Легітимує церкву не Томос, а віруючий народ - 07.08.2018 10:00 — Новини Укрінформ
Легітимує церкву не Томос, а віруючий народ

Легітимує церкву не Томос, а віруючий народ

2121
Ukrinform
Якого зла очікувати від московської церкви, яка розмахує ядерним кадилом?

Патріарх Кіріл зазбирався до Константинополя. Планує потрапити туди 31 серпня, у переддень Собору. Спробує умовити Варфоломея не давати нам Томос.

Чому їде сам? Можливо, згадав слова одного поганця з фільму «П`ятий елемент»: «Якщо потрібен результат – дій сам» (щоправда герою фільма це не допомогло). Схоже, інших важелів у нього не лишилося.

Напруження у Москві зростає. В нас – теж. Два хресні ходи в Києві були як огляд військ перед генеральною битвою. На білбордах і в політичній рекламі з обох сторін – суцільне слово «віра». У кожного своя.

Я не дивуюся єретикам із Москви – Кірілу й Путіну. Для них Українське православ`я – хрест на їхню могилу. І клятви Новінського «особисто встати захищати Лавру» не розчулили. Не встане, будьте певні.

Мене дивує реакція частини вірян і священиків УПЦ МП. Вам то що Київський патріархат зробив поганого? Чому сприймаєте майбутній Томос як лихо?

Не буде ніякої громадянської війни! І якщо вважаєте себе українцями, то хіба не радіти маєте? Бо ж з`явиться на теренах країни ще одна братня церква. І число православних не зменшиться, а, якщо додати тих, кого ви досі вважали нелегітимними, а Томос їх урівняє з вами – то навіть збільшиться!

Томос помирить українців. Бо припиняться чвари про первородство над тарілкою сочевичної юшки, анафеми і пересмикування історичних фактів. Кожен піде своїм шляхом. Хтось визнаватиме, що Володимир хрестив Україну, хтось затято триматиметься за те, що – Великоросію. Хтось звертатиметься до Бога рідною мовою, хтось – церковнослов`янською… Зрештою, для віри це не головне.

Не тішить екзальтація й із боку тих, хто ділить уже шкуру неубитого московського ведмедя. Хто квапить час, передрікаючи вигнання Моспатріархії з Печерської й Почаївській лавр…

Якщо Томос буде наш, то все одно негайних змін не варто очікувати. Ніхто не кинеться ділити майно. А якщо й кинеться, то суди затягнуться на роки, і знадобляться нові закони і рішення КС, і багато чого ще. Та й чи буде така нагальна потреба, окрім прояву гордині? Все вирішиться еволюційним чином: через почергові літургії, спільні акції. Ті, хто був надто непримиренними, помиряться.

Чи побіжать масово віряни й клір із речами з МП в КП? Навряд чи. Ті, кому нація цінніша за догми, уже давно пішли – відсутність Томосу не стала їм на заваді. Лишилися помірковані, а строк їхніх сумнівів – роки й десятиріччя.

Ортодоксальна християнська церква не схильна до рішучих змін. А тут міняти доведеться круто. За чверть сторіччя дві конфесії аж надто розійшлися не тільки в режисурі таїнств, а й у світоглядних речах, у відносинах із владою, у психології впливу на паству. Як перейти на українську мову (а саме це озвучив Філарет), коли життя прожив у церковнослов`янській?

Але усе це – якщо «дадуть». А якщо ні? Бо ми не знаємо – із чим у багажі Кіріл рушає до Варфоломея.

Не думаю, що це гроші. Скорше – ультиматум. Бо Україна з її церквою, духівництвом і паствою, з її святинями – це багатство, заради якого, щоб його не віддати, Кіріл готовий і до розколу, і до церковно-громадянської війни. Чи вистачить Варфоломею непохитності?

Чи заради примарної єдності православ`я перенесе він рішення до кращих часів? Треба бути готовим і до цього. Бо хто знає, якого зла очікувати від церкви, яка розмахує ядерним кадилом.

Якщо остаточне рішення перенесуть – це буде боляче для нас, та не смертельно.

Скажу тут єресь: не Томос легітимує Українську національну церкву. Томос – це лише перепустка до шляхетної родини, щоб взятися за руки й синергувати священну благодать. А легітимує церкву віруючий народ. Якщо він вірить у Бога й вірить церкві, то вона не вмре, і хай це станеться через 100 років, але набуде визнання й авторитету.

Не від Москви отримав у давні часи народ свою Церкву – про це не раз лунало із Константинополя. Вона жила в душах, ображена, попри півтисячолітнє Московське рабство. Кайдани впали – вирвалася на волю. Одного разу запалене вогнище уже не згасне. То що ж тепер – боятися, що хтось не видасть їй посвідчення про це тисячолітнє існування?

Учасникам усіх оцих подій варто б згадати, як народжувалися лютеранська і англіканська церкви в Західному християнстві. Ні прокльони, ні сторічні війни не зупинили реформаторів. І ніхто ні у кого не просив визнання.

На наших теренах є чудовий приклад – УГКЦ, народження якої було не зрадою і не розколом, про що століттями торочили московські пропагандисти. Натомість, як писала історик Наталія Яковенко, це був єдиний шанс зберегти українську ідентичність у вірі й захиститися у римського Престолу від зазіхань варшавських ієзуїтів.

Безліч років УГКЦ терпіла утиски, стільки разів їй дорікали в «штучності утворення»! І за комуністів «питання уніатів», здавалося б, було вирішене остаточно і безповоротно.

Але ні. Церква вижила і дала українському народові Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Любомира Гузара… Згадаймо останні роки життя Блаженнішого Любомира – до його слів дослухалися й католики, й православні, й переконані атеїсти. Гарний приклад, хай пробачать мені православні.

Із Томосом чи в очікуванні його українській православній церкві доведеться пройти ще чималий шлях. Можливо, окремо від держави, але не окремо від політики. КП вже увірвалась у неї, дала прихисток повстанцям Майдану і стала дзвонарем спротиву. У довгі роки війни була і є духовною опорою для солдатів, а для багатьох із них – останньою надією перед обличчям смерті.

Але сьогодні всього цього все ж замало. Війна несе суспільству загрозу варваризації, розчарувань у силі інтелекту. І чи не має Церква повернутися до того, з чого починала за часів Острозької й Києво-Могилянської академій, церковних братств? Нести просвіту.

Час уже позбутися російської парадигми про гріховність знань і святість невігластва. Час взяти на озброєння і привернути увагу українців до християнських мислителів Західного Світу – Блаженного Августина, Еразма Роттердамського, Фоми Аквінського. Чи не має цим зайнятися Українська церква, аби утвердити свої європейські орієнтири?

Я хотів би бачити Церкву, яка видає свої книги й часописи для широкого загалу, яка є майданчиком публічних суспільних дискусій із животрепетних тем у царині культури й моралі. Хотів би, щоб у країні й світі знали її теологів, істориків християнства, філософів.

Сьогодні, у жорстокі й цинічні часи, здається, – нікому, окрім Церкви, не під силу вивчити й оприлюднити свої висновки щодо Волинській трагедії, більшовицьких злочинів, Голодомору, єврейських погромів. І де треба – захистити українську націю, а де треба – закликати до каяття. У кого, як не в неї, є право це зробити?

Вона могла без остраху взятися за публічне обговорення питань екології, генної інженерії, абортів, прав ЛБГТ, евтаназії, мультикультурності й толерантності до інших релігій, співвідношення національного і глобального, зради і перемоги, чесності й корупції – всього того, де ми не маємо прийнятних для себе відповідей.

І не спиратися лише на догми, як Вільям Окам, а закликати до пізнання світу, який і створений Господом таким, щоб його можна було пізнати – як закликав той же Фома Аквінат. І її теоретики не мають боятися вступати в диспути з ученими-атеїстами, шукаючи істину разом – як свого часу робив на Бі-Бі-Сі преподобний Антоній Сурозький.

Торік Римський клуб у своїй доповіді наголосив на безальтернативності в майбутньому так званої «Нової Просвіти», синтетичного світогляду, коли досягається згода між релігійними й науковими пошуками. Чим не запрошення для наших теологів?

Як би я хотів послухати такі дискусії і, може навіть, взяти участь у них!

У секулярній, багатоконфесійній державі отці Церкви мають зробити її цікавою для всіх, а не лише для своєї пастви. Бо церква – це носій культури. А це передбачає меценатство, створення свого обличчя в іконописі й розписі церков, пошук талантів у цій царині й призначення їм іменних стипендій, мистецькі конкурси і фестивалі церковного співу.

Церква має навчитися сама заробляти кошти – і на себе, і на меценатство. Їй потрібні будуть пожертви від багатьох заможних українців. Великі пожертви – бо у державі є замало сил, щоб будувати храми, коли потреба – у танках.

І нарешті, Церква має вчити толерантності й демократії, їй доведеться пройти випробування мідними трубами. Бо дуже великою є спокуса – одержавитися, побачити в собі винятковість, як єдиної істини на наших теренах. А це – шлях назад.

Давайте поміркуємо над усім цим, а не чекатимем погоди від Синода.

Бог полюбляє випробовувати нашу віру. Але мотор запущено, він набирає обертів. Нам ніколи чекати, нам треба завойовувати світ.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>