Я побачила українську націю - яка вона сильна і пасіонарна, що може змінити хід історії, і я захотіла бути її часткою
Україна цього не контролювала і не намагалася в це втручатися, тому люди поступово інфікувалися цією ідеєю. У мене мама українка, а батько росіянин, тому я відчувала себе і за ваших, і за наших, але більше «русской».
Але Євромайдан зробив мені щеплення патріотизмом - раніше у мене його не було. Я тоді побачила українську націю - яка вона сильна і пасіонарна, що може змінити хід історії, і я захотіла бути її часткою.
Я тоді знаходилася в Луганську і дуже шкодувала, що не можу приєднатися до Майдану, але я дивилася усі стріми і була повністю занурена у всі ці події. А вже потім, коли майданці пішли на штурм - для мене це було щось дуже героїчне!
Тобто хтось із самого початку був патріотом України, тому що тут народився, хтось, так само, як я, на подіях Майдану, отримав щеплення патріотизмом і полюбив Україну більше, ніж любив її раніше. А хтось не хотів нічого помічати і аналізувати, бо навіщо напружувати мозок, коли можна подивися телевізор, і там усе розкажуть.
До речі, багато людей як міркує? Вася так думає, Петя так думає, не можу ж я думати інакше, тож і я так думаю. У їхньому світосприйнятті приєднуватися до більшості - це нормально, адже більшість не може помилятися! (сміється)
Наприклад, коли розвалювався Радянський Союз, Луганськ також виходив на мітинги за Україну, тобто яка думка переважала у соціумі, ту думку вони й сприймали. Тобто це небажання йти проти системи. Адже для людської психіки це досить болісно - йти проти системи, проти більшості, для цього потрібно мати якусь життєву позицію.
Я читала Оруелла вже після цих подій, а якби читала до них, то сказала б: «Яка маячня! Не можуть люди так нічого не аналізувати!». У моєму житті я весь час думаю, так це чи не так, намагаюсь знайти іншу думку, аналізувати. А тут виходить, якщо людині кілька разів повторювати одну й ту саму думку, то вона до неї звикає.
Навіть у Біблії сказано, що слово - це насіння, а якщо воно весь час сіється і дає паростки, то потім дуже важко щось змінити. Адже людина всі ці думки вже сприймає як свої власні.
- Зараз багато говорять, що для ментальної реінтеграцї Донбасу в Україну з ним треба розмовляти. Але як, про що? Як знайти цю тональність розмови?
- Перш за все в нас - в України, в офіційної влади Донбасу - взагалі немає ніякого каналу спілкування з окупованим Донбасом. Тому якщо навіть Порошенко скаже: «Донбас, прийди до нас, ми тебе реінтегруємо, і все буде добре», хто його почує?
Чому на Донбасі показували Варфоломеєву по телевізору в пропаганда-ЗМІ? Щоб продемонструвати: бачите, Україна вас вбиває. Тобто зараз це єдиний аргумент проти України. Звісно, люди уже й захотіли б інтегруватися назад, але їм кажуть, що різні Варфоломеєви їх убиватимуть.
Я для них координатор «Правого сектора», і мені було дуже важко подолати цю думку, бо до моменту, коли я з'являлася у якомусь місці, там вже знали - це та Варфоломеєва, яка вбивала весь Донбас, і дійсно у все це вірили.
Тому, я думаю, краще прийняти ту позицію, яка зараз є в України, - це поступове виснаження Росії всіма можливими санкціями. Я впевнена, що це діє, тому що зараз у Росії відбувається скорочення соціальних витрат, і з цього ми робимо висновок, що ситуація погіршується через рівень цін на нафту, багато інших чинників. Тож рано чи пізно це відбудеться.
- Але ж до того ми можемо остаточно ментально втратити Донбас.
- Я думаю, що за цей час не відбудеться нічого такого, чого не можна буде змінити і повернути назад. На мою думку, якщо вже після того, як ми фізично повернемо Донбас, почати розказувати його жителям, що Україна нікого не вбивала, то вони досить швидко сприймуть правильну думку.
- Вас зараз щось позв'язує з Луганськом? У вас там хтось лишився?
- Ні, нікого. Взагалі я давно не асоціюю себе з Луганськом, тому що вперше я приїхала до Києва у 2005 році, прожила тут багато років, а потім тимчасово повернулася до Луганська через бабусю, яку треба було доглядати. Тобто я давно себе більше асоціюю з Києвом, ніж з Луганськом.
