Лариса Кадочникова. 1. Мадонна над Черемошем

Лариса Кадочникова. 1. Мадонна над Черемошем

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про українську актрису театру і кіно, народну артистку України

Кілька років тому на українсько-російському кордоні був такий випадок. Офіцер-прикордонник служби паспортного контролю... відібрав у неї паспорт у зв'язку з тим, що рік народження, на його думку, явно не відповідав дійсності. Лариса Кадочникова лише усміхалася... За своє життя вона звикла до не-впізнавання, а також до невідповідності дати народження у паспорті та стану її жіночої душі. Сьогодні іменинниці... знову 38.

Чарівна, талановита жінка промениться світлом і любов'ю. Як немеркнучий приклад для наслідування. Як яскравий кумир. Як справжня зірка театру і екрану. Все правильно, жінка не має віку, коли вона кохає і коли її кохають; бажано – одночасно. І це все відноситься до неї, блискучої Ларисі Валентинівні Кадочникової. У чому її магія?

- Напевно, секрет моєї зовнішності - у внутрішньому позитивному заряді: я нікому не заздрю.

І замість увертюри - одне принципове для сучасності питання: Російська вона чи українська актриса? Для себе Лариса Валентинівна давно вирішила: за кіно вона - актриса українська, а от за класичним театром – все-таки російська. Справді, все життя вона служить у російському театрі: у 1961-1964 рр. – актрисою театру "Соврємєннік", а з 1964 р. і донині – актрисою Київського академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки.

Втім, для мене у цьому немає загадки, одна магія.

Це все одно, що вас попросять визначити: грузинським, українським, чи вірменським режисером був Сергій Параджанов? Поки ви сумніваєтеся, я скажу: саме Ларису Кадочникову досі називають улюбленою актрисою Сергія Йосиповича.

* * *

Актриса театру і кіно Лариса Валентинівна Кадочникова народилася 30 серпня 1937 р. у Москві.

Валентин Кадочников
Валентин Кадочников

Її батько - Валентин Іванович Кадочников (1912-1942) був відомим художником, режисером, мультиплікатором. Однак наприкінці листопада 1942 р. на заготівлі саксаула – в евакуації в Алмати, куди партія відправила улюбленого учня Сергія Ейзенштейна, – від важкої форми запалення легенів дорогою до лікарні Валентин Іванович помер, а доньці йшов лише шостий рік. На жаль, батько встиг зняти лише чотири мультфільми, а також один кінофільм, дитячу казку "Чарівне зерно" (1941), не доживши до свого 30-річчя. Поховали його поспіхом, довгий час навіть його вдова не могла знайти могилу.

Мати - Ніна Ульяновна Алісова (1915-1996), була студенткою ВДІКу, правда, встигла знятися у кінодрамі "Безприданниця" (1936) режисера Якова Протазанова за однойменною п'єсою О.М. Островського. До речі, асистентом режисера на цій стрічці відпрацював Валентин Кадочников; тож прямо на знімальному майданчику майбутнє подружжя і познайомилося. Стрічка не просто мала гучний успіх в СРСР, а у 1937 р. навіть отримала Золоту медаль на Міжнародній виставці декоративних мистецтв у Парижі.

Нина Алисова, средина 1940-х  гг.
Ніна Алісова, середина 1940-х рр.

Радянська кінокритика безпартійний фільм здебільшого лаяла. Дещо пізніше заступився за колег режисер Ельдар Рязанов (1927-2015), назвавши стрічку "блестящей". Він вважав, що "сила воздействия Протазановской ленты оказалась такова, что заслонила первоисточник, как бы подменила его". У своїх "Непревзойденных итогах"(1995) Ельдар Олександрович особливо виділяв "филигранный профессионализм авторов фильма: сценариста Владимира Швейцера, режиссёра Якова Протазанова, оператора Марка Магидсона и блистательных исполнителей ролей”. “Все компоненты фильма, – писав режисер, - настолько безукоризненны, что, соединившись, образуют шедевр".

У родині Кадочникова-Алісової також з'явився молодший син - Вадим Валентинович Алісов (1941), який давно став відомим оператором, знімав такі стрічки, як "Вокзал для двох" (1982), "Жорстокий романс" (1984), "Забута мелодія для флейти" (1987), "Андерсен. Життя без любові" (2006) та інші шедеври Ельдара Рязанова, Петра Тодоровського, Леоніда Гайдая та інших постановників.

* * *

У школі сором'язлива Лариса вчилася не дуже добре: у дівчинки була погана пам'ять, і вивчене вона швидко забувала, а от до мистецтва завжди тягнулася. Адже, коли з нескінченних зйомок або гастролей мама поверталася до Москви, їх квартиру на третьому поверсі мосфільмівської сталінки на Дорогомилівці (на Великій Дорогомилівській вулиці, 9) наповнювали музика, вірші, скетчі; до речі, Ніна Ульянівна сама чудово співала романси. У їхній дев'ятиповерхівці, лише уявіть, мешкали Іван Пир'єв, Володимир Андрєєв, Тамара Макарова, Марина Ладиніна, Ігор Савченко та багато інших кумирів.

Мосфильмовская сталинка на ДорогомиловкеМосфільмівська сталінка на Дорогомилівці

Ні, стати актрисою Лариса не мріяла. Не лише через пам'ять, а тому що була сором'язливою і дуже худенькою. З дитинства у дівчинки був дуже низький гемоглобін, а звідси – постійна дика слабкість. І весь час з носа текла кров, тож постійно доводилося лежати на дивані, щоб подолати слабкість. Але все раптом змінилося, коли вона потрапила до Большого театру, де побачила "Попелюшку" у виконанні Галини Уланової. Тоді дівчинка з трагічними оченятами дала собі слово, що неодмінно стане балериною. Однак мрії не судилося збутися - заняттям балетом завадила хворобливість.

Тим часом все у їхньому домі дихало кіно і театром, а від долі було не втекти.

- Мама геніально зіграла Ларису Огудалову у фільмі "Безприданниця", вона навіть назвала мене на честь героїні. Взагалі, п'єса Олександра Островського є знаковою для нашої сім'ї: мама була зіркою фільму 1936-го року і жила цим образом до останніх днів, я зіграла Ларису у виставі у 1973 році, а у 1974 мій брат, Вадим Алісов, став оператором фільму "Жорстокий романс" Ельдара Рязанова.

* * *

Закінчивши середню школу, у 1955 р Лариса не збиралася в актриси, але за компанію з подругою Танею Александровою, яку вважали писаною красунею, відправилася складати іспити до театрального. Міцну подругу, яка давно подобалася хлопцям, до вишу не прийняли, а сама Лариса, несподівано для себе, вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Хоча того року конкурс був тисячу осіб на місце. Повернувшись з гастролей, мама дуже здивувалася цій ситуації.

Займалася студентка у майстерні педагогів -подружжя Бориса Бібікова та Ольги Пижової, з якою у Москві конкурувала лише майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової.

"Позвоночницей" Лариса Кадочникова не була, ну, студенткою, яку прийняли по дзвінку... Втім, на абітурієнтку Ольга Іванівна Пижова (1894-1972) дивилася з цікавістю, адже у 1936 р. вона (роль Харити Гнатівни Огудалової) разом з Ніною Алісовою знімалася у стрічці "Безприданниця". Спочатку педагогиня ВДІКу придивлялася - що за дитина, донька Алісової? Однак незабаром цікавість змінив професійний інтерес. Ольга Іванівна побачила характер - смішну дівчинку. І взяла першокурсницю до себе на курс - А раптом щось з неї вийде. Помічницею у Ольги Іванівни Пижової працювала киянка Поліна Іванівна Лобачевська (1929), яка теж багато дала талановитій студентці: допомогла з дипломною роботою, сприяла вступу до трупи театру "Соврємєннік".

* * *

Але у бурхливих почуттів на неї були свої плани ... Що не кажіть, але боги вміють влаштовувати людські мелодрами. Першим чоловіком Лариси Кадочникової став недавній учитель малювання і тригонометрії, а віднедавна молодий художник Ілля Глазунов (1930-2017), який перевівся з Іваново до Москви. Неймовірно, але їх непрямо у 1957 р. познайомила красива жінка з фіалковими очима і темною косою, молода дружина живописця Ніна Виноградова-Бенуа (1936-1986), яка дала матері Лариси – Ніні Ульяновні Алісовій, запрошення на виставку чоловіка.

Молодой Илья Глазунов
Молодий Ілля Глазунов

Так у 20-річної студентки ВДІКу спалахнув роман з 27-річним художником. Відбулася зустріч на першій виставці Іллі Глазунова у Центральному Будинку працівників мистецтв (ЦБПМ) у Москві, на яку другокурсниця прийшла з мамою:

- Когда мы вышли из такси, у выставочного зала на улице Пушечной, 9/6, я просто ахнула: огромная очередь, конная милиция! В зале тоже было не протолкнуться. Меня поразили портреты женщин с очень выразительными глазами. В середине зала стоял Илья Глазунов. У него было довольно красивое, но уставшее лицо. Мама представила меня и сказала: “Посмотри на эти глаза, какие они огромные. Думаю, тебе стоит их нарисовать”. Через два дня мне позвонил Илья, пригласил в мастерскую. За сорок минут он нарисовал портрет, и мы попрощались: тогда картина не понравилась ни мне, ни ему. Спустя недели полторы он позвонил опять, и я снова приехала в мастерскую. Илья, кстати, сам оплатил такси. Когда художник увидел меня в клипсах, то буквально с порога заявил: “Больше такого барахла не носите!” И – снова меня нарисовал… Хотя за всю жизнь ни одного рисунка мне не подарил… В принципе, я и не просила. Потом многие говорили, что он во все женские портреты перенес мои глаза: большие, печальные, светящиеся. Однажды я приехала домой, поднялась на третий этаж, а у дверей стоял Илья. Конечно, я очень удивилась, а он говорит: “Ты мне очень нравишься. И мы будем с тобой встречаться”. В квартиру я зашла совершенно потрясенная услышанным.

* * *

Відтоді Ілля Глазунов часто приїжджав до неї в театральний інститут, заходив до аудиторії, забирав з собою на різні заходи: виставки, концерти, вистави. У цьому була своя принадність: він, дорослий чоловік, навчив тендітну Ларису по-справжньому любити і розуміти мистецтво. Адже після ранньої смерті батька їй справді не вистачало міцного чоловіка, надійного плеча, і Лариса покохала всією душею. Їх з молодшим братом Вадимом виховувала бабуся - мама постійно думала про хліб насущний і увесь час пропадала на зйомках.

Пролетів рік, може два, і якось в Інституті Лариса Кадочникова грала Федру - доньку критського царя Міноса, другу дружину афінського царя Тесея, яка, відчувши пристрасть до пасинка Іпполіта і якій він відмовив, обмовила його. За формою навчальна вистава була пантомімою з чисто пластичним рішенням сюжету. Це була дивовижна постановка знаменитого педагога, міма, балетмейстера Олександра Олександровича Румнєва (1899-1965).

Не знаючи, але відчуваючи, що старшокурсниця переживає бурхливий роман, тому сповнена кохання і пристрасті, під час розбору чергового показу педагог сказав:

- Рождаются раз в сто лет трагические актрисы. Смотрите, в институт пришла великая трагическая актриса.

До думки режисера присутні прислухалися, повернули голови в її бік і мовчки погодилися. Клац! - спрацював тригер: смішна нескладна дівчинка раптом для оточення перетворилася на прекрасного лебедя. Відтоді і Лариса подивилася на себе по-іншому, немов у професії піднялася на новий рівень.

* * *

З Іллею Глазуновим Лариса була разом три роки, хоча у 1956 р. Ілля Сергійович заміж покликав не свою Музу з “русалочьими глазами”, а... художницю-графіка, сценографку, мистецтвознавицю Ніну Виноградову-Бенуа (1936-1986). Влаштовуватися ж треба було якось у Білокам'яній ... Тесть І.С. Глазунова – Олександр Миколайович Виноградов (1904-1972) - працював головним архітектором інституту "Гідроенергопроєкт". На своє виправдання Ілля Глазунов дружині часто заявляв, мовляв, для творчості треба постійно перебувати в ... стані закоханості.

Илья Глазунов с женой Никой
Ілля Глазунов з дружиною Ніною

Однак, це було кохання-тортури... Художник вимагав, щоб Муза з великими, по-дитячому сумними очима негайно приїжджала до нього, тільки-но він цього потребував. Сам же живописець міг довго не відповідати на дзвінки, а також пропадав щоразу, коли в ньому прокидалися докори сумління, або згадувалася вірна дружина. Спостерігаючи за муками доньки, Ніна Ульянівна вирішила серйозно поговорити з Глазуновим. Дізнавшись, що донька вагітна вдруге, вона поставила питання руба:

- Илья, что-то решайте... У вас жена и возлюбленная... - І він чесно відповів:

- Никогда не брошу Нину. Ларису я очень люблю, и она меня любит. Это моя Муза.

О, Москва - це велике село ... Багато хто пліткував про їхній роман і не схвалював адюльтер. Адже дівчина, комсомолка, навчалася у престижному виші, а її мама була членом КПРС. Ситуацію погіршував той факт, що дружина художника виявилася чудовою дружиною і до Лариси ставилася як... до джерела натхнення Іллі.

* * *

Тим часом в Іллю Глазунова студентка ВДІКу закохалася без пам'яті, до самозабуття, до поганої слави, до диких ревнощів до його законної дружини. Розуміючи, як пропадає від шаленого кохання донька, Ніна Ульянівна Алісова фізично не пускала Ларису на побачення, прив'язуючи доньку до ліжка. Пристрасті вирували неабиякі: вона страждала як Маргарита Готьє з "Дами з камеліями" ... Два аборти довели Ларису до нервового виснаження; незабаром з'ясувалося - діти у актриси навряд чи будуть. Справа дійшла до того, що Ілля Глазунов намагався всіляко уникати зустрічей з Музою.

Стояв холодний лютий 1960 р., йшов сніг. Розлучалися вони важко. Пара зустрілася на вулиці, зайшла до парадного, і Ілля приречено зізнався: "Мы должны расстаться". Це вона передчувала, останнім часом стосунки стали натягнутими:

- По-прежнему я тебя люблю, но вместе мы быть не можем, у меня жена, – пояснював Глазунов своєму "утенку". - А я должен выезжать на международные выставки. Да и тебе надо учиться, закончить ВГИК, так как в учебе ты съехала.

Виявилося, Іллю Глазунова запросили на виставку – за кордон, а для такої поїздки потрібен був радянський художник з ідеальною репутацією: добропорядна дружина, зразкова сім'я. Кажуть, "с Кадочниковой расстаться", - йому порадили у високих кабінетах, і живописець... зробив вибір. На московській вулиці вони розбрелися в різні боки, пообіцявши один одному більше ніколи не зустрічатися.

Коли вбита горем "девочка с грустными глазами" повернулася додому, мама заходилася втішати доньку, яка впала на ліжко, а потім ... заплакала від щастя:

- Слава Богу, Лариса. Ты даже не представляешь, чем бы всё это у вас закончилось. Да, Илья – большой художник; да, он сделал из тебя актрису. Но именно сейчас у тебя начнется творческая жизнь. Да и дороги у вас по жизни разные.

Скинувши пелену з "русалочьих глаз", вона почала бачити себе, а значить, бачити інших.

* * *

Спочатку з кіно третьокурсниці не щастило. Дебют у кольоровій стрічці "Василь Суриков" (1959) режисера Анатолія Рибакова виявився не вдалим. У фільмі Лариса Кадочникова зіграла дружину художника - Єлизавету Августівну: для розуміння психології героїні якраз став у нагоді роман... з Іллею Глазуновим. Старшокурсниці ВДІКу перша кіноробота дуже допомогла, бо байопік "Василь Суриков" рельєфно окреслив її лірико-драматичне амплуа. Але мамина подруга Ольга Іванівна Пижова педагогом була вимогливим і не вітала ранній флірт з кіно: "Вы профессии еще не имеете, что же вы бегаете сниматься?" Особисто мені стрічка "Василь Суриков" запам'яталася драматичною роллю: Георгій Віцин втілив на екрані образ Іллі Рєпіна.

В фильме «Василий Суриков», 1959 г.

У фільмі «Василь Суриков», 1959 р.

Вважається, що справжнім кінодебютом молодої актриси став невеликий епізод у пригодницькому фільмі "Мічман Панін" (1960) Михайла Швейцера. Саме ефектна роль Жозефіни у цій стрічці драматично позначилася на подальшій долі талановитої студентки ВДІКу. Персонаж створив уявлення про типаж актриси, мовляв, подібні позаземні героїні можуть жити виключно у світі казки або романтичної легенди. Відтоді великі темні очі, дивний овал обличчя і незвичайна краса приваблювали і водночас... відлякували режисерів. "Слишком экзотична!"- нарікали постановники і радили зніматися у фільмах, побудованих на поетичній умовності.

в роли Жозефины в фильме Мичман Панин, 1960 г. 1

У ролі Жозефіни у фільмі "Мічман Панін", 1960 р.

А тут і самостійне життя не забарилося. У 1961 р. Лариса Кадочникова закінчила ВДІК, і її педагог Ольга Іванівна Пижова порадила випускниці йти до театру. Так актриса опинилася в трупі знаменитого "Соврємєнніка" Олега Єфремова, де тоді сяяли зірки першої величини: Євген Євстигнєєв, Ігор Кваша, Ніна Дорошіна та інші.

* * *

До московського театру, який прославився зухвалим і неоднозначним репертуаром, ніколи раніше студентів ВДІКу не брали - рівень не той; кастинги проводили, але не брали. Знаючи про це і нічого не загадуючи, Лариса Кадочникова прийшла до "Соврємєнніка", щоб допомогти знайомому акторові показати етюд, тобто на пробах просто підіграти партнеру. Їх прослуховувала Галина Волчек, бо головреж був десь у від'їзді. Коли показ закінчився, прозвучало бентежне рішення: актора забракували, а актрису взяли до трупи. Незабаром Лариса зіграла Принцесу у "Голому королі", потім – марокканку у "П'ятій колоні", потім були п'єси "Призначення" Олександра Володіна і "Два кольори" Авнера Зака, Ісаї Кузнєцова. До речі, для випускниць ВДІКу "Соврємєннік" зробив два винятки: Людмила Гурченко і Лариса Кадочникова.

У дивовижній атмосфері, що нагадувала квінтесенцію творчості, вона розчинилася. У тому храмі Мельпомени кожна вдала вистава ставала загальною радістю всієї трупи. На відміну від інших столичних театрів, тут витав дух студійності. Нікого не дивував факт, що сьогодні прем'єр "Соврємєнніка" грав центральну роль, а завтра міг запросто вийти в епізоді. Приміром, Ігор Кваша і Євген Євстигнєєв не гребували грати по одній сцені, а Людмила Гурченко, яка вже знялася у "Карнавальній ночі", і ще дві знаменитості-перезнаменитості мовчки сиділи на завалинці і, за сюжетом, гризли насіння. Нікого це не принижувало, бо колектив зберігав єдність.

Три роки у "Соврємєнніку" для Лариси Кадочникової пролетіли як одна велика мить щастя. Адже, на відміну від більшості колег, вона легко почувалася на театральних підмостках, але коли її в своє "гэниальное кыно" покликав енігматичний Сергій Параджанов, відмовитися не змогла. Багатьом це видавалося цілковитою нерозсудливістю, але у 1964 р. успішна актриса московського театру "Соврємєннік" все у столиці кинула і відразу стала актрисою Київської кіностудії імені О.П. Довженка.

Такої "зради" здивований Олег Єфремов (1927-2000) і "Соврємєннік" їй не пробачили, до кінця життя головреж, навіть коли приїжджав до Києва, принципово не вітався з Ларисою Валентинівною. Ось коли по-справжньому вона перейнялася фразою своєї наставниці Ольги Іванівни Пижової:

- Театр – ревнивый муж, он не потерпит измены! Надо поклоняться единому Богу – театру и сцене!

* * *

Коли їхала до України, що вона, корінна москвичка, майбутня Мадонна українського "поетичного" кіно, залишала у Москві? Розбите серце, вирок - до кінця життя ходити в театральних актрисах, і гіркоту розчарування у чоловічих словах.

Про останнє - розповім окремо. На початку 1960-х рр. наклалися дві фрактальні обставини: у 1956 р. на радянські кіноекрани вийшов не радянський, а американський фільм "Війна і мир" ("War Аnd Peace"; бюджет – $6 млн) режисера Кінга Відора з Одрі Хепберн у головній жіночій ролі, який тепло сприйняли глядачі. І друге: наближалося 150-річчя Бородінської битви. Успіх голлівудського блокбастера змусив керівників Держкіно СРСР шукати гідну відповідь, тому було вирішено створити вітчизняну екранізацію роману Льва Толстого.

За право освоїти держзамовлення з бюджетом 8,3 млн радянських рублів змагалися: класик соціалістичного реалізму, засновник Спілки кінематографістів СРСР Іван Пир'єв (1901-1968) і молодий постановник Сергій Бондарчук (1920-1994), який зняв пронизливий дебют "Доля людини" (1959) за оповіданням Михайла Шолохова. У битві за кіноепопею переміг молодший режисер.

* * *

Далі події розвивалися казково ... Майже рік Сергій Бондарчук проводив кастинг на головну жіночу роль – Наташі Ростової. Пробувалися багато актрис: Анастасія Вертинська, Наталія Фатєєва, Лариса Кадочникова, Людмила Гурченко. Незабаром режисер радісно повідомив своєму колезі, головрежу "Соврємєнніка" Олегу Єфремову, що затвердив на роль Наташі Ростової... його актрису – Ларису Кадочникову. Про це Олег Миколайович навіть оголосив на зборах трупи.

Чи мало місце божевільне бачення естетичного художника? Ні, озвучилася громадська думка... Худоба, меланхолійність, блідість Лариси Кадочникової відрізняли її від червонощокої радянської доярки, здатної коня на скаку зупинити і навіть з палаючої хати з п'яним мужиком під пахвою вийти. Коли у Москві в прокаті пішла "Війна і мир" Кінга Відора з Одрі Хепберн, відразу, не змовляючись, оточення заговорило:

- Лариска, да это тебе надо было играть Наташу Ростову!

Так, зрештою, не сталося, бо наснилося, що Наташа Ростова повинна вміти танцювати... і буквально за два тижні до початку знімального періоду Сергій Бондарчук побачив 19-річну балерину Ленінградського театру опери та балету Людмилу Савельєву і все... переграв. Жіночим чуттям Лариса відчула зміни - то з кіностудії телефонували кожного дня, а тут раптом як наврочили. Усе стало зрозуміло, коли на очі п'ятикурсниці потрапила газетна замітка, мовляв, на роль Наташі Ростової офіційно затверджена Людмила Савельєва.

Проба на роль Наташи Ростовой
Проба на роль Наташі Ростової

Майже рік Лариса репетирувала роль, на студії шили для неї костюми, готували грим. Актриса професійно вживалася в роль: говорила, як Наташа, схиляла голову, як Наташа, ходила, як Наташа. Зрештою, навіть перефарбувалася! Від народження у неї було світле, з рудим відливом волосся, а тут раптом стала брюнеткою ... Першими похитали головою досвідчені гримери: Такого ніколи не можна робити заздалегідь! Не варто спокушати долю, тим більше, квапити події.

Вдруге Лариса Кадочникова ридала в житті так, що навіть хотіла накласти на себе руки. Важко визначити, що ранило її глибше - розставання з Іллею Глазуновим чи прощання з Наташею Ростовою? Вона залишилася доброю і наївною дитиною.

* * *

Розповідають, що значно пізніше, на фестивалі в Югославії, мовчазний Сергій Бондарчук, опинившись за одним столиком з Ларисою Кадочниковою та її чоловіком, раптом розговорився і сказав Юрію Іллєнку:

- У вас очень талантливая супруга: снимайте с ней “Бесприданницу”.

І це було його творче вибачення. За те, що забрав у актриси мрію – роль Наташі. Однак всю ситуацію Юрій Герасимович зрозумів і похитав головою:

- О, нет! Этот номер не пройдет. Никогда я не сниму как Протазанов, а Лариса – не сыграет как мама. Поэтому за это я даже не возьмусь. Но, поверьте, я стану её снимать в главных ролях во всех моих картинах!

Так і сталося, хоча був один нюанс. У жінок з цієї артистичної фамілії були якісь кармічні ролі. Виявляється, свого часу після зйомок "Безприданниці" Яків Протазанов готувався до нової стрічки – "Війна і мир". У ролі Наташі Ростової він, першовідкривач таких радянських кінозірок, як Ігор Ільїнський і Михайло Жаров, збирався знімати... 22-річну Ніну Алісову. Але, враховуючи специфіку 1937-го року, Якову Олександровичу довелося робити іншу, ідеологічно витриману стрічку - "Семикласники" (1938), де піонер Діма Рощин мріяв стати авіаконструктором і де для мами Лариси Кадочникової, драматичної актриси, підходящої ролі не знайшлося.

* * *

Нерозділене кохання, скажу я вам, лікує тільки інше нерозділене кохання. Не один рік в "слишком экзотичную" Музу був шалено закоханий один юнак-українець. Він також навчався у ВДІКу, правда, на паралельному курсі - на операторському факультеті. Якось випадково з'ясувалося, що старший на рік Юрій Іллєнко (1936-2010) давно зітхав, коли бачив Ларису, робив боязкі знаки уваги і, здавалося, чекав своєї години, іноді зустрічаючи її на службовому вході після вистави з величезним букетом мімоз.

За руку цієї принцеси він боровся як справжній лицар, але одного разу проявив характер. Адже таких, як він, навколо дівчини вилася сила-силенна. Приміром, тоді до Лариси залицявся ще один талановитий оператор, Олександр Княжинський (1936-1996), який у 1976 р. зняв пронизливий фільм "Підранки" Миколи Губенка. Був випадок, коли обидва хлопці одночасно проводжали дівчину додому. І раптом, вже біля парадного, Юрій Іллєнко з натиском попросив: "Саша, уходи!" І колега слухняно пішов, а невисокий, міцний, кремезний лицар боязко поцікавився:

- Лариса, а можно я вам перезвоню завтра?

- Конечно, Юра, – ответила Принцесса.

...Після бурхливого розриву з Іллею Глазуновим молода актриса могла плачевно закінчити, але поруч, на щастя, опинився закоханий чоловік. Вони стали зустрічатися. Кваплячи події, на третій зустрічі Юрій Іллєнко набрався сміливості і зробив пропозицію. Принцеса - погодилася, але захотіла порадитися з мамою. Після знайомства з нареченим доньки Ніна Ульянівна сказала Ларисі:

- Это правильный выбор: безумно красивый парень, который тебя очень любит, береги его. Вижу, Юра, любит так, как должен любить мужчина. Ты, дочка, будешь с ним счастлива. – И от мучительных страданий и бесполезных переживаний она буквально юркнула в брак.

Саме він, український чоловік, своїм чіпким операторським поглядом розвіяв міф про "сложное" обличчя молодої актриси. Лицар у сяючих обладунках виявився створеним для реального життя, а не для декадентських страждань. Юрій Іллєнко вмів буквально все: знімати, малювати, шити для дружини дивовижні жакети, майструвати, будувати, писати, а готував – просто пальчики оближеш. У 24 роки Лариса Кадочникова вийшла заміж, ніби з головою кинулася в щастя. Пару не зупинив навіть той факт, що спочатку сімейний бюджет становив 150 радянських рублів. Для безтурботно щасливого життя цього було більш ніж достатньо. Крім того, за короткий час творча доля Лариси Кадочникової міцно переплелася з "поетичним" кіно України, а московська принцеса стала його Мадонною.

в спектакле Насмешливое мое счастье, 1965 г.

У виставі "Насмішкувате моє щастя", 1965 р.

* * *

Як часто трапляється у сучасному мистецтві, подальшу її долю вирішив випадок.

Одного весняного спекотного дня 1963 р. молоде подружжя поспішало Тверською вулицею на заплановану зустріч і, як це трапляється у молодих, періодично зупинялося, щоб від щастя цілуватися. І раптом бачить: серед метушливих перехожих сидить на чорній валізці кучерявий чоловік східної зовнішності - у чорному костюмчику і чорному капелюсі. Посміхнувшись, Лариса про себе сказала: "Чарлі Чаплін, тільки кавказької національності". Виявилося, це Сергій Параджанов! Він приїхав до Міністерства культури СРСР, щоб разом із 26-річним оператором Ялтинської кіностудії Юрієм Іллєнком здати на затвердження сценарій майбутнього повного метра.

Сергей Параджанов
Сергій Параджанов

Незнайомцю з густими бровами, з яким вони, виявилося, знайомі, Юрій посміхнувся і негайно ж представив молоду дружину:

- Сергей, это моя жена – Лариса Кадочникова. Она в “Современнике” работает.

Не звертаючи уваги на деталі, геній вигукнув:

- Вот! Маричка!

Тим часом молода актриса й гадки не мала, хто такий Михайло Коцюбинський, що це за старозавітні "Тіні забутих предків", а тим більше, про яку Марічку йдеться. Нічого не бажаючи чути, безапеляційний Параджанов заявив:

- Всё, едем в Киев! Будешь у меня сниматься в кино.

Довго я шукав відповідь, чому після низки невдалих стрічок грузинський вірменин, за яким у столиці УРСР закріпилася репутація "третьестепенного режиссера", раптом звернувся до української класики? Адже до сторіччя знаменитого українського письменника Михайла Коцюбинського керівництво Київської кіностудії імені О.П. Довженка ще у грудні 1962 р. запланувало зробити прохідну постановку до ювілею прозаїка. Зараз поясню, навіть словами маестро:

- Едва я вчитался в повесть Коцюбинского, как захотел ставить ее. Я влюбился в это кристально чистое ощущение красоты, гармонии, бесконечности. Ощущение грани, где природа переходит в искусство, а искусство – в природу.

Це був ген твору, де природа переходить в мистецтво, а мистецтво – в природу. Запам'ятайте і ... не забувайте. Саме звідси взялася барвиста фактура, яка так тонко передала дух України, змусила дзвінко битися на кіноекрані гуцульське серце. Звідси випливли і романна форма, і мальовнича драматургія.

* * *

Минуло кілька місяців. Сценарій, який залишив режисер, вона погортала, а про дивну людину, яка дивно запропонувала дивну роль, – забула, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Наполегливо Сергій Параджанов зажадав, щоб корінна москвичка не лише терміново приїхала на проби до Києва, а й говорила... українською. Повірте, цей геній завжди добивався свого, навіть у тих випадках, коли колеги не розуміли, що від них вимагають.

На щастя, тексту у героїні було мало, роль Лариса вивчила і вирушила до Києва – на проби. Вперше актриса побачила майбутнього партнера по фільму - Івана Миколайчука і просто обімліла: таких красивих чоловіків у Москві вона не зустрічала! Сцену пара відіграла, на плівку картинка лягла відмінно, і актриса "Соврємєнніка" повернулася до Білокам'яної.

З якими почуттями вона повернулася до Москви?

Сонячний Київ з квітучими каштанами та кіностудія імені О. П. Довженка приємно здивували. Остання була справжнім культурним центром міста. Туди вільно приходили художники, режисери, поети, письменники, актори, не лише українські, а й зарубіжні. Тут творчі люди вільно зустрічалися в кафе, розмовляли, обговорювали проєкти, весело проводили час. Це був інтелектуальний вулик, в якому панувала жвава творча атмосфера.

* * *

Грім серед ясного неба грянув несподівано. Через якийсь час передзвонив Сергій Параджанов і приголомшив: таки вона затверджена на роль Марічки! Рубікон перейдено, треба було визначатися на все довге творче життя.

Досі Лариса Кадочникова не може точно сказати, чому у 1963 р. вона повірила Чарлі Чапліну кавказької національності, звільнилася з Московського театру і назавжди вирушила до Києва? Але саме з фільмом "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова, цією кіно-біблією для бідняків, вона об'їхала весь світ. У 21 країні культова стрічка зібрала понад 100 значущих призів, включно з 24 Гран-прі міжнародних кінофестивалів. Та що казати, геніальний сербський кінорежисер Емір Кустуріца назвав "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова улюбленим українським фільмом.

Ймовірно, її підкуповували: велике кохання і надія. Бо молодий чоловік, Юрій Іллєнко, який вже працював на Київській кіностудії імені О. П. Довженка, дружину просто обожнював, задаровував букетами і постійно повторював:

- Лариса, если ты переедешь в Киев, я обязательно стану режиссером и буду снимать тебя в главных ролях во всех фильмах.

* * *

Саме "Тіні забутих предків" стали фільмом, який визначив її долю. Зараз поясню, чому я так вважаю. Сусідами батьків по сталінці на Дорогомилівці було багато пафосних персонажів. Деякими з них Лариса Кадочникова свого часу щиро захоплювалася, як, приміром, радянською кінодівою Тамарою Макаровою (1907-1997), яка разом з чоловіком, Сергієм Герасимовим, виховала вісім поколінь відомих кіноакторів.

в фильме Тени забытых предков, 1964 г.

У фільмі "Тіні забутих предків", 1964 р.

Мешкало подружжя у їхньому будинку, правда, в квартирі, суміщеній з дво- і трикімнатної. На студентку ВДІКу Сергій Аполлінарійович враження не справляв: якийсь лисий дядько! А от Тамара Федорівна видавалася юній Ларисі справжньою королевою. Коли пара під'їжджала до будинку на розкішній чорній машині, явно американці, народна артистка СРСР (1950) Т.Ф. Макарова елегантно виходила, уся закутана в хутра. У домі Герасимова-Макарової все дихало респектабельністю кінематографічної сім'ї, успіхом, обласканим владою.

актриса Тамара Фёдоровна Макарова
Актриса Тамара Федорівна Макарова

Тільки через років десять, після того, як з'явилися "Тіні забутих предків", Хазяйка Мідної гори (Т.Макарова) змінила ставлення до Лариси Кадочникової на шанобливе. Нічого не попишеш, як режисер Сергій Параджанов завжди добивався свого. Знімальна група (майже сто осіб!) прожила у Карпатах рік - з 30 травня 1963 р. по 15 жовтня 1964 р. Ніхто нікуди не поспішав. Приміром, сцену у Срібному лісі, де убитий Іван востаннє кличе і бачить свою Марічку, перезнімали 50 або 60 разів: то не так пофарбований ліс, то не так збудований майданчик, то не так зрубані дерева, то дощ раптом хлинув, то занадто яскраве сліпило сонце. Зрештою, зняли так, як хотів І бачив геній. Правда, коли Лариса Кадочникова навчалася у ВДІКу і вже знялася у низці стрічок, Тамара Макарова, зустрівши маму студентки, вальяжно нарікала:

- Нина Ульяновна, у вашей дочки такой длинный нос, что она протыкает им экран…

А ще зробила зауваження, мовляв, дівчинка сильно фарбується. На це мама парирувала:

- Тамара Федоровна, она же с вас пример берет.

* * *

Через кілька тижнів, проведених у Карпатах, усі з нетерпінням чекали, коли надішлють проявлені кіноматеріали. Дивилися в урочистій обстановці - Сергій Йосипович зібрав трупу в сільському клубі і показав незмонтовані дублі. Більшість, упізнаючи себе на екрані, почала обурюватися, мовляв, який жах! Після перегляду Лариса Кадочникова шепнула чоловіку-оператору:

- Дальше в таком барахле я сниматься не буду!

Один Сергій Параджанов, здавалося, залишився задоволений, заявивши привселюдно:

- Просто гениально, правда же? - На це Юрій Іллєнко з молодою дружиною оголосили, що залишають фільм.

Як боротися з демаршами, геній знав. Зі Львова приїхала актриса Алла Бабенко (1937; народна артистка України. - О. Р.), яку одягли в костюм Марічки Гутенюк, а зйомки продовжили під вікнами гуцульської хати (градж) з вікнами на мальовничу річку Черемош. Її займали... Лариса Кадочникова та Юрій Іллєнко.

Принципова гостя з Москви не знімалася весь наступний період. Потім прийшла друга частина проявлених кіноплівок... Коли Лариса побачила сцену, де з копни Палагна (Тетяна Бестаєва) зісковзує в обійми Івана Палійчука (Іван Миколайчук), вона мимоволі прошепотіла:

- Господи, как же это сексуально… Какие же они красивые!

* * *

І подружжя вирішило у фільмі залишитися, бо усвідомило - великого Сергія Параджанова вони до кінця не розуміють. Бо тільки він бачив кінцевий продукт і прораховував усе на кілька кроків наперед... На їхнє повернення до трупи геній відреагував у властивій йому манері:

- Ты, Юра, можешь уходить, а Кадочникову мне оставь, да. Я ее не отпускаю.

Незабаром вони, здавалося, притерлися характерами. На зйомках геній завжди поводився як деспот, бо тільки він розумів, що створює: "Пошла! Нет, стой! Повернись! Делай, как я говорю! Проведи веткой по лицу… Ничего не спрашивай!" І далі почалася звичайна магія, яка жодного відношення до реалізму ВДІКу не має.

Як у нього це виходило? Сергій Параджанов брав свою кіно-Музу, одягав в чарівно вишиту одежу, принесену місцевими майстринями, вінчав голову вінком - і буквально кидав Ларису Кадочникову в кадр. І навколо міфічної Марічки з камерою плавав, вишукуючи потрібний ракурс, Юрій Іллєнко з камерою, яка вросла в операторське плече... Якщо хтось із збентежених членів групи нарікав, мовляв, на майданчику - якийсь бардак, а те, що відбувається, не вкладається в жодні рамки, Сергій Параджанов розпливався у задоволеній усмішці і погоджувався:

- Историю настоящей любви нельзя снимать по графику.

* * *

Диктат у творчості не кожен витримає. Довго стримуючи себе, після чергової сварки, викликаної навіженістю режисера, Юрій Іллєнко скипів:

- Вызываю тебя на дуэль, - кинув він Сергію Параджанову.

- Стреляться будем на гуцульских пистолетах - серйозно відповів режисер.

Зброю дуелянти взяли в одного з місцевих вуйків, а дуель, причину якої навіть через 55 років не знає ніхто, – призначили на мосту над Черемошем. Наступного ранку на поєдинок похмурі дуелянти з'явилися зі своїми секундантами: Параджанов - з асистентом режисера Миколою Гороховським, а Іллєнко – з дружиною. Тільки-но розсерджений оператор встав на міст, як стрімкі води Черемоша знесли частину старих балок! І в екстреному порядку колегу довелося витягувати з бурхливого потоку. Як ви розумієте, дуель зірвалася, бо і це була магія.

Навіть коли закінчився знімальний період, і наприкінці жовтня 1964 р. кіногрупа повернулася до Києва, ніхто толком не розумів, що вони зняли. На кіностудії імені О.П. Довженка усі лише шушукалися, мовляв, Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко готують щось абсолютно нове, не схоже на все попереднє українське кіно. Коли вузьким колом творча група у директорській зібралася і подивилася фільм, у співсценариста Івана Драча мимоволі вирвалося: "Геніальне кіно". І усі відразу ж цю оцінку підхопили і стали повторювати. Більшість, втім, не розуміла, що це насправді таке: фільм був поділений на глави і сприймався, як Одкровення від Сергія, як історія цілого народу.

(Далі буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-