Настасія Марусик – родом із Буковини. Нині вона живе у США, однак щороку відвідує Україну: вивчає музейні колекції, їздить в етнографічні експедиції та фіксує зразки народного мистецтва.

Пані Настасія – членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреатка Чернівецької обласної премії імені Георгія Гараса та міжнародної премії імені Ольги Кобилянської. Її діяльність поєднує художнє бачення з інженерною точністю: вона відтворює старовинні орнаменти, розробляє схеми бісерних прикрас і прагне інтегрувати традиційні мотиви в сучасний простір.

Традиційні народні прикраси Буковини, відтворенню та дослідженню яких присвячена діяльність Настасії Марусик, внесені до Чернівецького обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.

Цієї осені дослідниця презентувала на Буковині нову книгу – «Ґердани і силянки західних регіонів України: традиція і сучасність», над якою працювала майже п’ять років. У виданні зібрано зразки 324 старовинних прикрас із п’яти західних регіонів України, схеми для їх відтворення та ретельно підібрані кольори бісеру. Також у книзі є окремий розділ із сучасними авторськими роботами, створеними на основі старовини. Книга для авторки є способом збереження унікальних виробів, які поступово розходяться приватними колекціями та зникають із вітчизняного культурного простору.

Про те, як захопилася народною творчістю, чому почала досліджувати вироби з бісеру та навіщо давати орнаментам нове життя, Настасія Марусик розповіла кореспондентці Укрінформу.

«ЗАФІКСУВАТИ, ЩО ЦЕ – УКРАЇНСЬКЕ»

Мистецької освіти Настасія Марусик не мала, хоча змалку любила малювати й цікавилася узорами. Вона навіть намагалася вступити до Вижницького училища прикладного мистецтва, однак через нестачу коштів у батьків не змогла там навчатися.

Натомість дівчина вступила до Чернівецького індустріального технікуму на спеціальність «Технологія кераміки». Під час виробничої практики на заводі керамічної плитки у Слов’янську вона опанувала техніку ручного розпису посуду.

Пізніше Настасія здобула фах інженера-електрика, закінчивши спочатку загальнотехнічний факультет Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича, а потім – повний курс Вінницького політехнічного інституту. Упродовж двадцяти років працювала в конструкторському бюро одного з чернівецьких підприємств. Саме там набула навичок, які згодом стали в пригоді.

«Я мала справу з кресленнями, схемами. Це допомогло мені орієнтуватися у віртуальних просторах і площинах під час створення авторських схем для бісерування», – пояснює майстриня.

У 2001 році родина Марусик емігрувала у США. Однак зв’язку з батьківщиною Настасія не втратила: приїжджала в Україну двічі на рік, працювала з музейними фондами, відвідувала ринки в пошуках старовинних речей.

«Мене завжди вабила мистецька спадщина. Ще з дитинства любила збирати й змальовувати орнаменти. Згодом почала співпрацювати з музеями, працювала в їхніх фондах. Також їздила на базари, фотографувала автентичний одяг та прикраси», – розповідає вона.

Дослідниця зауважує, чимало старовинних речей потрапляють до приватних збирачів, розпродуються по світу, а згодом зникають із поля зору науковців. Тому вона прагне задокументувати ці артефакти.

«У своїх виданнях я фіксую знайдені зразки традиційного бісерування та вишивки. Так прагну засвідчити, що це – саме українська спадщина, щоб ніхто не міг її привласнити», – каже Настасія Марусик.

Результатом цієї роботи стали праці про буковинську вишивку, ткацтво та бісерні прикраси. Загалом дослідниця видала вже п’ять книжок.

До вивчення бісеру Настасія прийшла під час роботи з музейними фондами в Чернівцях. Коли вона фотографувала старовинні сорочки, їй показали невелику скриньку з прикрасами.

«Коли я їх побачила, то буквально "захворіла" ними. Тоді взагалі не було профільної літератури чи готових схем. Я фотографувала ці вироби й подумки розплітала їх, щоб зрозуміти технологію відтворення», – пригадує вона.

За рік дослідниця опанувала бісерування й почала навчати інших. У США цим мистецтвом особливо цікавилися українські емігранти, зокрема представники повоєнної хвилі.

Спочатку Настасія відкрила дитячу студію в школі мистецтв при катедрі Святого Миколая в Чикаго. Через рік їй запропонували проводити заняття й для дорослих – так з'явилася мистецька студія «Ґердан» при Українському інституті модерного мистецтва. Згодом спільно з учасницями цих студій вона підготувала книгу «Стародавні буковинські вироби з бісеру».

Одним із джерел для видання стала колекція Івана Снігура – відомого майстра лозоплетіння та збирача старожитностей.

«Іван Снігур плів унікальні речі з лози й мав величезну колекцію різножанрових старожитностей, яку збирав упродовж свого життя. Понад двадцять років він марно домагався від чернівецької влади приміщення під музей. Так і помер, а де тепер та колекція – ніхто не знає. Ця сумна історія лише підтверджує, наскільки важливо вчасно фіксувати й зберігати культурні надбання», – розповідає дослідниця.

СХЕМИ ДЛЯ ПОНАД 300 ҐЕРДАНІВ

Нову книгу «Ґердани і силянки західних регіонів України: традиції та сучасність» Настасія Марусик задумала як практичне видання, корисне передусім майстрам бісерування. Цю працю авторка називає своєрідною енциклопедією для тих, хто хоче відтворювати традиційні прикраси, адже розроблені графічні схеми та розкладка кольорів значно полегшують роботу.

Окрема частина праці – створення орнаментальних композицій. Авторка поєднувала відтворені давні прикраси з музейних і приватних збірок, добираючи їх за регіональним походженням та кольорами. Інші композиції створила сама, переосмисливши мотиви з вишитих сорочок і рушників.

«Наші предки робили дивовижні речі. Нам не варто лише сліпо копіювати їх – треба брати найцінніше і створювати власне, щоб передати наступним поколінням», – вважає майстриня.

Утілити задум допомагала Оксана Малецька-Казанівська – американка українського походження, яка навчалася у студії «Ґердан». Оксана народилася в Чикаго, у родині, де шанували українське народне мистецтво та плекали українську мову. Талановита мисткиня нанизала більшу частину орнаментальних композицій за схемами авторки. Нанизувати деякі авторські проєкти допомагала сестра авторки, чернівчанка Ганна Кушнір.

Робота над схемами потребувала багато часу. Спершу необхідно було відтворити окремі прикраси, визначити точні відтінки бісеру, а потім об’єднати їх у великі художні площини.

Частину композицій уже експонували в Києві у виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Наступний великий показ авторка планує провести в Українському національному музеї в Чикаго. Це буде спільна виставка музейних експонатів та орнаментальних композицій, які змоделювала Настасія Марусик. Виставка триватиме майже два місяці – у грудні та січні, а відвідувачі зможуть побачити всі 60 робіт.

ПЕРЕНЕСТИ ТРАДИЦІЮ В СУЧАСНІСТЬ

Настасія Марусик не обмежується точним копіюванням старовинних прикрас. Їй цікаво, як народний орнамент може функціонувати в сучасному просторі. Так виник напрям, який вона називає бісерною етнореконструкцією в сучасному інтер’єрі: традиційні мотиви бісерних ґерданів та силянок переносяться із шийних прикрас у сучасний інтер’єр у вигляді декоративних панно.

Для частини робіт авторка використовує орнаменти зі старих сорочок, рушників і килимів. Наприклад, один зі своїх ґерданів вона відтворила за фотографією давньої сорочки з інтернету. Інший зробила за мотивами килима, який 1933 року виткала бабуся чоловіка її сестри.

«Десь побачу щось оригінальне – і одразу думаю, як його адаптувати, щоб воно гармонійно виглядало в сучасному побуті. Моя мета – перенести традицію в сучасність, щоб вона зазвучала по-новому», – пояснює Марусик.

Водночас дослідниця критично ставиться до бездумного використання народних мотивів у бісеруванні. На її думку, сучасні вироби мають спиратися на автентичні зразки.

«Оці величезні ґердани з квітами на всі груди, схожі на дитячі слинявчики, – такого колись не було. Це кітч, і з ним треба боротися. Саме тому я просила у музеїв та приватних колекціонерів дозволу на фотографування традиційних артефактів, щоб майстри створювали свої роботи на основі справжньої старовини», – каже буковинка.

Вона також звертає увагу на поширення спрощеної вишивки хрестиком, яка часто витісняє давніші й складніші техніки швів, та наголошує на важливості вивчення першоджерел задля збереження справжньої української ідентичності.

ЗБЕРЕГТИ ТЕ, ЩО ЩЕ МОЖЛИВО

Частину культурної спадщини поступово втрачаємо, констатує майстриня. Колись на Буковині дівчина перед весіллям мала підготувати придане – щонайменше десять-дванадцять сорочок. Їх вишивали заздалегідь, подекуди потайки, щоб інші не скопіювали унікальний візерунок, а на весіллі демонстрували майстерність нареченої.

«Тепер ще можна знайти певні автентичні зразки, але багато речей продається і розпорошується по світу через інтернет. Моє завдання – зібрати й зафіксувати у книгах бодай частину цієї спадщини, щоб зберегти її для нащадків», – розповідає дослідниця.

У колекції Настасії Марусик уже майже 600 зразків вишивкових орнаментів. Вона продовжує відвідувати музеї, фотографувати старожитності й тепер вивчає тему, присвячену саме українській вишивці.

Водночас буковинка не розглядає свої книжкові проєкти як заробіток. Частину накладу вона безоплатно передає музеям, бібліотекам, мистецьким спілкам та навчальним закладам.

«Ця праця – альтруїзм із мого боку. Наше покоління просто зобов'язане зберегти цей скарб і передати його майбутнім українцям», – упевнена майстриня.

Довідково. Щоб зберегти притаманні різним куточкам нашої держави звичаї і традиції, у 2008 році Україна ратифікувала ст. 12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини. Список Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України затверджений наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105. Він налічує понад 140 позицій і постійно поповнюється. У цьому переліку є елементи нематеріальної культурної спадщини України, що внесені до списків ЮНЕСКО. Крім цього, кожна область України формує власний реєстр унікальних традицій своєї території.

Регіональні елементи нематеріальної культурної спадщини (НКС) України – це місцеві традиції, звичаї, ремесла та обряди, які внесені до обласних переліків і є основою локальної ідентичності.

Збереження спадщини дуже важливе під час війни, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихисток в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Із 2024 року Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Кореспонденти здійснюють експедиції в місця поширення елементів НКС, записують носіїв та фіксують зразки культурної спадщини, які перебувають під загрозою зникнення. За цей час журналісти підготували й оприлюднили на сайті агенції понад 50 публікацій у рубриці «Наш спадок», зокрема, про травництво Старобільщини, поминальне деревце Буковини, клезмерську музику на Одещині, сукання обрядової весільної свічки на Житомирщині, створення клембівської сорочки «з квіткою» на Вінниччині, бубнівську кераміку, «іканичу» – відроджену писанку маріупольських греків, лемківську кривульку, культуру приготування і споживання голубців на Одещині, традицію вбирання хрестів на храмове свято на Тернопільщині, мистецтво пір'яного вінка на Прикарпатті та інше.

Галина Олійник, Чернівці