Я, між іншим, тут у Львові спілкувалася з хлопцями військовими, з учасниками АТО. Один з них воював під Слов'янськом, вони зачищали тоді і гору Карачун. Я запитала у нього, чому так сталося? Він відповів: не було наказу зупиняти Стрєлкова, і наша розвідка в той момент була у Слов'янську, в принципі потихеньку всіх сепаратистів можна було придушити тоді, нікого б не залишилося. Але ніхто не давав наказ. І це, розумієте, не вкладається в моїй голові.

- Розкажіть про свій театр. Що грали у 2014 році?

- У нас свій камерний альтернативний театр "Жуки", який з'явився у Донецьку давно, в 1989 році. Були різні періоди. У Донецьку взагалі складно з театральними майданчиками, у будь-яких формах, тому ми виступали на різних. Останнім часом наш театр влаштувався у Палаці культури ім. Пушкіна, там я офіційно працювала і була керівником театру-студії "Жуки".

У 2014 році у нас був останній проект. Він був, знаєте, якийсь пророчий. Адже мистецтво багато в чому може пророкувати. Тому що те, що витає там (Ольга підняла очі до неба), воно є... І в принципі, коли ти підключаєшся до вищого розуму через мистецтво, воно якось там спрацьовує...

Наш останній театральний проект, який був на батьківщині - це в Макіївському ТЮГу, у російському театрі. Ми зіграли там першу, напевно, виставу українською мовою. Це притому, що репертуар у нас був російською для нашого російськомовного глядача у Донецьку, в репертуарі - російська класика...

2014 рік був ювілейним роком 200-річчя Тараса Шевченка. Нам пообіцяли фінансову підтримку, і Женя запропонував варіант - спектакль "Від Шевченка до Стуса". Тобто, він продумував цей спектакль, як інсталяцію - це були чотири інсталяції, які показували чотирьох поетів, чотири епохи. Починалося все з Шевченка, потім Стус, Хвильовий і завершував усе Василь Рубан.

Вийшло трохи сумно, трохи депресивно, але все підходило до ситуації! Все українською мовою, звичайно. Тексти підбиралися задовго до тих сумних подій, які розгорнулися на Донбасі навесні 2014 року. Але потім, коли була прем'єра у квітні, ми зрозуміли, що просто влучили в десятку! Вже все почалося, вже "орки" бігали по наших містах з криками "Росія"... А ми в російському театрі грали українську поезію.

Перед кожним спектаклем у Жені було вступне слово режисера... Він висловлював свою громадянську позицію про долю України і про те, що відбувається зараз, говорив, що ми всі повинні розуміти ситуацію... де ми живемо, в якій країні. На цей спектакль до нас приходило багато дітей, студентів, і було приємно, що всі слухали, адже поезія складна, непроста. Шевченка ми взяли "Москалева криниця", а Стус - він взагалі складний...

Ми зіграли на початку квітня десь 4-5 вистав, встигли. А потім керівництво Макіївського ТЮГу стало обережним і якось усе згорнуло... ми перестали грати.

Ніяких випадів на виставах не було, нічого. І дивно, що глядачі нормально і захоплено слухали тоді українську поезію...

Проводили День Соборності, коли в Донецьку вже щосили орудували "орки"

А у себе у БК ми проводили День Соборності, коли в Донецьку вже щосили орудували "орки". Приходили школярі, і ми теж говорили про Україну, про патріотизм, що значить бути українцем... І діти тоді відгукувалися, правильно сприймали, і мислили нормально. Вчителі, правда, по-іншому реагували... Вчителі - це був жах, були претензії... Я йшла по лезу. Але ми робили все коректно.

- Чи знаходили ви розуміння у своїх колег в Донецьку? Чим займалися у Палаці культури, коли вже почалися обстріли?

- Я до від'їзду, до жовтня, формально продовжувала працювати, спочатку була відпустка, потім чергування у БК ім. Пушкіна. У нас там теж свистіли "Гради", були обстріли "ДНРівські". Зарплати за серпень, ні за вересень у Донецьку не дочекалася, а потім зрозуміла, що її і не буде... А після зборів колективу в БК несподівано відчула себе самотньою. І від цього мені стало дуже страшно.

На зборах вони раптом заявили: "Плювати на все - співали українською, тепер будемо російською"

Розумієте, у нашому БК раніше у всіх був український репертуар, усі співали українські пісні, танцювали українські танці, і наш театр-студія "Жуки" на їхньому фоні був більш проросійським, у нас було більше російської культури, ми їздили на театральні фестивалі у Росію. Але... в результаті виявилося, що всім заслуженим працівникам культури, яких було чимало у БК, стало однаково - який репертуар виконувати і для кого. На зборах вони раптом заявили: "Плювати на все - співали українською, тепер будемо російською. Скажуть співати російською, будемо співати російською, яка нам різниця. Ми ж працюємо для людей, а людям треба, щоб були пісні, танці, концерти".

Я була просто в шоці. Ці люди вирішили, що треба працювати за будь-яких умов. Зараз вони там всі у кокошниках - від естради до народного танцю... Так, після зборів я зрозуміла, що мені там робити нічого.

- А у вашому артистичному оточенні всі проукраїнськи налаштовані виїхали з Донецька?

- Та ні, були різні ситуації. Я знаю, що там і зараз залишаються люди з чіткою проукраїнською позицією. Ось одні мої знайомі, які на стороні України залишилися у Донецьку і вважають, що не повинні виїжджати, щоб був якийсь баланс, адже якщо всі українці поїдуть, на кого залишиться покинуте місто?..

Ті, хто займався у нашій театральній студії "Жуки", практично всі виїхали з Донецька, і зараз хто де. Багато людей у Києві, є у Вінниці, в Харкові. Хтось спочатку нас запрошував в Крим, але я сказала: "Дякую. Ні, з Кримом - спасибі".

Але багато людей і повернулися у Донецьк, у кого не вийшло на новому місці. Ну, а кому ми потрібні за великим рахунком? Державі немає ніякого діла до нас. Хоч би були якісь пільги у пошуку роботи...

Та й у батьків я була мало, хоча по телефону кожен день з ними на зв'язку. Спочатку не мала можливості до них поїхати, тому що елементарно не було грошей, поки не почала працювати. Потім я домовилася і з'їздила до них на три дні. Вони, слава Богу, зараз на українській території, за 70 км від Донецька, і там більш-менш спокійно. Я дуже хотіла, звичайно, і в Донецьк додому з'їздити, але розуміла, що, по-перше, я матеріально не зможу це зробити, тому що зараз, щоб з Волновахи у Донецьк доїхати, великі гроші треба платити, і, по-друге, у мене на поїздку в Донецьк не було часу. Тому я вирішила краще побути ці три дні з батьками - їм чимось допомогти по дому, вони у мене старенькі вже, і мама хворіє...

Батьки весь час запитують, коли ми повернемося. А я думаю - куди повертатися?

P. S. У Всесвітній день театру (27 березня) у Львові у Першому українському театрі для дітей та юнацтва відбулася прем'єра вистави за повістю Костянтина Сергієнка "DOGS", поставлена переселенцем з Донецька - режисером Євгеном Чистоклетовим.

Головні герої на сцені - собаки, викинуті господарями, які живуть зграєю в яру і мріють про свого друга-людину.

Олена Колгушева, Львів.