Пекло за двадцять кілометрів від Києва
Місяць Нессі жила в непристосованому погребі, в окупаціі.
В одному з сел під Києвом на Ірпінському напрямку, ще вчора заможному і респектабельному.
Там наприкінці лютого застрягла родина моєї найкращої подруги - літня мама, сестра, 12 річна племінниця. І собака, яку залишили пригледіти.
Слава Богу, якимсь дивом днями цим жінкам різного віку вдалося вирватися з пекла.
І вчора ми з Maryna Ostapenko слухали все, що пережила ця звичайна українська родина , іх село, сусіди( дехто з них , насправді, не пережив, їх вбили), і плакали.
І тільки щаслива Нессі, то кидалася нас облизувати, то тулилася до нас, то запригувала на коліна і не могла повірити, що вона знову на рідному київському дивані.
Від сільського будинку залишилася лише стіна.
Там згоріло все життя цієї родини- речі, документи, фотографії. Згорів дбайливо доглянути сад і квітник, на город впали шматки літака і з сусідами жінки збирали ошметки ворожого пілота, голову так і не знайшли, до речі.
Це було 28 лютого. А потім почалося пекло, коли жінки в погребі закривали своїм тілом дитину під багатогодинними обстрілами, а Нессі тряслася поряд і зігрівала дівчинку.
Коли щодня заходили орки , погрожуючи вбивством і насильством. Хвалилися, скільки «нациків» розстріляли і що трапилося з їх дружинами і доньками.
Щодня ми вишукували можливість гуманітарного коридору, аби вивезти цю родину і їх сусідів, але село й досі знаходиться в окупаціі. «Як їх там багато, цих фашистів, як багато…»- причитала весь час старенька мама і плакала.
В той день їм сказали, що буде проїжджати Червоний Хрест. Вони сховалися в руїнах того, що колись було заправкою, і попросилися в колону, почули у відповідь, що евакуація відбувається з інших сіл, але пристроілися на дивом вцілій машині - і вирвалися.
Кілька тижнів ці нещасні люди не мали душу, їли картоплю, якою поділилися сусіди, що приютили їх після того, як хату розбомбили. 
Худі, замучені, вони просто плакали і розповідали деталі свого останнього вечора в окупаціі, коли прийшли фашисти і стало очевидно- треба тікати, інакше смерть.
Вбивства, насильство, мародерство, погрози, обстріли, залякування, викрадення людей, зґвалтування, терор дітей і жінок- все це відбувається в двадцяти кілометрах від Києва.
Немає в Україні родини, чиї б рідні, друзі, знайомі не постраждали в цій рашистській війни.
Важко навіть уявити, скільки страшних історій ми ще не знаємо і які кошмари ще роками снитимуться украінським жінкам і дітям, які пережили пекло. І як собаки при будь якому хлопку лякатимуться.
Росія має бути денацифкована , демілітаризована і покарана. Докладу до цього всіх можливих зусиль.
Ці два останні дні я двічі плакала від щастя. Бо з окупаціі були вивезені рідні люди моїх найкращих подруг. Нехай в ці важкі дні таких історій буде більше. Я дякую ЗСУ, Теробороні всім волонтерам і людям доброї волі, які ризикуючи життям, рятують людей з пекла.
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама