Олена Рижко, українська письменниця
Ми з вами – давно уже комп'ютерно-модифіковані організми
28.10.2018 09:30 3243

Про що можна письменнику говорити зі сучасними підлітками? А головне – як говорити, аби тебе захотіли слухати і, зрештою, почули вони, підлітки, до яких крізь навушники важко достукатися взагалі? І навіщо це потрібно, коли у них, у підлітків, є всесильний Гугл – таке собі невичерпне джерело знань, яке дає відповідь на будь-яке питання. І нащо тоді дорослі зі своїми настановами і мотиваціями?

А на те, переконує українська письменниця, авторка підліткової літератури Олена Рижко, що Гугл таки не всесильний – він не може навчити любити, не може допомогти розібратися зі своїми почуттями, не може дати пораду з власного досвіду... Усе це письменниця пробує дати підліткам у своїх книгах, і каже, що має чимало прихильників – у віці від 10 до 16-ти. А ще – що саме сегмент сучасної української підліткової літератури зараз розвивається шаленими темпами. Чи легко і цікаво це – досліджувати підлітків і писати для них, письменниця розповіла в інтерв'ю Укрінформу.

ГУГЛ – ЦЕ БЕЗ ЕМОЦІЙ

- Ви кажете, що пишете про те, про що підліткам не розкаже Гугл. Чому? Що вас мотивує? І як вважаєте – для чого це потрібно, якщо він таки є, цей всесильний Гугл?

Гугл просто видасть інформацію, але не занурить вас у потік емоцій і переживань, а книжка – запросто

- Розумію, може видатися, що надто велика претензія, адже Гугл, кажуть, знає все. Або майже все. Ідеться ж про те, що я, не перетворюючись на ментора, пропоную підліткам різні моделі поведінки, які можуть служити їм дороговказами на шляху дорослішання. А ще мої книжки, зазвичай, мають подвійну адресність, тобто, крім іншого, – ще й покликані розповісти батькам про їхніх дітей, а підлітків переконати в тому, що з дорослими краще розмовляти, а не відгороджуватися від них чи боятися їх. А ще – це просто класні книжки для сімейного читання. От така штука: повороти сюжетів, прописування різних тем (дружба, заздрість, закоханість, любов, шантаж, цькування, куріння, алкоголь, секс тощо), переживання персонажів у цих текстах стають ґрунтом для розмов, які й батькам, і підліткам буває дуже складно почати. Навіть якщо кожен розуміє їхню необхідність.

- Справді, іноді важко саме почати розмову. Та й з тим же Гуглом – не поговориш...

- До того ж, Гугл просто видасть інформацію, але не занурить вас у потік емоцій і переживань, а книжка – запросто. Вона дає вам змогу знову й знову приміряти на себе різні ролі, жити чужим життям, насолоджуватися перевтіленнями, робити те, на що ніколи б не зважилися у реальному житті.

- Наскільки зручний сегмент підліткової літератури для вас як для письменниці? Напозір ця аудиторія видається ж якоюсь несерйозною. Ну, підлітки – що з них візьмеш?..

- Навпаки – це виклик для письменника! І це дуже цікаво – працювати з такою аудиторією. Власне, у підліткову літературу мене звабив (як він сам це часто підкреслює) директор ВЦ «Академія» Василь Теремко. Раніше я писала тільки для дорослих: і поезію, і прозу. Саме він запропонував мені написати повість для підлітків. Сказати, що я була здивована, – нічого не сказати. Боялася, що не вийде, бо прекрасно розуміла, що зовсім не знаю сучасних підлітків. Але це однозначно був виклик самій собі. А виклики я люблю. Тобто «Дівчина з міста» була таким собі експериментом – перевіркою власних можливостей. Експериментом удалим – судячи з того, як розходиться тираж. А потім мені дуже навіть зайшло. Захотілося написати про «це», і про «це», і ось про «це» також.

ЩЕ ДВА РОКИ ТОМУ В ЦЬОМУ СЕГМЕНТІ БУЛИ ТІЛЬКИ ПЕРЕКЛАДНІ КНИЖКИ

- Загалом, сегмент підліткової літератури в Україні нині активно розвивається. Ще два роки тому, коли, приміром, «Академія» тільки започаткувала свою лінійку «Про і для підлітків» (а зараз там більше тринадцяти книг), сучасних книжок саме для підлітків, окрім перекладних текстів, майже не було. Зараз ситуація змінюється, та в ніші все ще багато простору для якісного масового книжкового продукту для майже дорослих читачів.

- Чи велика аудиторія в Україні для таких текстів – на ваш погляд?

- Потенційно – це школярі від тринадцяти до шістнадцяти +. Хоча наші книжки читають діти від десяти років – і нарікань від батьків ми не чули. Приміром, «Дівчина з міста» – це 14+, але знаєте, скільки в мене фанатів-хлопчиків десяти років?! Їм цікаво знати, про що і як думають дівчата.

- Підлітки взагалі читають книги? Бо є стійкий стереотип, що вони тільки "відосики" дивляться на YouTube. Погоджуєтеся чи ні?

- Я не можу говорити про всіх-усіх підлітків, але ось що скажу: часто й охоче зустрічаюся зі школярами. Через бібліотеки (приміром, Національна бібліотека для дітей регулярно проводить «Книгодні з "Академією"», так само часто мене запрошують столичні бібліотеки імені Лесі Українки та Володимира Сосюри) і на окремі запрошення вчителів. Так от, не було жодного класу, в якому діти не зацікавилися б нашими книжками і не захотіли би їх придбати тут і зараз.

Багато важить популяризація читання. Зусилля дорослих. Так, приміром, якщо класний керівник – учитель літератури (особливо, якщо він сам залюблений у читання), то діти, хоч і віддають належне ґаджетам, але й книжки читати люблять.

Для заохочення читання мають велике значення нешеренгові форми популяризації.

ДІТЕЙ ТРЕБА ЗАОХОЧУВАТИ ДО ЧИТАННЯ – НАПРИКЛАД, "КАВАЛЄРКАМИ"

Іноді трактування твоєї ж книжки підлітками відкриває тобі цю книжку геть по-новому

- Які це – нешеренгові форми?

- Так, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Тетяна Качак розробила авторський проект «Літературна кавалєрка». Це такий собі варіант літературного КВК. Формуються команди, вони готують домашнє завдання, знімають буктрейлери на прочитані книжки, готують запитання до письменників і команд-суперниць. Креативлять, проявляють творчі здібності й неабиякі таланти. У центрі цього проекту – читач і його бачення книжки. Він тут головний. Читач. Не модератор і не письменник. Письменник – просто додаткове джерело інформації. І маю сказати, що іноді прочитання й трактування твоєї ж книжки підлітками відкриває тобі цю книжку геть по-новому. Особисто побувала на двох «кавалєрках» – у Франківську та в Коломиї. Захопливе дійство. Тож українські підлітки читають. Не сумнівайтеся!

ПИСАЛА ПРО ДИГЕРСТВО – ПОЛІЗЛА В ДРЕНАЖКУ ЗІ СИНОМ

- Напевно, щоб текст мав успіх, треба вдало вибрати тему. Тема однієї з ваших підліткових книг – становлення дівчини-підлітка з міста у "ворожому", так би мовити, середовищі для неї – у селі. Тема іншої – спілкування на просторах так званого "даркнету". Обидві, безперечно, вдалі. Як обирали?

- Для того, аби текст мав успіх, потрібно багато складників: вдала тема (між іншим, вчені довели, що люди найбільше люблять читати про сучасні технології, робоче місце та людську близькість), класичний тричастинний сюжет (зав'язка – кульмінація – розв'язка), симетричний емоційний рисунок сюжету (падіння/злет, падіння/злет) – саме ця емоційна гойдалка триматиме читача в напрузі, не дасть покинути оповідь. Також важить добрий стиль, цікаві основні герої з гарно прописаними біографіями/передісторіями... А якщо говорити про теми, то я пишу про те, що мені самій цікаво. Те, що  змушує мене докласти зусиль і отримати нові знання.

- Тобто, це таке собі розширення власних горизонтів?

- Ну, наприклад, якщо брати «Дівчину з міста» і мій власний досвід, то в реальному житті я була поміж тих сільських дітей, хто спостерігав за приїжджими – і дівчатами, і хлопцями. Тому було цікаво приміряти на себе досвід іншого. Одна з тем «Знає тільки Мару» – дигерство. Закрита субкультура, до якої, між тим, мій син входить із чотирнадцяти років. Мені хотілося знати, що це. І я полізла в дренажку з сином. Довелося змагатися з клаустрофобією, але я змогла. Віртуальний світ вабив мене завжди – тож зрозуміло, що я не могла обійти тему інтернету, особливо його темного боку – даркнету.

Загалом же, в кожного письменника є так звана «його» тема – як частина неписаного договору між ним і читачем. Тобто те, чого від письменника чекають віддані читачі. Ця очікувана тема займає, зазвичай, третину обсягу книжки. Ще дві третини можуть бути присвячені чомусь новому. «Моя» тема – це людські взаємини, близькість у добу технологій. Маю на увазі не суто інтим (хоча і його теж), а всі свідчення того, що герої готові тратити час одне на одного, тобто розмови, суперечки, вилазки на природу, підготовка до конкурсу, походи магазинами з мамою, риболовля з татом (або навпаки – я, приміром, люблю вудити рибу і не люблю ходити магазинами), спільне приготування їжі тощо, коротше кажучи, все, що зближує. В одному відгуку прочитала, що найкраще авторці (мені, тобто) вдається описувати людські стосунки і почуття. І це саме те, чого від мене чекають неодмінно – дослідження людських душ плюс щось новеньке, таке, про що в нас іще не писали.

- Звідси дигерство і даркнет?

- Певно. Ось ця тема – близькість і технології – є в кожній моїй повісті.

МИ З ВАМИ ВСІ ДАВНО УЖЕ КОМП'ЮТЕРНО-МОДИФІКОВАНІ ОРГАНІЗМИ

- Цікаве означення тематики: близькість у добу технологій...

- Якщо спитаєте, чому саме близькість у добу технологій – то це від пристрасті до психології (відчитування людських душ і сердець почалося давно – ще в епоху поезії), філософії взагалі й медіафілософії зокрема. До речі, автоматизм людської поведінки, згадані «комп'ютерно-модифіковані організми» (термін журналіста Анатолія Бондаренка) – це зовсім не варіант «інфузорії туфельки», а ми з вами, причому давно. Також цікавить кіберпанк (особливо в кіно), техніка і технології. Узагалі люблю писати свої тексти за законами сценарного жанру. Виходить так, ніби кіно показуєш, але замість камери в тебе слова. Люблю візуалізацію словами. Основне правило: «показувати, а не розказувати». Це, звісно, не просто, але можливо.

- Чи є певні стереотипи щодо тематики підліткових текстів? Тобто, чи письменнику конче треба писати про те, про що вчителі говорять на виховних годинах: про дорослішання, становлення в колі ровесників, про стосунки в сім'ї, про булінг – про це нині взагалі говорять усі дорослі. Ви цих стереотипів дотримуєтесь, відштовхуєтеся від них у текстах? Чи навпаки оминаєте?

- Розумієте, для мене не існує поняття «треба» у творах. Я визначаюся з темою (і вона має бути цікавою, передусім, мені: бо як же я цікаво розкажу іншим про те, що мені самій не цікаво?) і персонажами. Розповідаю, що вони (персонажі) люблять, чим захоплюються, що ненавидять, до чого прагнуть, коли вперше поцілувалися або не змогли цього зробити, про їхні взаємини з рідними тощо. По суті пишу їм біографії. Персонажі можуть бути різними. Якими завгодно. Але в них неодмінно має бути щось, що мені подобається. Іноді доводиться дуже постаратися, аби це «щось» для себе віднайти в героєві. І от коли я знаю про них усе (чи майже) я кидаю їх в обставини, яких вони не чекали. Даю їм те, що вони не люблять. І починаю спостерігати за ними. І тут буде все, що є логічним для ситуацій, у яких герої опинилися, й намагаються із них виборсатися. І дорослішання, і ціле віяло підліткових проблем, і виборювання власного місця під сонцем або відмова від такої боротьби, і стосунки в сім'ї, і булінг, і все, що завгодно. Є логіка тексту. І він, текст, розгортається так, як вважає за потрібне.

ІНОДІ ПІДСЛУХОВУЮ, ПІДГЛЯДАЮ ЗА ПОТЕНЦІЙНИМИ ГЕРОЯМИ

- Для того, аби писати таку літературу, треба спілкуватися з потенційними героями. Де берете сюжети та героїв?

- Спостерігаю за життям. Іноді підглядаю та підслуховую (у транспорті, на вулиці, в магазинах, у кіно, за шкільним парканом). Згадувала вже, що багато зустрічаюся зі школярами. Також цікавезний матеріал для спостережень дають книжкові ярмарки. Не тільки Львівський Форум і Київський Арсенал, а й виставки в різних містах. Ось нещодавно повернулася з мандрівки Прикарпаттям: Івано-Франківськ - Калуш - Коломия. І в кожному місті – натхненні розмови з читачами. Це дає неймовірний енергетичний заряд. А на цьогорічному Форумі навіть на площу Ринок не потрапила: шкода було відходити від стенду видавництва, бо читачі йшли і йшли.

Сюжети приходять по-різному: щось із життя (підлітки, та й дорослі, діляться зі мною своїми історіями), щось вигадую. Те саме з героями: можу «списати» чиюсь зовнішність, можу придумати. Інша річ – характери. Їх завжди моделюю.

МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ СУЧАСНІ ПІДЛІТКИ

- Які почуття у вас як у письменниці викликають сучасні українські підлітки? У суспільстві є щодо цього полярні точки зору: страх за майбутнє ("о, Боже, що ж це за покоління росте?") чи навпаки - захоплення (у сенсі свободи вибору – тим, чого не було свого часу у теперішніх дорослих за "совка")?

Мені подобаються сучасні підлітки – цікаве покоління, знають до чого прагнуть

- Чи вам не здається, що старші завжди нарікали на молодше покоління? Як на мене, то вигуки «О, Боже!» були завжди. І підлітки завжди були різними.

Мені подобаються сучасні підлітки. Цікаве покоління. Здебільшого знають, чого хочуть і до чого прагнуть. І від того, що в їхньому житті більше технологій, вони не почали менше цікавитися почуттями. Інша річ, що діти й підлітки вчаться не на словах старших, а на їхніх вчинках. Якщо ви кажете своїй дитині, що дорогу треба переходити на зелене, а самі біжите на червоне, то вгадайте з першого разу, що робитиме ваша дитина? Тож якщо ви дорікаєте своїй дитині/підлітку, що вона/він не вилазить із телефону або не читає, то постежте за собою: коли востаннє ви читали щось для душі, а не для роботи, і чи не лежить ваш телефон під час сімейного обіду поряд із тарілкою супу, а ви «на автоматі» щось там шукаєте. Проблема надмірної технологізації життєвого простору людини стоїть дуже гостро. Але це проблема не тільки сучасних підлітків, а й наша з вами. А що із цим робити, можна прочитати, приміром, у «Королі Даркнету».

- Скажіть, якщо пригадати ваш підлітковий вік, вам таких книг не вистачало свого часу?

- Звісно, у мене були прекрасні Всеволод Нестайко та Ірина Вільде. «Тореадори з Васюківки» й «Метелики на шпильках» - досі поміж улюблених книжок. Причому «Повнолітні діти» Вільде стали просто одкровенням. Я була вражена, зачарована й навіки скорена. Але цього дуже мало. Тому – так, не вистачало. Ті книги, які зараз пишу сама, написані для і про підлітків і їхньою мовою. Тобто в них немає зверхності дорослого, немає імперативності й дидактики. Є моделі поведінки. Є історія, яка показує, куди тебе можуть привести твої бажання і рішення. Історія, яка запрошує замислитися, за що саме, за який свій вибір ти готовий нести відповідальність. Між іншим, мій уже дорослий син якось зауважив, що це найважливіша річ, якої я його навчила: перш, ніж щось зробити, думати, за які наслідки він готовий відповідати.

- Чи є у ваших книжках власний досвід – як підлітка, який теж свого часу переживав це усе – дорослішання, булінг, бо хто ж його не переживав, проблему вибору...

- Так, звісно, от «Дівчина з міста» – це ніби послання собі чотирнадцятирічній. Я постаралася дати Тіні відповіді на ті питання, які мене тоді хвилювали, і на які я так і не зважилася шукати відповіді у дорослих. Я переконана, що в моєму житті багато речей склалися б інакше, якби я тоді наважилася відверто поговорити з мамою, приміром. Тому моя героїня на це таки зважується. Але там нема моїх історій. Натомість є багато реальних історій моїх знайомих, які спеціально розповіли їх для цієї книжки. Тож я жартую часто. Кажу: в цій книжці вигадані персонажі проживають реальні історії. У «Знає тільки Мару» є мій дорослий досвід, бо дигером я стала винятково заради правдоподібності історії. Натомість мій син, який офіційно був консультантом цієї книжки, скрупульозно стежив за правдоподібністю. Там є деякі його історії. А ще більше є історій, які він заборонив мені розповідати. У «Королі Даркнету» є мій досвід життя в ролі «іншого», білої ворони. Та ще кілька реальних історій про перший інтимний досвід, які мені розповіли старші підлітки. Так, вони знали, що мені потрібно це для книжки. І, безперечно, я отримала їхній дозвіл на це. Ну і, звісно, мої герої проживають яскраві емоції-враження від перших поцілунків - тут, зрозуміло, довелося ділитися власним емоційним досвідом.

КНИГА МОЖЕ НАВЧИТИ ПІДЛІТКА БАЧИТИ В ДОРОСЛОМУ СОЮЗНИКА

- Що, на ваш погляд, може змінити такий текст у житті сучасного підлітка?

- Може підказати модель адекватної поведінки. Навчити не боятися бачити в дорослих союзників і друзів, а не когось незрозумілого і неприступного. Навчити просити допомоги у старших, коли це потрібно, а не закриватися в собі. Причому це навчання відбувається саме через розказування цікавої історії, а не через пряму авторську мову. Я такого взагалі не використовую. Як на мене, автор навряд чи може бути авторитетом для читача-підлітка (у дорослих інше сприйняття). А ось модель, закодована в поведінці протагоніста, із яким читач легко й охоче може себе ототожнити, - цілком дієва.

- Як заохочуєте аудиторію до читання?

- Насамперед зустрічами. Я багато зустрічаюся зі школярами й студентами, тобто зі своєю цільовою аудиторією, розповідаючи про книжки. І тут, у Києві, й в інших містах. Завжди, коли випадає нагода, охоче подорожую. Правда, не обходиться без курйозів. Якось мене запросили на триденну Миколаївську книжкову толоку. Це три дні зустрічей у школах району, в бібліотеках і, власне, під час самої толоки. (Забігаючи наперед, скажу, що всі ті зустрічі були чудовими.) Подумала собі: «Супер! Ніколи не була в Миколаєві. Прекрасна нагода». Уже зібралася купувати квитки, як організатор зателефонувала й уточнила: «Ви ж знаєте, що це Миколаїв Львівської області?». Була щаслива, що довідалася про це раніше, ніж приїхала в той Миколаїв, що є обласним центром на півдні.

- Щоб текст дійшов до адресата, з читачем треба говорити його мовою, аби вас у дорослому менторстві не запідозрили. Якими методами для цього користуєтеся?

- Стараюся говорити просто про складне. Слухаю, як розмовляють підлітки. Використовую сленг відповідної субкультури (дигери, хакери) чи взагалі молодіжний. Для цього читаю форуми, дивлюсь канали на Ютубі, моніторю соцмережі, консультуюся з сином і зі своїми студентами. Намагаюся бути правдивою в почуттях і правдоподібною в історіях. Поважаю свого читача. Стараюся знати міру в усьому, в чому її варто знати.

- Які відгуки саме від цих читачів на ваші тексти вам запам'яталися?

- Кілька днів тому мені написав восьмикласник 31-ї київської школи. Під час зустрічі з учнями, він виграв «Короля Даркнету», перемігши в конкурсі на найкраще запитання письменнику. Прочитав. А тоді спеціально зареєструвався у Facebook, щоб знайти мене і сказати, що йому дуже сподобалася книжка і відтепер він мій відданий фанат. Це було дуже мило. А ще запам'ятався дев'ятикласник, який під час зустрічі купив собі книжку «Знає тільки Мару», а потім прийшов із мамою на Книжковий Арсенал, бо мама теж її прочитала і дуже хотіла познайомитися зі мною. Сам же юнак хотів ще раз мене обійняти. Зворушило.

- Чи будуть у вас ще "підліткові" книги, і які теми ви би хотіли зачепити у нових тестах?

- Будуть. Знаєте, одна дівчинка-читачка під час цьогорічного Форуму в суботу раненько приїхала аж у Центр Шептицького, щоби дорікнути мені за відкритий фінал у тій-таки «Мару». Звісно, я сказала, що таким чином даю простір читацькій уяві. А проте, в моєму письменницькому досвіді вже був відкритий фінал у романі «Карнавал триває» (2008). І що ж? Через десять років таки довелося написати продовження й завершити сюжетні лінії. Так з'явилася «Ще одна історія про…» (2018). Що ж до «Мару», то й тут завершення сюжетних ліній таки буде. Але трохи в іншому форматі.

Крім того, є ще кілька історій, які мені дуже хочеться розповісти. Тема – незмінна: людські взаємини в добу технологій. А щодо варіантів технологій, то як ви розумієте, їх безліч. Більше не скажу нічого. Не люблю ділитися планами – люблю привозити на Форум нові книжки.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з особистого архіву письменниці

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-