Європейський defence-tech після 2022 року: чому без України система не буде повною
Бюджети є. У 2025 році оборонні видатки європейських союзників по НАТО зросли майже на 20%, і ця динаміка зберігається другий рік поспіль. Вперше в історії кожен член Альянсу досяг цільового показника у 2% ВВП.
Можна сперечатися про мотивацію такого зростання витрат, але не будемо на цьому зупинятися. Зосередьмося на тому, що збільшення фінансування не розв’язує фундаментальну проблему європейських інновацій у сфері оборонних технологій: більшість європейських розробників і виробників проєктують рішення, спираючись на теорію, відкриті дані та тестуючи їх у контрольованих умовах.
На папері ці концепції виглядають логічними. На полі бою в Україні вони не витримують перевірки реальністю.
Реальність сучасної «сірої зони» на фронті не вписується у теоретичні розрахунки. Це надзвичайно складне електромагнітне середовище, де GPS-сигнали глушаться, дані підмінюються (спуфінг), а канали зв’язку в усіх безпілотних системах (повітряних, наземних та морських) постійно перериваються. Якщо ви не розумієте, як працювати в таких умовах, ваш продукт просто не функціонуватиме.
Це означає, що Європа інвестує мільярди в технології, які залишатимуться неперевіреними аж до моменту їхнього критичного розгортання. У Європі відсутній широкий цикл зворотного зв’язку.
В Україні життєвий цикл технологій на полі бою до моменту їхньої заміни або нейтралізації ворогом скоротився з семи місяців у 2022 році до чотирьох-шести тижнів на початку 2025-го. І це стосується не лише нашої сторони – росія також рухається швидко. Змінюються частоти, тактика, засоби протидії. Іноді за лічені тижні. Можна витратити місяці на розробку, але якщо не адаптувати продукт на основі відгуків з фронту, то до моменту готовності прототипу він уже буде застарілим.
Військові лідери країн фронтиру НАТО тепер регулярно запитують, чи проходила система випробування в Україні, перш ніж вірити на слово виробнику. Більшість європейських компаній не можуть відповісти ствердно.
РИЗИК ТЕОРЕТИЧНОЇ БОЄЗДАТНОСТІ
Україну вирізняє прямий зв'язок між тими, хто створює технології, та нашими захисниками, які безпосередньо їх використовують. Інженери, військові підрозділи та виробники співпрацюють на всіх рівнях, формально та неформально. Тут ми всі розуміємо, що така синергія рятує життя.
Це живий зворотний зв'язок з передової та прифронтових регіонів, а не сухі звіти з багатомісячним запізненням. Це бойовий досвід наших захисників. Усе відбувається блискавично: виріб випробовують, коригують і знову повертають на фронт. Цей цикл триває безперервно. Така швидкість неможлива для класичного оборонпрому, де розробники та військові зазвичай існують у паралельних світах.
ВОРОГ НЕ СТОЇТЬ НА МІСЦІ
Російські війська також скоротили час реагування на засоби протидії: з понад місяця на початку 2023 року до двох-трьох днів у 2024 та 2025 роках. Наприклад, росія швидко масштабувала виробництво оптоволоконних дронів, наситивши фронт системами, стійкими до РЕБ, проти яких наразі немає захисту. Без реального доступу до такого середовища європейські системи залишаються спроможними лише в теорії. А спроможний в теорії означає недієздатний.
Українська оборона є цілісною та складною екосистемою: засоби РЕБ, антидронові системи, засоби фізичного знищення, важка ППО на кшталт Patriot – усе це поєднано сенсорами, зв'язком і радарами. Без розуміння повної картини можна побудувати надзвичайно складні й дорогі системи, які просто не працюватимуть при розгортанні.
Йдеться не про розуміння одного рівня, а про те, як вони всі взаємодіють між собою.
І це ми говоримо лише про війну дронів. Росія досі масово виробляє важку бронетехніку та артилерію. Зараз вони не використовуються в Україні повсюдно лише тому, що Україна знає, як протидіяти їм за допомогою FPV-дронів. Європа не має подібного досвіду.
Усі зосереджені на «Стіні дронів» та протистоянні в небі. Але наземне просування є не меншою загрозою, і Європа не має ані досвіду протидії йому, ані інновацій для захисту від нього.
РОЗРІЗНЕНА СИСТЕМА, ЩО ПОТРЕБУЄ ОПТИМІЗАЦІЇ НА РІВНІ ПРИВАТНИХ ІНІЦІАТИВ
Європа має ресурси, промислові потужності та стандарти. Україна має швидкість, бойовий досвід та адаптивність. Обидві сторони це розуміють. Проте інтеграція залишається обмеженою інституційними регуляторними бар’єрами, різною культурою сприйняття ризиків та банальним фактом, що одна сторона перебуває у стані війни, а інша – ні.
Приклад складності необхідних структурних змін: одній європейській країні довелося призупинити дію близько 20 законів лише для того, щоб розпочати спільне з Україною виробництво військової техніки.
За оцінками, росія виготовляє близько 3000 дронів типу «Shahed» на місяць, водночас наростивши до рекордних показників виробництво снарядів та бронетехніки. Оборона та безпека тепер складають майже 40% російського федерального бюджету. Це не схоже на країну, яка планує зупинитися на кордоні України.
Уздовж кордонів з Естонією, Латвією та Фінляндією малі бригади розгортаються у повноцінні дивізії чисельністю близько 10 000 солдатів кожна. Зводяться нові казарми, залізничні колії та складські приміщення.
Факти очевидні. Питання лише в тому, чи зможемо ми як об'єднана оборонна промисловість повністю адаптуватися до того, як це стане неминучим.
Самі лише уряди не встигнуть вчасно заповнити цю прогалину. Україна довела, що громадянське суспільство, приватні компанії та незалежні інженери рухаються швидше й адаптуються так, як не здатні інституції.
Саме таку модель потрібно розбудовувати Європі. Не тоді, коли на міцність перевірятимуть перший кордон ЄС, а зараз.
І починається це з одного: обміну знаннями та взаємодії приватних оборонних секторів обох сторін. Не звіти, не саміти, а пряма кооперація, спільні полігони для випробувань та реальні цикли зворотного зв’язку між тими, хто створює технологію, і тими, хто використовує її на нулі.
Це саме та інтеграція, якої бракує Європі, і єдина, яка справді працює.
Ліне Ріндвіг, CEO Defence Builder Accelerator
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства