Як конфлікт на Близькому Сході проявив зовнішню політику Китаю

Держсекретар США Марко Рубіо 5 травня оголосив про завершення розпочатої США та Ізраїлем 28 лютого операції «Епічна лють» проти Ірану та перехід до «нового етапу дій» на Близькому Сході. Того ж дня міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі вперше від початку конфлікту прибув до Пекіна для переговорів із китайськими партнерами.

Після зустрічі з Арагчі очільник китайської дипломатії Ван Ї заявив про підтримку Пекіном Ірану в захисті його суверенітету та безпеки, а також запевнив у готовності Китаю поглиблювати всебічне стратегічне партнерство з Тегераном. Та чи готовий Китай піти далі політичних заяв і підтримати одного зі своїх найближчих союзників практичними кроками?

ДРУЖБА З ІРАНОМ

Китай почав активно зближуватися з Іраном і розбудовувати складну мережу відкритих та прихованих економічних зв’язків десять років тому. У 2016-му голова КНР Сі Цзіньпін у рамках турне Близьким Сходом відвідав Іран із державним візитом, під час якого дві країни підписали договір про всеосяжне стратегічне партнерство. На його основі за п’ять років, у 2021-му, сторони погодили 25-річний план, за яким Пекін обіцяв інвестувати в іранську економіку $400 млрд в обмін на безперебійні поставки нафти. У результаті близько 90% іранського нафтового експорту спрямовується до Китаю.

Аби китайські компанії не потрапили під санкції, введені проти Ірану, дві країни розробили спеціальну схему взаєморозрахунків в обхід світових платіжних систем, що передбачає закупівлю іранської нафти Китаєм практично за бартером. Схема працює так: іранська нафта поставляється в Китай за домовленою ціною, проте іранський уряд отримує лише частину оплати грошима, юанями, а більша сума йде державним китайським компаніям, які будують різного роду об’єкти в Ірані, переважно інфраструктурні.

За останнє десятиліття Пекін фактично став одним із найближчих союзників Тегерана, не лише підтримуючи іранський режим економічно, а й шляхом координації позицій в ООН та інших міжнародних організаціях. Така координація набула особливого значення на тлі зростання власної конкуренції Піднебесної зі США. Тож здавалося цілком логічним для Ірану очікувати від китайських партнерів достатньої для опору США й Ізраїлю практичної допомоги, зокрема так потрібними режиму аятол системами протиповітряної та протиракетної оборони, протикорабельними засобами.

Проте очікування не справдилися. У своїй першій після ударів по Ірану короткій заяві зовнішньополітичне відомство Китаю лише висловило сильну стурбованість та закликало до негайного припинення бойових дій і відновлення переговорів. Жодного засудження американців з ізраїльтянами чи співчуття іранцям.

Великі сподівання іранського режиму на китайських комуністів фактично підтвердила кореспондентка одного зі ЗМІ ісламської республіки 2 березня на першому брифінгу в МЗС КНР від початку операції США й Ізраїлю. Зайнявши місце у першому ряду прямо напроти трибуни речника, вона однією з перших отримала можливість поставити запитання і зробила це досить емоційно. Затаврувавши нападників на дружелюбний Іран та похваливши Китай, іранська журналістка мало не прямо запитала у речниці відомства Мао Нін: так що ж Пекін збирається робити, окрім заяв, аби допомогти Тегерану відбитися від нападників?

У відповідь почула: «Китай глибоко стурбований… Китай рішуче виступає проти... Пріоритетом є негайне припинення військових операцій... Китай готовий… закликати до миру та… переговорів…». Мао не те, що не пообіцяла якоїсь допомоги, але навіть не згадала з осудом ні США, ні Ізраїль. Більше тієї журналістки на брифінгах не було. Певно, повернулася на батьківщину, щоби вже з Тегерана боротися з «сіоністами» (Ізраїль) та «імперіалістами» (США).

Китай, щоправда, засудив ліквідацію верховного лідера Ірану Алі Хаменеї, висловив співчуття тим, чиї рідні загинули унаслідок удару по школі в Тегерані (помилкового, як пояснять пізніше у США), та пообіцяв через Товариство Червоного Хреста надати Ірану $200 тисяч невідкладної допомоги.

ВІДПОВІДАЛЬНА ВЕЛИКА КРАЇНА

Отже, було чимало причин, які повинні були б підштовхнути Пекін активніше залучатися до війни в Ірані.

По-перше, Китаю було б корисно випробувати на полі бою свої системи ППО, винищувачі та протикорабельні ракети, які створювалися саме проти американської зброї. Хоча офіційно це завжди заперечувалося, Китай раніше постачав Ірану озброєння, але обмежувався менш сучасними аналогами, які потім іранці копіювали.

Випробування своєї зброї в умовах реальної війни з головним противником є цінним досвідом, який теоретично був би корисним для Китаю. Особливо на тлі безлічі непідтверджених чуток про неефективність китайських ППО в самому Ірані, Венесуелі та Пакистані.

Цілком імовірно, що Пекін і Тегеран могли розглядати чи готувати подібні оборудки зі зброєю, зокрема, про купівлю іранцями китайських протикорабельних надзвукових ракет CM-302, та вони так і лишилися проєктами. Принаймні, жодних доказів про передачу Китаєм зброї своєму союзнику наразі нема.

Стриманість Пекіна пояснюється не лише тим, що Китай – «відповідальна велика країна і завжди виконує свої міжнародні зобов’язання не постачати озброєнь до зон конфліктів», як сказала речниця МЗС Мао Нін, а швидше небажанням створювати нову лінію напруженості у відносинах зі США. За першого ж використання іранцями китайського озброєння проти військових об’єктів чи бойових літаків або кораблів США стане відомо, чия це зброя, і конфлікту, поки що дипломатичного, між двома надпотугами сучасного світу не уникнути.

По-друге, Іран став для Китаю важливим економічним партнером. У 2025 році на іранські поставки припадало близько 13% усього імпорту нафти на китайський ринок. А через контрольовану Тегераном Ормузьку протоку проходить третина нафтових та чверть газових поставок до КНР.

Деякі китайські держкорпорації добре заробляли в Ірані. Наприклад, коли США ще в перший термін президентства Дональда Трампа вийшли з ядерної угоди, китайський телекомунікаційний гігант Huawei (назва, до речі, походить від фрази «中华有为», що в перекладі з китайської означає «У Китаю світле майбутнє») охоче замістив західні компанії, що пішли з Ірану.

Ну й звісно ж, велика кількість китайських компаній, підрядників і постачальників, залучених у будівництві автомагістралей, залізниць, портів та інших об’єктів на території Ірану за схемою розрахунку за іранську нафту, теж отримували гарні прибутки.

По-третє, Китай не тільки сам себе позиціонує, а й усім світом розглядається як кандидат на глобальне лідерство. Власне, страх цієї конкуренції і став головною рушійною силою агресивної зовнішньої політики президента Трампа.

Тому у Тегерані цілком могли очікувати від Пекіна не лише дипломатичної підтримки заявами та скликанням екстреного засідання Ради Безпеки ООН, що теж немало, а й матеріальної допомоги. Якщо твій конкурент (США) атакує твого союзника (Іран), то, як відповідальна велика країна, Китай мав би не лише абстрактно казати про неприпустимість застосування сили у міжнародних відносинах, а й діяти рішучіше, як і належить глобальній країні-лідеру.

Можна знайти й інші причини, чому для Китаю був сенс підтримати Іран не лише словами. Однак Пекін вважав інакше.

НОВИЙ ФОРМАТ ЛІДЕРСТВА

Уявлення про те, як саме Китай повинен допомагати своїм союзникам, коли ті в небезпеці, будуються на прикладах поведінки інших великих держав. Якщо Китай претендує на те, аби стати «новою Америкою», то логічно очікувати від нього такого ж ставлення до своїх союзників, як у американців.

Однак реалії тих років, коли Америка стала світовим лідером, дуже відрізняються від нинішніх, коли Китай наближається до цього статусу. Сполучені Штати розширювали свій вплив у світі в рамках холодної війни проти СРСР, для чого їм потрібно було створювати мережі союзів, об’єднаних проти такого ж чітко оформленого табору супротивника. У ті роки за нових союзників доводилося боротися, надаючи їм максимум послуг, зокрема і гарантії безпеки.

Проте така модель погано вписується у сучасні реалії. Світ уже не поділений на чіткі табори, все відбувається скрізь і одразу, економічно всі взаємопов’язані і взаємозалежні, а технологічна прозорість дозволяє країнам влазити у внутрішні справи одне одного, навіть своїх союзників.

Вашингтон теж розуміє, що успадковані ним із 20-го століття альянси надто громіздкі та дорогі в утриманні. Переглянути свої зобов’язання перед союзниками намагався не тільки Трамп із його реформами НАТО та закриттям USAID. Попередні президенти теж шукали гнучкіші формати співпраці, на кшталт нових і менш ресурсно виснажливих QUAD (Чотиристоронній діалог з питань безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні між Австралією, Індією, США і Японією) та AUKUS (тристоронній оборонний пакт Австралії, Великої Британії і США).

Та для Сполучених Штатів уже пізно повністю забирати назад гарантії безпеки для союзників, що діяли десятиліттями. Таке рішення стало б надто сильним ударом по становищу Америки у світі.

А ось Китай таких гарантій нікому не давав і не збирається, спостерігаючи за нинішніми труднощами США. У світі немає такої країни, яку Пекін офіційно називав би своїм союзником. Натомість він пафосно, але туманно розмірковує про «дружбу без кордонів» або «всепогодну стратегічну співпрацю».

Китай не вперше відмовляється поспішати на допомогу своїм стратегічним партнерам: Росії – в Україні, Мадуро – у Венесуелі, Пакистану – у війні з талібами. Та це не прояв слабкості. Військова підтримка дружніх режимів ніколи не була для Пекіна частиною стратегії здобуття світового лідерства.

Китай охоче інвестує в економіку своїх партнерів, готовий купити у них будь-які ресурси, поставити їм будь-які товари, навчити поліцейських або запросити їх лідерів на помпезний саміт. Але брати на себе відповідальність за їхню безпеку Піднебесна не буде, бо не вважає це обов’язковим атрибутом великої держави у 21-му столітті.

ДИВЕРСИФІКАЦІЯ І ПРАГМАТИЗМ

Диверсифікація і прагматизм стали основними принципами китайської зовнішньої політики. За всієї важливості зв’язків з Іраном у Китаю на Близькому Сході є й інші партнери. Наприклад, Саудівська Аравія постачає на китайський ринок ще більше нафти, ніж Іран, і співпрацювати з нею набагато простіше через відсутність санкцій.

Китайська ініціатива «Один пояс, один шлях» інтегрується до саудівської Vision 2030, у рамках чого вже підписано угод на понад $50 млрд. А товарообіг Китаю з окремими арабськими країнами на зразок ОАЕ – майже вдесятеро більший, ніж з Іраном. Китай також активно співпрацює з іншими аравійськими монархіями, зокрема на ринках третіх країн. В Узбекистані, наприклад, китайці разом із саудівською ACWA Power реалізовують проєкт сонячної електростанції вартістю $1 млрд.

Всі такі спільні проєкти, а також доволі важливі зв’язки з Ізраїлем могли б опинитися під загрозою, якби Китай кинувся надавати Ірану військову допомогу. Особливо з урахуванням того, як охоче Тегеран бомбардував своїх сусідів по Затоці.

До того ж, у квітні Пекін чекав приїзду Трампа, який перенесли на цей місяць. Якщо візит урешті-решт відбудеться, це стане першою поїздкою американського президента до Китаю за майже десятиліття. Нічого проривного від цього саміту не очікується, але його символічну важливість не можна недооцінювати. Тож ризикувати діалогом зі США заради Ірану Китаю теж зовсім не потрібно.

Пріоритет для Пекіна сьогодні – пережити президентство Трампа без масштабної торгової війни та ескалацій з інших питань. Китай також намагатиметься без зайвого галасу зміцнити своє лідерство в рідкісноземельних металах та вичавити максимум із доступу до західних технологій, які він поки що має.

Китай, без сумніву, також використовуватиме дії США проти них самих: на Заході Пекін прагне поглибити розбіжності між європейцями та Вашингтоном, а на Глобальному Півдні підкреслює власну відповідальність на тлі непередбачуваної Америки, яка змінює місцеві режими праворуч і ліворуч. А Пекін обіцяє стабільність і невтручання у внутрішні справи інших країн.

Що ж до Ірану, то навіть якщо режим там не встоїть, будь-якому новому керівництву доведеться рахуватися з Китаєм, який монопольно постачає туди технології та є головним покупцем іранської нафти. Знайти інших постачальників «чорного золота» Пекіну значно простіше, ніж Тегерану – інших покупців. Не кажучи вже про те, що нафтові поставки з Ірану до Китаю все одно йшли б на спад завдяки розвитку китайської альтернативної енергетики.

За таких умов Китаю зовсім не було сенсу втягуватись у регіональну війну з непередбачуваним результатом. Простіше сидіти на горі та спостерігати, як там палає, зміцнюючи власні сили і не витрачаючи ресурси на периферійні завдання, від яких мало що залежить.

Для України ж ставлення Китаю до своїх союзників багато в чому пояснює відстороненість Пекіна від російської агресії у плані надання прямої військової допомоги РФ. Москва – важливий ситуативний союзник, проте зв’язки з Європою, Сполученими Штатами та іншими партнерами України для Китаю важливіші, попри існуючі з ними розбіжності.

Тож із високою ймовірністю Китай і надалі використовуватиме Росію, але так, щоб не перетнути межу і не посваритися зі справді важливими партнерами.

Володимир Сидоренко, Пекін

Фото: Chinese Ministry of Foreign Affairs