Марко Полторацький. Патріарх із бас-баритоном

Марко Полторацький. Патріарх із бас-баритоном

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Танучи від насолоди, випещений і статечний сидів на виставленому наперед масивному стільці, розставивши ноги в білосніжних панчохах, впливовий генерал-фельдмаршал, а за сумісництвом – граф Олексій Розумовський (1709-1771). Неприховано таємний чоловік самої цариці милувався хоровим співом, що линув із крилосу Троїцької церкви у сотенному місті Сосниця Чернігівського полку Гетьманщини. Пильно вдивляючись в обличчя українських підлітків у малинових одностроях із єдвабними ґудзиками, він, впливовий вельможа, ніби шукав себе, малого і замурзаного, котрий і собі ось приблизно так знайшов у житті прихисток.

Пригадалося, як його рідний батько, п’яний городовий козак Григорій Якович Лемеш на прізвисько Розум (?-†1737) ганявся за ним, 22-річним сином Олексою із сокирою, дорогою вигукуючи свою улюблену примовку:

- Ну, що то за голова, ну, що то за розум!

Як квилила мати хлопця, дружина відомого на селі п’яниці, корчмарка Наталя Дем’янівна (у дівоцтві – Демешко; ?-†1762), а обидва чоловіки на Розумиху аніякісінької уваги не звертали.

Портрет імператриці Анни Іоанівни, Луї Каравак, 1730 р.
Портрет імператриці Анни Іоанівни, Луї Каравак, 1730 р.

Як оці ангелоликі півчі, він, Олекса Розум теж ось так співав на крилосі в місцевій церкві, і хтозна – виступав би співак, бодай, у Чернігові або Києві, якби на Різдво 1731 р. Козелецьким повітом Чернігівської губернії не проїжджав придворний російської цариці полковник Федір Степанович Вишневський (1782-1849). Той саме повертався з Угорщини з токайським вином для Імператорських погребів Анни Іоанівни (1693-1740). Той українець сербського походження непогано знав життя, бо встиг наковтатися солоних вітрів на морській службі, брав участь у військових кампаніях Північної війни. Отож, мимохіть полковник Федір Вишневський звернув увагу на вродливого юнака із прекрасним голосом, котрий співав, наче жива окраса місцевої дерев’яної церкви.

Олексій Розумовський
Олексій Розумовський

Після святкового богослужіння вони познайомилися. Так у січні 1731 р. простий хорист-пастух із чарівним голосом Олекса Розум вирушив до Санкт-Петербурга. Так знічев’я і почалася блискуча кар’єра майбутнього графа Олексія Григоровича Розумовського.

Тепер, перед царським вельможею у білих панчохах, гаптованій золотом камізелі та перепудрованій перуці, шикувалися інші голосисті таланти Гетьманщини, і він, українець за кров’ю та кісткою, щось щиро теж хотів для них зробити. Із шеренги око визначило, а вухо вибрало статного красивого юнака. Хитнувши зацікавленим поглядом, граф Олексій Розумовський одразу почув від регента відповідь:

- Марко Полторацький. Козак. Козак Сосницької сотні Чернігівського полку.

Ось саме так доля і дарує єдиний шанс.

- Чому саме йому? – не стримали риторичного запитання здивовані очі інших півчих.

“Портрет директора Придворної співочої капели Марка Федоровича Полторацького” (1780) пензля Дмитра Левицького
“Портрет директора Придворної співочої капели Марка Федоровича Полторацького” (1780) пензля Дмитра Левицького

*   *   *

Мовлено ж неспроста:

- О глибино багатства, і премудрості, й знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав?

Майбутній дійсний статський радник при імператорському дворі, засновник дворянського роду Полторацьких і, що цікаво, дід Анни Керн (1800-1879), якій Олександр Пушкін присвятив ліричну мініатюру “Я помню чудное мгновенье…”, – Марко Федорович Полторацький народилися 17 (28) квітня 1729 р. в містечку Сосниця Чернігівської губернії козаком Сосницької сотні Чернігівського полку. Так у світ мати привела знаменитого українського співака (баритон) і дала, яку могла, долю, сподіваючись на Бога та добрих людей.

Герб дворянського роду Полторацьких
Герб дворянського роду Полторацьких

Чим міг посприяти батько – козак Федір Полторацький? Молитвою. І сам колишній козак, свого часу він оселився у сотенному місті Сосниця Чернігівського полку Гетьманщини, де відклав шаблю та висвятився на православного попа. Почув слова праведника Господь, і в добу гетьмана Данила Апостола в сім’ї протоієрея Свято-Троїцького собору з’явився син Марко, названий на честь одного… з апостолів.

Відмалечку хлопчик не тільки мав чудовий голос, але й ріс тямущою та допитливою дитиною. Отож батько віддав хлопця в Чернігівський колеґіум, заснований православним архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським Іоаном Максимовичем (1651-1715). Саме так почалася розбудова українського шкільництва (середньої освіти), коли почергово відкрились у Гетьманщині аж три колеґіуми: Чернігівський (1690), Харківський (1727) та Переяславський (1738).

Якщо говорити про Чернігівську “латинську школу”, то її створили на підвалинах слов’яно-латинської школи, переведеної із губернського Чернігова до Новгород-Сіверського. Тут упродовж шести років навчалися переважно діти козацької старшини та багатих міщан. Хоча викладалися здебільшого загальноосвітні предмети, але із часом Чернігівський колеґіум перетворився на важливий культурно-освітній центр Слобідської України, тож у 1776 р. навчальний заклад навіть реорганізували… в духовну семінарію.

Курс освіти у Чернігівській “латинській школі” тямущий і беручкий до навчання Марко Полторацький опанував… за чотири роки. Потім навчання шпудей продовжив у стінах Києво-Могилянської академії, де хлопець співав у хорі, складеному з бурсаків.

*   *   *

Отже, супроводжуючи імператрицю Єлизавету Петрівну (1709-1761) в її поїздці Україною, у 1744 р. спів 15-річного Марка у складі капели почув граф Олексій Розумовський. Доля таланту була вирішена… Нічних клубів та бутиків тоді ще не було, отож вінценосні особи дбали, в першу чергу, про спасіння душі й часто ступали до місцевих церков. Коли, між іншим, у 1787 р. імператриця Катерина II проїжджала через Сосницю, то правителька відвідала Свято-Троїцький собор і “пожалувала” на обновлення храму 500 карбованців.

А ось її попередниця на російському престолі під час свого візиту 1744 р. до Сосниці ні місцевими церквами, ні хором не переймалася. Оскільки крамниць тут не знайшлося, монаршу особу містечко не цікавило. Отож до собору їй ще не треба було, бо помазанці кортіло переглянути свій… гардероб. Нагадаю, відколи в ніч на 25 листопада 1741 р. за допомогою роти гвардійців Преображенського полку Єлизавета Петрівна здійснила палацовий переворот та невдовзі посіла трон, вона двічі не вдягала жодної сукні.

Після смерті імператриці в гардеробах залишилось 15 тисяч суконь, дві скрині шовкових панчох, тисячі пар вишуканих черевичків.

Зважаючи на те, що Олексій Розумовський сам колись починав півчим, талант він одразу розгледів і про себе відмітив. Саме тому у 1745 р. 16-річний Марко Полторацький попрощався з українськими товаришами і “визначився” в Санкт-Петербург для співочої служби в капелі при імператорському дворі.

Придворна капела
Придворна капела

Можна із впевненістю говорити, що то в Російській імперії була найвища вокальна академія. Створений у 1703 р., за указом Петра I Придворний чоловічий хор, складений із 30-35 государевих співочих дяків, із Москви перебрався до Санкт-Петербурга. Утім, життя є життя: хтось спадав із голосу (вікові мутації), хтось душу віддав Богові – належало шукати й знаходити відповідну заміну.

Отож скрізь по Імперії гасали та нишпорили посланці, вишукуючи й умільцями співу поповнюючи Придворну капелу, де школили та співали, в першу чергу, хлопчиків – підлітків та юнаків.

Життя у них було підневільне, в ярмі мистецтва.

Цифрового плеєра чи хоча б CD-ченджера в «позашляховику» тоді в імператора не було, тож півчі скрізь тягнулися за монархом. Співали вони служби в церквах, брали участь у парадних палацових прийняттях, готували й представляли прем’єри. Уявляєте, хор рушав за імператором на прощу, в походи, на відпочинок, навіть на полювання...

Нащо? А раптом його величності забагнеться музики!

Найбільш талановиті майстри співу перетворювалися на педагогів, реґентів, котрі, в свою чергу, здебільшого на ентузіазмі піднімати рівень церковного музикування не лише в двох столицях, а й по інших містах величезної Імперії.

*   *   *

Отже, у середині XVIII століття співаки російської Придворної хорової капели незмінно дивували іноземців своїми вміннями. Бо традиції цього хору були закладені ще в XV ст. Отож, змінювалися епохи, царі, реґенти, але значення Придворного хору в палацовому житті обох російських столиць залишалося незмінно великим. Слава про нього блукала освіченою Європою.

Не таїна, що саме українські півчі складали значну частину Придворного хору. Зокрема саксонський гравер та мемуарист Якоб фон Штелін (Jacob von Staehlin;1709-1785), котрий прибув у Росію в 1735 р. і за відсутності таких в Імперії випадком долі став… істориком російського мистецтва, наприкінці 1760-х рр. зазначав, що “хор імператорської капели складається тепер зі ста якнайкращих відбірних співаків, переважно – українців”.

гравер та мемуарист Якоб фон Штелін, портрет Ж.Л. де Веллі, 1759 р.
Гравер та мемуарист Якоб фон Штелін, портрет Ж.Л. де Веллі, 1759 р.

Кар’єра Марка Полторацького складалася вдало, і талановитого юнака в 1746 р. призначили “уставником” придворного хору. Відтоді, окрім участі у щоденній богослужбі, капела по неділях, великих святах та різних урочистостях почала по-світськи концертувати. До репертуару, поряд із духовною музикою православного канону, частіше почали включатися твори Баха, Ґенделя, Пелестріні, Перґолезі.

Це подобалося імператриці, це було по-європейськи, остільки ставленням до опери й театру у Старому світі тривалий час вимірювався рівень вільнодумства освіченого монарха. Аби вдосконалити вокальну майстерність, розширити музичну ерудицію та поглибити фахову освіту, придворного уставника Марка Полторацького невдовзі послали казенним коштом вчитися до Італії. Саме там українець здобув репутацію яскравого оперного співака.

*   *   *

Коли пансіонер повернувся до Північної Пальміри, у 1750 р. з тріумфом баритон М.Полторацький дебютував у ролі полководця Атаманта в спектаклі “Беллерофонт” (“Bellérophon”; 1679) композитора, диригента і скрипаля Жана-Батіста Люллі (Jean-Baptiste Lully; 1632–1687), котрий своїми ліричними операми заклав підмурки французького музичного театру. Один із петербурзьких оглядачів написав у рецензії, вміщеній у числі №99 газети “СПб. відомості”:

- Актриси, і актори, і Марко Портурацький гідні великої похвали. І, в першу чергу, доречно згаданий Портурацький, природний малоросієць, який уперше вийшов на театр. Утім, кожен дивувався його грі, й по справедливості можна сказати, що цей співак не поступиться найкращим італіанським акторам.

Відтоді на сцені українець з’являвся під творчим псевдонім “Марко Портурацький”.

Це був не просто комплімент авансом, це була прикра безпорадність. Бо… 5 березня 1752 р. саме колишнього українського козака Марка Полторацького першим (!!!) серед слов’янських артистів зарахували камер-музикантом до Італійської придворної компанії. Досі оперну трупу складали виключно іноземці: Філіпп Джорджі Рімлянін – тенор, Роза Рувінетті-Бон – сопрано-буфф, Катеріна Мазані – сопрано, Катеріна Джорджі – контральто, Лоренцо Салетті – кастрат, Доменіко Кріккі – бас-буфф.

Що це за цех, Італійська придворна компанія, та звідки він узявся, – зараз розтлумачу. Оскільки із професійних музикантів, в Імперії в наявності були здебільшого гуслярі та ложечники, у 1736 р. російська імператриця Анна Іоанівна (1693-1740) виписала в Санкт-Петербург італійську оперну трупу під орудою композитора Франческо Арайя (Francesco Domenico Araja; 1709-1777).

Франческо Арайя
Франческо Арайя

Поки іноземці зорієнтувались у смаках, поки обжились… Прем’єрою трупи на чужині стала опера “Сила любові та ненависті” (“La forza dell’amore e dell’odio”), що вважається першим оперним спектаклем, поставленим у Росії.

Саме тому 1736 р. вважається початком професійного музичного мистецтва в Росії.

Так ось. У складі італійського культурного десанту, окрім вокалістів, прибули ще й танцівники, бо в ті часи хореографія вважалася обов’язковим елементом оперного мистецтва. Отож із солістами проблеми були вирішені, а ось ні належного хору, ні відповідного кордебалету в Імперії не знайшлося.

Задля прем’єри опери “Сила любові та ненависті” в якості хористів залучили… церковних півчих Придворної капели, а обов’язки кордебалету наказали виконували… кадетам Шляхетського корпусу, із якими марудився прибулий французький хореограф Жан-Батіст Ланде (Jean-Baptiste Landé; ?-†1748).

Концертна зала Капели (перспектива). Ескіз Льва Бенуа
Концертна зала Капели (перспектива). Ескіз Льва Бенуа

*   *   *

Трохи порегочемо? Настільки підготовленими до танцювального мистецтва виявилися кадети, що невдовзі замінили професійних танцівників, оголивши армійські фланги Імперії. Італійська придворна компанія натішитися не могла їхніми успіхами, і частина іноземців пустила в Росії корені, залишивши сцену та вступивши на службу до імператорського двору в якості… придворних чиновників.

Ось чому саме Імперії вкрай потрібними були національні кадри.

Розкритий італійськими педагогами бас-баритон Марка Полторацького зачаровував публіку – просто від дебютного виступу. Критики писали, що вокал українця не поступається майстерністю найкращих італійцям. Годі дивуватися, що в 1746-1762 рр. М.Ф.Полторацький залишався на посаді незмінного соліста Італійської оперної трупи і вважався камер-музикантом, якнайбільше обласканим славою.

Не менш цікаві речі відбувались і з формуванням, так би мовити, національного репертуару. За європейською традицією, запрошений неаполітанський композитор Франческо Арайя із завидною регулярністю, від 1737 р. створював по одній опері-seria на рік. День і час прем’єри у Санкт-Петербурзі був, здавалося, визначений раз і назавжди – 29 січня, на день народження Анни Іоанівни.

Блазні при дворі Анни Іоанівни. Валерій Якобі, 1872 р.
Блазні при дворі Анни Іоанівни. Валерій Якобі, 1872 р.

Творами петербурзького періоду Ф.Арайї стали опери-seria (“драма на музиці”): “Удаваний Нін, чи Впізнана Семіраміда” (“Il finto Nino, overo La Semiramide riconosciuta”; 1737), “Артаксеркс” (“Artaserse”; 1738), “Селевкт” (“Seleuco”; 1744), “Сціпіон” (“Scipione”; 1745), “Мітрідат” (“Mitridate”; 1747), “Прихисток світу” (“L’asilo della pace”; 1748), “Беллерофонт” (“Bellerofonte”; 1750), “Евдоксія Вінчана, або Теодор II” (“Eudossa incoronata”; 1751), “Титове милосердя” (“La clemenza di Tito”; 1753), “Полонений Амур” (“Amor prigioniero”; 1754), “Олександр в Індії” (“Alessandro nelle Indie”; 1755), “Антіґон” (“Antigono I”; 1756), “Арзак” (“Arzak”; 1757), “Залишена Дідона” (“”; 1758), “Іфіґенія в Тавриді” (“Iphigenia in Tauride”; 1758) й таке інше.

Саме цим партитурам судилося започаткувати унікальну “Італійську оперну колекцію XVIII століття”, що зберігається в архівах Маріїнського театру до сьогодні. Дивина та й годі, але до 1757 р. на Імператорській сцені в Росії сеньйор Арайя практично не мав конкурентів. Не лише національних, а й взагалі в Росії не мав конкурентів. Це – по-перше.

А по-друге – головне. Ексклюзивний оперний композитор, придворний капельмейстер доби Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни Ф.Арайя, до 1759 р., поки із Санкт-Петербурга він не повернувся на батьківщину, в Болонью, – спеціально під українського співака Марка Полторацького створював партії “героїв” і “тиранів”.

Отакої вам!

*   *   *

Чому, слушно запитаєте ви, стільки місця у нарисі про патріарха української музики М.Ф.Полторацького я приділяю італійському композитору? Аби ви усвідомили знаковість для вітчизняної культури того неаполітанця, взагалі, задля становлення всієї національної музики Імперії, – наведу промовистий факт.

У 1755 р. саме синьйор Арайя написав оперу-seria “Цефал і Прокрис”, що відкрила нову епоху. Адже це була перша опера, оригінально написана російською мовою! Лібрето створив придворний поет Олександр Петрович Сумароков (1717-1777). Російськомовні співаки в театрі Зимового палацу вперше виконали “Цефал і Прокрис” 27 лютого 1755 р., що і вважається днем народження національної опери. Прикметно, що виконавцями опери взяли “малих півчих” (можна сказати – стажерів компанії), а саме: дочка придворного музиканта Єлизавета Бєлоградська (Прокріс), придворний співочий Сєчкарьов і… п’ять півчих графа Олексія Розумовського: камер-співаки – сопраніст Стефан Євстаф’єв (Аврора), сопраніст Стефан Ражевский (Єріхтей) тенор із Глухова Гаврило Марцинкевич (Цефал), тенор Микола Ктітарєв (Мінос) і тенор Іван Татіщев (Тестор).

Тобто першу національну оперу Російської Імперії, в основному, заспівали українці. Ось воно що!

Як це виглядало? Обережний сучасник авторського тандему, уже згадуваний тут дипломатичний історик, німецький “майстер феєрверків” і мемуарист Якоб фон Штелін улесливо зауважив, мовляв, лібрето російською мовою здалося тоді всім присутнім у придворній опері – “за своєю ніжністю, барвистістю та милозвучністю ближчим від всіх інших європейських мов до італіанської”.

Сам лібретист, у захваті від співавтора, присвятив композитору хвальний мадриґал:

- Арайя изъяснил любовны в драме страсти / И общи с Прокрисой Цефаловы напасти / Так, сильно, будто бы язык он русский знал, / Иль паче, будто сам их горестью стенал.

Опера мала просто шалений успіх, на знак подяки італійський композитор отримав від імператриці Єлизавети Петрівни… соболину шубу вартістю 500 рублів і сто напівімперіалів.

*   *   *

Можемо пишатися здобутками ще одного славетного українця, бо саме бас-баритон Марко Полторацький був першим виконавцем центральних партій у знаменитих прем’єрах Імперії на зорі становлення російської опери. Саме у виконанні українця багатьом і запам’ятались полководець Атамант (“Беллерофонт”), Марціан (“Евдоксія Вінчана, або Теодор II”), Келіт (“Олександр в Індії”) та інші п’єси.

Ще 1753 р. талановитого співака та енергійного організатора М.Ф.Полторацького підвищили до звання бунчукового товариша, а за кілька місяців перевели в полковники. Цим милості імператриці не обмежилися.

Незабаром українця призначили очільником придворної церковної музики та реґентом придворної Співочої капели у Санкт-Петербурзі.

Відтепер, із 1753 р., маючи в руках іменні укази імператриці, неодноразово Марко Полторацький вирушав у Рутенію, як колись іноземці називали Гетьманщину, – відбирати найкращі голоси.

Дмитро Бортнянський
Дмитро Бортнянський

В українському реєстрі “малих півчих” від 30 жовтня 1760 р., яких царський уповноважений відібрав, прослухавши церковні, монастирські, шкільні та інші хори в Гетьманських полках, – виринув… дев’ятирічний Дмитро Бортнянський (1751-1825). Із часом той син козака Глухівської сотні Ніжинського полку став знаменитим українським композитором, а також і собі дослужився до директора Придворної капели у Санкт-Петербурзі. Цеглина за цеглиною, Україна не лише зводила палаци Північної Пальміри, а й будувала її великодержавну, з дозволу сказати, культуру.

Як поціновувачка італійської музики, Єлизавета Петрівна вміла обдаровувати симпатиків. Незабаром імператриця нагородила сумлінного чиновника Марка Полторацького великими маєтками в Малоросії.

Тим часом він ніколи не забував про Україну взагалі та про рідну Сосницю зокрема. У 1756 р., – як колись казали, “усердієм Марка Федоровича Полторацького” – у селі збудували кам’яну Воскресенську церкву. Як у мемуарах “Спогади. Щоденник. Листування” згадувала його онука, світська, але доволі гекаюча левиця Анна Петрівна Керн:

- Церква була поставлена на три бані найпростішої архітектури. Її побив грім із блискавицею. І настільки довго без даху стояв храм, що із середини виросла берізка. Врешті-решт собор реставрували, наскільки я пам’ятаю, але вже стараннями бабуні, тривалий час вона збирала пожертвування за спеціальною книжечкою, виданою з консисторії.

Сумна метафора, чи не так? Побита громовицею беззахисна українська церква, із якої бур’яном лізе гінка чужинська берізка.

*   *   *

Навіть по смерті імператриці Єлизавети Петрівни М.Ф.Полторацький не втратив свого впливу на монаршу особу. Навпаки, нова цариця, Катерина II (1729-1796) призначила українця директором придворної Співочої капели та за цивільним рангом підвищила у статські радники. Відтоді Марко Федорович став близьким до Двору сановником, котрого частенько запрошували до високого імператорського столу на звані прийняття. Це випливає також і з кількох збережених приватних листів музиканта до багатьох видатних осіб Єкатерининської епохи.

Максим Березовський
Максим Березовський

Із 1763 р. Марко Федорович Полторацький служив директором Придворного хору (Санкт-Петербург) та водночас 1750-1770 рр. проходив, як соліст Італійської опери. Його прямими учнями стали зачинателі української музики: Максим Березовський (1745-1777) та Дмитро Бортнянський – майбутні майстри хорового письма, видатні творці нового класичного типу російського хорового концерту.

Як зазначають історики музики, Імператорська капела перебувала при Дворі в привілейованому становищі. Матеріально півчі непогано забезпечувалися, як на ті часи. Зокрема, дорослим співакам на рік платили в межах 100-200 рублів, видаючи додатково (на 15 рублів) хліба, муки й вівса. Подібно до камер-кур’єрів, артисти мали пристойне житло, одяг, у належній кількості – свічки та дрова.

Навіть рядові півчі, за статусом – камер-музиканти, якщо вони прослужили протягом довгих літ, при звільненні за віком або хворобою діставали чини (!) і (!) довічну державну пенсію. Їхні родини в Україні, за спеціальним указом гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата всевладного фаворита, звільнялися від податків, солдатчини та обов’язкової служби.

Трохи більш як за рік, як він змінив Придворну капелу?

Коли 8 грудня 1764 р. в петербурзькому палаці графа С.К.Наришкіна, на Мільйонній вулиці, 6, давали “для проби в концерті” (прем’єри) “Альцесту” (“Alceste”) за мотивами класичного твору Еврипіда, – до зали потрапили навіть не всі сановники. Не знайшлося ні квитків, ні вільних місць.

Музику ще 1758 р. написав німецький композитор, клавірник і капельмейстер Придворної опери Російської імперії Ґерман Раупах (Hermann Friedrich Raupach; 1728-1778). А ось із лібрето, для лінькуватих до мов царедворців, довелося знову добряче поколупатися придворному поету та байкареві Олександру Сумарокову.

Ролі того вечора виконували, в основному, таланти з числа “малих півчих”. Від дії до дії слух милували: Адмет, цар Фери – український тенорист Дмитро Бортнянський; Альцеста, дружина його – український сопраніст Семен Соколовський; Геркулес – Іван Сичевський; Меніса, повірниця Альцестинова – український сопраніст Андрій Трубчевський; Кедарх, повірник Адметів – Улас Троянов; Сінор, повірник Геркулесів – Іван Оробевський; Плутон – Федір Ладунка; Прозерпіна – український сопраніст Данило Носаченко. Як бачите, виконавцями центральних партій ставали здебільшого українці, не кажучи вже про фурій та парок.

*   *   *

Та нема пророка на батьківщині, нема.

Палка прихильниця італійського музичного стилю, нова імператриця Росії Катерина II (1729-1796) повернулася до теми найманців у вітчизняній культурі. І в 1765-1768 гг. за Придворну хорову капелу в Санкт-Петербурзі доручила відповідати італійського капельмейстера на прізвисько Буранелло, автора численних комічних опер-буф Бальдазаре Ґалуппі (Baldassarre Galuppi, 1706-1785). Приймаючи трупу та прослухавши концерт духовної музики, збудований на старовинних кантах, іноземець прийшов у захват.

Як у мемуарах занотував Якоб фон Штелін, прослухавши спів Придворної капели, той здивувався і мовив:

- Такого прекрасного хору я ніколи в Італії не чув! – Тим часом Якоб фон Штелін продовжував: – Чимало придворних півчих настільки опанували вишуканий смак в італійській музиці, що у виконанні арій мало в чому поступалися перед найкращими італійськими співаками.

Відтоді, залишаючись солістом Італійської опери, по штату М.Ф.Полторацький офіційно числився по свиті великих князів – то Олександра Павловича, то Костянтина Павловича (від 1782 р.). Як зазначали у ґрунтовний розвідці “Діяльність українських музикантів у Росії (XVII-XVIII століття)” наші музикознавці Ліна Пилипівна Корній (1942) та Богдан Омелянович Сюта (1960):

- В оперних виставах так званої “Італійської компанії”, крім італійців, співали українці: Марко Полторацький, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Яків та Афанасій Тимченки, а також придворний гусляр Василь Трутовський.

Таланти, вони і в кожухах та чоботях – таланти.

*   *   *

Не пощастило в кар’єрі, Господь сторицею повернув у коханні. І зробив це просто філігранно. За значні заслуги в управлінні Придворною хоровою капелою указом цариці Єлизавети Петрівни ще 1763 р. М.Полторацькому було даровано дворянство. Відтоді рід священнослужителів Полторацьких перетворився на «благородну фамілію». Що окрім статусу і вольностей, запитаєте?

Шляхетність обернулася, між іншим, реальними вигодами, вона дозволила Марку Федоровичу взяти… другий шлюб.

Бо трохи раніше Марко Федорович Полторацький одружився із дочкою Ганною заможного купця Степана Васильовича Шемякіна, але передчасно овдовів.

Отже, отримавши дворянство, 34-річний дійсний статський радник на законній підставі покликав заміж 15-річну Агафоклею Шишкову (1737-1822), дочку небагатого тверського поміщика.

Друга дружина, Агафоклея Олександрівна Шишкова-Полторацька
Друга дружина, Агафоклея Олександрівна Шишкова-Полторацька

У розділі мемуарів “Із спогадів про моє дитинтство” Анна Петрівна Керн писала:

- Бабуся моя Агафоклея Олександрівна жінкою була чудовою. Вона походила з роду Шишкових. Заміж пішла вона дуже рано, коли ще грала в ляльки, за Марка Федоровича Полторацького – дуже вродливу й добру людину, прекрасне обличчя якого тепер дивиться на мене з портрета, зробленого Володимиром Боровиковським. Коли до них приїхав Марко Федорович, то няня Агафоклеї Олександрівни увійшла і мовила до неї: “Феклушко, піди – жених приїхав!” Незабаром вони зіграли весілля. Заміж, звісно, Агафоклея Олександрівна пішла без любові, за певних міркувань батьків... Вона народила 22 дітей, і всі були гарно виховані, привітні, ввічливі... Бабуня ходила в красунях, і хоча ні читати, ні писати вона не вміла, але була... розумна та хазяйновита.

Можете назвати ще якогось із відомих українців, хто, окрім творчості, ще й устиг народити 22 законні дитини?!

Чимало у таких делікатних справах залежить від… жінки.

Невдовзі з’ясувалося, що миловида панночка Феклушка від природи мала гарний розум та залізний характер, що дозволило їй незабаром керувати господарством на чотири тисячі душ кріпаків, винокурними заводами, тримаючи в їжакових рукавицях челядь, рідню, купу одружених дітей й заразом – і всю Тверську губернію.

Із такою бабусею гіпотетичної дружини грайливий джиґун і дамський догідник Олександр Пушкін міг потрапити під серйозну роздачу.

*   *   *

У дворянській родині Полторацьких усе родилося добротно, на віки, заздалегідь. Ще 1788 р. навіть ненароджена дворянка Анна Петрівна Полторацька (від 1817 р. за чоловіком – генеральша А.П.Керн) у спадок отримала багату садибу Грузини у Тверській губернії.

У мемуарах “Спогади. Щоденник. Листування” вона зазначала:

- Садиба вражала величезними розмірами. Будинок... за масштабами й оздобленням міг називатися палацом (кам’яний панський будинок було поставлено за проектом придворного архітектора, самого Бартоломео Растреллі – О.Р.). Крім величезної з хорами зали і знаменитої галереї внизу, на трьох поверхах і у двох суміжних флігелях будинок мав зо 120 кімнат. Всі господарські будівлі відповідали головному будинку... Церква в ім’я Грузинської Божої Матері нагадувала, швидше, собор... Нарешті, на довершення повноти картини від садиби: перед панським будинком буяв сад з розкішними квітниками в оточенні кам’яних оранжерей і теплиць, а за ним розлігся парк на 25 десятинах – з річкою, ставками, островами, містками, альтанками, мармуровими статуями і незліченними витівками.

Агафоклея Олександрівна
Агафоклея Олександрівна

Успадкована Агафоклеєю Олександрівною Шишковою ще за дівоцтва провінційна садиба, за півстоліття перетворилася на один із найбагатших маєтків Тверської губернії. Усе тут, здавалося, обросло легендами. Назва, згідно з однією з них, походить від того, що котрийсь із прадідів Шишкових дивом врятувався на Кавказі, тому із благоговіння та на знак подяки привіз звідти ікону Грузинської Божої Матері. Інші джерела відтепер стверджували, що ту чудодійну ікону свого часу доправив із України… чоловік Агафоклеї Олександрівни – Марко Федорович Полторацький.

В іншому своєму маєтку, у селі Красному Старицького повіту Тверської губернії у 1790 р. Марко Федорович Полторацький збудував Преображенську церкву, освячену в 1803 р. Споруда виявилася доволі точною копією біло-рожевої Чесменської церкви, яка в Санкт-Петербурзі знаходиться на вулиці Ленсовєта та й досі діє. Український сільський храм готичної архітектури також зберігся до наших днів.

За деякими джерелами, пишністю Преображенської церкви свого часу милувався Олександр Пушкін, коли, гостюючи у маєтку онука М.Ф.Полторацького, Олексія Павловича, – ще женихався до провінційної красуні Анни Керн.

Інші пушкінознавці стверджують, що такого факту взагалі не було. Навіть не могло бути, бо Олександр Сергійович образилися на Олексія Павловича, бо ті поета назвали… “шпигуном”.

*   *   *

Проте повернімося до славетного патріарха української музики.

Дворянство і сумлінна чиновницька служба далися взнаки.

Й 6 серпня 1783 р. відповідним указом імператриці Катерини Великої М.Ф.Полторацького перевели у дійсні статські радники. Поясню, коли хтось, бува, не зна’: той цивільний чин 4-го класу в Імперії належав до категорії вищих у державі, прирівнюючись до армійського “генерал-майора” або придворного “камерґера”.

Полюбляв сановник бувати в своїй заможній садибі Грузини у Тверській губернії. Ні, вирушав він сюди не байдикувати, не пороти кріпаків чи байстрят метикувати, а щоб запровадити якусь новацію. Адже на території того маєтку працювали: водяний і вітряний млини, власна гребля, кузня, винокурня, полотняна фабрика. Тут, як у великому повітовому центрі, власна лікарня відкрилася. Усе життя непосидючим господарем залишався Марко Федорович Полторацький. І господарював він, кажуть, по-сучасному, як хазяйновитий український ґазда, бо ж він був активним членом Імператорського вільного економічного товариства.

Дай таким волю, вони країну збудують. Не випадково багатьом гостям здавалося, що Грузини велично створені для… монарших осіб, зокрема, велика вітальня, оздоблена рожевим мармуром. Чому ж дивуватися, що свого часу бароковий маєток і справді відвідували дві імператриці – Єлизавета і Катерина ІІ (літо 1785 р.). Тепер усе лежить у руїнах, поросле... берізками по дахах.

24 квітня 1795 р. Марко Федорович Полторацький затих у Санкт-Петербурзі, де із почестями, належними дійсному статському радникові, його поховали на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Тут знайшли вічний спокій чимало першовідкривачів: Михайло Ломоносов, Денис Фонвізін, Карл Россі, Олександр Строганов.

*   *   *

Дивні діяння твої, Господи.

Це ж треба так впорядкувати: через 165 років, а саме 29 серпня (10 вересня) 1894 р. на хуторі В’юнище, що тоді перебував у межах селища Сосниця Чернігівської губернії, народився інший геній України, майбутній кінорежисер Олександр Петрович Довженко.

Олександр Рудяченко, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-