Весільну свічку сукали рівненькою, щоб молодятам легко жилося

Сьогодні – Міжнародний день нематеріальної культурної спадщини. Він був проголошений 42-ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО у листопаді 2023 року і відзначається кожного року 17 жовтня. Того ж року Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – обрядів, практик та приладдя Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини, який наразі налічує 115 одиниць і постійно збільшується.

На рахунку Укрінформу десятки публікацій, де розповідається як про відомі елементи – «Петриківський розпис», «Косівська мальована кераміка», «Орьнек – кримськотатарський орнамент», так і про маловідомі – травництво Старобільщини, поминальне деревце Буковини, клезмерська музика Подільського (Кодимського) району Одеської області тощо.

Наша сьогоднішня розповідь – про маловідомий обряд – сукання (виготовлення, – ред.) обрядової весільної свічки.

До цього ритуалу запрошували жінок, що мали злагоду в сім’ї та достаток у домі, аби вони передали свою енергетику молодятам. Свічку з воску ретельно вирівнювали, щоб доля в молодих була рівною та легкою, а потім за її полум’ям дізнавалися, хто буде головним у сім’ї. Весь обряд супроводжувався колоритними поліськими піснями.

Кореспондентка Укрінформу побувала в селі Стугівщині на Житомирщині, де відтворили обряд сукання весільної свічки, поширений на території колишнього Овруцького району.

БЕРЕЖУТЬ ТРАДИЦІЇ, ЯК ЗІНИЦЮ ОКА

У Стугівщину Овруцької громади їду в один із прохолодних і дощових днів. Дорога вже знайома, адже влітку побувала тут на обряді «Дев’ятуха», яким на Поліссі розпочинають сезон збирання чорниць.

Восени на півночі Житомирщини по-своєму красиво. Ліс по обидва боки траси виграє різними барвами, а в дворах вздовж сільських вулиць квітнуть морозець та хризантеми. Складається враження, що природа ніби готується не до зими, а до якогось свята. Це не дивно, адже коли в селі завершували збір урожаю, розпочиналася пора весіль.

На під’їзді до Стугівщини минаю кілька полів, встелених гарбузами. З усмішкою згадую епізод із повісті Івана Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» про невдале сватання, у якому потенційний наречений поїхав додому з гарбузами.

Та цього разу історія, яку планую зафіксувати, матиме щасливий кінець, бо ж їду побачити обряд сукання весільної свічки.

Тихе поліське село зустрічає мрякою та сірим небом. Під’їжджаємо до хати, де учасниці народного фольклорно-етнографічного колективу «Берегині» продемонструють обряд. Охайний дерев’яний будиночок із блакитними вікнами, схожий на музей, зустрічає відчиненими в сіни дверима. У кімнаті вже порається одна з учасниць колективу «Берегині» Світлана Левківська. Вона розпалила піч, щоб у  хаті було тепло. Поступово сходяться й інші жінки. Кожна йде не з порожніми руками, несучи атрибути для весільної свічки: віск, нитки, барвінок та калину.

Розглядаю понад 150-річну хату, якою опікуються «Берегині». Колись тут жила Галина Андріївна Костюк, яка любила людей та вірила в Бога, про що свідчать численні фотографії та ікони на стінах. Після смерті жінки її брат дозволив учасницям колективу користуватися цим будинком. Нині стара колоритна хатина перетворилася на осередок культури в Стугівщині, адже зустрічає офіційні делегації і туристичні групи. Здається, що навіть її стіни говорять історією.

- Нашому колективу «Берегині» шість років, – розповідає його керівниця Наталія Пилипчук. – Він об’єднав однодумців, які вболівають за збереження української пісні та нашого діалекту, що вимирають. Ми бережемо свою спадщину, як зіницю ока. Навіть ці костюми – лляні сорочки, сандараки та фартушки – вбрання наших мам, бабусь і прабабусь. У нас душа розквітає, як їх одягаємо. Коли померла господиня цієї хати, ми знайшли тут зошит із стародавніми колядками. Намагаємося зберігати в оселі все, як було за життя Галини Андріївни.

ВЕСІЛЬНА СВІЧКА БУЛА ОБЕРЕГОМ

У хаті поступово теплішає від печі.

Поки «Берегині» готуються до обряду, Галина Шильнік розважає всіх веселими історіями. Жінка з усмішкою говорить, що досі пам’ятає своє весілля. Згадує, що дівчата, які хотіли вийти заміж, на Покрову примовляли: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку, як не хусточкою, то хоч намєточкою (наміткою, – ред.)».

До весільних обрядів на Поліссі здавна ставилися відповідально, бо вірили, від них багато в чому залежала доля майбутнього подружжя.

Зокрема, коровайниці пильнували, щоб весільний хліб добре підходив та був без тріщин і асиметрії, адже це віщувало погану прикмету. Траплялося, що коровай після випікання виростав настільки, що його не могли витягти з печі. У такому випадку краще було розібрати піч, ніж розрізати обрядовий хліб, бо це означало, що сімейне життя не складеться.

Коли коровай випікався, коровайниці бралися за сукання весільної свічки.

- Тепер таку свічку можна піти й без проблем купити, а колись було інакше. Весільну свічку сукали і в молодого, і в молодої. Вона займала почесне місце, бо символізувала сімейне вогнище та була оберегом. Коли об’єднувалися дві родини, у день весілля запалювали на порозі сіней обидві свічки, складали їх разом і придивлялися, чия горить краще. Якщо молодої, то вона буде головною в сім’ї, а як у молодого, значить він, – пояснює Наталія Пилипчук.

За її словами, потім свічку віддавали молодим, які її берегли. Якщо їхнє подружнє життя було хорошим, вони відділяли частину воску зі свого оберегу на свічку дітям, символічно передаючи їм любов та сімейну злагоду.

Учасниці колективу проводять маленьку репетицію, щоб розспіватися, і розпочинають демонструвати обряд.

КОРОВАЙНИЦІ ПЕРЕДАВАЛИ СВІЧЦІ СВОЮ ЕНЕРГЕТИКУ

У двері сільської хатини стукають коровайниці, які заходять у кімнату в супроводі музики. Жінки просять, щоб батьки нареченого благословили сукання весільної свічки, після чого стають довкола столу і беруться за роботу. Під колоритні поліські пісні віск заливають гарячою водою, щоб він добре ліпився в руках, а також до блиску навощують нитку.

Головна коровайниця ділить віск між усіма та тримає нитку. Тим часом інші жінки розминають віск і обліплюють ним нитку. Головне правило обряду – нічого не можна прикладати до столу, а свічку треба добре вирівнювати руками, аби життя в молодих було таке ж рівненьке.

- Вважалося, що руки коровайниць передають свічці їхню енергетику. До цього обряду запрошували тільки жінок, які мали гарні сімейні стосунки та достаток. Вважалося, що вони вкладали у свічку добро, щастя, мир і взаєморозуміння. Удовиць, розлучених або тих, у кого в сім’ї чвари, не брали, – говорить пані Наталія.

Готову свічку прикрасили барвінком і калиною. Потім коровайниці тричі підняли її над столом, наспівуючи місцевим діалектом: «Вєйся, хмєль, вєйся, хмєль, да все вгору, да все вгору». Цими словами вони накликають хороше життя молодим. Після цього заводять зі свічкою хоровод, який на Овруччині називають «корогод». Усе супроводжують співом: «Корогод, корогод, сам Бог наперьод, Пречістая Маті вєлєла гуляті».

Далі головна коровайниця під пісню: «Запрягайте воли й корови да й поєдем до комори. Запрягайте воли й теліци да й поєдемо до светліци» розміщує свічку під образами, де вона чекатиме на день весілля.

Обряд завершується й помічаю, що одна із жінок починає плакати. Вона згадала, що її свічка потухла в день весілля, а життя з чоловіком не склалося й потім вони розлучилися.

ПОЛІСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ ТРИВАЛО ЦІЛИЙ ТИЖДЕНЬ

Учасниці колективу «Берегині» також розповідають, що традиційне поліське весілля святкували і в молодої, і в молодого, а на третій день влаштовували так звану циганську вечерю.

Батьків та гостей перевдягали в циганів й ті ходили по селу і ловили курей у тих, хто гуляв на весіллі, а далі готували їх і подавали до столу. Одна з жінок із усмішкою ділиться, що на її «циганську вечерю» принесли аж 32 курки, а весілля гуляли цілий тиждень.

Із теплої поліської хати виходжу в золоту осінь. Поки «Берегині» відтворювали обряд, пройшов дощ і одночасно вияснилося сонце. На чистому блакитному небі з’явилася веселка, ніби надія на те, що в молодого, якому сукали весільну свічку, подружнє життя буде хорошим.

Ірина Чириця, Житомир – Стугівщина
Фото та відео авторки