Вінниця атмосферна: місце, де «живе» єврейське щастя

Час від часу опівдні з центральної вулиці Вінниці - Соборної у невелику вуличку, що спускається до Південного Бугу, звертають люди із загадковими посмішками на обличчях. Це точно не шпигуни, а диваки, що збираються слухати передзвін годинників з боєм у «Вітальні щасливого часу». Невеличка кав’ярня і відроджена столітньої давнини крамничка колоніальних товарів «Пан Заваркін» – втілення історії Вінниці єврейської, єврейського щастя і, водночас, скорботи усього цього народу. А ще – мистецький салон, музей-туалет і пристановище сором’язливого привида. Це одне з найбільш колоритних та атмосферних місць Вінниці, яке входить до топ-п’ятірки найвідвідуваніших туристами.

- Колись це був звичайний офіс представництва «Польського радіо» в Україні. Та згодом, отримавши інформацію, що тут з 1900 по 1918 рік була крамниця колоніальних товарів, вирішили відновити історичну справедливість і зробити такий самий магазин з тією ж назвою. Поговорили з людьми, які нам все це розповіли, попрацювали з інтер’єрами тих часів, - і 2012 року місце зажило своїм життям, - розповідає власник закладу, колишній медійник, а нині підприємець Олександр Абрамчук.

- А хто вам розповів про минуле цього місця?

- Правнук Матвія Заваркіна, його першого власника, який зараз живе в Чикаго. Вперше вони з дружиною відвідали Україну на запрошення друзів з Одеси. Вирішили побувати й у Вінниці, щоб побачити, що сталося з їхнім «родовим гніздом». У сім’ї збереглися спогади про прадіда, багато родинних реліквій і фотографій.

Це вже були літні люди. Вони розповіли історію своєї родини: як потрапили до Вінниці, як з’явився оцей магазин і чому саме на цьому місці.

Знаєте, я корінний вінничанин, і добре пам’ятаю часи, коли в нашому місті, а це десь кінець 1960-х, проживало багато євреїв. Зараз їх у Вінниці залишилося усього три тисячі, це менше одного відсотка населення. А на початку ХХ століття ця цифра становила 47%. Вони компактно проживали у мікрорайоні Єрусалимка.

Я пам’ятаю колорит того єврейського містечка, - з його запахами, галасом, товстими матронами, які всідалися на лавочках біля будинку і роздивлялися «праздношатающуюся публику». І мені стало якось соромно, що той період стирається з пам’яті і живої історії міста. Адже Єрусалимка була дуже цікава, вона ділилася на три частини. Нижня - найближча до Південного Бугу за костелом Святої Діви Марії Ангельської, там жила біднота, справжні нетрі. У середній жили люди трохи багатші, а у верхній, де розташований наш будинок, - мешкали найзаможніші євреї.

Ми вирішили усунути несправедливість і встановити біля входу до «Пана Заваркіна» пам’ятник бідному єврею, який зустрічає наших відвідувачів. Це збірний образ, тому одні кажуть, що він схожий на Карла Маркса, інші – що на одного відомого українського олігарха. Після того в місті напівжартома почали говорити, що наш заклад належить цьому олігарху. Ми й не заперечуємо, - хай думають, що хочуть. А поруч із євреєм – кіт Шльома, який цупить у нього сосиски. От у нього точно був реальний прототип, - розповідали, що колись і справді жив на Єрусалимці такий легендарний капосник. Біля цієї скульптурної групи є й меморіальна табличка - «Мешканцям старої Єрусалимки присвячується».

ЄВРЕЙСЬКЕ ЩАСТЯ

Власне, Матвій Заваркін був не дуже й Заваркіним, адже його справжнє ім’я – Мойсей Флігельтуб. Був одружений з українкою, її звали Глікерія. Ще до приїзду у Вінницю в них народився син, Натан, якому було на той час три роки. Мойсей мешкав у Вапнярці, скуповував худобу і мав на базарі «точки», де уроздріб торгував м’ясом. А потім прийшло розуміння, що бізнес, яким він займається, для нього вже замалий, і він хоче чогось більшого. А у Вінниці мешкав його двоюрідний брат.

- Вони списалися, і той сказав, приїжджай, мовляв, Моня, це дуже перспективне містечко. Воно бурхливо розвивається, і тут можна зробити нормальний ґешефт. Мойсей розпродав все, що міг, і переїхав до Вінниці. Поселився тут у прибутковому будинку братів Йосі-Зінделя та Переця-Йона Гельблу, який вони збудували 1898 року. Він жив тут на другому поверсі, - розповідає Олександр.

Каже, щоб визначитись, чим він займатиметься у Вінниці, Мойсею вистачило двох тижнів. Він з’ясував, що у місті немає магазину колоніальних товарів, - так тоді називали крам із британських, французьких колоній тощо. Себто, чай, каву і спеції, які були хоча й дуже дорогим, але ходовим товаром. І зрозумів, що розташувати такий магазин найкраще у тому ж будинку, де він оселився. Дім цей був у центрі міста, в безіменному провулку, який прилягав до центральної міської вулиці – тодішнього Поштового проспекту. Пізніше той провулок назвали - Князя Ростислава. Мойсей купив квартиру, у якій проживав, і ту, що була під його помешканням, на першому поверсі. Тут і влаштував магазинчик. Справи пішли дуже добре, і він почав міркувати, як розширити бізнес, - мріяв про серйозні поставки до армії, великі обороти. Але була одна проблема – «п’ята графа» - він був євреєм, з якими тоді державні відомства справи мати не хотіли. Адже й на тоді все ще діяв указ Катерини ІІ про «межу осілості». А Вінниця якраз до неї потрапляла. Тоді один із друзів йому підказав, що це питання можна вирішити дуже легко. І 1904 року до Свято-Преображенського собору Вінниці зайшов іудей Мойсей Флігельтуб, а вийшов православний християнин Матвій Заваркін.

- Я запитував його правнука, чому Матвій і чому Заваркін? Він сказав, що прадід був дуже веселою людиною, і, мабуть, придумав собі таке прізвище, бо хотів його пов’язати з тим, що продає, - каже Олександр.

Справи пішли дуже добре і на 1917 рік родина Заваркіна стала однією з найзаможніших у Вінниці. Вони займалися меценатством, були одними із тих, хто фінансував єврейську економічну гімназію для хлопчиків. Жовтневий переворот Заваркіни ще якось пережили, та згодом почалися події, після яких зрозуміли, що треба втікати. У 1918 році вони продали, що змогли, і виїхали до Парижа. Там за чотири роки Матвій Заваркін помер через хворобу. Родина ж прожила там до 1940 року і дивом за два місяці до приходу фашистів устигла вибратися до Чикаго, де зараз і живуть нащадки Заваркіна.

ВІТАЛЬНЯ ЩАСЛИВОГО ЧАСУ

- На першу річницю відкриття нашого закладу вони прислали нам подарунок – автентичний касовий апарат, який на початку минулого століття стояв тут, у магазині, поштову скриньку і копію портрета Матвія Заваркіна, його люльку і чотири оригінальні фото родини тих часів. З цього і почався наш цікавий магазин із єврейським колоритом початку ХХ століття, - розповідає Абрамчук. - Про його появу розповіли тоді навіть центральні українські канали, бо він видався їм дуже непересічним. Ми думали, що все, що мало із ним статися, вже відбулося. Але за якихось два-три місяці заклад став популярним, почало приходити багато людей і місця виявилося малувато. Відвідувачі висловлювали побажання, щоб поруч із магазинчиком була зроблена невеличка кав’ярня на три-чотири столики, щоб можна було подумати про вічне, поностальгувати за минулим, послухати музику тих часів. І ми зробили в кімнаті поруч історичну реконструкцію вітальні заможного вінничанина початку ХХ століття. Тут такі обов’язкові атрибути того часу як дорогі шпалери, бронзова люстра і обов’язково – фортепіано, адже у ті часи в таких вітальнях завжди два-три рази на тиждень збиралися друзі, родичі, грали в лото, у карти і обов’язково співали романси. У такому форматі – вітальні - працює і кав’ярня. Власне, вона так і називається – «Вітальня щасливого часу».

Люди, які сюди приходять, насолоджуються фоновою музикою, витриманою у традиціях початку ХХ століття, – це класична музика, романси і авторська пісня тих часів. Окрім того, в цьому залі є велика колекція – майже сорок старовинних годинників, що відраховують той щасливий час, упродовж якого людина тут перебуває. Є такі фанати, які ходять спеціально о 12-й годині слухати бій годинників, що починають грати опівдні один за одним.

Усе це – речі колекційні. Якась колекція була своя, а, скажімо, колекцію самоварів купили у Рівному в антикварній галереї. І кожен годинник має свою історію. Деякі з них унікальні. Це рідкісні екземпляри, що зацікавлять людей, які розуміються на антикваріаті. Маємо вже 4 годинники, за які ні перед ким не соромно. І кредо даного закладу таке: всі експонати колекції, - і годинники, і самовари, і гасові лампи, - усе працює.

Один із найцікавіших екземплярів – дуже рідкісний годинник-календар виробництва майстерні братів Вільде з повністю дослідженою антологією. Він належав родині відомого одеського адвоката Соколовського. Його донька Софія повністю розірвала стосунки з родиною, пішла в революцію і отримала прізвисько «Залізна Сонька». Вона стала першим мером Одеси після того, як 1928 року більшовики захопили у місті владу. Саме вона збиралася розстріляти Мішку Япончика за те, що він грабонув на баркасі більшовицьку казну. А в 1937 році її, тоді директора «Мосфільму», розстріляли, як румунсько-японську шпигунку.

ТУАЛЕТ-МУЗЕЙ І «МОЛОДИЛЬНИЙ» ГОДИННИК

А згодом у закладу з’явилася ще одна фішка, зумовлена банальною фізологією.

- Люди п’ють чай, каву, і потім їм потрібен ще один «обов’язковий атрибут». А туалет у закладі був зроблений «по багатому», бо коли ми купили це приміщення, це була директорська половина офісу потужної компанії. Все це дуже дисонувало з рештою закладу, - скрізь початок ХХ століття, а там - хайтек. Наші відвідувачі почали висловлювати незадоволення, - мовляв, що за моветон! То довелося попрацювати ще й над дизайном туалету. В ньому використані оригінали грошей тієї епохи (власне, а де їм іще місце?). І своя родзинка є – унітаз 1924 року. А ще – годинник, теж дивний.

Тібетські монахи вважають, що час у туалеті для людини йде у зворотному напрямку, бо вона вже віддає те, що взяла. Тому там годинник іде у зворотному напрямку і на ньому німецькою написано «Іноді біжить усе навпаки». То дівчата люблять там затримуватися, бо вони там молодіють, - каже Олександр Абрамчук.

Музейності туалетові надають також інші старовинні експонати, розташовані на його стінах, наприклад, старовинне дзеркало. А на стінах «передпокою» інтимного закладу можна побачити виставку картин художника Віктора Байрака, виконаних у дуже цікавій манері та техніці – кавовою гущею.

А що будинок з історією, то живуть тут і її безтілесні свідки, - переконує власник закладу.

- Тут є привид! Я - людина, яку важко чимсь здивувати, і в такі речі взагалі-то не вірю. Але кілька разів переконувався, що щось тут є. Коли ще у нас були нормальні стосунки з Росією, один із їхніх каналів, який спеціалізується на всякій чортівні, присилав свою знімальну групу. Вони запросили як експерта екстрасенса, вона досліджувала усе з рамками і сказала, що тут є якась сутність. Хто вона – невідомо, але є. Чому я в цьому переконаний? Бо кілька разів музей-туалет сам зачинявся зсередини на замок, коли там нікого не було. Причому, на два оберти. А на православні свята до нас досить часто приїздить охорона, тому що всередині закритого приміщення спрацьовують датчики руху. Таке було кілька разів на Пасху і на Різдво.

НЕФОРМАТНИЙ «САЛОН»

Відвідати «Пана Заваркіна», перебуваючи у Вінниці, – це “маст хев” для туристів і гарний тон для заїжджих артистів, письменників і поетів. Сюди любить навідуватися Семен Глузман. Мер Львоа Андірй Садовий також був у захваті від закладу. А ще - це місце тяжіння для вінницької інтелігенції, - констатує Олександр.

- Немає чіткої періодичності, але у нас регулярно відбуваються концерти артистів, які вважаються неформатними в інших закладах. Тобто, де ще, в якому ресторані нині виконують романси? Тут можна, - і українські, і російські, і французькі, і справжній шансон. Авторську пісню - теж. Потім, скрипка, – у нас постійно виступає дует скрипалів «Фієста», Богдан Постніков та Ольга Мосійчук. Виступи користуються попитом, хоч максимум може зібратися 20 людей – події дуже камерні. Колись Стінг розповідав про те, що він виступав із концертом, на якому було 30 глядачів. Він про це розповідав з такою гордістю, - адже ти можеш дивитися в очі тим людям, які прийшли тебе послухати. На заході такі концерти дуже дорого коштують, бо це – ексклюзив.

ВІДРОДИТИ ВІННИЦЬКУ ЄРУСАЛИМКУ

Олександр Абрамчук каже, що наразі міська влада підтримала ідею відтворити первісний вигляд історичного будинку, в якому розташований «Пан Заваркін».

- Реально доведено, що 1908 року (про це є стаття у газеті «Юго-Западный край») сюди на один день приїздив Шолом Алейхем. У нього був «чос» містечками, він заробляв гроші – читав свої оповідання. За версією правнука Матвія Заваркіна, він дружив з братами Гельблу, зупинявся у цьому будинку і в магазині Заваркіна купував чай. Я вважаю, що доцільно було б зробити на пам’ять про ці відвідини меморіальну дошку.

А зараз у нас новий проект – мерія виділила гроші на реставрацію усього нашого будинку, впевнений, він буде одним із найкрасивіших у Вінниці. Буде підсвітка і ліпнина. Та ми вирішили піти іще далі – хочемо зробити такий автентичний єврейський дворик, а в арці, яка до нього вестиме, улаштувати міні-кав’ярню на кілька столиків. Машини заїжджають – столики прибираються, проїхали – знову виносяться і люди сидять. А у дворі, якщо вже Вінниця позиціонується як місто водограїв, хочемо влаштувати найменший в Україні фонтан. Ідея така: це має бути фігура єврея, що плаче. Бо плакати євреям точно було через що.

Загалом, хочемо створити такий туристичний об’єкт під назвою «Вінницька Єрусалимка», який був би автентичним, цікавим і для туристів, і для вінничан.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото Олександра Лапіна