців, яких потім відпускали. Зазвичай їх тримали по три доби в будівлі школи. Із села окупанти вивезли лише Іванових.

Згодом Галина отримала від синів три листи з Бєлгородської області: один із СІЗО №2 міста Старий Оскол, а два – з виправної колонії №4 міста Олексіївки. Як з’ясувалося, росіяни тримали їх разом.

«Вони написали: "З нами все добре, живі-здорові, не переживай, передавай усім привіт. Нас годують. Ми в Старому Осколі. Скоро будемо вдома". Останній лист від синів я отримала 31 травня 2023 року. Я їм писала листи через сайт ФСІН та надсилала на адресу колонії. Адміністрація закладу повідомляла, що листи доставлено адресатам», – розповідає Галина.

У квітні 2023 року Галині зателефонував колишній військовополонений на ім’я Андрій, який перебував в одній камері з Івановими в Олексіївській колонії.

«Дмитро та Сергій тримаються. Вони постійно разом, не хворіють. Годують їх нормально. У колонії вони шиють одноразові халати та комбінезони. Там їх тримають як військовополонених», – розповів він.

За словами Галини, Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Іванових незаконно утримують у російській в’язниці. Завдяки цьому жінка отримала грошову допомогу від Мінреінтеграції.

Мати також розповіла про те, що брати мають на тілі татуювання. У Сергія на шиї – ластівка, на спині – дракон, на грудях – рік народження, а на лівій руці – квіти. А в Дмитра є лише орнамент на правій руці й тілі.

КОЛИШНІЙ АТОВЕЦЬ АНДРІЙ: ЯКЩО ОКУПАНТИ ЗНАЙДУТЬ У ТЕБЕ ЯКУСЬ ВАЖЛИВУ НАГОРОДУ, ТИ, ВВАЖАЙ, НЕ ЖИЛЕЦЬ

Після повномасштабного вторгнення Росії до України колишній атовець Андрій (з міркувань безпеки ім’я змінено) долучився до тероборони. Після того як бійці його підрозділу вийшли з Чугуївського району, чоловік повернувся до рідного села на Харківщині. Там йому розповіли, що він є «у списках» росіян. Тому, щоб зайвий раз не ризикувати, він оселився в будинку знайомих.

3 березня озброєні військові прийшли до будинку, де переховувався Андрій. Йому зв’язали руки, замотали очі ганчіркою та скотчем, посадили до автівки та повезли в невідомому напрямку. 

«Якщо окупанти знаходять у тебе президентську медаль – а їх у військкоматі »насипали» пачками, – то руки-ноги поламають. А якщо знайдуть якісь серйозні ордени, то ти вже не жилець. І вони попереджали: "Якщо, не дай Бог, побачиш, де ти перебуваєш, – розстріл"», – пригадує Андрій.

Пізніше він дізнався, що його привезли на територію автопарку, де росіяни тримали свою військову техніку. Також там був штаб ФСБ. Окупанти били його руками й ногами, поки він не знепритомнів. Коли чоловік отямився, його віднесли до підвалу, де вже перебували близько шести людей, зокрема двоє росіян. Останніх покарали за те, що вони нібито були напідпитку й обстріляли власні позиції.

«Підвал був великий та мокрий. У ньому було три відгороджених місця, в одному з яких стояв стіл. Ліжок та туалету не було. Навіть пляшки не було. На підлозі валялись якісь ганчірки. У приміщенні – суцільна темрява. І лише зрідка пробивався промінчик світла. Біля дверей сиділи два рашики, а я внизу. Потім я помітив чоловіка, якого дуже сильно побили. Мабуть, у нього піднялася температура, і він марив: "Ви, ганд...ни, Кремль ваш потоне у гівні". Там ще був хлопець, якого забрали, коли він вийшов по хліб. І ще двоє людей сиділо, які були не дуже говіркі. Після побиття мені теж було важко, я почав відходити на п’ятий день», – ділиться спогадами чоловік.

Пізніше двох мовчазних відпустили, натомість привезли нових людей. Одного, сильно побитого, спочатку тримали в якомусь льосі, а потім привезли до них у підвал. В іншого руки були скуті кайданками, і від нестепного болю він весь час кричав: «Двері відчиніть! Розстріляйте! Робіть що хочете – тільки зніміть кайданки!». 

«І він достукався, що хтось відчинив двері й дав у пляшці пів літра води та пластикову миску з ложкою», – каже він.

 Їх ніхто не годував, і води, окрім цього разу, теж ніхто не давав.

На шостий день Андрія викликали на допит зі зв’язаними руками й мішком на голові. Під час «бесіди» його розпитували про життя, роботу, службу. За його словами, окупант, який його допитував, знав про нього все. Хтось зі співкамерників підгледів, що під час допиту Андрія були присутні п’ятеро окупантів, один з яких говорив, а інші стояли мовчки.

«Через дві години після першого допиту мене знову викликали. Тоді мені сказали, що з мене немає ніякого толку і що мене "повезуть у табір"», – стверджує він.

На сьомий день утримання чоловіка вивели з підвалу зі зв’язаними руками та пов’язкою на очах, посадили в автівку, привезли до села та відпустили. Йому віддали документи та телефон. У телефоні Андрій випадково побачив фотографії російської військової техніки, яких раніше в нього не було. Остерігаючись провокації, він його вимкнув і більше ним не користувався.

Під час відсутності чоловіка окупанти приходили з обшуками до його будинку шість разів. Коли він повернувся, то помітив, що з оселі зникли колекційні монети, пістолет і золото. Сільськогосподарську техніку, яка стояла у дворі, росіяни розстріляли. Частина машин, які він устиг відігнати, уціліли.

До деокупації села Андрій майже не виходив з будинку, оскільки вважав, що окупанти за ним стежать. Він помічав, як неподалік його дому часто стояла автівка.

Після деокупації частини Харківщини Андрій дізнався, що одного чоловіка, який був з ним у підвалі, відпустили. Про долю двох інших йому й досі нічого не відомо.

Після пережитого в Андрія погіршилося здоров’я – у нього діагностували серцеву недостатність та цукровий діабет: «Мені дали ІІ групу інвалідності. Я набрав зайву вагу, і в мене постійно набрякають ноги. Тепер я вимушений приймати багато ліків».

Еліна Суліма, журналістка

Центр прав людини ZMINA

Перше фото: Оdessa Оnline

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-