2021 рік: Як перейти з кластера жертви в кластер конкурентної держави?

Наївно було б думати, що, перетнувши межу між 2020 і 2021 роками, ми залишимо в минулому всі наші проблеми й негаразди.

Новий рік буде так само складним, а може, ще складнішим. Боротьба людства з вірусом стає все жорстокішою. Виклики — економічні, медичні, політичні постають перед нами не в порядку черги, а всі одночасно. І вже не можна сподіватися на подолання проблем “по мірі їх виникнення”. Час вимагає швидких і водночас грамотних рішень. А це в свою чергу потребує уміння чесно і професійно зазирнути у майбутнє — щоб вчасно до нього підготуватися.

Аби спільно визначитися з прогнозами на 2021 рік, окреслити виклики, які постануть перед нашим суспільством, і нагальні завдання, виконання яких ляже на наші плечі, Укрінформ запросив на круглий стіл представників провідних наукових та аналітичних установ України, соціологів, економістів, політологів і політичних прогнозистів, представників громадянського сектра.

Однією з умов була незалежність, незаангажованість експертів - політична чи економічна. Це було важливо, бо як сказав в дискусії за круглим столом професор Сергій Телешун, “ми живемо в часи великого інформаційного хайпу: великої кількості фейків, недостовірної інформації, великої кількості так званих “ескорт-експертів” - політиків, громадських діячів, активістів, ретрансляторів, лобістів, політтехнологів. І вони, на жаль, якоюсь мірою вихолостили розуміння слова “експерт” у його первісному значенні. Адже “експерт”, у перекладі з латини, – людина, що має соціальний бекграунд, що реалізувала свій проєкт, який змінив соціальне життя на краще, і може запропонувати цей механізм іншим. Науковці, експерти в реальному сенсі цього слова можуть насправді змінювати цю державу, в якій ми живемо”.

Учасники круглого столу "Україна-2021: виклики та загрози", організованого Укрінформом, люди і з науковим ступенем, і з незаперечним авторитетом, на нашу думку - справжні експерти у своїй сфері. Тож надаємо їм слово.

ЯК ПЕРЕТВОРИТИ ПАНДЕМІЮ ТА ІМПОРТОЗАЛЕЖНІСТЬ  НА УКРАЇНСЬКИЙ ШАНС?

Віктор Галасюк - доктор економічних наук, президент Української асоціації Римського клубу

- Наступного року ми зустрінемося з викликами, які характерні для маленької сировинної та відкритої економіки, ситуація в якій ускладнюється пандемією та локдауном. Пандемія руйнує деякі галузі та маленькі бізнеси, потреба в соціальних видатках зростатиме (з огляду на подолання викликів). Тому і для нас, і для інших країн викликом буде дефіцит бюджету.

Але нам з точку зору маневру та інструментарію забезпечення буде важче. Якщо не буде зовнішніх запозичень для перекриття дефіциту, то інше джерело його покриття — грошова емісія. У цьому немає жодної катастрофи, але актуалізується психологічний фактор.

Це чинитиме тиск на курс гривні, і відповідно виникає другий кластер викликів -міжнародна торгівля та інвестиції. Багато років цифри імпорту значно перевищують цифру експорту, зовнішня торгівля є збитковою, і це тиск на національну валюту.  Вона перекривається тим, що заробітчани надсилають в Україну, але такий компенсаторний підхід не є природним.

Українська економіка дуже залежить від цін на сировину. Найбільші, я б сказав навіть екзистенційні, виклики для України: повільне економічне зростання та несприятлива демографія. Згідно з прогнозом The Economist Intelligence Unit, ВВП України на душу населення протягом 2020-2050 років зростатиме в середньому на 1,8% на рік. Такими темпами Україна наздоганятиме Туреччину майже 40 років, а Польщу – 50, якщо вони «почекають на місці». Таке повільне зростання веде Україну все далі від Європи в економічному вимірі.

Другий виклик - демографічний. За даними базового прогнозу ООН, до кінця сторіччя населення України скоротиться до 25 млн осіб. Зважаючи на те, що інвестори у своїх прогнозах орієнтуються на економіку та демографію - вузький фундамент демографічної піраміди також є серйозним стримуючим фактором для економіки на наступні десятиріччя.

Корінна причина обох цих викликів – деіндустріалізація. Згідно з даними Світового банку, додана вартість у промисловості України за 30 років в поточному доларовому вимірі скоротилась вдвічі, тоді як у Польщі та Туреччині зросла практично вчетверо. Це різні траєкторії розвитку країн. Тепер більш як половина товарного експорту України складає сировина. Це сформувало «економіку бідності».

Подолати економічне відставання можна, «перепрограмувавши» економіку з сировинної на виробничу.

Гарна новина: за принципом економічного айкідо, ми можемо відштовхнутися від наших проблеми та перетворити їх на можливості. Висока імпортозалежність, високе проникнення імпорту в державні закупівлі несе інвестможливості для імпортозаміщення та розвитку внутрішнього виробництва. Тим більше, що в наших умовах світ орієнтується на самозабезпечення.

Гарна новина, що економічний прогноз не є фатум,  ці проблеми лікуються зміною промислової політики. Треба створити потужні стимули для виробників в Україні, запровадити прискорювачі економічного зростання: індустріальні парки, експортно-кредитне агентство, банк розвитку, вимоги щодо локалізації при держзакупівлях тощо. Це «перепрограмує» економічну модель з сировинної на виробничу. Так ми можемо створити економіку добробуту.

ЩО СЛІД ЗРОБИТИ, ЩОБ УНИКНУТИ МАСОВИХ ПРОТЕСТІВ?

Євген Головаха, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту соціології НАНУ

Суспільство не дуже турбують політичні суперечності та протистояння. Бо це відбувається  на тлі таких проблем як безробіття, тарифи, ціни, корупція та ковід.

У нас було сильне протистояння наприкінці минулого року, і з точки зору громадської думки теж, а за рік фігуранти майже зрівнялися в політичному сенсі. Якщо минулого року Володимир Зеленський і «Слуги народу» мали незаперечну перевагу, і це дуже непокоїло тих, хто мав 25%, то тепер вони майже зрівнялися в оцінці громадської думки, і градус протистояння знизився. Хоча, на рівні міжелітарних відносин ситуація складніша. У цілому ж політичне протистояння на виборах минулого року змінилося затишшям внаслідок вирівнювання рейтингів основних політичних сил, що також дає підстави для сприятливих внутрішньополітичних прогнозів.

Людей більше цікавлять соціально-економічні проблеми та виклики, пов’язані з пандемією, і ця тенденція зберігатиметься.

Геополітичний напрямок, який українці остаточно обрали в 2014 році, підтримують і влада, і громадяни. А те, що в нас є опозиція, яка зорієнтована на контакти з Росією, то вона віддзеркалює думку менш як чверті населення і впливатиме на тих людей, які завжди були орієнтовані на цей напрямок, але не може стати чинником, який викличе суттєві протестні настрої чи проблеми для країни.

Коли ми говоримо про ризики й загрози, то нас найбільше цікавить: чи є ресурс виживання на наступний рік?

Ми щороку проводимо національний моніторинг суспільних настроїв, зокрема вивчаємо індекс соціального самопочуття (це інтегральний показник наявності чи дефіциту певних соціальних благ). Я подивився його, цей рік був дуже важкий, але суттєвих знижень цього року не відбулося.

Попередні сім років показник соціального самопочуття зростав, а цього року зростання не було, але не було й падіння. Він досі залишається  трохи вищим за нуль, тобто переважання позитивного над негативним. Ресурс є. 

Також знижується рівень анемійної деморалізованості. На початку 90-х цей показник був високий, і це зрозуміло: зламався весь ціннісно-нормативний апарат країни, люди не розуміли, де і як вони живуть. Ми і досі дещо деморалізовані люди. Останніми роками цей показник знижується, минулого року - також. І це важливо. Ресурс є.

Міжелітарне політичне протистояння є, але воно не викличе вибуху чи потужних втрат, якщо влада не наробить серйозних помилок.  І я розраховую, що влада не наробить дурниць, бо, за моїми спостереженнями, влада йде на поступки, коли розуміє, що її кроки викликають напруженість. Напруженість залишається високою, але я дивився, як поводиться влада у вирішенні принципових питань. І, кажучи мовою опозиції, вони не перетинали “червоних ліній”. Тому, протести за певними фаховими напрямками відбуватимуться, але якщо не буде економічної катастрофи, то не буде масових протестів.

ЯК ВИЙТИ З КЛАСТЕРА КРАЇНИ-ЖЕРТВИ

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, директор Інституту державної служби та місцевого самоврядування, завідувач кафедри публічної політики та політичної аналітики Національної академії державного управління  при Президентові України

- За останніх два-три роки змінилась парадигма ієрархії публічних інтересів в Україні.

Пам’ятаєте, ще кілька років тому на першому місці була війна, на другому – бідність і так далі. На сьогодні – увага! - називаються десакралізація, деградація соціальної безпеки громадян і ефективності держави. Тобто, на сьогодні система управління більш міфологізована, ніж ідеологізована. Більшість громадян не розуміє свого місця в цій системі. Втрачений баланс сервісної відповідальності громадянина перед державою і держави - перед громадянином.

Міф “ринок нам допоможе” не витримав перевірки практикою, та й міжнародним досвідом. Щодо безпекового питання, то вже 6 років триває війна, і громадянин втратив безпекову складову свого відчуття в цій державі.

Перше, він не розуміє поведінку держави, не розуміє політику політичного класу, він не розуміє своїх соціальних перспектив, ось чому підвищилась міграція...

Друге – це питання функціоналу держави. На сьогоднішній день громадянин як платник податків питає: куди йдуть наші податки? Якщо громадянин не знає, куди він платить податки, - значить, політичний клас неефективно виконує свої функції.

Третім питанням є війна, питання розуміння - що далі робити. Тенденція повторення Придністров’я, замороження конфлікту, створення довгострокового періоду невирішення питання породжує невпевненість.

Наступні питання - внутрішні. Зокрема, питання пандемії як наслідку неефективного управління.

Якщо говорити про загрози та виклики. Це й відсутність ідеологічної системи. Ми повертаємося до формування ідеології управління державою. Бо нефункціональна система управління робить державу слабкою.

Україну окремі її опоненти називають "державою - жертвою". Цьому сприяє і тиск — зовнішній, і військовий, і інтернет-війни, і стан економіки. Головне завдання агресора - не добити Україну, а зробити її поступливою, щоб послабити клас, який має якісь ідеї

Партнери називають державу “сірою зоною”. Вичавлення соків з держави через економіку та інтернет-війни - це  є внутрішні тиски. Це тягне за собою  перефрагментацію української влади, яка буде розмиватися, переформатовуватися і буде турбулентною (частково це буде і в опозиції).

Без запропонованої ідеології ці конфлікти будуть використовуватися зовнішніми гравцями. І це можуть бути і противники, і (як не дивно) союзники. Тиск буде наростати з боку агресивних сусідів  (спецслужби Росії підготували план - не втручання, а тиску, вичавлення соків, послаблення). І як підтвердив пан Роман Ващук (посол Канади в Україні, який прочитав лекцію про Топ-10 помилок Заходу, які “активісти” та отримувачі грантів використовували для послаблення України - ред.) ці конфлікти розмивають інституційну стабільність держави. 

Виходячи з цього, наше завдання на 21 рік не просто зберегтися. А спробувати вийти з кластера жертви, “сірої зони” - чи то тиснуть опоненти наші, чи то - союзники. Бо потім опоненти України захочуть сісти за стіл переговорів з друзями, вирішуючи долю України.

Ще один виклик — спроби розхитати варіант стихійної децентралізації, коли виникатимуть не просто лідери, а “месії” регіонального масштабу. Коли оживатимуть по кордонах “регіональні барони”. Цей сюжет не новий, план розроблявся ще в період Єльцина, просто він набуває нових форм. Тут виникає питання повноважень та балансу центру і регіонів, немає зв’язку між цими ланками, і через це “випадає” громадянин та його інтереси.

Це є небезпека, елемент такої політичної погрози, жупела. І деякі політичні сили будуть намагатися це використовувати.

Крім питання розмивання інституцій і зовнішнього тиску, є ще питання формування нової ідеології української держави.

Питання перше: чи ми об’єднуємося, чи ми продовжуємо шукати ворога? Питання будівництва вимагає єднання. Це не значить, що образ ворога має зникати - йде війна, не повернуто території, не повернуто людей, не повернуто конкурентну державу. Ідеологія конкурентної держави полягає в тому, що ми в чомусь кращі за інших. В чому? Ми повинні створити кластер конкурентності. 

Я би хотів, щоб сьогодні і влада, і опозиція чітко визначилися, чи потрібна нам конкурентна Українська держава і у чому наша конкурентність?

До речі, у гібридному документі про державу-жертву, йдеться, що неспроможність конкурувати в конкретних галузях породжує з'ясування відносин всередині держави. Це те, що ми бачимо.

Є фраза держсекретаря США Помпео, яка потребує і нашого переосмислення: ефективна держава формує союзників, а неефективна - сателітів. Сполучені Штати не будуть сателітами по відношенню до Китаю. Питання до українського політичного класу і тих, хто вважає себе українцями: ми сателіти чи ми все ж таки конкурентний політичний проект? Чи ми спроможні пропонувати управлінські продукти: ефективну сервісну публічну політику, яка враховує інтереси більшості та меншості, та може адекватно реагувати на виклики та загрози?

В умовах кризи виграє не зброя, а моделі управління,  які адекватно реагують на виклики, не даючи їм перетворитися на загрози.

І щодо об’єднання суспільства, то, на мою думку, насамперед можна об’єднатися навколо питань, які менше нас роз’єднують, та сформувати траєкторію польоту. Настав час замість зміни фасаду будувати новий фундамент.

ЧИ ВИЙДЕМО З КОНСТИТУЦІЙНОЇ КРИЗИ?

Іван Городиський, кандидат юридичних наук, адвокат, директор-засновник Школи права Українського католицького університету (2014-2020), експерт Аналітичного центру УКУ

- Проблеми у правовій сфері я би розбив на три блоки. Перший блок конституційно-правовий - з розв’язання конституційної кризи, тобто, розблокування діяльності КС.

Ключів з вирішення цього питання є два. Перший, нульовий – коли судді КС добровільно йдуть у відставку. На жаль, він став неможливим, влада своїми пропозиціями не змогла акумулювати суспільний резонанс, коли б вдалося досягти умовно політичного компромісу. Другим способом є перезавантаження КС принаймні в якійсь його частині через належний добір нових суддів на незаповнені вакансії, на конкурсній основі, без політичних квот, в рамках чітких і прозорих процедур

Другим блоком, що можна очікувати – це продовження «вічної» реформи українського правосуддя.

Ключем до вирішення цієї проблеми є перезавантаження не всіх судів - бо варіант, коли всі судді йдуть у відставку, є неможливий, бо суто технічно ми не знайдемо такої кількості фахових і доброчесних кандидатів, щоб їх замінити. Основною метою має бути функціонування таких управлінських та контрольних механізмів, як Вища рада правосуддя та Вища кваліфікаційна комісія суддів, їхнє кадрове перезавантаження та перерозподіл функціоналу між ними.

Інші два блоки, навколо яких точитиметься дискусія. Насамперед – це продовження антикорупційних реформ.

Поставатимуть питання щодо функціоналу, правового статусу НАБУ, НАЗК. З високою долею ймовірності виникне питання загострення ситуації навколо Вищого антикорупційного суду. Не виключаю, що через рішення КС чи законодавче рішення це питання буде загострюватись.

І друге – це приватно-правовий блок змін – це питання земельної реформи, яка, очевидно, ще до її запуску наступні пів року буде доповнюватись і змінюватись. Це також питання податкової реформи. В обох випадках запускаються економічні механізми, але їхнє втілення відбувається через правові інструменти, і якщо належно прописати всі законодавчі акти, порядок введення їх у дію, врахування інтересів усіх сторін, то вони можуть бути успішними.

ВАКЦИНАЦІЯ ЯК ВИКЛИК 2021 РОКУ

Федір Лапій, кандидат медичних наук, доцент кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології НМАПО імені П. Л. Шупика 

- Коли ми говоримо про проблему управлінців, то управлінців обираємо ми, і управлінці виходять з наших кіл.

Проблема часто полягає у дефіциті кадрів. Для того, щоб відповідати на виклики, потрібні нові лідери, які б могли об’єднуватися, щоб, у хорошому сенсі, лобіювати потрібні медичні закони.

Нам потрібно виховувати депутатів, які б розумілися на різних медичних системах світу, а також мали б розуміння у тонкощах того, як адаптувати негнучку систему реєстрації та контрактування вакцини до систем, які існують у США, Британії, щоб захистити тих, хто хоче вакцинуватися.

Я представляю медичну спільноту, і бачу, що проблеми часто у дефіциті кадрів. Ми готуємо, проводимо навчання лікарів та медичний персонал роботі із вакцинацією. У 2016 році Україна входила до десятки країн з найнижчим рівнем охоплення щепленням. Перед нами були Сомалі, Судан, Нова Гвінея.

Питання вакцинування є дуже актуальним у світі, бо це питання престижу і репутації країни. Україна пройшла непростий шлях і законодавчий, і шлях суспільного усвідомлення, що вакцинація потрібна.  І, будучи причетним до багатьох перемовин із європейськими партнерами, у тому числі із тими, хто має  відношення до безвізу, я чув таке, що несвідомим ставленням до вакцинації (а тоді якраз був спалах поліомієліту) ви підводите і себе, і нас, бо це питання інфекційної безпеки.

Певний поступ є. Але виклики залишаються. Вони пов’язані із фейками про вакцинацію. Фейки та провокації видозмінюються, актуалізуються, але не зникають.

Наприклад, 2014 року були фейки про 40 мільйонів доз, які “закуповує хунта”, щоб вакцинувати мітинг в Луганську та стерилізувати населення. Це виглядає смішно, але ми говоримо про політичні сили, які готують “паству” до таких меседжів. Це досі циркулює у інформпросторі. Народні депутати на повному серйозні роблять запити, чи це правда, що буде купуватися 40 мільйонів доз?

Або проаналізуймо сьогоднішню дискусію, яку веде проросійська партія про російську вакцину проти ковід (наголошу: є лише одна політична сила, яка пропагує російську вакцину). Це, якщо вдаватися до аналогій, те саме, якби Черчилль після Дюнкерка закупив вакцину у Гітлера.

Та й саме з медичної точки зору є багато питань до російської вакцини.  Науковці світу сумніваються в ефективності досліджень, бо не мають до них доступу. Але партії будуть це використовувати у боротьбі проти України.

Що стосується взагалі вакцинації проти ковід. Жодна країна у світі, чи то Велика Британія, чи то Канада, чи то США, чи то Польща, чи то Україна не ставлять собі на меті на 2021 рік створити колективний імунітет шляхом вакцинації. Це експертна думка, не моя... Кількість доз вакцини, яка є необхідною для масової вакцинації, аби досягти колективного імунітету, не буде доступною протягом 2021 року. Ці дози будуть надходити у країни поетапно, і лише на кінець 2021 року ми зможемо говорити про те, що кількість доз буде достатня для охоплення близько 2 млрд населення планети. До колективного імунітету ще далеко.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ-2021: ЗАВЕРШЕННЯ ЧИ РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ?

Сергій Романюк, доктор економічних наук, професор кафедри публічного управління та публічної служби НАДУ при Президентові України:

- Насправді децентралізація - це інструмент держави. І держава пристосовує території до розвитку. Протягом десятиліть людський матеріал, фінансовий ресурс концентрується у великих містах. Тож кожна країна намагається зробити таку конфігурацію влади — центральну і місцеву — яка б дозволила території розвиватися якомога швидше.

Останні 50 років ми не знайдемо країни, яка б не використовувала інструмент децентралізації. Перший етап децентралізації, який завершується у 2020 році, ще не вирішує проблеми диспропорції між територіями. Начебто етап завершено, але ми не розподілили майно тих, кого об’єднали, не розділили повноваження.

І про існуючі диспропорції. Хто виграв від фіскальної децентралізації? 24 міста обласного значення, обласні центри зосереджують майже половину всіх місцевих податків і зборів. Таким чином, є нерівномірність у наданні послуг громадам. Людина на будь-якій території не може отримати будь-яку послугу.

А крім того, повинен існувати державний контроль за наданням цих послуг. Бо місцеві органи влади отримали великий ресурс, а як вони ним розпоряджаються? Наприклад, це стосується ремонту каналізації, аварійних будинків, мостів тощо.  Треба ж відновлювати це все.

Не варто боятися слова “децентралізація”, оскільки місія органів місцевого самоврядування, як і державних органів - це надання певних послуг. Є послуги, які надаються більш ефективно на місцевому рівні.

На базовому первинному рівні відбулася повноцінна децентралізація, але вона не завершена на інших рівнях. Закриття  шахт, закриття атомних станцій, мости, дороги — ці проблеми будуть накопичуватись, і ми не зробимо цього без багаторівневої децентралізації. Тим більше, що йде тотальна депрофесіоналізація державного управління.

Сергій Данилов, заступник директора Центру близькосхідних досліджень:  

- Проблема, яка постане наступного року – це повноваження місцевих органів влади і держави, їхнє балансування. Має бути повноцінне функціонування місцевого самоврядування, а цьому є спротив, бо ніхто не хоче брати на себе відповідальність, адже державні субвенції зменшуються, а навантаження на місцевий бюджет збільшуватиметься. Відсутні інструменти здійснення органами місцевого самоврядування своїх повноважень.

Яким, наприклад, чином ОТГ забезпечуватиме, щоб агрохолдинги та фермерські господарства на території району оформлювали своїх працівників на легальну зарплатню і відраховували податок на доходи фізичних осіб до місцевого бюджету?

Наступний виклик на прикладі півдня України – це скорочення числа районів після адмінреформи і забезпечення державного управління й безпеки на кордоні з окупованим Кримом.

Тепер відділок поліції буде в Каховці, а раніше був у Чаплинці. Навряд чи на будь-який злочин, правопорушення в цій ОТГ хтось оперативно приїде за 70 км. Це означає, що частину функцій щодо підтримання громадського порядку змушені будуть взяти на себе громади.

Також є проблема звільнення працівників і трудова міграція внаслідок автоматизації сільського господарства. Ті ж, хто повертається з-за кордону й організовує роботу тут, не бачить в своїх лавах людей, які не мають подібного досвіду.

Маємо вже досвід, коли формуються бригади, які пройшли досвід роботи в Європі і сповідують ті навички й форми організації праці, які вони отримали під час заробітчанства. Це нові осередки нової трудової етики.

ЧИ ЛЕГКО МИ ПОЖЕРТВУЄМО ПРАВАМИ ЛЮДИНИ ЗАДЛЯ ПОДОЛАННЯ КОВІДУ?

Андрій Сухарина, політичний аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва .

- У наступному році особливого покращення з правами людини не відбудеться скоріш за все тому, що це справа, яка триває впродовж тривалого періоду. Права людини дуже легко втратити і дуже важко здобувати і поширювати.

У нас є дві тенденції з правами людини і сприйняттям їх громадянами, кожна з яких є не дуже хорошою.

Перш за все, що трапилося у 2020 році? Україна, загалом увесь демократичний світ стикнулись із небаченими раніше обмеженнями, які стосувалися в тому числі прав людини. Існує пандемія коронавірусу, якій потрібно запобігати. Існують обмежувальні заходи, за допомогою яких намагаються цю епідемію призупинити, зменшити.

У ході досліджень, які проводилися у 2016, 2018 і 2020 роках,  запитували про рівень дотримання прав людини. В 2020 році оцінки не є особливо високими, але вони вищі, ніж у 2018 і 2016 роках.

На практиці вони скоріш за все такими не є, тому що у нас багато обмежень, ситуація з правами людини стала гіршою не тільки в Україні, а й по всьому світу через зовнішні обмеження. При цьому громадяни сприймають ситуацію краще, ніж раніше. Це говорить лише про те, що об’єктивна реальність і думка людей про цю реальність – це “дві великі різниці”.

Є крайнощі, які можуть трапитись. Одна альтернатива – ситуація з правами людини може ставати гіршою, може не змінюватися, але люди думатимуть, що вона стає кращою, оскільки їм розповідатимуть, як стало краще, як нас захищають поліція, суди тощо. Друга альтернатива – думка, що “все пропало”, нічого хорошого не відбувається, свої права захистити не можна, держава нас ніколи не захистить.

Ми розуміємо: найбільш вірогідним сценарієм щодо дотримання прав людини в 2021 році залишиться велика частина обмежень, пов’язаних з COVID-19. Але експерти, ЗМІ повинні чітко показувати проблеми, говорити про ті речі, які погано функціонують. З іншого боку, ми не можемо вдатися в тотальну “зраду” і говорити, що все пропало, тому що це демотивує людей ще більше і вони взагалі не ставитимуть цінність прав людини за першорядні пріоритети. Тому з одного боку потрібна аргументована критика, з іншого – розуміння того, що багато що в наших руках і ми можемо добиватися цього.

Обмежити права достатньо легко, відновити їх складно. Це ілюструють цифри, які отримали соціологи, вимірюючи ті чи інші обмеження, введені внаслідок COVID-19, і їх підтримку людьми.

Здебільшого громадяни підтримують дві групи обмежень. Перша група – це ті, щодо яких влада пояснила, навіщо вони вводяться і де є реальна загроза поширення захворюваності – як масові заходи, богослужіння в церквах. З іншого боку, громадяни підтримали фактично ті обмеження, ефективність яких дуже сумнівна, але які не стосуються більшості людей особисто. Скажімо, потреба 14-денної самоізоляції людей, які повернулися з-за кордону, заборона в'їзду іноземців.

Парадоксально, але ми цінуємо права людини, коли це стосується нас самих. А коли це стосується якихось ширших категорій - з тим є проблема.

І це буде викликом у наступному році – що ми будемо відстоювати права, які стосуються нас особисто. Але чи готові ми відстоювати права тої меншості, які можуть бути в них обмежені?

ЧИ ПОТРІБНА ПОВНА СВОБОДА СЛОВА В ІНФОРМПРОСТОРІ?

Юлія Каздобіна, голова Української фундації безпекових студій:

-  Викривлення реальності, з яким Україна стикається постійно, - не лише українське явище.  З подібними явищами стикається і США, і європейські країни. І якщо говорити про те, що відбувається у інформпросторі, то поява Інтернету змінила структуру інформполя та процеси, що відбуваються в ньому.

Вразливості, які утворилися, використовуються державами, які хочуть впливати на інші держави, і у них дуже системний підхід. Як казав з цього приводу американський фахівець: якщо Росія - це тропічний дощ, то Китай - зміна клімату.

На жаль, на сьогодні ми не намагаємося зрозуміти ті зміни, які відбулися - ми намагаємося середовище з абсолютно новими законами втиснути в ті рамки, в яких раніше існувало інформаційне поле. Тобто, якщо раніше у держави було набагато більше можливостей впливати на процеси (в інформполі - ред.), то сьогодні в Інтернеті у неї цих можливостей немає. Їй (українській державі - ред.)  переважно не належать мережі, програмне забезпечення, яке дає можливість доступу до мережі.

Якщо говорити про такі глобальні платформи як Фейсбук  та Гугл - то вони перебувають поза межами нашої юрисдикції, і ми жодного впливу на них не маємо. Державі для взаємодії тут в будь-якому разі треба звертатися до посередників. На цих платформах немає редактора, який би попередньо перевіряв інформацію, що там з'являється. Натомість, там є можливість попередньо вивчати людей, виявляти їхні слабкості з метою подальшого впливу. Там є додаткові інструменти, як впливати на людей, щоб виводити їх на вулицю (як це робилося під час виборів США, коли між собою зіштовхували прихильників кандидатів). ФБ намагається регулювати (контент - ред.), але це відбувається постфактум. Із модерацією таких платформ є проблеми, адже це потребує залучення величезної кількості людей.

Раніше інформпотоки регулювалися етичними стандартами, журналістськими спільнотами. Але зараз ситуація змінилася, соцмережі, особисті акаунти дозволяють публікувати дописи, обходячи норми та правила. Регламенти ЗМІ та стандарти послабилися і в силу ринкової ситуації: медіа втрачають доходи, а відтак - не можуть працювати з фаховими журналістами. Зараз можна розміщувати контент, який привертає увагу, але не відповідає стандартам. Це проблема не лише українська, і поки що виходу з неї не було знайдено.

Але слід починати розмови про те, що це - інша реальність, інше середовище, там інші гравці, інші правила, інші загрози. І, виходячи  з нового виду загроз, слід формувати нові відповіді, зокрема, і щодо того,  які ми маємо виставляти обмеження в Інтернеті, адже насправді свобода слова на публічному рівні ніколи ніде не була повною - завжди існували редактори. А сьогодні відбувається деінтелектуалізація дискусії, бо доступ до публічної дискусії мають всі. І якщо якійсь експерт висловлює думку, то його дуже легко може піддати обструкції хто завгодно. І якщо у експертному середовищі існують етичні норми, то у деяких інфлюенсерів і випадкових у сфері людей (які сьогодні заради популярності облизують унітаз, а завтра знищують у мережі компетентну особу) таких обмежень немає.  Які обмеження необхідні для існування публічної фахової дискусії? Це і питання, і виклик наступного року. Бо часом захисники свободи слова захищають право брехати. Так, таке право у людини теж є, але право брехати не повинно стояти вище права суспільства знати правду, права суспільства на фаховий діалог.

Підсумовуючи: головний виклик наступного року - шукати сучасні відповіді на нинішні інформаційні виклики та сідати-розбиратися та вибудовувати нові механізми. А також - відновлювати довіру між представниками професійних Інтернет-спільнот, захисників вільного Інтернету та владою, бо перші завжди не довіряють державі.

ЯК СКЛАДУТЬСЯ ВІДНОСИНИ ІЗ СУСІДАМИ?

Євген Магда, кандидат політичних наук, директор Інституту світової політики

- Найбільш світла пляма цього року в українській дипломатії - це звільнення національного гвардійця Віталія Марківа. Це безумовно успіх гібридної дипломатії. Хто б як не ставився до міністра Авакова, тут варто віддати йому належне.

Добре, що ми долучилися до програми розширених можливостей з НАТО, Україна 6-та учасниця цієї програми і буде активно співпрацювати.

Утім, не можна не відзначити, що співпраця з ЄС опинилася на узбіччі. Я скептично оцінюю перспективи розв’язання конфлікту на Донбасі. І якщо Грузії обіцяють наступного року ПДЧ, то для України ця перспектива не очевидна. А угода про вільне небо з ЄС має стати пряником для тих, хто критикує владу.

Я насправді не бачу позитивних тенденцій у відносинах з нашими сусідами. Я і про Польщу, і про Угорщину, Білорусь, Молдову. Словаччина, Румунія - це країни, з якими у нас якось історично не складаються динамічні відносини. Але ми, справді, живемо в оточенні країн з імперськими комплексами, і коли ми говоримо про гібридні загрози, то повинні говорити не лише про Росію. Ми живемо в конкурентному світі і той, хто демонструє свою слабкість, на жаль, він ризикує опинитися під ударом. Ми на сьогоднішній момент саме в такій зоні ризику.

РИСА ПЕРЕМОЖЦЯ. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Фіналом міркувань та дискусії стало коротке бліц-опитування. “Яку рису суспільству слід сформувати в 2021 році, щоб перемогти?” -  це питання ми поставили перед усіма спікерами. Відповіді вийшли несподіваними.

Асертивність — готовність відстоювати своє так, щоб не переходити кордони інших. (Ю. Каздобіна).

Настирливість та здатність до копіткої роботи у тому, щоб домагатися правильних реформ та думок. (С. Романюк).

Навчитися слухати та комунікувати. Навчитися чути. Діяти. Дія така, що породжує конкурентний продукт. (С. Телешун).

Навчитися використовувати реальний людський капітал за критеріями, які піддаються вимірюванню. І слід навчитися тим керувати.  Я пояснюю це управлінськими проблемами та елітарною ненажерливістю. (Є. Головаха).

Слід навчитися виконувати свої зобов’ язання і розуміти, що це копітка праця. (С. Данилов).

Я, мабуть, також про наполегливість. Наші громадяни вміють консолідуватися на короткому проміжку, а коли мова заходить про кропітку щоденну справу день в день, - із цим є проблеми. І цьому слід навчитися. (А.Сухарина).

Укрінформ