На хвилі піднесення від приєднання Криму ці оцінки викликали обурення частини суспільства і офіційних осіб.

- Лайки на адресу російської опозиції - «п'ята колона»?

Це було найбільш м'яке висловлювання. Мій помічник напередодні побував на молодіжному семінарі у Варшаві - про техніку проведення виборчих кампаній, де, до речі, представники «Єдиної Росії» теж були. Семінар показали по російському державному телебаченню в абсолютно спотвореному вигляді як мало не підготовку терористів для дій в Україні. Псковський губернатор Андрій Турчак після цього заявив, що псковське відділення партії «Яблуко» «посилало своїх видатних представників, членів вищої управлінської ланки в регіоні, на навчання до Варшави, де вони навчалися конкретним покроковим діям - 15 щаблям Держдепу щодо легітимізації тих незаконних рішень, які були прийняті Україною, - з розхитування ситуації, пов'язаної з референдумом у Криму і Севастополі».

Учасники семінару були оголошені ледь не учнями сенатора Маккейна... На мій погляд, це сприйняття вимагає медичних визначень. Але з іншого боку, слова були публічно сказані губернатором, політиком федерального рівня. Не відповісти було не можна. І я відповів за всіх інакомислячих, з трибуни обласних Зборів. Це виступ «Про справжніх ворогів Псковської області»є на ютубі.

Також я подав тоді заяву про порушення проти Турчака кримінальної справи за статтею «Наклеп».

Прокуратура, слідчий комітет, підрозділи МВС перекидали цю справу один одному, як гарячу картоплю. Ніхто не хотів нею займатися.

Все закінчилося тим, що рядовий слідчий міської поліції у Пскові з третього разу зміг отримати свідчення губернатора Турчака. І той дав задній хід, сказавши, що «нікого конкретно на увазі не мав, а говорив так, взагалі». Видно, що людина він несмілива. І от на такому фоні ми вступали в губернаторські вибори...

- Ми про них ще поговоримо. А поки що ви могли б закінчити тему псковських десантників. На засіданні, де вирішувалося питання про дострокове зняття з вас статусу депутата, лунали, як я зрозумів, погрози на вашу адресу у зв'язку з розслідуваннями цієї теми.

- Ні, це не погрози, а щось інше. Говорили це люди, які прекрасно знають, що російські військові підрозділи брали і беруть участь у військових діях на Сході України. Знають, що російська влада бреше з цього приводу. Всі знають правду, але при цьому брешуть, щоб показати системі свою лояльність. Відбуваються якісь глибинні девіації свідомості.

Лояльність, брехня конвертуються в атмосферу ненависті, в якій люди вважають правомірним називати народ сусідньої країни фашистами, і хтось навіть готовий їхати туди вбивати на цій війні.

Прямих погроз у висловлюваннях моїх колег не було, але вони своїми словами створюють загальну атмосферу нетерпимості, неприйняття, ненависті. У таких умовах завжди може знайтися людина, яка перейде від слів до справи.

- Там і тоді ж якось смутно говорилося про сьогоднішню ситуацію у 76 Дивізії ВДВ. У вас є якась нова інформація в зв'язку з цим?

- Насамперед хочу нагадати, що 28 травня 2015 року президент Путін підписав указ про те, що розголошення відомостей про втрати Збройних Сил у мирний час тепер відноситься до відомостей, що становлять державну таємницю. Я був серед тих 10 людей, які оскаржили цей указ у Верховному суді Росії. 13 серпня нам відмовили у заявлених вимогах. Ми подали апеляційну скаргу, яка буде розглядатися також у Верховному Суді.

Люди, з якими я спілкувався на цю тему, після путінського указу стали ще більш закритими. Багато з тих, хто служив за контрактом, звільнилися. Деякі взагалі виїхали зі Пскова. Частина офіцерів, хто міг це зробити за вислугою років, пішли на пенсію.

Відновити відносини... А хто їх знищив? Президент зараз намагається врятувати російську економіку, яка вступила в зону найвищих ризиків через санкції.

- Як вам бачиться у зв'язку з цим розширення російської участі у Сирійській кризі. Що це більшою мірою: допомога Асаду або відволікання уваги від Української війни?

- На мій погляд, це в першу чергу гра на підвищення цін на нафту. Сирійський збройний конфлікт здатний розігріти ціни на нафту. Життя наших солдатів кидаються в топку війни в надії на те, що ціни підвищаться і це полегшить ситуацію в російській економіці, яка залежить від сировинних доходів.

- У російській політиці крім понять «кооператив «Озеро», «друзі Путіна», з'явився вираз «сини друзів Путіна». Батько вашого опонента Анатолій Турчак працював з Путіним у команді Собчака у Петербурзі 90-х років. Наскільки це пов'язане з кар'єрою Андрія Анатолійовича?

- Справді, він людина з оточення президента Росії. Не близького, але все ж. І ні для кого не секрет, що в Псков Андрій Турчак приїхав не стільки займатися місцевими справами, скільки робити федеральну кар'єру.

На виборах у Псковські обласні Збори депутатів у 2007 році йому був забезпечений потрібний результат за списком партії «Єдина Росія». У тому ж році він став сенатором і членом Ради Федерації від Псковської області. Тоді вже всі у політичній еліті розуміли, що Турчак буде наступним губернатором Псковської області. І чинний губернатор теж знав, не противився і розумів, що не повинен заважати в передачі своїх повноважень. Турчак став псковським губернатором у 2009 році.

Спочатку він намагався встановити хороші стосунки з усіма. Багато посміхався, говорив, що буде допомагати всім і у всьому. Але тут йому не пощастило. Пік нафтогазового бюджету в Росії припав на 2006-2007 роки. Тоді в російський бюджет просто лився золотий дощ. Але чи не половину грошей банально розікрали, а решту витратили, як могли. У 2008 році настала криза. Умови, в яких Турчак прийшов в область, були вже не такі сприятливі, як йому мріялося...

Тут слід сказати кілька слів про наших колишніх губернаторів. Найбільш конструктивні стосунки були з Владиславом Тумановим, призначеним ще Єльциним в 1992 році. На виборах 1996 року переміг Євген Михайлов (влітку-восени 2014 року був «міністром» у «ДНР», - ред.), на виборах 2004 року виграв Михайло Кузнєцов. Обидва спочатку входили в ЛДПР (Михайлов - в партію, Кузнєцов - у фракцію в Держдумі), але обидва, обійнявши високу виборну посаду, вступили в «Єдину Росію», це у нас часто буває.

При цьому слід віддати належне Кузнєцову - він у борг не брав і не витрачав більше того, що область заробляла. Турчак ж, ставши губернатором, за три роки зробив колосальні борги. Він безоглядно брав кредити - і з державного бюджету, і комерційні. Вже два роки тому борги Псковської області зрівнялися з обсягом її річних доходів. Згідно з Бюджетним кодексом, у таких випадках вводиться пряме управління бюджетом області з федерального центру. Але ця норма закону набере чинності лише у 2017 році. Я припускаю, що до того часу або Закон перероблять, або строк набуття чинності цієї норми знову перенесуть.

- Чому?

- Тому що такий обов'язок сьогодні має кожен третій регіон Росії... По суті, Турчак керував областю за принципом «Після нас хоч потоп». Не приховував, що після повернення Путіна до влади в 2012 році сподівався на високу посаду в уряді чи адміністрації президента. Однак його не взяли. Тоді Турчак відчув себе ображеним. І з цим почуттям залишився жити і працювати у Пскові... Хоча ні - тільки працювати. Справа в тому, що губернатор працює у нас за вахтовим методом. Приїжджає у понеділок і їде в п'ятницю. А сім'я у нього так і залишилася в Петербурзі. За законом це можливо. Але зрозуміло, що це сприяє самовідчуттю "временщика".

- А які були ваші особисті стосунки з губернатором?

- Спочатку він навіть пропонував мені увійти в його команду. Але я відмовився, у нас різні погляди на політику. На виборах депутатів обласних Зборів у 2011 році я очолив список партії «Яблуко». Ми пройшли в обласний парламент, хоча за офіційного результату близько 7% опитування на дільницях давали нам близько 11%. Інші голоси «випарувалися» під час підрахунку. Статус депутата дозволяв мені працювати досить ефективно. Я став використовувати наявні у мене можливості, вивчав обласний бюджет, систему державних закупівель. Побачив багато, м'яко кажучи, недоліків. У тому числі прямих порушень, деякі з них в рамках Кримінального кодексу кваліфікуються як нецільове витрачання коштів в особливо великих розмірах. У той час я ще був головним редактором і директором газети «Псковська губернія». Там регулярно виходили критичні матеріали про роботу губернатора. Побачивши, що розміняти незалежність газети на хороші стосунки і лояльність не виходить, Турчак образився. Він дуже болісно сприймає критику.

У 2014 році Турчак зрозумів, що втекти у Москву від губернаторської посади не вдасться. А отже, потрібно готуватися до виборів. Але до того часу багатьом не тільки представникам еліти, а й пересічним мешканцям вже було зрозуміло, що я правий у своїй критиці і оцінки ситуації в області.

Слід нагадати, що повернення губернаторських виборів - це єдина поступка влади під час бездарно витраченого масового російського протесту 2011-2012 років. Але вільні вибори не повернули, звичайно: щоб не ризикувати, був встановлений дуже жорсткий страхувальний муніципальний фільтр. Він полягає в тому, що кожен кандидат на посаду губернатора має для реєстрації кандидатом зібрати 7% голосів депутатів місцевого самоврядування, при цьому в це число входить 10% підписів депутатів районних зборів та міських дум. Кожен депутат може підписатися тільки один раз, причому кожен підпис має бути засвідчений нотаріально. Треба брати машину, вести депутата в місто й засвідчувати його підпис на спеціальному бланку у нотаріуса.

Мені, як і всім, необхідно було зібрати 157 голосів. За три тижні я зібрав 149 підписів. Люди губернатора відчули, що є загроза конкуренції, почали протидіяти. Я не зміг зібрати решту 8 підписів. Жоден опозиційний кандидат в губернатори в Росії не підходив так близько до певного порогу для виходу на вибори. Але більше я нічого не міг зробити - команда губернатора буквально «забетонувала» всі можливості. Мені не вистачало підписів депутатів районного рівня. А це, в основному, керівники місцевих бюджетних організацій, що знаходяться під сильним впливом влади...

Турчак і його оточення зазнали кілька шоків. Перший - від того, скільки підписів депутатів мені вдалося зібрати, в тому числі членів партії «Єдина Росія», які прямо говорили мені: «Ми не підтримуємо Турчака, ми підтримуємо Вас». Другий шок - у день виборів, коли явка становила трохи більш як 30%. Що було природно, оскільки вибори були позбавлені будь-якої інтриги. Бюджетників мало не за списками гнали до виборчих дільниць. Для того, щоб мати резерв для фальсифікацій, у Росії в 2014 році повернули право дострокового голосування. У вересні у Псковській області проголосувало майже 20 тисяч людей у конвертах, які дуже легко підмінити.

Не обов'язково генетичні, але точно ідейні нащадки. Зараз вони починають звіріти від безкарності і всесилля, тому що вважають, що їхній час настав. Але вони не можуть проявити себе у всій повноті, тому що в економічному сенсі їхній час минув. У країни сьогодні немає ресурсів для відновлення системи ГУЛАГу.

- Песимістично... А що ви збираєтеся робити тепер, коли вас позбавили статусу депутата?

- Насамперед я подав заяву в суд, чисто юридично постанова обласних Зборів неспроможна. Сподіваюся на законне рішення суду. Мені вже вдавалося вигравати судові справи. По-друге, люди, які здійснили позбавлення мене депутатського статусу, не вміють прораховувати всіх наслідків своїх дій. У мене є громадська трибуна для висловлювання, і, отже, залишається достатньо можливостей для політичної діяльності. Важливість парламентської трибуни я при цьому не заперечую. Через рік у нас будуть чергові вибори в обласний і федеральний парламент. Будемо боротися.

- В Україні зараз триває конституційна реформа. У жовтні пройдуть вибори в місцеві органи влади, які отримають набагато більші права. Можете поділитися досвідом роботи на регіональному рівні у ваших умовах?

- З одного боку, я всього лише один з 44 депутатів обласної законодавчих Зборів. Мені важко протидіяти більшості. Хоча іноді все ж вдавалося домогтися прийняття якихось поправок в закони, але дуже рідко, у виняткових випадках. Кілька разів бувало так, що мій законопроект відкидався, а потім точно такий же висувався вже від імені «Єдиної Росії» і успішно проходив.

Однак законодавчі ініціативи - це лише одна частина моєї роботи. А інша, можливо, більш важлива - це захист прав виборців. І тут депутатський статус навіть в наших умовах дозволяє зробити багато. Кожен рік я направляв по 300-400 депутатських запитів. Тобто в середньому по одному на кожен день. На ім'я губернатора, на адресу адміністрації, її комітетів та управлінь, дуже багато - в прокуратуру. Постійно доводиться звертатися у федеральні органи влади. Тільки за законом це вже не запит, а звернення.

Приблизно третина запитів - особисті, тобто стосуються проблем однієї людини, дуже часто це скарги на зловживання чиновників. Багато прохань надати допомогу в якісному лікуванні. У нас же в селах і малих містах зараз практично немає медичної допомоги. І багато людей зовсім не знають своїх прав...

Я регулярно їздив по області зі звітами про свою роботу. Це вражає, але люди на місцях взагалі не знають, хто їхній депутат. Я обирався по загальнообласному округу. Але в кожному окрузі є ще свій мажоритарний депутат. Хто він, мало хто знає. Те, що я, депутат обласних Зборів, приїжджав звітувати перед виборцями, для багатьох з них було чимось дивним. Спочатку деякі люди чекали офіціозу, але потім розкріпощались і розмова була дуже відвертою і довгою.

У нашій області більше половини бюджету формується з податків громадян. І люди з великою цікавістю слухали інформацію про те, як витрачаються бюджетні гроші. Так з'являється розуміння, що вони господарі - цих грошей і повинні знати, як вони витрачаються. Це була реальна робота депутата. Звичайно, такий приклад виявився невигідним іншим депутатам. Вони давно хотіли позбутися мого сусідства. У нас вся державна машина працює проти людини, проти свободи. І тому в таких випадках, як мій, машина обурюється і скрипить. Всі шестерні обертаються в один бік, а ось ця - в інший.

Державна машина боїться зламатися, для неї небезпечний будь-який опір. І тоді вона прагне викинути з свого механізму чужий елемент: «Ми не хочемо його бачити. Ми не хочемо його знати».