Ферма, сироварня, пекарня і їхній «особливий» персонал
Золочів – невеличке місто з населенням близько 20 тисяч. Тут усі знають одне одного, тож поза увагою не лишаються сім’ї, у яких є діти з особливими потребами. І тут містяни, як і всюди, діляться на три категорії: ті, що допомагають (таких мало), ті, кому байдуже, і ті, що засуджують і навіть бояться.
Священник УГКЦ Михайло Сукмановський з дружиною Оксаною – корінні золочани і невгамовні альтруїсти. Маючи своїх двох дорослих, здорових і успішних доньок, вони не закрили очі на потреби людей з інвалідністю, а підіймають ці проблеми на держаному та міжнародному рівнях.
Так, отець Михайло відкрив при церкві Блаженного Миколая Чарнецького в Золочеві парафіяльний будинок, де опікується дітьми з особливими потребами. За десять років роботи БФ «Милосердний самарянин», керівником якого є Сукмановський, вдалося реалізувати низку ініціатив: «Свічкова-майстерня», «Соляна кімната», «Не бійся, тільки вір», «Міні-хлібопекарня», «Клас раннього розвитку дитини»… А цього року втілили в життя унікальний для України проєкт – «Педагогічна ферма для дітей та осіб з особливими потребами», при якій створили сироварню. Тут навчають людей з синдромом Дауна та аутизмом професії сировара і дають можливість подальшого працевлаштування.
Укрінформ вирушив до Золочева, щоб побувати на єдиній в Україні сироварні при педагогічній фермі, більше дізнатися про ініціативи Михайла Сукмановського, а головне, довідатися, наскільки реальними є плани працевлаштування людей з інвалідністю і як цю ініціативу можна розвивати на державному рівні.
ДОРОСЛІ «ДІТИ» З НЕДИТЯЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ
На ошатному подвір’ї храму Блаженного Миколая Чарнецького розташувався парафіяльний катехитично-реабілітаційний центр, у ньому ж функціонують БФ «Милосердний самарянин» та БФ «Карітас-Золочів УГКЦ». Саме сюди приходять усі потребуючі й до кожного тут ставляться з любов’ю і родинним теплом.
Першим нам назустріч вибігає хлопець із чудернацькою іграшкою в руках, обіймає, тулиться, починає гладити по плечу, вітається і, не приховуючи неймовірної радості, ледве зрозумілою мовою розповідає, куди нам пройти. Він високий, йому майже 40 років – начебто дорослий. Але з обличчя не сходить щира і якась дитяча усмішка. У цього чоловіка – синдром Дауна.
«То Василько, він так проявляє повагу. Якщо він так притулиться, то означає, що довіра є», – каже отець Михайло.
І додає, проводячи нас до центру, де зібралося вже близько десяти людей, що спільнота займається з дітьми, які мають лише вроджені вади. Тому що це є категорія людей найбільш уражених.
«Вони прийшли на цей світ такими з Божої волі й є повноцінними членами соціуму. Ми не можемо їх відкидати. У європейських країнах опіка над такими дітьми є у пріоритеті в перших людей держави, а в нас вони – як тягар суспільства», – з сумом розповідає священник.
Парафію Миколая Чарнецького заснували в Золочеві в 2005 році, а з 2008 при ній відкрили благодійну спільноту «Милосердний самарянин». Тут опікуються понад 60 сім’ями, в яких є діти з особливими потребами.
«Ми вже давно слідкували, дивилися на таких діток, з болем переживали те, як їх сприймають у суспільстві. І вирішили, що будемо їм допомагати. Отець розповідав, як він, коли на Йордана ходив окроплювати оселі, бачив, що багато таких дітей просто закриті в сім’ях і не мають куди подітися, вийти. І ми задумалися, що можемо для них створити дозвілля», – каже дружина священника Оксана.
Свого часу жінка працювала в соціальній службі, допомагала самотнім стареньким, але коли з’явилася спільнота, залишила роботу і допомагає чоловікові у всіх його проєктах та ініціативах.
«Ми побачили глобальні корені цієї проблеми. Хочемо створити щось таке, що буде корисним не індивідуально лише для одної дитини, а – для багатьох», – додає священник.
Нашу розмову з отцем постійно переривають його підопічні. Вони потребують спілкування, уваги й зайнятості. А ще з нетерпінням чекають, коли ж ми вже вирушимо на ферму, бо це для них пригода та відчуття потрібності.
«Ми називаємо їх «дітьми», бо попри вік та фізичний розвиток, у них дитяче сприйняття світу, вони як відкрита книга й дуже емоційні. Якщо ми приділимо більше уваги Василькові, Ганнуся почне одразу плакати. Або робити якісь такі речі, щоб привернути увагу», – розповідає отець.
Поки немає дощу (а погода в травні на Львівщині непередбачувана), слід якнайшвидше їхати на ферму, що в селі Підгір’я, за 17 кілометрів від Золочева. Після зливи, за словами священника, туди заїхати складно, бо останні кількасот метрів шляху просто перетворюються на суцільне болото.
СИРОВАРНЯ ЯК НАВЧАННЯ, РЕАБІЛІТАЦІЯ Й РОБОТА
«Нам пощастило! – каже отець Михайло, коли ми під’їхали до ферми в Підгір’ї, – Зазвичай у дощову погоду доводиться виштовхувати автобус з дітьми із болота. Ця дорога – то наша найболючіша проблема».
У районній адміністрації до виборів обіцяли допомогти, планували підписати меморандум про співпрацю, але влада змінилася – і це питання зависло. Священник написав листа до Львівської ОДА, чекає відповіді вже два місяці.
«Сам голова Товариства українців Люксембургу звертався до прем’єр-міністра Шмигаля під час його візиту з проханням допомогти зробити дорогу в Підгір’ї – тут же всього 700 метрів від будинку до траси. Та нема нам допомоги. Дивно, бо такі проєкти завжди були під патронатом президента та його дружини», – міркує Сукмановський.
Маленька європейська країна насправді вже зробила великий внесок у розвиток української глибинки. Саме завдяки гранту від Люксембургу (250 тис. євро, 60% з яких було профінансовано цією державою), організації вдалося добудувати будинок з навчальними класами, кімнатами для відпочинку та приміщеннями для сироваріння. А також збудувати ферму та закупити тварин для розвитку й реабілітації дітей.
На фермі, яка вражає чистотою та господарським підходом, живуть 30 овець, дві кобилки, 8 кіз і цап Арсен, козенята, нутрії, пара поні, 5 півників та 44 курочки. Господинею себе тут відчуває киця Мурка, вона – найперша мешканка ферми. Дивина та жива атракція – альпака Ірис, який схожий на ламу, тільки значно миліший. Його привезли з Могилева-Подільського.
«Ми б дуже хотіли мати дівчинку-альпаку, бо самому йому сумно. Але поки не стягуємося, бо хлопчик наш коштував 1300 євро. Ця тваринка дуже добра для реабілітації, бо навіть люди, які бояться звірів, коли тільки глянуть на нього, одразу хочуть погладити», – каже священник.
Охороняють цю чималу господарку пара польських підгалянських вівчарок Белла і Себастьян. Це пастуші собаки, вони добре стежать за отарою.
Діти з особливими потребами від ферми просто в захоплені, вони гладять, обіймають, цілують тваринок, але окрім того ще й доглядають, годують, прибирають стайні.
«Ми вперше потрапили сюди на початку зими, і не можу передати те захоплення, яке було у сина. Я сама, як приїхала з ферми, то ті емоції аж зашкалювали. Тварини дуже домашні, не агресивні. Вони даються гладити, годувати з рук і діти тішаться. Вони сюди їдуть з великим нетерпінням і радістю. Тарас постійно питається вдома: коли ми їдемо?», – розповідає Наталія, мама хлопця з синдромом Дауна. Карантин, каже, був великим випробуванням, бо мусили втримати сина вдома.
Ферма – не просто забавка. Вона дає таким людям можливості для розвитку. Наприклад, поки ми знайомилися зі звірятами в стайнях, на невеличкій полонині поблизу народилося ягня. Це одночасно і свято, й відповідальна подія. Діти крізь терен, під гору наввипередки бігли, що побачити новонароджене. Для звичайних людей це приємні емоції, а для особливих – просто ейфорія.
«Ми якось так закрутилися з фермою, а потім подумали: вівці, кози – є молоко. Зараз, правда, не так багато, бо родяться маленькі, й частина йде на їх вигодовування. І ми вирішили переробляти молоко. Але для початку слід було цього навчитися. Тож ми з отцем знайшли і поїхали на курси біля Києва на кілька днів», – розповідає про ідею запуску сироварні при фермі Оксана Сукмановська.
Взяли на роботу трьох місцевих жінок, яким поступово передають досвід. Спочатку навчили робити камамбер і брі, пізніше качоту, гауду та сири з блакитною пліснявою, зараз – етап сулугуні й моцарелли. Сьогодні тут виготовлять 10 видів сиру, експериментують із додаванням томатів, лаванди, діжонської гірчиці, базиліку… Виробничі потужності – від 500 до 1000 літрів молока, і тут не збираються зупинятися на досягнутому.
«Жіночки, що в нас працюють, до нас і не чули про ті сири, які зараз роблять. Ми приїжджали сюди, їх учили, пізніше самі почали працювати», – розповідає Оксана Сукмановська.
А зараз уже навчають сироваріння молодь з особливими потребами, яка приїжджає на сироварню через день.
«Їм що скажеш, те вони й будуть робити, але все треба тримати під контролем. Можуть допомогти витягати сирне зерно, покривати сир латексом, знімати опари над молоком, прибирати, мити. Треба за ними дивитися і поправляти. Деколи буває, що ображаються, показують характер, але треба легенько з ними говорити, з усмішкою – і вони швидко відходять. То є світлі діти, вони нас обнімають, приходять, як додому», – ділиться досвідом роботи з дітьми працівниця Ольга Горгота.
«Сироварня при педагогічній фермі» – це не просто розвага чи черговий майстер-клас для молодих людей з інвалідністю. Вони тут здобувають професію сироварів із можливістю працевлаштування.
Конкурувати з великими сироварнями чи молокозаводами їх маленьке соціальне підприємство, звичайно, не може. Сирів поки що виробляють небагато, проте все розкуповується. Продукцію наразі збувають між знайомими та парафіянами, через інтернет, друзі також відвозять сири на туристичні локації в Яремчу. Але священник шукає нові ринки збуту, бо думає про розширення господарки.
СПІЛЬНОКОШТОМ І СИЛАМИ МАМ
Михайло Сукмановський мріє відкрити тут молочну коров’ячу ферму, бо як зізнається, зараз зі збором молока є великі проблеми. У Підгір’ї лише 5-6 сімей тримають корів. Чоловікові, який привозить молоко для сироварні, слід об’їхати всю округу, щоб назбирати потрібних 500 літрів. А ще часто люди продають неякісний продукт. Буває таке, що вже молоко перепущене через сепаратор, але найгірше, коли корові вводять антибіотик, а господиня, навіть знаючи це, все одно збуває таку продукцію.
«Це катастрофа, бо якщо навіть 3 літри такого молока потрапляє у 500-літрову цистерну, сир не утворюється! Антибіотик має захисну функцію і не дає сиру згортатися. Це ложка дьогтю в діжці меду. Через бабцю, яка зі своєї жадібності чи немудрості заробила 40 грн, ми втрачаємо 4 тисячі», – каже Сукмановський.
Для реалізації задуму про розведення корів священник зараз шукає підтримки у держави, сподівається, що для соціальних підприємств будуть спеціальні програми та преференції. Як варіант, за державні кошти можна придбати 20-30 корів, а потім забезпечувати навчальні заклади молочною продукцією.
«Якщо не кошти, то можна нам просто дати корів, ніби в лізинг, а решту ми купимо і ферму облаштуємо, й апарати придбаємо», – завзято розповідає отець.
Насправді гроші гранту Люксембургу виділялися лише для будівництва школи та реабілітаційної ферми. Інфраструктура, облаштування кімнат для сироваріння, сировина і найдорожче – обладнання – це ініціативи сім’ї Сукмановських, до якої вони залучають кошти благодійних організацій, меценатів і власні заощадження. Зараз збирають гроші на спільнокошті, щоби придбати деяке обладнання для кімнати сироваріння.
«Люди дивуються, нащо це нам потрібно. Вони кажуть: - А для чого то робити? А нащо то вам? Може думають, що це якась реклама чи бізнес, експлуатація дітей. Але ми вже того навіть не слухаємо. А батьки та сім’ї дуже задоволені й вдячні», – каже пані Оксана.
Батьки, в сім’ях яких є діти з інвалідністю, – основні волонтери спільноти. Пані Наталя вже 6 років разом із сином Тарасом відвідують спільноту при церкві. Вона розповідає, що коли народила хлопчика, навіть не знала – що таке аутизм. Діагноз поставили у Львівському діагностичному центрі, але жінка до кінця не могла повірити. Коли приходила до педіатра, розповідала, як син добре сидить, їсть, набирає вагу…
«А вона мені так сказала: то не дуже тіштеся, все найгірше – попереду. В той момент мені було 20 років, я йшла додому і плакала, навіть не усвідомлюючи, що вона мала на увазі. Зараз уже я це розумію, бо найважче – то адаптація між людьми, в суспільстві, увага, навчання», – розповідає мама Тараса.
І додає, що оточуючі насправді боялися таких людей, прямо в очі їй говорили, щоб забрала сина і закрила в хаті, а зараз завдяки таким проєктам – діти разом, вони соціалізуються, міняють суспільну точку зору. Діти можуть безкоштовно навчатися, мають цікаве дозвілля з екскурсіями та відпочинком, з ними працюють психологи і логопеди, допомагають в оздоровленні та й ще пропонують здобути професію для майбутнього працевлаштування.
«У Золочеві ніхто не візьме таких людей на роботу, та й у Львові я такого не чула. За 32 роки Тараса ніхто не покликав до робити, ніхто не сказав, а приведи сина, може він заспіває, віршик розкаже, намалює, а чимось допомогти чи взяти в колектив – мова навіть не йде. Єдине місце, що я знаю – це тут, у нас при церкві. Такий центр може стати прикладом для всієї України, їх треба створювати, розвивати, треба щоби йшли мами і допомагали дітям і собі в психологічному й у реабілітаційному плані», – додає Наталія.
БАСЕЙН І СОЛЯНА ШАХТА ДЛЯ ПАРАФІЇ
По обіді повернулися з Підгір’я до Золочева. Парафіяльний дім – сповнений життям, тут набагато більше дітей і дорослих, аніж було зранку.
«Це все тому, що в нас тут також функціонує комунальний інклюзивно-ресурсний центр, а ще – єдині в Золочеві басейн і соляна кімната. Сім’ї, де є діти з інвалідністю, можуть приходити безкоштовно, інші містяни – за символічну плату, яка йде на утримання будинку», – пояснює Михайло Сукмановський.
У басейні працюють професійні тренери, які вчать плавати. Священник каже, що добре було б, аби тут працював реабілітолог, який би мав досвід роботи з людьми з особливими потребами, але, на жаль, у місті такого немає.
При центрі працюють логопед і психолог. Молодь з інвалідністю тут займається на гуртку малювання, їх роботи були на виставці у Львівській ОДА, а нещодавно – в Головному управлінні поліції Львівщини. Створили власний ансамбль і беруть участі в пісенних конкурсах, де в своїй категорії посідають призові місця.
«Я дуже хотів, щоб вони вчилися співати самі, були залучені. От концерт до Дня матері, цього року мали і надзвичайний вертеп, але через карантин, на жаль, не вдалося його реалізували, як було заплановано – від хати до хати», – каже отець.
Також молодь з інвалідністю допомагає працювати у свічковій майстерні, яка створена за чесько-українською програмою і є першим проєктом спільноти. Разом із дітьми працює дружина священника пані Оксана, яка свого часу навчилася технології виробництва в Чехії.
Тут є свічки на будь-який смак і суму. Переважно купують парафіяни, є ще кілька точок збуту в Золочеві. Були у майстерні й великі закордонні замовлення. До Різдвяних свят у Францію робили сніговичків, ялиночки й янголяток. На кожній свічці тавро «Карітас», щоб просто орієнтувалися, що це оригінал і вийшло звідси, і зроблено руками особливих людей. Кошти від продажу свічок та сирів скеровують для потребуючих.
«Усі елементи і всі процеси діти, звичайно, не можуть робити, але були такі моменти, коли, до прикладу, треба було посипати ялиночки, то вони з радістю це робили. Ми не примушуємо їх, щоби приходили і тут працювали. Ми відгукуємося або на їх бажання, або коли маємо зробити великий об’єм, то запитуємо – чи не хотіли б допомогти. З цими дітьми тільки так треба спілкуватися, вони нічого не зобов’язані, це є елемент взаємодопомоги», – зазначає священник.
На таких же засадах молодь із синдромом Дауна може працювати в міні-пекарні, яка також є в парафіяльному домі. Ганнуся (їй 32 роки), яка була з нами протягом дня, працює там уже тривалий час.
«Вона взяла собі таку основу, як доросла людина, вона ходить на зміну і завжди на цьому акцентує. Звичайно, це не означає, що вона місить тісто і пече хліб. Вона може пів дня пити каву, говорити по телефону, їсти смаколики, а потім піти помацькати батон яйцем, посипати булочки маком чи кунжутом. Але вона – на зміні! Для неї це надзвичайно важливо», – каже Сукмановський.
Хоч цього дня у Ганнусі вихідний, вона радо проводить нас до хлібопекарні, одягає халат та чепчик і показує, як тут працює.
«Тут у нас вимішують тісто на хліб. А я мию пензлик, мащу і сиплю мак. Вкінці робимо смачні булочки… За зміну я маю пайок – хліб», – ледве зрозуміло і майже незв’язно розповідає Ганнуся.
Проте її емоції говорять самі за себе. Дівчина просто світиться від щастя, що її допомога потрібна і помітна.
ІНКЛЮЗІЯ В ДІЇ – МАЙЖЕ НУЛЬ ШАНСІВ НА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ
«Ми перші, хто відкриває таким дітям дорогу з працевлаштуванням. Знову ж таки, я казав, що без підтримки держави, без якихось певних програм і преференцій ми вмремо, ще в зародку», – ще раз наголошує священник.
Сукмановський дивується, що в Україні стільки створено державних соціальних інституцій, але за 10 років діяльності спільноти жодна не запропонувала співпраці. При тому, що з-за кордону їм допомагають постійно.
«Я скажу дуже болючі речі, про які не говорять, але всі знають. Наприклад, є підприємство, і держава каже – якщо ви не працевлаштуєте 10 людей з інвалідністю на 1000 працівників, ми даємо штрафи. І їм простіше заплатити ті штрафи або взяти когось суто формально. І всі про це знають. Але ж це неправильно!» – акцентує священник.
Як приклад, він наводить Німеччину, де нещодавно побував, і в одному з кафе побачив, як там працюють люди з синдромом Дауна.
«Дитина стоїть і однією рукою, вибачте за відвертість, колупається в носі, а іншою тре півгодини ганчіркою стіл. І вона на роботі, їй за це платять гроші. Її переставили до іншого столу, і вона продовжує терти там, але вона на роботі. Її привезли, відвезли і батьки мають можливість працювати», – ділиться враженнями він.
Отець Михайло давав бізнесменам свою пропозицію: підприємство виділяє кошти, які мають платити на людей з інвалідністю, спільноті й формально їх працевлаштовує. З цих коштів оплачується праця 1-2 людям, які будуть стежити за молоддю з особливими потребами і заробітна плата молоді. Але ніхто не погодився.
«Людей з особливими потребами не треба жаліти, їх потрібно соціалізувати. Інша справа, що люди бояться відповідальності за таких працівників, але вони нормальні роботящі люди, нічим не гірші за інших» – говорить священник.
«Якби такі спільноти відкривалися по Україні, якби було більше людей, які розуміють потреби дітей із синдромом Дауна, готові з ними займатися, навчити нової професії або прийняти на роботу, ми були б щасливі. Радо поділимося здобутим досвідом і самі навчимося нового», – додає на прощання пані Оксана.
Людмила Гринюк, Золочів–Підгір’я–Львів
Фото Маркіяна Лисейка
