«Синдром Зозулі»

Ситуація, в яку потрапив український футболіст Роман Зозуля в Іспанії, вийшла за рамки спортивного сприйняття, впевнено «влізла» у загальнополітичну площину і вщент рознесла шаблони прихильникам тези про «спорт поза політикою». Нападник зараз у рази більше відомий і впізнаваний у світі, ніж тоді, коли він демонстрував чудову гру у футболці національної збірної – наприклад, забивав гол і заробляв пенальті у пам’ятному матчі плей-оф чемпіонату світу 2014-го року з французами (2:0). Люди, які ототожнювали футбол винятково з голами, очками, перемогами / поразками, раптом дізналися про шалене різноманіття навколофутбольного світу.

Більшість українських футболістів промовчали               

Роман Зозуля став таким собі символом, з одного боку, українського спротиву проти російської окупації, а з іншого – права на працю людини, яка чітко і відкрито відстоює свою політичну позицію. Встати на захист українця стало справою честі як для наших співвітчизників (від головного тренера збірної Андрія Шевченка до міністра закордонних справ Павла Клімкіна) – у першому випадку, так і для адекватних іспанців (від керівників місцевої Ла Ліги до футболістів «Бетиса» та інших команд) – у другому.

Однак у цьому доволі гучному хорі тих, хто висловився у підтримку Зозулі, якось невиразно і «дрібно» звучать голоси його безпосередніх колег – українських футболістів. Так, згаданий вище керманич «синьо-жовтих» озвучив позицію начебто цілої команди, проте її представники, та й взагалі гравці з України, воліють відмовчуватися, коли йдеться про таке «делікатне» питання. Можна пригадати хіба що короткий пост у соцмережах воротаря іспанської «Малаґи» Дениса Бойка, кілька фраз в інтерв’ю захисника німецького «Дармштадта» Артема Федецького та емоційний вибух від закарпатця Михайла Кополовця, який теж не так давно виступав в одній із нижчих ліг Німеччини, можливо, ще якісь одиночні вкраплення – і все.

«Багато писати не буду... Хочу підтримати свого друга і просто хорошу людину і футболіста! Знаючи його характер, я впевнений, що він впорається з цією ситуацією», – написав на своїй сторінці в інстаґрамі Денис Бойко. «Ситуація з Ромою абсурдна, фанати «Райо Вальєкано виставили себе неадекватами. Я повністю солідарний із Зозулею. Рома був професіоналом і ним залишається. Він віддається грі повністю і демонструє високий рівень», – сказав в інтерв’ю Артем Федецький. «Я схвалюю вчинок Романа – він патріот своєї держави. У нього абсолютно природне бажання – підтримати наших бійців, своїх друзів. Ми всі знаємо, яким є цей хлопець – він робить усе щиро. Зозуля для мене – цвіт нації. Наші герої протистоять агресору на сході, а Роман допомагає їм у тилу. Я знаю його особисто, хоча тісно не спілкуюся з ним, але висловлюю йому свою підтримку», – виголосив Михайло Кополовець.

Однак на цьому все і заглохнуло. На спільні заяви чи акції українські футболісти так і не спромоглися, не кажучи вже про вихід у футболках з написом «Ми всі Зозуля!», як це вчинили партнери нашого форварда зі севільського «Бетиса».

Показовою у цьому плані стала прес-конференція під час офіційного представлення новачка скромного іспанського «Луґо», колишнього захисника львівських «Карпат» Василя Кравця. До речі, у другій за силою лізі Іспанії цей колектив наразі перебуває у турнірній таблиці явно вище від «злощасного» «Райо Вальєкано», з ліворадикальними фанатами якого і виникнули проблеми в Романа. Так ось, коли уродженцю львівського спального району Сихів місцеві медійники поставили запитання про Зозулю, стало помітно, що той чомусь дуже перелякався. Зумів лише пробелькотіти: «Я не хочу це коментувати… З ним особисто не знайомий, чув, що розповідають щось, однак сам нічого про це не знаю…» Таке враження, що почував себе більш ніяково, ніж якби його команда пропустила з його вини кілька голів чи зазнала прикрої поразки. На цьому прес-конференцію швидко й закінчили.

Чому тема Зозулі стала незручною

Знайомі журналісти розповідали, що деякі футболісти, навіть ті, які лише пробують працевлаштуватися за кордоном, заздалегідь перед інтерв’ю просять не ставити запитань про ситуацію із Зозулею.

Такий своєрідний «синдром Зозулі» можна пояснити, мабуть, тим, що живучи в іншому світі і варячись у власному соку (тренування, база, збори, матчі і т.д.), футболісти дуже складно вникають у нефутбольні питання, намагаються відгородитися від них – принаймні до закінчення кар’єри. У доволі ранньому віці вони завдяки популярності цього виду спорту стають публічними особами, а звідси зароджується і комплекс боязні «ляпнути» чи зробити щось не те, бо навіть, здавалося би, безневинну фразу можуть розтиражувати і протрактувати так, що потім не відмиєшся.

Можливо, й через це дуже рідко українські футболісти погоджуються відповідати на запитання про ставлення до колег, які навіть за теперішньої політичної ситуації примудряються виступати за російські клуби. Найчастіше все обмежується фразами про те, що, мовляв, ось я не розглядав варіантів з Росії, а інших обговорювати не хочу, тим паче негативно коментувати їхні вчинки,  – це справа особиста. Тобто, зазвичай, жодного осуду тих, хто їде заробляти гроші до країни-окупанта.

Проте винятки сміливців є, хоча їх і не так багато. Тим унікальнішим у цій когорті є Роман Зозуля, який розповідає мало, але займає тверду проукраїнську позицію та робить для України багато. І більше – не як футболіст.

Віталій Павлишин,  Львів