«Шляхетні волоцюги»: Нові пісні про старе. Кіно дня

«Шляхетні волоцюги»: Нові пісні про старе. Кіно дня

Враження від перегляду кінострічки «Шляхетні волоцюги»

Сміх і сльози супроводжують українське кіно, як тінь – людину, завжди і всюди. І кожний новий фільм приносить одночасно радість і розчарування. «Шляхетні волоцюги» Олександра Березаня в цьому ледь не ідеальні, бо є кращим фільмом із найгірших.

Після професійного та ідейного провалу «Таємного щоденника Симона Петлюри» і «Бобота», після прокатного падіння «Коли падають дерева» і «Героя мого часу», «Шляхетні волоцюги» не стали більшим чи меншим досягненням у цій вервечці невдач – і тільки тому, що на цю стрічку ніхто особливо не ставив.

Хіба що жанрово вирізняючись, «…волоцюги» ретроспективно продемонстрували всі вади кожного попереднього провального українського фільму, ніби знущаючись (пишаючись?) стабільністю поганого, невиправно зле зробленого.

Та на честь «…волоцюг», треба все ж сказати про вигідну, позитивну відмінність – сюжетно фільм більш послідовний і зрозумілий, аніж «Бобот», а кінематографічно – більш продуманий і жвавіший, аніж «… щоденник…». Хоч це не сильно йому допомогло, бо, крім бажання зробити весело й захопливо, втілення мусить бути переконливим і майстерним, чим «Шляхетні волоцюги» наділені мінімально.

Ідея використати легендарних львівських батярів як героїв фільму здавалася фантастично доброю. Існуючий у довоєнний, столітньої давнини час пласт культури, субкультури, особливо феєричний для тих, кому він був відомий, – міг піднятися з минулого, залишеного в піснях та переповідках, на поверхню теперішнього, і продовжитися оригінальним і живим способом, через кіно.

Пісеньки на кшталт «Тільки ві Львові», які входили в пам’ять до будь-кого, хто вперше приїздив до Львова, були невід’ємною частиною ментальної атмосфери міста, де міцно і смачно змішане національне різноманіття, де парадоксально поєднувався бандитизм із благородством і чемність із розбещеністю.

Знятий, здається, в минулому житті, польський фільм «Волоцюги» 1939 року закарбував пісню в історії, але в минулому пісня ніяк не залишалася – і досі є українським шлягером, байдуже, що народжена польською мовою.

«Шляхетні волоцюги» взяли за основу старе кіно, але додали до нього сюжетне, жанрове та ідейне нашарування. І тут справа не в тому, що їх виявилося забагато, а в тому, що вони – недолугі.

З фільму 80-літньої давнини творці сучасних «…волоцюг» – крім пісні, звісно, – перетягли двох батярів і сюжет, як їм падає на голову вимога доглядати за Христею – дівчиною-сиротою. Але до цього сценаристи Тарас Боровок і Дмитро Наумов додали містичний браслет із втаємниченою силою надавати його власникові перемогу (перегук із британським серіалом «Щасливчик»?) і гітлерівських посіпак, котрі задля свого фюрера намагаються цей браслет викрасти (привіт «Індіані Джонс і останньому христовому походові»).

Браслет має Христя, Христя кохає єврея, за Христею полюють її недобра сваха та ще гірші нацисти. Паралельно за тим самим браслетом женуться карикатурні НКВіСти (які чомусь рухаються в стилі ірландського степу).

Батяри пиячать, слизько жартують, б’ють писки супротивникам і танцюють… По всьому, це місиво людей і коней, мух і котлет, відвертає несмаком і очевидно ним перевантажене. Але все це намагаються моторно закрутити. І зрозуміло з якою ціллю – аби було максимально динамічно, на відсутність чого в українському кіно нарікають справедливо й віддавна.

Динамізм формується різними способами, хоч способи шиті білими нитками. Для початку біганина, танці, бійки монтуються по типу кліпів – кадр триває секунду чи три, і для екшн-сцен такий підхід виглядає логічним. Питання лише в дрібничках – у логіці розповіді, в компонуванні сцен і в майстерності зйомки.

Цікаво, що вуличні танці виглядають направду злагоджено і гармонійно, і часом навіть виникає миттєве задоволення в дусі «дивіться, ми можем бодай секунду зробити вправно!» Та мить, як відомо, – це мало, особливо якщо йдеться про порівняння з  6600 митями, які фільм триває. Вбивчі миті – в сценах діалогів чи полілогів героїв: наприклад, в одній з них, до ресторану (бару? пивної?) заходить старий чолов’яга-колабораціоніст, криво кидає рукою в жесті арійського вітання сонця двом приблудам-фашистам, і починає розказувати те, що зробив, і розказує не одну хвилину, а кілька, – і це все знято одним планом. Чому одним? Не знали про інші? Не було часу? Грошей? Розуміння?..

Відразу згадуються такі ж «мертві» сцени в «Кіборгах», коли клятий середній план – незважаючи на сотні зумованих монтажером сцен – переслідує глядача з впертим переконанням, що інших планів просто не існує, що камера має бути нерухомою, чи ледь тремтячою, що вона не мусить іти за персонажем, не мусить заглядати за ріг без героя, в його очі, не мусить маневрувати, кружляти, що Годар, Спілберг чи Куарон – видумані проклятими капіталістами міфічні істоти, а за крупний чи гіперкрупний план цілком ймовірно отримати довічне ув’язнення або чітко розстріл на місці. Операторська робота у «…волоцюгах» не «топорна», як хтось казав про «Кіборгів» – вона сокирою вбиває.

Так, сокирою тут махають не весь час, а в дієвих сценах навіть відкладають її вбік, згадуючи про інший інструмент – камеру (хоча в бійках використовували спецефект, коли вирізані кадри створюють враження пришвидшених дій, і оператор тут ні до чого).

Більшою проблемою фільму є самовпевнено невірний вибір піджанру комедії – фарсу, а невірний він тому, що за відсутності традиції в самому українському кінематографі («За двома зайцями» – це одиничний і поодинокий приклад) і, головним чином, практики зйомок, тобто знання – «як» це робити, якості домогтися по факту не реально.

Відповідно, там, де мало бути весело і втішно, створювалося відчуття незручності через відверте перегравання, через клоунаду. Тобто кіно перетворювалося на цирк. І ніякий постпродакшн не міг цьому зарадити: красивий жовтуватий відтінок плівки (під старину), чи звук 5.1 (як і мусить), чи «кліповий» монтаж – були, на превеликий жаль, мов мертвому припарки.

Засмутило, що автори відчутно заглядали в рота північно-східним сусідам та таким їхнім неоковирним  виробам, як «Гітлер капут!» або «Ржевський проти Наполеона», і навіть до їхніх плечей не дотягуючись – ні в абсурдності та вигадливості, ні в грубувато-вульгарному гуморі, ні в хвацькій режисурі.

Про «Стиляг» – і мови нема. Але цікавим чином «Шляхетні волоцюги» добре придумані, і, незважаючи на поєднання в них непоєднуваного, мають добре розведені мізансцени – певно, перший фільм Олександра Березаня для великого прокату «Давай танцюй», хай і досі до прокату не добрався, – все таки дав певну школу і драйв для руху далі. На жаль, все решта – як у фразі Трюффо: «Знімати кіно – все одно, що їхати в диліжансі – розраховуєш на приємну прогулянку, а тільки від’їжджаєш, молишся, аби доїхати живим».

Недогране і перегране, придумане, але не втілене, кумедне, але не смішне, з можливостями та без шансів… Ще одна пісня про сумне, коли шляхетність зґвалтована волоцюгами.

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ  

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>