Луганський український театр, тричі релокований, дивує київських глядачів

Навіть назвами в період сучасної російсько-української війни ми зберігаємо кордони нашої незалежної держави. Хоча ворог може силою тимчасово окупувати українські території, проте усвідомлення виразної ідентичності допомагає зберігати націю в історичних межах та укріплює віру в перемогу справедливості й міжнародного права.

Отже, Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр передислокувався минулого літа в Київ. До цього кілька років після початку  повномасштабної російської агресії працювали під одним дахом із  Сумським національним академічним театром драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна. А у 2014-му, коли Луганськ захопили сепаратисти і «зелені чоловічки з РФ», театр перемістився до Сіверськодонецька, де став потужним майданчиком створення українських наративів.

Укрінформ говорить із директором-художнім керівником Луганського українського театру Олександром Гришковим і головним режисером Владиславом Писаревим, а також акторками Наталією Карчковою, Тетяною Мерзляковою й Анастасією Адначевою-Пономаренко про те, яким репертуаром луганці заохочують київських глядачів та як загалом тричі релокованому закладу живеться у столиці. І ця історія – про стійкість, драйвове просвітництво і сарказм та іронію, які підтверджують, що в Україні «весь  русскій мір в опасності». Бо очевидною є  облуда російської брехні і пропаганди.

ШЛЯХ ДО МАЙДАНУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ З ЛУГАНСЬКА ЧЕРЕЗ СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬК І СУМИ

У простір Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру в Києві, в Міжнародному центрі культури і мистецтв над Майданом  Незалежності, глядачі заходять з окремого входу ліворуч. Уже відразу сходи дивують облаштованістю: трохи не десять років тому ремонт для себе там робив раніше відомий львівський телеканал (у 2019-му ним заволоділи проросійські сили, яким згодом перекрили кисень).

Передовсім очі вихоплюють афіші:  «Бука», «Станція», «Деціма», «Стежечка Святого Миколая». А за дверима на третьому поверсі – крізь зону з яскравими мішками-пуфами і шеренгу дверей насичено-червоного кольору – глядачі потрапляють в аскетично чорну залу на 100 місць, де білими плямами тільки екран та куби-трансформери.

Тільки ті відвідувачі, які вже встигли побувати на прем’єрі «Пам’ятників» – політичної сатири про імперські міфи, що втратили силу, за п’єсою Оксани Гриценко «Виживуть тільки пам’ятники», – знають,  що стіни в цьому просторі не суцільні. Відкриваються два вікна, з яких як на долоні – стела Незалежності і народний меморіал пам’яті героїв сучасної російсько-української війни.

Директор-художній керівник Луганського українського театру  із 2022 року Олександр Гришков нагадує, що після того, як навесні 2014-го проросійські сепаратисти та диверсанти почали захоплювати владу в місті, мистецький колектив розділився на три частини. Хтось вирішив залишитися у Луганську; інші подалися до РФ; а шлях тих, чиє українське громадянство не було формальністю,  проліг у Сіверськодонецьк. 

Пан Олександр приєднався до театру у 2015-му, обіймав посаду заступника директора. Тоді штат помітно поповнився новими акторами.

За 100 км від центру сепаратистської «ЛНР» та 150 км – від головного міста «ДНР» театру з українським репертуаром було непросто. Однак у 2017-му відкрили відреставроване приміщення із сучасним звуковим і світловим обладнанням та фонтаном у дворі;  показували вистави вдома і за кордоном, зокрема, були учасниками Міжнародного фестивалю українського театру «Схід–Захід» у Польщі.

Уже на початку 2022 року розуміли, що Росія може реалізувати зазіхання на нові українські території. Тож за тиждень до повномасштабного нападу РФ відбулися збори колективу театру. Напрацювали ланцюжки взаємодії в разі найгіршого сценарію, які змушені були включити вже о п’ятій ранку 24 лютого. І чотири роки тому терміново роз’їхалися у Дрогобич на Львівщину і Дніпро.

А будівлю театру в Сіверськодонецьку, де в перші місяці повномасштабної війни облаштували гуманітарний склад, військові армії РФ із танка розстріляли в червні. Опісля окупант родом із Донецька, якого українські захисники взяли в полон, розповідав: «Перша ціль –  це був драмтеатр». 

Уже влітку першого року повномасштабної російсько-української війни луганці почали працювати у приміщенні Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна. Першу виставу показали там 16 серпня 2022 року.

Свої постановки луганці активно представляли в програмах міжнародних фестивалів: «Мельпомена Таврії», яку організовує Херсонський театр імені Миколи Куліша; «Золотий лев», який проводить Львівський академічний театр «Воскресіння»; Український Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківську. 

Коли безпекові умови перебування в Сумах, звідки до російського кордону навіть менше ніж 30 кілометрів, почали бути дуже напруженими, –  Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр знову почав придивлятися до нового місця дислокації. Обговорювали варіант переїзду у Львів. Але зупинилися влітку 2025 року на меншій відстані від свого тимчасово окупованого міста – в Києві.

До речі, троє працівників Луганського театру доєдналися до лав захисників. Першим –  актор Євген Гавва. Під час сумського періоду театру – артист балету Сергій Єрошкін і Роман Багуля, столяр декорацій.

АКТОРКИ ЛУГАНСЬКОГО ТЕАТРУ У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: «ЛЮБОВ ДО СКОНУ» І «МЕНІ ТЕБЕ МАЛО»

Для театру простір у столиці орендує Луганська обласна військова адміністрація. Рядок фінансування закладу щороку поновлюється в обласному бюджеті. Окрім звичних витрат на оплату комунальних послуг і зарплати, ОВА забезпечила, наприклад, придбання для театру пральної машини (яка ще не розпакована) для догляду за сценічними костюмами.

Директор-художній керівник театру Олександр Гришков розповідає, що кілька місяців пішло  на те, щоб облаштувати за принципом амфітеатру частину простору, що є глядацькою залою. Сцену попереду також хочуть підвищити. Для деяких вистав, наприклад, драйвової музично-поетичної «Мені тебе мало» з віршами Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Віктора Неборака, Миколи Холодного, Івана Малковича, Юрка Позаяка, Віхти Саду, Галини Петросаняк і Сергія Жадана, – створюють довгий  подіум.

Ми зайшли у глядацьку залу  щойно завершилася репетиція найближчої прем’єрної вистави – іронічної комедії з чорним присмаком «Любов до скону» за п’єсою італійського драматурга Альдо Ніколаї (1920–2004).  Тож спілкуємося з акторками Наталією Карчковою, Тетяною Мерзляковою і Анастасією Адначевою-Пономаренко.

Заслужена артистка України Наталія Карчкова зіграла багато помітних ролей – вона перевтілювалася, зокрема,  в Явдоху Зубиху в «Конотопській відьмі» і в Проню Прокопівну у постановці «За двома зайцями». Після навчання в Луганському коледжі культури і мистецтв працювала в театрі в Сіверськодонецьку, який закрили наприкінці 2014-го. Тому з величезною радістю доєдналася до переміщеного туди Луганського театру, в якому мріяла грати.

На запитання: «Як вам у Києві?» Наталія відповідає: «Не дуже… бо я люблю маленькі міста, а столиця – мегаполіс: багато людей, багато інформації, дуже швидкий темпоритм. Сподіваюся, що звикну».

А Тетяна Мерзлякова, яка ефектно читає вірші у виставі «Мені тебе мало», дочекалася, коли Луганський театр доїхав у Київ. Як і Наталія Карчкова, в постановці «Любов до скону»  гратиме Єву.

«Ми виїхали з Луганська у 2014 році і були вже, мені здається, по всій Україні, – розповідає Тетяна.  – Рік із чоловіком, режисером, працювали в Черкасах. Там народилася друга дитина. А потім переїхали в Сіверськодонецьк». 

Євген Мерзляков уже чотири роки як військовослужбовець. У Київ сім’я перебралася в 2020‑му. Тепер Євген захищає небо столичної області від ворожих безпілотників.

Нині головна роль Анастасії Адначевої-Пономаренко – мама; поруч із нею син, якому один рік і п’ять місяців.  Нещодавно вийшла на роботу з декретної відпустки. Чоловік – також актор Луганського українського театру.

Акторка, яка доєдналися до колективу в 2015 році,  грала Лулу у виставі «Обережно, жінки», Галю  – в постановці «За двома зайцями», Марійку  – в «Ночі на полонині».

Анастасія, якій минулого року присвоїли звання заслуженої артистки України,  каже: «Маклена Граса – це одна з моїх найулюбленіших ролей. Ставив виставу Володимир Юрійович Московченко. Це мій викладач. Мій творчий батько».

У Києві акторки й актори Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру почуваються безпечніше, ніж у попередніх місцях релокації в період сучасної російсько-української війни. Однак велике місто випробовує дорожчим прожитковим рівнем, коли зарплати досить скромні. Статус внутрішньо переміщених осіб не приносить жодних дивідендів, а оренда житла висока.

ПРИХОДЬТЕ З КВИТКОМ І ЗАПРОШУЙТЕ  БЕЗПЛАТНО ДВОХ ДРУЗІВ ВПО

Облаштовуватися і творити в Києві Луганському обласному академічному українського музично-драматичного театру допомагають столичні колеги.  Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка надав столики для гримерок, ділиться костюмами та обладнанням. Жодного разу  не взяли коштів за транспортування.

До виготовлення декорацій і костюмів залучають спеціалістів цехів Молодого театру та Театру на лівому березі, який також підсобив освітлювачами. «Із цими трьома театрами ми спілкуємося й дуже дружимо», – розповідає Олександр Гришков.

Зрозуміло, що луганці раді всім глядачам. А внутрішньо переміщених земляків заохочують відвідувати свої вистави: кожен, хто придбав квиток, може привести безплатно двох друзів. У Києві та області таких ВПО 55 тисяч. Ціни на квитки, між іншим, досить привабливі,  порівнюючи з іншими театрами у столиці.

Нині в репертуарі, з дитячими постановками,  – 11 вистав, переважно за творами сучасних драматургів. Створюють їх силами 48 людей (у Київ переїхали із Сум 20 осіб).

Одна з найпровокативніших вистав, напевно, – «Пам’ятники» (18+) за п’єсою сучасної драматургині Оксани Гриценко в постановці Дмитра Некрасова. Бо імперсько-радянське минуле буквально сходить із п’єдесталів, щоби глядачі переконалися, наскільки воно є ницим та абсурдним.

П’єсу «Виживуть тільки пам’ятники» авторка створила у 2023-му в межах ІV Лабораторії драматургії Національної спілки театральних діячів України. А реалізують проєкт у межах гранту Президента України в галузі театрального мистецтва, який режисер Дмитро Некрасов отримав минулого року.

Ця політична сатира показує суть пропагандистських символів Росії-агресорки на українських теренах  упродовж століть.  Коли про себе пам’ятник радянському маршалу Жукову розповідає, що його «хряснули мордою об асфальт», – то іронія і сарказм такої театральної картини миттєво скидає з очей глядачів радянсько-російську пропагандистську облуду, яку не припиняють плекати у РФ для впливу на українців стосовно пушкіних, цариці-катерини, московського патріархату та інших ворожих наративів. 

Для колективу тричі релокованого Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, який із літа минулого року перемістився через війну в Київ, важливо спонукати свою аудиторію переосмислювати минуле, іронізувати й вірити у перемогу здорового глузду та справедливості.

Головний режисер театру Владислав Писарев, який родом із тимчасово окупованої росіянами Горлівки Донецької області, каже: «Мені б хотілося, щоб настав день, коли б ми змогли повернутися. Коли я кажу ʺмиʺ, то маю на увазі людей, які втратили свої домівки і  свою землю. Ми віримо, що колись – за сприятливих для цього умов  – буде змога туди повернутися.

Проте не варто бути інфантильними і по-дитячому сприймати буття. Уже нічого не буде таким, яким було раніше.  Буде якась інша якість, потрібно буде якось пристосовуватися до нових обставин, знаходити способи комунікації й осмислення подій. Власне, з усіма цими досвідами театр теж має навчитися працювати. Ми готові приїхати і почати українізацію нашого регіону, який деокупують».

Українська культура, частиною якої є театральне мистецтво, –  завжди була дуже  важливою, додає Владислав. «Зараз ми бачимо, що наш ворог дуже сильно б’є по закладах культури, тобто бачить у них загрозу своєму існуванню. Тому що театральні постановки нагадують глядачам про  нашу історію й ідентичність, – коментує головний режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. –  У різних форматах вистав ми даємо людям можливість трошки переключитися, коли п’ятий рік поспіль у країні  триває повномасштабна російсько-українська війна. Це і є наша культура, яку люблять люди».

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка і надані  Луганським обласним академічним українським музично-драматичним театром