Фінальним матчем Іспанія–Аргентина була перегорнута остання сторінка двадцять третього чемпіонату світу з футболу. Нічого сенсаційного не сталося: у  вирішальній грі за головний футбольний трофей на планеті зустрілися команди з Європи і Південної Америки. За всю столітню історію світових першостей саме представники цих двох континентів завойовували звання чемпіонів. Найчастіше цього вдавалося досягти бразильцям – п’ять разів, по чотири перемоги на чемпіонатах здобули італійці і німці, тричі вигравали Кубок світу аргентинці, по два рази – уругвайці, французи й іспанці, одне чемпіонство в активі англійців.

Впродовж тривалого часу в цьому міжконтинентальному змаганні жодна із сторін не могла забезпечити помітного відриву. Так, до 1958 року Європа лідирувала 3:2 (по дві перемоги здобули Уругвай та Італія та одну – Західна Німеччина). Після цього завдяки Бразилії та Аргентині в рахунку повела Латинська Америка. Зокрема, бразильці у 2002 році стали пентакампеонами, і лідерство захопили латиноамериканці – 9:8. Але починаючи з чемпіонату 2006 року в Німеччині й аж до 2022-го в Катарі, явно домінували європейські збірні, вигравши підряд чотири світових чемпіонати. На стадіонах Катару це домінування було порушене аргентинцями.

Тоді у фінальному матчі з французами вони вели з рахунком 2:0, але два голи Кіліана Мбаппе на 80-ій і 81-ій хвилинах привели до овертайму і серії пенальті, які більш успішно виконали футболісти Аргентини, і рахунок в історичному протистоянні Європа – Латинська Америка став 12:10.

На щойно завершеному чемпіонаті аргентинці знову грали у фіналі, отримавши нову можливість скоротити до мінімуму відставання від європейців. Але сил для цього в них явно забракло. У грі з іспанцями аргентинці свідомо вибрали глибоко ешелонований захист, не зробивши за основний час жодного удару по воротах суперників. Вони вперто й відверто тримали курс на серію одинадцятиметрових, але стрімка іспанська атака на 106-ій хвилині другого доданого тайму і влучний удар Ферана Торреса перекреслили ці не заслужені ними сподівання. Іспанія вдруге виграла чемпіонат світу і своєю перемогою на полях Північної Америки збільшила перевагу європейців над південноамериканцями. Рахунок став 13:10.

*   *   *

Як на цьому тлі виглядають представники інших континентів? ФІФА своїм рішенням збільшити кількість команд-учасниць фінальної частини ЧС з 32 до 48 дало їм можливість краще себе проявити, сприяло зростанню популяризації футболу в різних куточках планети. Особливо в Африці.

Як відомо, від цього континенту путівки у Північну Америку отримали десять команд. Прихильники футболу пам’ятають, що на попередньому чемпіонаті в Катарі збірна Марокко дійшла до півфінального етапу змагань. Правда, там поступилась більш досвідченій Франції 0:2, а в грі за третє місце Хорватій 1:2, але отримала високі оцінки футбольних фахівців, залишила своєю грою добрі враження. Марокканці й цього разу склали гідну конкуренцію командам, з якими зводила їх турнірна сітка. Зайнявши у своїй групі друге місце (нічия з бразильцями і перемоги над збірними Шотландії та Гаїті), вони в серії пенальті обіграли нідерландців, а в одній восьмій з рахунком 3:0 подолали канадців. Далі їх чекала Франція і поразка з «катарським» рахунком 0:2, але, враховуючи цю розкладку, вихід до чвертьфіналу можна вважати успіхом марокканців.

За крок до чвертьфіналу зупинився інший представник Африканського континенту – Єгипет. Футболісти з берегів Нілу ледь не створили сенсацію чемпіонату. До 79-ї хвилини в матчі однієї восьмої фіналу з Аргентиною вони вели з рахунком 2:0. Але в лічені хвилини примудрилися пропустити від Леонеля Мессі та його колег по команді три м’ячі… Прикра поразка, але загалом єгиптяни запам’яталися своїми швидкісними атаками, вмілими колективними діями, непоступливістю і відчайдушністю.

І ще одну команду з Африки, а точніше – з островів Зеленого Мису, що за кількасот кілометрів від північнозахідних берегів континенту. Під час журналістських відряджень у Південну Америку мені двічі випало побувати в цій невеличкій країні з населенням трохи більше півмільйона чоловік. Нині мешканці цих екзотичних островів вулканічного архіпелагу переживають справжній футбольний бум, викликаний прекрасною грою своїх посланців на стадіонах Північної Америки. Вже в першому матчі вони шокували тим, що зіграли внічию 0:0 з майбутніми чемпіонами іспанцями. А потім була нічия з таким же результатом із Саудівською Аравією і безкомпромісна гра з Уругваєм 2:2. Зайнявши в групі друге місце, збірна Кабо-Верде вийшла в плей-оф на Аргентину. Тільки в додаткові два тайми аргентинці змогли подолати опір гордих синів Зеленого Мису, серед яких особливо виділився голкіпер Возінья.

Крім трьох названих команд, у плей-оф нинішнього чемпіонату увійшли ще шість африканських збірних – Гана, Кот-д’Івуар, Алжир, ДР Конго, ПАР і Сенегал. Правда, в одній шістнадцятій вони поступилися збірним з інших континентів. Але, думається, загалом для представників Африки цей чемпіонат не став провальним. Одна лише збірна його таки провалила. Йдеться про команду Тунісу, старожила чемпіонатів світу. Згадайте хоча б чемпіонат у Німеччині 2006 року, де Туніс грав в одній групі з Україною, і нашим футболістам довелось докласти неабияких сил, щоб його перемогти (єдиний гол провів тоді з одинадцятиметрової позначки Андрій Шевченко, нинішній президент Української асоціації футболу).

От для кого ЧС-2026 виявився невдалим, то це для збірних, які представляли Азійську конфедерацію футболу. Три з дев’яти команд не набрали на північноамериканських стадіонах жодного очка (Ірак, Йорданія і Узбекистан) і тільки дві подолали бар’єр на шляху до плей-оф (Австралія і Японія), але зупинилися вже в одній шістнадцятій. Правда, японська збірна вчинила гідний опір бразильцям. У матчі з ними відкрила рахунок і пів години утримувала цю перевагу, але зрештою поступилася 1:2. Команда Австралії, що перейшла під крило Азійської конфедерації у 2005 році (до того виступала у слабкій Конфедерації футболу Океанії) вийшла на ЧС-2026 з групи D, у якій, крім неї, змагалися збірні США, Парагваю і Туреччини, але по пенальті поступилася єгиптянам. З азійських команд особливо розчарували південнокорейці. Вони стартували в групі А з багатообіцяючої перемоги над Чехією, але потім поступилися Мексиці і Південній Африці.

Чи став ЧС-2026 розчаруванням для команд трьох країн, які виступили співорганізаторами чемпіонату? Мабуть, ні. Вони впевнено вийшли зі своїх груп, причім футболісти Мексики і США зайняли в них перші місця. Канадці в групі В фінішували другими, пропустивши вперед швейцарців. І в одній шістнадцятій плей-оф всі три збірні здобули перемоги: Мексика над Еквадором 2:0, Канада над ПАР 1:0 і США над Боснією і Герцеговиною 2:0. Але далі їх чекали більш серйозні суперники. Канадці й американці поступилися їм з великим рахунком: перші – марокканцям 0:3, другі – бельгійцям 1:4. І тільки Мексика на «Ацтека», в умовах більш звичного для них високогір’я змогла дати бій англійцям, але теж програла (з рахунком 2:3).

Ось такий короткий підсумок чемпіонату світу-2026 з погляду міжконтинентального суперництва. Втім, на цьому глобальному фоні не можна не виділити злети (чи провали) окремих команд та непідробно напружених матчів за їхньою участю на очах усього футбольного світу. Назвемо хоча б кілька з них. Запам’яталися своєю безкомпромісною, видовищною грою норвежці, зокрема у переможному для них матчі зі збірною Бразилії. На два дивовижних за виконавською майстерністю голи їхнього лідера Ерлінга Холанда бразильці змогли відповісти лише точним одинадцятиметровим ударом Неймара на останній хвилині матчу.

З одним очком покинула чемпіонат збірна Катару. Воно було здобуте на останній хвилині матчу, коли катарці провели рідкісну для себе атаку в матчі зі значно сильнішими від них швейцарцями. Збірна Німеччини вважалася одним з фаворитів чемпіонату, але вилетіла з нього ще в одній шістнадцятій, бо так і не зуміла за основний час і додані тайми зруйнувати «парагвайський «бетон». Цей «бетонний», з численними порушеннями правил стиль продемонстрували парагвайці і в одній восьмій у грі з французами, які з великими трудами перемогли завдяки заробленому Кіліаном Мбаппе і чітко виконаному ним одинадцятиметровому на 70-ій хвилині матчу. Несподівано слабо зіграла збірна Уругваю. Поразка в матчі з Іспанією та дві нічиї із Кабо-Верде та Саудівською Аравією перекреслили надії уругвайців, перших тріумфаторів в історії світових чемпіонатів. Так само невдалим став чемпіонат для збірних Туреччини, Чехії і Шотландії, зокрема для першої з них, яку вважали одним з фаворитів змагань. А хіба не вражаючою була кінцівка гри Англія – Аргентина, коли англійці раптом закрилися у своєму штрафному, навіть воротарському майданчику і, пропустивши два м’ячі, втратили свою перевагу, а з нею путівку до фіналу. Так само вразив нас усіх феєрверк голів у матчі за бронзові нагороди між Англією і Францією.

І перелік цих прикладів можна продовжити довго. Бо безкомпромісних поєдинків на полях Північної Америки не бракувало. Траплялися й прохідні матчі, прикрі суддівські помилки, картинні падіння й симуляції, епізоди з неприпустимою поведінкою гравців (як, скажімо, бійка після фінального матчу, затіяна гравцем аргентинської збірної). Але загалом чемпіонат світу зразка 2026 року відповідав своїй назві, очікуванням сотень мільйонів уболівальників у всіх куточках світу.

Думається, цьому неабияк сприяла гра видатних майстрів шкіряного м’яча, яскравих зірок сучасного футболу, які були якщо не в кожній, то в більшості збірних. Серед них – Мессі і Мартінес (Аргентина), Мбаппе, Ямаль і Олісе (Франція), Беллінгем, Кейн і Пікфорд (Англія), Холанд (Норвегія), Хакімі (Марокко), Родрі і Кукурелья (Іспанія), Троссар (Бельгія), Роналду (Португалія), Неймар і Каземіро (Бразилія), Мусіала і Нойєр (Німеччина), Салах (Єгипет), Модрич (Хорватія), Хіменес (Мексика).

Мільйони уболівапльників на сайті ФІФА обрали символічну збірну ЧС-2026. Ось її склад: Возінья (Кабо-Верде) – Порро (Іспанія), Мартінес (Аргентина), Упамекано (Франція), Кукурелья (Іспанія) – Олісе (Франція), Родрі (Іспанія), Беллінгем (Англія) – Мбаппе (Франція), Холанд (Норвегія), Мессі (Аргентина).

Окремо варто сказати про підвищений інтерес уболівальників до змагання за звання найкращого бомбардира. На це звання претендувало кілька футболістів – Беллінгем, Холанд, Кейн, Дембеле, Мбаппе, Мессі. Але зрештою повторилася ситуація попереднього чемпіонату в Катарі. Там, як відомо, з вісьмома голами переміг Кіліан Мбаппе (три з них він провів у фінальному матчі Аргентина – Франція). Ліонель Мессі відстав від нього в Катарі на один м’яч. Тепер також найкращий Мбаппе, а Мессі знову другий. Забивши десять м’ячів на футбольних аренах Північної Америки, француз на два голи випередив аргентинця. Після цього Мбаппе став найрезультативнішим бомбардиром світових чемпіонатів. Ось як виглядає провідна група володарів «Золотої бутси» за столітню історію ЧС: Кіліан Мбаппе (Франція) – 22 голи на трьох чемпіонатах, у яких взяв участь, Ліонель Мессі (Аргентина) – 21 (6), Мірослав Клозе (Німеччина) – 16 (4), Роналду (Бразилія) – 15 (4), Герд Мюллер (ФРН) – 14 (2), Гаррі Кейн (Англія) – 14 (3), Жуст Фонтен (Франція) – 13 (1), Пеле (Бразилія) – 12 (4), Шандор Кочиш (Угорщина) – 11 (1), Юрген Клінсманн (Німеччина) – 11(3), Кріштіану Роналду (Португалія) – 11 (6).

* * *

Ще до закінчення ЧС-2026 розгорілися гострі дискусії прихильників футболу, зокрема, його фахівців, щодо географії проведення наступного чемпіонату та його нового формату. Правда, з географією загалом змирилися. У 2030 році вона охопить шість країн на трьох (!) континентах. Більшість матчів відбудуться на стадіонах Іспанії, Марокко і Португалії. Але частину стартових з них приймуть три країни Південної Америки – Уругвай, Аргентина і Парагвай. І це викликано не тільки досягненнями у світовому футболі збірних Латинської Америки, а й те, що у 2030-ому відзначатиметься сторіччя першого світового чемпіонату, в організації якого визначну, точніше кажучи, вирішальну роль зіграв Уругвай.

Отже, з географією більш-менш ясно. А от з ідеєю нового, причім значного розширення кількості учасників фінальної частини погоджуються у футбольному світі далеко не всі. Якщо й не безпосереднім автором, то гарячим прибічником цієї ідеї є президент ФІФА Джанні Інфантіно. За його переконаннями, розширення чемпіонату світу із 48 до 64 країн-учасниць у фінальному турнірі стане позитивним чинником для футболу загалом і маленьких футбольних країн зокрема. «Кожна країна, – стверджує він, – повинна мати можливість мріяти про виступ на чемпіонаті світу. Ви бачите, що якість збірних стає дедалі вищою. Якщо маленьким країнам не давати шансу зіграти на ЧС, то вони можуть перестати розвиватися».

У ФІФА на захист цієї ідеї приводять і такий аргумент. Якщо буде 64 учасники фінального турніру, то відпаде потреба в заплутаних підрахунках з визначенням третіх кращих збірних на груповому етапі змагань. Команди будуть розділені на 16 груп по чотири команди і у плей-оф вийдуть з кожної групи по два учасники. Загалом буде проведено 128 матчів (додамо, що це вдвічі більше, ніж на чемпіонаті 2022 року в Катарі).Ті, хто не згоден з цим розширенням, переконані, що воно знижує рівень чемпіонатів світу, якість футболу на них, особливо на груповому етапі змагань.

В Україні теж немає щодо цього розширення одностайності. Звичайно, воно підвищило б шанси України в боротьбі за путівку у фінальний турнір. Європейська квота в такому разі зросла б до 21 – 24 путівок і, мабуть, не було б потреби проходити через плей-офи, де в останні два десятиріччя українськи збірна незмінно спотикалася.

Думки тих, хто в Україні проти такого розширення, у характерній для нього відвертості висловив у коментарі для Sport.ua відомий у минулому футболіст, а тривалий час і тренер національної збірної України Йожеф Сабо: «Нинішній мундіаль показав, що збільшення з 32 до 48 команд погіршило рівень футболу. Групова стадія була нудною й нецікавою. На ЧС приїхали збірні, які лише захищалися, вибивали м’яча якнайдалі від своїх воріт і навіть не пробували контратакувати. Справжній футбол почався на стадії плей-оф. Тому розширення чемпіонату світу – це злочин проти футболу. Навпаки, треба зменшити кількість команд до 32. Як на мене, мундіаль розширюють через гроші, адже що більше команд, то більше прибутків. Цьогорічний турнір показав, що трибуни в США, Канаді та Мексиці були заповнені. Тому це значить, що ФІФА заробила непогані гроші. То чому б не продовжувати в тому ж дусі?! На шкоду футболу», – залишився незадоволений Сабо.

Щодо зароблених на чемпіонаті-2026 грошей, то вони й справді немалі. За попередніми підрахунками, ФІФА отримала чималий прибуток – в обсязі 15 мільярдів доларів. За сто років проведення мундіалів Міжнародна федерація футболу стала процвітаючою у фінансовому плані організацією, а чемпіонати світу – одне з найприбутковіших для неї джерел. Але задумаймось над цією цифрою: 64 країн-учасниць фінального турніру. Адже це ледь не третина усіх країн планети. Чи є межа цьому розширенню і чи необхідне воно? Певна річ, задумуватися над даним питанням і шукати на нього прийнятну, обґрунтовану відповідь мають футбольні спеціалісти і, звісно, насамперед, ті, хто нині керує цим глобалізованим, складним, клопітним господарством світового спорту номер один. А поки що сотні мільйонів, навіть мільярди його щирих прихильників досі під неабиякими емоційними враженнями від щойно завершених спортивних баталій на футбольних полях під мирним північноамериканським небом.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства