Допомога Україні. Уроки історії пишуться сьогодні

Під час війни уроки історії згадуються якнайкраще. Й улюбленим заняттям аналітиків від сохи й багатовекторних експертів є проведення історичних паралелей. У цьому немає нічого поганого, і часом ці паралелі досить влучні, винятково коли вони сягають історичного абсолюту: наприклад, порівняння путінської росії та її геноцидної політики з Третім Рейхом. Однак чи не все, що йде слідом – порівняння України з умовною Чехословаччиною або з розтерзаною Польщею – порівняння не надто вдалі. Порівнювати сучасну Україну з Польщею Мосцицького чи тимчасово окуповані території України з Судетською областю – як мінімум безглуздо. Але нехай. Стереотипи для того й існують, аби спрощувати процес мислення.

Та особливо експертам не вдається порівняння нашої апокаліптичної реальності з першими та другими визвольними змаганнями. Ключовими чинниками програшу перших (1917-1921) була незрілість українського національного руху і політичної свідомості. Других (1938-1950) – політична та соціальна неволя, і, як результат – відсутність зовнішньої та внутрішньої підтримки.

І от ми маємо треті, що фактично тривають із 2014 року. І якщо у них ми увійшли не надто сильнішими за Українську Народну Республіку зразка 1919 року, то з початком широкомасштабної агресії росії маємо і сформовану політичну свідомість, і консолідоване суспільство, що стрімко дорослішає в умовах цієї війни, і, головне, – наявність сильної підтримки. Як внутрішньої, так і зовнішньої. Особливо зовнішньої. Зброя, гуманітарна допомога, санкції проти держави-агресора, політичний і навіть соціально-культурний бойкот.

Та перед нами ворог, якого, здається, бояться всі, крім українців. Бо ворог цей – росія, що несе руїну і смерть. Випалює, мов Дементор, всі добрі емоції, жагу до життя і, що найгірше – волю до життя. І, як попередники з Третього Рейху, «замість готичних соборів починають будувати концтабори». Це, в першу чергу і лякає західний світ, що от уже два роки активно підтримує Україну. Адже пам’ять про концтабірну Європу ще жива і гаряче дихає у потилицю.

І так сталося – історично, географічно – що б'ються із цим злом прості українські бійці та бійчині, більшість із яких ще вчора ніколи не тримали в руках автомат. А тепер поспіхом – і досить вправно – опановують західну техніку та зброю, стримують наступ, звільняють свою територію, тримають фронт, аби ворог не оплутав колючим дротом усю Європу й зокрема нашу державу.

Проте, коли ми змусили іржаві гусениці ворога загрузнути в лісах і степах сходу й півдня України, західний світ, здається, втратив виразну силу цього страху, і втомившись від війни, зітхнув нехай не з полегшенням, але з думкою, що ворог цей далеко, і, швидше за все – там і залишатиметься.

А тим часом українці стримують це зло запекло й на межі можливостей. Напевно, це не так вже й страшно, якщо цього не бачити. Про щоденний героїзм простого українського воїна не поясниш тим, хто цього геть не бачив або спостерігає за цим страшним атракціоном з екранів моніторів. Та, якщо українські солдати не втримають цієї навали з північного сходу, багато хто врешті побачить це зло, що має страшне ім’я: російський солдат. І видовище їм не сподобається.

Українці добре знають, що росія не зупиниться в такому випадку, і якщо впаде Україна, наступними будуть Молдова, країни Балтії, Польща, Словаччина, і так далі… так, далі. І все це розвиватиметься гібридно, у хід піде улюблена стратегія – ефект салямі, і колективний Захід, так сильно втомлений від війни проти України та звиклий до неї, мов перехожий до звуків вулиці, довго вагатиметься, чи застосовувати п’яту статтю? Чи ще не на часі? Чи може не варто реагувати на ці провокації у, скажімо, Нижньосілезькому воєводстві? Можливо, варто домовитися?

І якщо все ж таки звернутися до історичних аналогій, згадавши горезвісний Мюнхен, то віддавши на відкуп всю Україну чи тимчасово окуповані території України, Захід ризикує платити доти, поки російський солдат не помиє ноги у Шпреє, відродивши бажаний геополітичний пазл, який влаштує колективного путіна десь там у кремлі.

Це ми, Українці, теж знаємо. Бо ще два роки тому також не вірили, що, скажімо, Київ може бути знову атакований. Як же це взагалі можливо, у 21-му сторіччі бомбити європейську столицю? Катівні та підвали теж, напевне, залишилися десь у минулому, в тому кривавому двадцятому сторіччі. І викрадення дітей – то традиції якоїсь ординської епохи. І Дойче Студентеншафт давно припинив існування, аби спалювати книжки…  Ні, цього не може бути. Ніколи.

Ніколи знову.

І це мають пам’ятати ті, хто приймають важливі політичні рішення десь там, на територіях, де немає (поки що) війни. Пам’ятати, що Україна – єдина фізична сила, що стримує росію на шляху сівби загальноєвропейського колапсу. А найважливіше – це мають пам’ятати всі ці люблені й вигодувані кремлем крайні праві та крайні ліві сили у Європі, що так активно противляться допомозі Україні. На відміну від українців, вони не мали страшного досвіду бути окупованими росією. Або їм добряче відшибло пам’ять. І, як писав, польський письменник Марек Гласко: «Досвід передати неможливо. Жителів Парижа чи Мілана, які мріють про комунізм, ми зможемо переконати в його убогості лише тоді, коли на вулицях їхніх міст з’являться совєтські танки».

Наші треті визвольні змагання можуть стати вирішальними для всієї світобудови європейського континенту. І не підтримати зараз Україну – небезпечно. І грати зі злом у піжмурки через свій страх чи байдужість – небезпечно. Зі злом треба боротися, і лише тоді є шанс подолати страх. І, можливо, байдужість.

СтратКом ЗСУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства