Правдивий фільм про Василя Стуса ще попереду

Правдивий фільм про Василя Стуса ще попереду

Укрінформ
На екрани вийшла стрічка «Заборонений», яка частково розповідає біографію відомого поета і дисидента

В український прокат вийшов фільм «Заборонений» режисера Романа Бровка, створений за сценарієм Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова. Фільм став переможцем 10 конкурсного відбору Держкіно і отримав фінансування у розмірі 19,5 мільйона гривень (загальний бюджет склав 38,1 мільйона гривень).

Стрічка зажила певної слави ще до свого виходу на екран. Це трапилося рік тому, після того, як стало відомо, що зі сценарію будуть вилучені епізоди суду травня 1980 року, який засудив Василя Стуса на десять років примусових робіт та п’ять років заслання.

Це був другий суд у його житті й другий тюремний термін, який став фатальним для нього. Суд знаменитий тим, що адвокатом Стуса був відомий сьогодні Віктор Медведчук – тоді молодий юрист. Із протоколу суду відомо, що захисник підтримав звинувачення, не подав жодного клопотання, заявив при винуватість підсудного і, схоже, був на боці прокурора.

Роман Бровко. Фото: prm.ua
Роман Бровко. Фото: prm.ua

Звістка про вилучення із кінострічки сцени суду викликала широкий резонанс в українському суспільстві, відтак автори фільму повернули епізод у картину. Однак у фільмі Медведчука не називають по імені через відсутність відповідного дозволу від нього, тому адвокат там безіменний, хоч і зовні схожий на відомого політика. Усе інше збережене і відбувається згідно з судовим протоколом, за винятком того, що Стуса не було під час оголошення вироку безпосередньо в судовій залі. Автори дописали цей епізод, вклавши у вуста поета слова, знайдені ними у якихось його творах. Стус і справді говорив ці слова, проте в іншому місці й з іншого приводу.

Епізод суду в фільмі наявний, проте це той випадок, коли автори стрічки мали рацію, коли хотіли його вилучити – він не грає фактично ніякої ролі у розвитку драми Василя Стуса. Власне, доленосним став перший суд, 1972 року, та подальше ув’язнення, які назавжди змінили долю поета, проте у картині про нього ніхто не згадує, як і багато чого іншого – прогалин біографії Стуса у фільмі багато.

Зрештою, за словами авторів фільму, перед нами не біографічна, тим паче, не документальна стрічка про життя Василя Стуса, а метафорична історія про боротьбу українського дисидента з радянською системою. Дивно, звісно, чому цей дисидент все ж носить конкретне ім’я та прізвище Василя Стуса і у картині приводиться багато достовірних фактів його біографії. Пояснення тут просте – автори від самого початку хотіли зробити біографічний фільм саме про Василя Стуса, проте на заваді їм стали певні об’єктивні речі, пов’язані із волею родичів поета та інших людей, – тому вийшло те, що вийшло.

Готова картина багато в чому відрізняється від первинного сценарію, який можна прочитати в книзі «Заборонений», що вийшла друком у ті самі дні, що й кінострічка. В оригінальному сценарії життя Стуса показують через наших сучасників – головною героїнею тут є Віра Петрова, переселенка з Донецька, яка працює медсестрою у Київському військовому шпиталі. Медсестра – це її перша професія, а за другою Віра є українським філологом. Вона закінчила Донецький університет імені Василя Стуса, вступила до аспірантури і писала дисертацію на тему «Людина проти тиранії в українській літературі» на прикладі життя і творчості Василя Стуса. Проте війна змусила її покинути Донецьк і перебратися до Києва. Її чоловік Микола пішов на війну, де втратив руку. Відтак Віра повернулася до свого першого фаху. Одного дня вона стає доглядальницею хворої на рак сімдесятип’ятилітньої Віри Холод, яка виявляється колишньою співробітницею КДБ, ба більше – з’ясовується, що вона знала Василя Стуса впродовж досить тривалого часу і навіть відіграла у його житті важливу роль. І ось одна Віра розповідає іншій про життя Стуса. Таким є первинний задум.

Натомість вийшло трохи по-іншому. Стрічка складається із трьох частин: перша розповідає про життя Стуса у Києві, де він навчався в аспірантурі Академії наук, друга – про той самий суд 1980 року, а третьою частиною стає його перебування у пермському таборі, власне, йдеться про останні дні його життя.

Хронологічно ці частини йдуть одна за одною, проте у фільмі наявні вставні епізоди, спогади, які розповідають про перебування Василя Стуса на Донбасі, власне, у Горлівці, де він був учителем української мови. Віра Холод у фільмі також наявна, але тільки у третій частині, де вона намагається вмовити Стуса написати листа з визнанням власних помилок. Це спецоперація КДБ, який прагне дискредитувати поета, аби закордонні українці не висунули його на Нобелівську премію, яку начебто має отримати Горбачов. Разом із тим, у начальника табору Журавльова на Стуса свої плани. Такою є ця картина, у якій реальні факти переплітаються із вигадками та легендами.

Однак, залишається запитання: чи досяг фільм своєї мети? Чи став Василь Стус ближчим усім нам? Чи є сенс його показувати, скажімо, школярам? Ймовірно, що відповідь на всі три запитання буде непростою і залежатиме від багатьох факторів.

Стус у фільмі представлений і як поет, і як дисидент. Як поет він представлений своїми віршами, які звучать у кадрі та за кадром, а дисидентство Стуса проявляється здебільшого через його суперечки із представниками радянських правоохоронних органів – міліцією, КДБ, незгодою із керівництвом аспірантури, де він навчався, окремими висловлюваннями у колі друзів та родини, однією бійкою із зухвалими шахтарями у горлівській їдальні. У більшості випадків ці діалоги показують Стуса як не дуже врівноважену людину, яка прагнула конфлікту і не намагалася тримати себе в руках. Себто дисидентство Стуса тут має стосунок більше до його характеру, аніж до чогось іншого.

Відтак у фільмі детально не розглядаються ні біографія Василя Стуса, ні його мотивація, ні його характер, ні його стосунки з рідними та близькими. Все тут – на рівні загальників та декларацій. Зрозуміти, ким був Стус і чому він діяв так, як діяв, – з фільму фактично неможливо. Це позбавляє стрічку достовірності, у першу чергу психологічного характеру, і подає поета дещо плакатно. Ймовірно, картина може слугувати хіба першим кроком до знайомства із життям та творчістю Василя Стуса.

Стрічку зроблено у доволі нетрадиційний спосіб. Її основу становлять хронікальні кадри п’ятдесятих-шістдесятих-сімдесятих років двадцятого століття. Переважно перед нами вулиці Києва, зняті тодішніми кінооператорами з певною, якоюсь своєю метою. У «Забороненому» ці кадри вириваються із контексту і використовуються як певне історичне тло, і це навряд чи правильне рішення, оскільки кадри взяті із конкретних фільмів та кіножурналів, які мали свій власний сюжет, тому не можуть творити нейтральний історичний фон. Цікаво, що не хроніка вмонтовується у ігрові епізоди, а, навпаки, ігрові епізоди вмонтовуються у хроніку, ніби вказуючи на те, що перед нами історично достовірне кіно, яким, на жаль, фільм «Заборонений» не є.

Якщо якось підсумовувати враження від «Забороненого», то перед нами – доволі нерівна стрічка, радше плід компромісу, аніж повноцінне, історично достовірне мистецьке висловлювання. Тут багато прогалин, які глядач має самотужки заповнювати власною уявою, багато штучно привнесених авторами картини сюжетних ліній. Головний герой занадто приблизний, піднятий на котурни, у ньому ледь вгадується жива людина, і це контрастує із іншими персонажами, особливо негативними, які виглядають земними, сповненими пристрастей людьми.

Ще одна проблема картини пов’язана із візуальними вирішенням, особливо це стосується костюмів, які ніби прийшли із російського мюзиклу «Стиляги», гриму, який інколи виглядає дуже недоречним. Притчею во язиціх стала перука Горської, на яку відволікаєшся добру третину фільму. Себто стрічка цілком відображає сучасний український кінематограф, який опинився десь посередині між розвинутою індустрією та сферою пропаганди і кон’юнктури, що вдається до затертих прийомів та давно вже недієвих засобів. Є надія, що це тимчасовий стан і недоліки росту незабаром будуть подолані.

Ігор Грабович. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-