Білка, яка прожила 100 років. Театральна прем’єра

Білка, яка прожила 100 років. Театральна прем’єра

Укрінформ
Театр «Золоті ворота» поставив пронизливу моновиставу з блискучою акторкою Віталіною Біблів

Ця дивовижна істота ще навіть не з’явилася на сцені (лише було чути її сопіння і видно шматочок хвостика), а глядачі вже не могли стримати сміх. Ми ще не знали, що за кілька хвилин будемо реально плакати разом із персонажами, які з надзвичайною легкістю й глибиною створюватиме для нас неймовірна актриса Віталіна Біблів. Одні історії будуть линути неквапним поступом годинникової стрілки, а інші – летіти гуркотом потягу, і кожна – крізь нас, залишаючи слід у душі.

Я РОЗУМІЛА, ЩО ЦЕ – ВІДПОВІДАЛЬНО, Й СТРАШНО ХВИЛЮВАЛАСЯ, ЧИ ЗМОЖУ Я ВИТРИМАТИ ТАКИЙ ЗАБІГ

Вистава поставлена за п’єсою Олега Михайлова «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття». Так, це про неї – про добре знайому нам з дитинства – дивнувату огрядну даму, яку Карлсон дражнив «домомучителькою». Але драматург цілковито перевернув наше уявлення про неї. Виявляється, це унікальна жінка, яка може спілкуватися з особливими дітками, і робота в родині Малюка – лише невеличкий епізодик в її насиченій долі.

Героїня прожила довге столітнє життя, в якому були і трагедії, й кохання, і розчарування, й прийняття непростих рішень, за деякі з яких вона картається до останніх днів. Прості життєві радощі – приготування смачної страви чи прогулянки в парку Скансен, де живуть красиві (хоч і з облізлими хвостами) білочки, давно стали для неї великим тихим щастям. Жінка-білка старанно оберігає кожну хвилину своїх спогадів, а чому – відверто розповість нам у не зовсім традиційному «інтерв’ю».

Моновистава – це, звичайно, найвищий акторський пілотаж, й не у кожного є такий особистий діамант у творчій скарбничці. Віталіна Біблів може пишатися – ця роль вповні показала всі її коштовні грані.

Віталіна Біблів
Віталіна Біблів

Сама ж актриса говорить: «Мені здавалося, що моновистава – це коли у ювілей на 65-70 років тобі влаштовують бенефіс. Тому я розуміла, що це – відповідально, й страшно хвилювалася, чи зможу я витримати такий забіг. Спочатку ми навіть не думали, що вийде так довго, розраховували – година, година двадцять, а вистава вийшла довша, бо не було чого коротити! Для мене, звичайно, честь – мати в своєму арсеналі моновиставу, ще й від такого режисера! Це моя білочка, яку я вже нікому не віддам». 

Я ХОТІВ ЗРОБИТИ МЕЙНСТРИМНУ, АЛЕ ХОРОШУ Й ЧЕСНУ ВИСТАВУ З ФАНТАСТИЧНОЮ АКТРИСОЮ – ВІТАЛІНОЮ БІБЛІВ

Жанр вистави її творці означили як фантазії Біблів і Жиркова. Тож розпитую у режисера:

- Невже так багато нафантазували навколо оригінального тексту п’єси?

Стас Жирков
Стас Жирков

Стас Жирков посміхається:

- Це було кокетство з нашого боку, тому що ми хотіли використати наші два прізвища поруч! Насправді у виставі все дуже близько до тексту п’єси, ми змінили буквально кілька рядків і щось трішки додали. Я не ставив собі завдання щось фантазувати, перекрутити весь текст чи експериментувати, мені хотілося зробити мейнстримну, але хорошу й чесну виставу на важливі теми, з фантастичною актрисою, з якою ми живемо в один час – з Віталіною Біблів.

Я вам скажу навіть більше: я шукав текст саме під Віталіну! Одразу знав, що сценографія має бути такою, а назва – має бути такою.

МИ ХОТІЛИ, ЩОБ ГЛЯДАЧ ОПИНИВСЯ В ЦІЙ КІМНАТІ Й ПРОЖИВ ЖИТТЯ РАЗОМ ІЗ БІЛКОЮ, ЯКА ЖИВЕ ВЖЕ СТО РОКІВ 

У «Золотих воротах» досить різнобарвний репертуар, є на будь-який смак: суперсучасні, експериментальні, ексцентричні, драматичні вистави. Ця ж, за словами директора-художнього керівника театру Ксенії Ромашенко, створювалася не з амбіцією на режисерські відзнаки і не з фестивальною метою – її робили для нас – глядачів. Вона охоплює сферу інтересів кількох поколінь, порушує багато тем і не може залишити байдужими людей, які мають хоч якусь емпатію до цього світу.

- Вона загальнолюдська і міжнаціональна, це стовідсотково. Але ми не ставили собі такого завдання – робити це для якихось премій, відзнак чи експериментів. Ми дійсно хотіли, щоб глядач прийшов у театр, опинився в цій затишній кімнаті й прожив життя разом із Білкою, яка живе його вже 100 років. Ми давно хотіли зробити моновиставу з Віталіною. І її поява – це велике надбання для театру, такої у нас в театрі ще не було! – розповіла Ксенія Ромашенко.

Вона додала, що багато акторів не люблять грати моновистави, можливо, тому, що іноді цікавіше працювати з партнерами, але ансамбль Стаса й Віталіни пропрацював кучу речей, що дало їй віру і впевненість – вона готова до будь-якої глядацької реакції. «Кожен показ зал по-різному реагує у різних місцях вистави. І вона кожного разу проходить цей шлях разом із глядачами, відчуває якісь моменти глибше, десь прискорюється, десь навпаки – дає зрозуміти, про що йдеться», – говорить Ромашенко.

Ксенії Ромашенко
Ксенія Ромашенко

Біблів доповнює: - Може це неправильно прозвучить, але у мене майже 15 років корпоративів – по 300, 500, 1,5 тисячі народу, а ти одна, і не знаєш, що від них чекати! Я там таке тренування отримала й не боюся, бо знаю, що відстріляюся, не знаю як, але – відстріляюся. Тим більше, ви ж прийшли до мене, і я дуже дякую, що ви зараз зі мною переживаєте цю історію. Але… комусь подобається, комусь не подобається, а хтось, буває, сидить у телефоні.

- Мені здається, що на цій виставі ніхто в телефоні точно не сидітиме!

- Глядач різний буває, хтось приходить сам, а когось затягли, бо сказали – треба дивитися, а йому взагалі не цікава ця жінка з вухами: що це, ТЮГ чи що це? (сміється). Але це – життя. Треба бути готовим до всього.

На показі, який відвідала я, був смішний момент, коли в актриси випадково впав додолу бутерброд – і тут же блискавична репліка: «Те, що впало у солдата, те упало на газету» – зал регоче, сцена набула ще одного комічного акценту.

«Треба ж було якось реагувати! А як інакше? Сцена горить, а актор не бачить? Це трошки не про мене», – згадуючи цей момент посміхається Віталіна. 

Керівниця «Золотих» говорить: «Та є купа моментів! А коли вона ці горішки котить, скільки всього буває – той не котиться, той котиться не туди, той не б’ється. Я бажаю Віталіні міцного здоров’я, бо мені здається, що не кожна актриса може виробляти все те, що вона виробляє цю годину сорок на сцені. І я знаю, що ця вистава буде охоплена любов’ю глядачів».

Я ВЗАГАЛІ ВВАЖАЮ, ЩО КВИТКИ В ТЕАТР МАЮТЬ КОШТУВАТИ ДОРОГО. ЗВИЧАЙНО, НЕ ВСІ

На переконання Жиркова, режисер мусить ставити дуже різні вистави, бо коли б’єш тільки в одну точку – це поганий варіант, тому що твоя режисерська мова і твої прийоми починають повторюватися. Тому треба постійно закидати в різні корзини, десь це мейнстрим, а десь – вистава-пошук.

- Я знав, для якої аудиторії, для кого і для чого робиться вистава «Білка, яка прожила 100 років», і навіть почому мають бути квитки. Це розрахунковий варіант, але він чесний.

- Мається на увазі, що квитки на неї будуть дорожчі?

- Так, квитки по 450 гривень – це дорожче, ніж на інші вистави, і я хочу, щоб вони були ще дорожчі. Я взагалі вважаю, що квитки в театр мають коштувати дорого. Звичайно не всі. У нас на Лівому березі розбіжність у ціні квитків – від 20 до 800 гривень, і мені здається, що це дуже круто! А я хочу, щоб на деякі вистави квитки були навіть по тисячі, щоб ця розбіжність була величезна, щоб і студент міг піти, і депутат Верховної Ради.

- Скажіть, а постановка моновистави (при всій складності для актора) режисеру дається легше, ніж «багатолюдна»?

- Звісно, працювати з більшою кількістю людей або в два склади важче, тому що часи режисера-диктатора, який одноосібно вирішує, як має бути – закінчилися. Зараз усе йде в діалозі з актором.

Але працювати в театрі «Золоті ворота» завжди кайфово, тут гарна атмосфера, я дуже люблю Віталіну, ми з нею дружимо, тому кожна репетиція – це був дуже класний досвід. Мені приємно, що продюсерка цієї вистави Ксенія Ромашенко, композитор – мій студент Богдан Лисенко, світлорежисер – моя студентка Наталі. Це дуже круто, що мої студенти, мої діти, з якими я ще три роки тому тільки познайомився, вже професіонали у своїй справі – й музика крута, і світло класно вибудуване.

ВІТАЛІНУ ЗВИКЛИ БАЧИТИ ЯК КОМЕДІЙНУ АКТРИСУ, І В КІНО, І В ТЕАТРІ, А МЕНІ ХОТІЛОСЯ ПОКАЗАТИ ЇЇ З ІНШОГО БОКУ

- Зізнавайтеся, ви з Віталіни витиснули максимум її акторського діапазону? Вона справді була неперевершена – і смішна, й драматична, і сумна, й весела, і сором’язлива, й розбещена, і юна дівчинка, й столітня пані – все їй вдалося!

- Віталіна – це одна з найсильніших українських актрис. Вона, Олеся Жураківська й Ірма Вітовська, на мій погляд, є найсильнішими і найвідомішими українськими акторками.

Вона може ще багато чого, це не її межа, але в цей момент нам здалося, що було б класно підбити певні підсумки, тому що Віталіну звикли бачити як комедійну актрису, і в кіно, і в театрі, а мені хотілося показати її з іншого боку. В «Сталкерах» (Вистава театру драми і комедії на лівому березі Дніпра за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів») це також є, але тут цього більше. Мені здалося, що це дуже крута історія, коли глядач іде, знаючи цю смішну Віталіну з якогось там серіалу, а потім бачить, що вона з таким широченним діапазоном.

На думку Жиркова, це десь дуже схоже, як відбувалося в радянські часи, коли всі дивилися комедії Рязанова або Захарова і потім приходили на драматичні вистави з Абдуловим чи з іншими ніби комедійними акторами. «Це класний досвід, і слава богу, що в нас у країні є можливість це зробити, у нас є відомі актори, а це важливо. Але театральний світ живе в капсулі, у нас 4-5 видань (за що я їм вдячний), які публікують матеріали про театр, і ми всі тішимося або сумуємо, що той написав, а цей не написав. Насправді ж світ українського глядача величезний, і він десь поза театром.

А ми зараз закапсулювалися лише в своєму колі, й це дуже погано на нас впливає, ми починаємо якось дистанціюватися – ті з тими дружать, ті з цими не дружать.

Я за те, щоб вийти за рамки аудиторій лише театрального глядача на інші майданчики, завойовувати іншого глядача. Тому наше основне завдання зараз – показати: що ми є тому глядачеві, який ходить на концерти Монатіка чи Олі Полякової, заповнює Олімпійський, відвідує всілякі стендапи. Нам дуже потрібен цей глядач, і я націлений не те, щоб цього глядача у них забрати, а просто, щоб вони поділилися з нами», – розповів режисер. 

КОЛИ МИ ВЖЕ ПРИДУМАЛИ ПРОМО І НАЗВУ ПРО БІЛКУ, ТО Й ВИРІШИЛИ, ЩО ЦЯ ІСТОТА МАЄ БУТИ САМЕ БІЛКОЮ!

Головна героїня на початку з’явилася на сцені у доволі дивному образі – велика біла білка. Хоча, я так розумію, за оригінальною п’єсою вона – фрекен Хільдур Бок – весь час, все ж, була жінкою. Звідки з’явився такий персонаж?

Біблів: - Коли ми зі Стасом почали розбирати – що, до чого, про що, як, і як це може бути втілено, він запропонував, що почати треба так – заходить якась незрозуміла істота. 

Я: - Це було несподівано і дуже смішно! Плакати ми трошки пізніше почали.

Біблів: - Там багато тексту про білок, і коли ми вже придумали промо і назву вистави про білку, то й вирішили, що ця істота має бути саме білкою! Тобто, щоб люди розуміли, що це білка, але це не білка – це людина і не людина. Якось воно так замислювалося. 

Я знаю про любов Віталіни Біблів до брошок, вона має їх цілу колекцію, і так сталося, що у виставі на героїні теж є брошка. Брошка з цілою історією, яку автор поставив у кінець п’єси – бо вона доволі важлива.

- Ми в дитинстві не розуміємо, що таке смерть. Ну, як це – хотіти, щоб мама померла, бо вона пообіцяла, що після її смерті ця прикраса дістанеться тобі? А тобі 5 років, і цукерка чи брошка грають набагато важливішу роль, ніж там обійми мами і її посмішка... І коли тобі вже 20, 30, 40 – ти розумієш: ну, як взагалі про таке можна думати. Тому брошка, як і горіхи – це повноцінні персонажі вистави.

ПІСЛЯ «СТАЛКЕРІВ» Я ЗАВЖДИ ВИПИВАЛА КОНЬЯК, ТОМУ ЩО НЕ МОГЛА РОЗСЛАБИТИСЯ. ЗАРАЗ Я ЩЕ НЕ РОЗУМІЮ, ЯК БУДЕ

Розпитую у неї далі про співпрацю з режисером: коли ти у нього, все ж, єдина реальна актриса у виставі, вимоги напевно більші? Як відбувалися репетиції?

- Дуже весело, іноді у нас були дуже швидкі репетиції! Ми щось собі придумали-придумали, зробили-зробили, заквасили – і я пішла собі з цим жити.

Процес був цікавий, швидкий, легкий, не було ніяких митарств, єдине – що нам у автора не вистачило історії про Юліуса – її чоловіка, нам хотілося б трішечки довше, але то – історія про щастя, і як говорить моя героїня: «Про щастя слухати ніхто не любить».

- Але ж саме тепла історія про кохання до Юліуса є емоційною крапкою вистави.

- Та ми не знали, як цього Юліуса показати, і тут Стас каже: «Ану, давай, Марино, стань туди, ану, давай, коти горішок, а ти (це він мені) давай бери його в рота, а тепер – очі, як у білочки роби. Наталі, дай оранжеве світло, о – все, залишаємо!». Що в нього у цей момент відбувається в голові, я не розумію. Я просто слухняно йду, роблю. Обожнюю з ним працювати. Я вдячна йому за все, тому що, якби я тоді не написала і він мені не відповів – ми б не зустрілися, не було б «Сталкерів», і хто знає – як би я, як мій шлях.

- Значить, склалося так, як було треба. Саме так філософськи говорить ваша Білка: «Значить, так треба».

Я вам невимовно дякую за цю виставу і за емоції, які я пережила під час її перегляду. Ще довго буду про неї думати, можливо, навіть складно засинатиму сьогодні від думок. А як ви відновлюєтеся після такого емоційного сплеску? Така гама зіграних емоцій, напевно, дуже виснажує?

- Коли в мене були «Сталкери», я чесно казала, що після вистави випивала завжди коньяк. 50, 100 грамів – це залізно, тому що не могла розслабитися. Зараз я ще не розумію, як буде (сміється).

Але, знаєте, сьогодні після вистави до мене підійшла така величезна кількість людей – моїх колег, акторів, глядачів, і всі вони говорили якість хороші слова, віддавали своє тепло – і моя енергія вже відновилася.

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-