Українська політика Байдена: Зрада чи перемога?
Останній розвиток подій щодо позиції США на підтримку України може справити враження, що вона – ця позиція – не така вже й міцна, ніж була за минулої адміністрації. Чого лише варті появи публікацій про 100 мільйонів оборонної допомоги Україні, яку начебто «заморозив» Білий дім, а також відмова нинішньої адміністрації вводити санкції проти оператора Nord Stream 2. Справжній вибух емоцій спричинив також останній інцидент із британським есмінцем у Чорному морі. Мовляв, Росія вдається до гібридних атак проти найближчого союзника США одразу після зустрічі Байдена з Путіним. Отже, чи справді Білий дім іде на поступки Москві, й чи дійсно в команді Байдена досі враховують інтереси України?
100 МІЛЬЙОНІВ – ДЛЯ УКРАЇНИ?
Минулого тижня впливове у США видання Politico оприлюднило статтю з гучним заголовком «Білий дім заморожує військовий пакет для України, який включає летальну зброю». При цьому публікація прозоро натякала на затримання оборонної допомоги Україні за часів Трампа, що згодом призвело до процесу імпічменту. Видання послалося одразу на чотири джерела, обізнані з ситуацією, й це викликало миттєвий резонанс у Вашингтоні, змусивши Білий дім негайно реагувати на ситуацію.
Ввечері того ж дня речниця Байдена Джен Псакі оприлюднила офіційну заяву, в якій назвала «нонсенсом» навіть ідею про те, що допомога Україні якимось чином могла бути затримана адміністрацією. Крім того, через день радник президента з питань нацбезпеки Джейк Салліван дав інтерв’ю, в якому пояснив деякі додаткові деталі в цьому питанні.
Обидва представники Білого дому підтвердили, що адміністрація Байдена таки готувала для України окрему допомогу в розмірі $100 мільйонів, але вона так і не була реалізована. Чому ж так? Пояснення – логічне і виключає будь-які «зрадницькі» ідеї.
Отже, під час загострення на кордонах України з російського боку адміністрація США дійсно почала готувати додаткову допомогу, включно з летальною зброєю. Однак, згодом були застосовані інші важелі – насамперед дипломатичні. Нагадаємо, тоді Байден був змушений переступити через особисту гордість і погодитися на саміт з «убивцею» Путіним. Це дало змогу розрядити військово-політичну ситуацію, принаймні до зустрічі президентів у Женеві.
На цьому тлі уряд США прийняв рішення не залучати $100 мільйонів з додаткових резервів, а виділити навіть більше – $150 мільйонів, однак із затвердженого Конгресом на 2021 рік пакету оборонної допомоги. Це був другий транш передбаченої допомоги, який мав умову, що Держдеп і Пентагон повинні повідомити Конгрес про те, що Україна досягла суттєвого прогресу в реформах в оборонній сфері. Що й було зроблено, так би мовити, «авансом». Таким чином, Україна отримала допомогу на 2021 рік у повному обсязі в розмірі $275 мільйонів. Водночас, додатковий пакет на ще $100 мільйонів з резервних фондів США також залишається актуальним і практично готовий до відправки. Однак з поправкою – лише в разі критичного загострення ситуації на українсько-російському кордоні.
Іншими словами, у Байдена розподілили оборонну допомогу для України в більш раціональний спосіб, аніж передбачалося спочатку. Лише з одним нюансом – від України продовжують чекати «суттєвого прогресу» в оборонних реформах.
ТРУБА РОЗКОЛУ
Інша, не менш актуальна для обговорень претензія до кабінету Байдена – санкції по Nord Stream 2. Відповідно до кількох законодавчих актів, Держдепартамент США має регулярно доповідати Конгресу про те, що вводить обмеження проти всіх, хто бере участь у проєкті російського газопроводу. У травні адміністрація внесла до списку санкцій чотири організації та 13 суден з РФ. Водночас, були зроблені винятки щодо компанії оператора, компанії Nord Stream 2 AG та її гендиректора. У Держдепі це пояснили «інтересами національної безпеки» США.
Вважається цілком можливим, що санкції проти оператора газогону зупинили б його будівництво, і проєкт на цьому можна було би поховати. Але так само адміністрація Байдена могла би «поховати» перспективи подальших переговорів з Німеччиною, яка залишається для США одним із найбільш важливих стратегічних союзників у Європі по широкому колу питань. Для Вашингтона важлива підтримка Берліна в процесі відновлення торгівлі США з ЄС, взаємодії на Близькому Сході, в Афганістані, в обмеженні економічного впливу Китаю в Європі, в переговорах по іранській ядерній угоді та по багатьох інших аспектах. Усе це могло істотно ускладнитися в перемовинах між США й Німеччиною в разі грубого припинення переговорів по Nord Stream 2, у яких зацікавлені крупний німецький бізнес і уряд ФРН. Чи можна сказати, що США хочуть вирішити свої питання за рахунок інтересів України? Якщо коротко: і так, і ні.
У Вашингтоні просто обрали іншу тактику: технічно обмежити можливості Путіна щодо геополітичного зловживання на газовій трубі, а також забезпечити Україні компенсацію її економічних збитків через втрату газового транзиту.
Однак у цьому контексті й США, і Європа, й ті в Україні, кого влаштовує просто фінансова компенсація втрат через Nord Stream 2, не враховують непрямої, але не менш серйозної загрози. Без транзиту газу через Україну підвищується ризик повномасштабної військової агресії з боку Росії. Адже українська ГТС досі залишається дуже цінним активом для особистого збагачення Володимира Путіна. Будь-яка масштабна агресія проти України в районі ГТС несе ризик зупинки основної нитки газопостачання в Європу.
З побудовою Nord Stream 2 усе зміниться: українська труба просто припинить бути важливою для Кремля, що потенційно знімає додатковий запобіжник для нової російської агресії. Крім того, для Європи новий напад на Україну не загрожуватиме припиненням газопостачання, тож і причин для хвилювання у європейських столиць буде менше.
Ще один негативний чинник від добудови Nord Stream 2 полягатиме в тому, що це стане новим символом корупції на Заході, де всі розуміють, що цей газогін – не комерційний, а геополітичний проєкт Кремля.
ГІБРИДНИЙ НАСТУП
Ситуація з британським есмінцем HMS Defender стала ще одним «лакмусом» у відносинах Заходу з Росією. Первинні заяви Кремля про те, що РФ обстріляли корабель НАТО поблизу Криму, були категорично спростовані британською стороною. Есмінець прослідував своїм курсом повз окупований півострів з України в Грузію – попри «істеричну» поведінку російського чорноморського флоту. Й хоча слідом посипалися демарші з боку російського МЗС, британський прем’єр заявив чітко: есмінець діяв у межах міжнародного морського права.
З одного боку, Британія дуже ясно й практично продемонструвала, що Крим – це Україна. З іншого боку, Захід знову відчув гібридний наступ Кремля, який вкотре застосував пропаганду та дипломатичні інструменти для атаки на найближчого союзника США – Велику Британію.
Отже, після проведення зустрічі Байден-Путін у Женеві, де американці вчергове спробували поговорити з Росією по-хорошому і дали на все три-шість місяців, у Москві одразу ж продемонстрували, що їх такий розклад не влаштовує.
Начебто виглядає категорично з боку Кремля, але водночас незрозуміло, чому ж тоді росіяни збрехали, що обстріляли по курсу корабель НАТО й навіть скидали бомби? Напевно, цей спектакль учергове розрахований на внутрішнього споживача – російський електорат напередодні виборів до Держдуми.
А що ж Сполучені Штати? Вашингтон офіційною заявою підтримав Велику Британію, а також суверенітет і територіальну цілісність України «в межах її міжнародно визнаних кордонів, що поширюються на її територіальні води».
Чи можна вважати цей інцидент черговим загостренням з боку Росії? До певної міри – так, якщо розглядати його як гібридну атаку на Захід. І в цьому випадку зовсім незрозумілою виглядає остання пропозиція німецької канцлерки Ангели Меркель запросити Володимира Путіна на саміт ЄС – в умовах, коли Росія не лише нехтує вимогами припинити агресію, але й посилює її в іншій, гібридній площині безпосередньо проти країн НАТО.
Отже, західні столиці традиційно продовжують займати різні позиції щодо необхідності зближення з Росією. Звісно, це негативно впливає на інтереси України, проти якої триває збройна агресія РФ.
Вашингтону знову дісталася роль балансира, щоби з одного боку – продовжувати підтримку України, а з іншого – враховувати інтереси близьких союзників у Західній Європі, зокрема, Німеччині. Але однозначно – нинішній адміністрації США не байдуже майбутнє України. Та це не означає, що всі її інтереси зберігатимуться автоматично – у цьому ключову роль відіграватиме те, наскільки активною буде подальша зовнішня політика офіційного Києва.
Ярослав Довгопол, Вашингтон
Перше фото: The New York Times
