«Дім на краю душі», танець на кістках тексту. Прем'єра

«Дім на краю душі», танець на кістках тексту. Прем'єра

635
Ukrinform
Критичний погляд на нетрадиційний для театру драми і комедії жанр нової постановки – трагедію

У Київському театрі драми і комедії весняна прем'єра – «Дім на краю душі» за п'єсою сучасного американського драматурга Дона Нігро.

Причин звернути увагу на цю прем'єру як мінімум кілька. По-перше, Театр драми і комедії (щодо репертуару його ім'я говорить саме за себе!), розташований у «демократичному» районі лівого берега і традиційно грає драми людської душі, ставить на сцені трагедію. По-друге, Тамара Трунова – постановник вистав «Саша, винеси сміття», «Двоє бідних румунів, які говорять по-польськи», переможець Taking the stage-2017 – той режисер, який завжди влаштовує свій власний, як правило, далекий від задуму автора, бенкет на кістках тексту.

«Дім на краю душі» – не перша, і не найвідоміша постановка Тамари Трунової в театрі на лівому березі Дніпра. Більше того, треба сказати, що саме «лівобережка» – театр, рідний для режисера, який виховав у прямому (Едуард Митницький – художній керівник курсу) і кар'єрному/естетичному сенсі. Але так уже склалося, що саме у цьому, рідному театрі, не так багато матеріалу, який Тамара Трунова вибрала для постановки сама. Мабуть, в якомусь сенсі, цей театр – добротний майданчик-школа, сцена-плацдарм для тренажу в якості.

П'єса Дона Нігро «Іфігенія» теж, як зізнається режисер, не її власний вибір. Хоч «офіційний» жанр літературного матеріалу – «трагедія», однак він тут – як сценічний костюм, приколотий шпильками і накинутий поверх «справжнього» трико або побутового одягу. Дон Нігро, на рахунку якого понад 400 популярних п'єс, переносить дію в американську глибинку (на плечі сучасних героїв) і розповідає про сім'ю власника банку, який страшенно любить античні міфи і мертві мови. У розмірене, хоч і тривожне життя Майкла (Сергій Петько), Каролін (Леся Самаєва), Дженні (Катерина Савенкова) і Лексі (Анастасія Пустовіт) Райанов вторгається незнайомець – Нік Деметріос (Акмал Гурезов). І тут, немов у «Теоремі» Пазоліні, всі душевні гнійники вскриваються, травми ростуть; весь світ сім'ї валитися і вирує через таємничу прихильністьі/любов/ненависть до незнайомця.

Тобто, навіть вибираючи трагедію, театр все одно залишається вірним принципу: ставити для людей і про людей. А чи буде цей матеріал присмачений абстракцією, формальним рішенням – він все одно залишається тим, що можна назвати «буря в стакані».

Мабуть, Тамару Трунову як режисера цей матеріал не дуже зацікавив. І це – враження, яке складається не зі слів, а з цілком загальнодоступного підсумку на сцені. П'єса Нігро, незважаючи на всі свої відсилання до античних героїв, важкі вирази батька, що пронизують текст («Міфи – це реальність...», «Міф можна перервати лише вбивством») – послідовна психологічна драма, майже екзальтований серіал, у якому боги і поножовщина, здається, існують тільки для стилю. (Не залишає думка: навіщо ходити далеко, для такого ж ефекту можна взяти одну з п'єс Юджина О'Ніла). «Дім на краю душі» – відчайдушна спроба вицідити з побутової трагедії все непобутове. Зібрати його, як кавову гущу, і заварити на ньому свою власну виставу.

Текст дуже перемонтовано. Тут все починається не із зав'язки/знайомства Лексі і Ніка, а з тих самих загальних сентенцій «міф – це реальне», «міф можна перервати»; з якоїсь загальної, представленої загадковими клаптиками, атмосфери дому. Леся Самаєва-Каролін, як верховна жриця по центру світлодіодного півкола-амфітеатру, вводить і представляє своїх дочок. Вона креслить основні координати світу-дому: направо – небезпечно, наліво – небезпечно (крок убік від сімейної ідилії та її секретів – розстріл), збоку – інший дім. І поки вона, підносячись над величезним ліжком з квітковим принтом, диктує ці умови, її доньки за сигналом «небезпечно» викидають вперед руки і провертають їх у повітрі, немов гайковий ключ.

Для Тамари Трунової ці умовні знаки – набагато важливіші за портретуючі побутові. На різних сходинках конструкції-півкола – купа невипадкових стильних деталей, які ніби з'єднують «актуальний» американський і «вічний» грецький час. Стопки книг, кришталеві келихи, готові напоїти світлом прожектора, болісно-білі голови філософів і золота статуя богині з луком і стрілами – як пластмасовий манекен.

Але «підрив» тексту здійснюється зовсім не цим. Помінявши місцями сцени і «порізавши» сюжет, Тамара Трунова пропонує своїм акторам існувати зовсім по-іншому, ніж міг би собі дозволити будь-який побутової/психологічний театр. Емоції, стани, «рухи душі» тут виписані не стільки переживанням (хоча і цим теж!), скільки низкою умовних жестів і пластичних сцен. Скажімо, Лексі під час побачення з Ніком на початку і в кінці виконують один і той же дивний «ритуал»: у результаті гри-суперництва з закриванням очей груди Лексі опиняється під рукою у Ніка. З-під його рук, через рівно 12 секунд, Лексі вислизає, як іграшка з коробки, щоб одразу ж пірнути назад. Ситуація «посередництва» між Ніком і Дженою виглядає як те, що Лексі багато разів збігає сходинками амфітеатру. Коло за колом, вона долає три точки трикутника: Нік, Дженна, чорний паркет сцени. Діалоги теж деколи звучать як «холодний» рефрен у вустах героїв, який, незрозуміло – чи то означає занадто багато, чи то не означає взагалі нічого.

Без докорів сумління можна сказати, що це – одна з небагатьох вистав Києва, де дуже доречно і акуратно використана проекція. На чорному заднику над півколом-амфітеатром то з'являється білий дверний проріз з чорним силуетом фатального гостя, то очі Лесі Самаєвої крупним планом під час читання монологу, то раптом лісовий олень, символізуючи здобич/жертву, проповзе по всій горизонталі.

І все б добре, якби не одне «але» – страшний опір матеріалу. Вистава з усіма її візуальними сюрпризами і «намистинами» залишає дивне враження: матеріал – сам по собі, режисура – сама по собі. Текст п'єси Нігро стає якимось арго, який потрібно розшифрувати, ну, або уявити, що замість нього у цих же декораціях звучить зовсім інший текст. Стає прикро: у режисера це відчуття трагічного є, а у автора – явно в інших пропорціях.

«Любов – вона все терпить, все прощає, не надимається...» – вимовляє кілька разів героїня Лесі Самаєвої, яку покинув власний чоловік. А мені хочеться згадати інше слово, без якого, до речі, чи не більшою мірою, ніж без любові, починаються проблеми у всіх героїв трагедій. Це слово «свобода».

Олена Мигашко. Київ

Фото Євгена Чекаліна


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-