![Фільм «Екс» – гра у кіно та в історію Фільм «Екс» – гра у кіно та в історію](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/thumb_files/630_360_1580140227-135.jpg)
Фільм «Екс» – гра у кіно та в історію
Повнометражний ігровий фільм режисера Сергія Лисенка «Екс» присвячений діяльності УВО – Української Військової Організації, яка виникла 1920 року з ініціативи офіцерів тогочасних українських армій. Від початку її очолював полковник Євген Коновалець. Діяльність УВО була фактично обмежена Західною Україною. За кілька років УВО стала частиною ОУН, яка сьогодні є чи не найвідомішою структурою в історії України, що боролася за нашу незалежність.
Фільм розповідає про один із епізодів діяльності УВО – спробу експропріації коштів із пошти у містечку Городок (Львівщина), які були потрібні для потреб організації. Це сталося 1932 року. У якусь мить усе пішло не так, як планувалося, і звичайна (дотепер) експропріація перетворилася на криваве місиво. У стрічці є ще одна паралельна лінія, також пов’язана із незаконною діяльністю молодих людей – цього разу батярів, які задумали пограбувати місцевий кооператив. З часом ці дві лінії пересікаються.
І все ж, якщо ви чекаєте напруженого бойовика, докладно викладеної історії про пограбування, оповіді про діяльність УВО – то навряд чи ви їх отримаєте, оскільки на вас чекатиме доволі своєрідне видовище, у якому переплелося кілька кіножанрів, серед яких – і бойовик, і чорна комедія, й так званий «сільський» горор, і трилер. У фільмі є несподівані сюжетні відгалуження, тривалі епізоди, які не розвивають дію, а також другорядні персонажі, які часто займають більше місця у фільмі, аніж головні.
![](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/1580140226-448.jpg)
Загалом, стрічка має безліч чеснот – вона загалом динамічна, її цікаво дивитися, в її основі – безліч автентики, яка втілена й на рівні діалогів (автор сценарію – Ярослав Яріш), і через матеріальну складову (художник-постановник – Влад Одуденко), і, що дуже важливо, через акторські типажі – значна більшість виконавців принесли на екран упізнавані галицькі типи. Варто назвати цих молодих акторів: Роман Кривдик, Віталій Гордієнко, Орест Пастух, Ліза Бакуліна, Олег Онещак, Василь Колісник, Ярослав Дерпак, Анатоль Фон-Філандра та інші.
Оператор-постановник цього фільму Сергій Михальчук зробив усе, аби візуально стрічка не просто запам’ятовувалася, проте максимально виражала авторський задум, передавала драматизм та водночас гумор ситуації.
![Сергій Михальчук Сергій Михальчук](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/1580139338-829.jpg)
Разом із тим, картина викликає низку всіляких запитань. Вони стосуються у першу чергу композиції картини. Перед нами – нелінійна оповідь: фільм починається на середині історії, далі йде фактично її фінал, і тільки згодом нас повертають до початку. Така композиція доволі часто використовується у стрічках про пограбування та різноманітні афери, які змушують глядачів завмирати в очікуванні розв’язки головоломки, яка лежить в основі сюжету. Проте вільна композиція – все ж більше літературний, аніж кінематографічний прийом, його ще називають «романним».
Така композиція розв’язує руки авторові фільму, водночас вона цілком зосереджена на фіналі історії, а весь фільм є просто однією великою передісторією цього фіналу. Найчастіше так працюють письменники, які прийшли до кінематографа, – наприклад, Вуді Аллен, чиї фільми були одними з перших, що досягли успіху завдяки такій манері оповіді.
![](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/1580140227-806.jpg)
І все ж вершиною подібного типу кіно залишаються фільми Квентіна Тарантіно, і цей кінематографіст – не просто майстер діалогів чи монологів, проте творець парадоксального стилю, в основі якого – насилля, яке може вестися усіма можливими засобами: від словесного – до фізичного. У Тарантіно слово ніколи не є нейтральним, ніколи не позначає безособову інформацію, якою обмінюються мовці, – це завше демонстрація переваги одного персонажа над іншим. І це почалося ще із першого його повнометражного фільму «Скажені пси» (1992), який цілком тримається на розмовах, дії тут фактично немає, а якщо вона і наявна (найчастіше – це постріл), то просто завершує собою словесну перепалку, і є останньою, остаточною реплікою у діалозі. Слово у фільмах Тарантіно рівноцінне відчайдушному вчинку на полі бою, бо за свої слова часто доводиться платити кров’ю та життям.
З цієї точки зору фільм Сергія Лисенка – тарантінівський, бо у ньому також нелінійна структура і більшість епізодів містять інтенсивні діалоги, які мають за мету не стільки обмін інформацією, скільки обмін агресією. З одного боку, це досить цікаво, оскільки в українському кіно не було подібного, до того ж, діалоги ведуться галицькою говіркою – екзотичною для більшої частини України – тому вони можуть бути додатковою розвагою чи навіть викликом для глядача.
![Сергій Лисенко Сергій Лисенко](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/1580139396-291.jpg)
Проте, з іншого боку, фільм усе ж тримається на певних історичних фактах, які доступні для широкого загалу. І стрічка досить вільно поводиться із цими фактами (скажімо, бойовиків під час пограбування пошти було дванадцятеро, а не шестеро, дія відбувалася у листопаді, а не десь на початку літа тощо). Картина відображає історичні факти у загальних рисах, і дуже часто – у відриві від історичного контексту.
Бійці у картині виглядають відвертими аматорами – їм не вистачає вишколу, дисципліни чи навіть елементарної конспірації – бойовики збираються відкрито, голосно обговорюють свої плани, взагалі ведуть себе вкрай легковажно. Почасти це правда, оскільки у плануванні реального пограбування були допущені фатальні помилки, зокрема, погано була проведена розвідка, внаслідок чого бойовики потрапили під обстріл ще у пошті, а згодом і на вулиці. Разом із тим, плануванням займалися відповідальні люди, очільники УВО, і наради з планування проводилися таємно, і грабіжники прибували на місце подій роздільно, й були у масках.
![](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/1580142207-279.jpg)
Власне такий підхід до теми одразу знижує планку оповіді, бо якщо українські герої були настільки некомпетентними, то за що ми їх маємо славити? Але це іще пів біди. У фільмі є паралельна лінія з батярами, яка виглядає відверто декоративною, і саме вона робить цей фільм максимально «тарантінівським». Як відомо, Тарантіно ніколи не знімає фільмів за реальними подіями – усі його сюжети є просто переспівами сюжетів низової, фактично бульварної культури. Якщо ж у його фільмах з’являється щось реальне, то воно одразу потрапляє у розряд альтернативної історії, як це було у «Безславних виродках» та «Одного разу в... Голлівуді». Його фільми – у першу чергу абстрактні фрески, які ставлять персонажів перед важким екзистенційним вибором, а вже у другу – щось хоч трохи близьке до реальності.
Паралельна сюжетна лінія «Екса» вибудована цілком у подібному стилі. Ми бачимо одного з батярів, Юрка, який веде себе максимально ризиковано, навіть виклично. Він задирається у кнайпі з бойовиками УВО, напивається перед грабунком кооперативу, відтак не може відчинити сейф, б’ється зі своїм напарником, і зрештою – потрапляє у полон до місцевого господаря, який закриває батяра у своїй клуні. Далі історія розгортається, як у «Кримінальному чтиві», де з в’язнем може трапитися все, що завгодно. Тут навіть з’являється ще один персонаж, кум Іван, і невипадково, бо «у моїй крамниці вбивати можу тільки я та Зед». Кружляння камери довкола бранця нагадує схожий епізод зі «Скажених псів», і коли вухо батяра опиняється на першому плані, то тільки й чекаєш, що те вухо йому зараз відріжуть серпом під підходящу мелодію.
Отже, якщо фільм розглядати з точки зору історичної відповідності, то тут безліч прогалин, які важко якось виправдати. Якщо дивитися на це кіно, як на гру в тарантінівському стилі, то його цілком можна прийняти через неповторні, місцями навіть абсурдні діалоги та монологи, а також свободу, з якою таке кіно зроблено.
![](https://static.ukrinform.com/photos/2020_01/1580140226-996.jpg)
Разом із тим, полемічним залишається методика створення українських фільмів із такого типу історичними сюжетами. Вочевидь, що авторам доведеться все ж обирати – знімати їм історично релевантне чи пригодницьке кіно. На мій погляд, ці речі неможливо об’єднати, і справа не тільки у так званій «правді життя», а й у цілковитій невідпрацьованості українського пригодницького фільму як окремого жанру. Усе, що ми маємо – це ще радянську міфологію, яку більшість вітчизняних кінематографістів прикладають до української історії, не прагнучи шукати альтернативи. З цього погляду, «Екс» видається фільмом перехідного періоду, у якому можна вгледіти й елементи фільмів Тарантіно, і радянської «Молодої гвардії». Ймовірно, з часом усе це має змінитися.
Підсумовуючи: «Екс» – непоганий фільм, добре зроблений на рівні кінематографії, режисури та акторського виконання, по-своєму цілісний, сповнений енергії, цікавих персонажів та правдивої автентики. Він, безумовно, вартий перегляду, так само, як і полеміки.
Ігор Грабович. Київ