Рік тому Третій армійський корпус першим серед корпусів ЗСУ прийняв бригади і розгорнувся в бойові порядки. Сьогодні — єдиний, хто воює своїми підрозділами у власній смузі й тримає понад 150 кілометрів фронту, близько 12% активної лінії зіткнення. Як це стало можливим?

За результатами — системна робота: зміни в управлінні, підготовці та технологіях, які Трійка послідовно впроваджувала у штатних і приданих підрозділах. Одна з ключових ланок — сержантський корпус. У натовській структурі це хребет армії. У мобілізованому війську, де в одному окопі можуть опинитися топменеджер і вчитель, радянська модель сержанта-наглядача не працює: автоматичної поваги до звання не існує. Корпус будує іншу модель — сержант як ментор, за яким ідуть через компетентність. Принцип простий: «Роби як я». Якщо призначаєш бійцю фізичне покарання — стаєш поруч і виконуєш разом із ним.

Людина, яка сьогодні відповідає за впровадження цих принципів у масштабах усього корпусу, — Володимир «Боб».

Він належить до покоління військових, для яких російсько-українська війна триває вже понад десятиліття. У 2014 році він добровольцем долучився до оборони країни, брав участь у боях на Донбасі, пройшов Мар’їнку, Іловайськ і Широкине, служив у розвідці. А після початку повномасштабного вторгнення — виганяв окупантів з-під Києва.

В інтерв’ю Укрінформу «Боб» розповів про свій бойовий шлях, особливості сучасної війни, взаємодію між командуванням і особовим складом, психологічну стійкість військових та про те, якими мають бути українська армія і держава після перемоги.

Я ПРОВІВ У РОСІЙСЬКОМУ ПОЛОНІ ТРИ ХВИЛИНИ

- Розкажіть про себе: звідки родом, ким були в цивільному житті та як почався ваш військовий шлях?

- Родом я з Чернігова. Мій бойовий шлях розпочався у 2014 році. Тоді я долучився до батальйону «Азов», який на той момент був підпорядкований МВС. Потрапив до легендарної Другої сотні, командиром якої згодом став друг Кірт.

Службу починав рядовим, згодом був командиром відділення, виконував обов’язки командира взводу. Брав участь у боях за Мар’їнку, Іловайськ, Широкине та на інших напрямках. Перейшов до розвідки, де виконував обов’язки командира бойової групи.

У 2018 році звільнився зі служби. У цивільному житті займався аргонним зварюванням. А у 2022 році, звісно, повернувся до війська. На початку повномасштабного вторгнення став до лав 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Я тоді з товаришами (колишніми військовослужбовцями Азову) приїхали до Києва, дізналися, який підрозділ ЗСУ виконує бойові завдання з оборони столиці. Це була саме 72-га бригада. Знайшли контакти командира розвідувального взводу, зустрілися з ним і вже наступного дня були у строю.

- На яких напрямках ще довелося повоювати? І чи був момент на фронті, коли здавалося, що ситуація – на межі?

- Відверто кажучи, ситуацій, які б я назвав «на межі», не було. Після оборони Києва, у складі 72-ї бригади виконували завдання на Лисичанському напрямку – це район на схід від Бахмута, населені пункти Врубівка, Миколаївка та інші. Потім нас перекинули трохи південніше.

Патових ситуацій не пригадую, але була одна цікава історія: якось мені довелося провести приблизно три хвилини в російському полоні.

- Як це?

- Ми виконували розвідувальне завдання, яке поставив штаб – безпосередній огляд визначеної ділянки місцевості. Просунулися в заданий район і виявили там військове спорядження. Ми відійшли, доповіли про знахідку. У штабі повідомили, що все гаразд: мовляв, на цій ділянці працюють наші бійці, які зайшли туди трохи раніше. Тож можна продовжувати роботу.

Ми з напарником знову дісталися окопів. І вже під час словесного контакту з’ясувалося, що це не наші, а противник. З пантелику збило те, що деякі російські військові були одягнені в елементи українського камуфляжу ММ-14. Мій напарник до останнього не вірив, що перед нами ворог, аж поки ті не передали по радіостанції, що «спіймали двох німців», тобто нас.

Після цього нас узяли на приціл із окопів. Але я швидко зрозумів, що нас намагаються взяти в полон люди, які діють не надто професійно. Ми вже хвилину стояли перед ними зі зброєю в руках, але ніхто навіть не наказав її відкинути і не спробував забрати. Замість цього вони займалися доповідями по радіостанції...

Ми з напарником переглянулися й домовилися, що спробуємо відійти.

- Вибачте, але пробило на сміх.

- Та все нормально. Чесно кажучи, я не дуже вірив, що нам вдасться відійти без ушкоджень. Максимум розраховував, що вийдемо пораненими. Але це здавалося кращим варіантом, ніж потрапити в полон.

Ми швидко зірвалися з місця. Завдяки особливостям місцевості була можливість майже одразу сховатися в «зеленці». Мій товариш, до речі, шульга, і йому навіть вдалося під час відходу вести вогонь по противнику. Загалом – відійшли. Але формально хвилини три в полоні все ж таки побули.

- А звідки у вас позивний «Боб»?

- Насправді, ще з підліткових років. У мене була футболка із зображенням Боба Марлі, і друзі почали називати мене Бобом.

Мене ще й звати Володимиром. Скорочено – Вова. Якщо трохи погратися з англійським написанням і вимовою, то вийшло Bob.

Як на мене, вдалий позивний. Він короткий, складається всього з трьох літер, дві з яких повторюються. Його легко почути по радіозв’язку, легко вимовити й важко переплутати. До того ж він однаково читається зліва направо і справа наліво.

ЯКЩО НЕ ВМІЄШ РОЗУМІТИ ЛЮДЕЙ, ТО ЛІДЕРОМ НАВРЯД ЧИ СТАНЕШ

- З переходом на корпусну систему з'явилася посада головний сержант корпусу. Як би ви пояснили цивільній людині, за що головний сержант реально, а не на папері, відповідає?

- Я прихильник офіційних визначень, які закріплені в керівних документах. Вони конкретні й добре дають загальне уявлення про посаду. Але якщо спробувати пояснити це цивільній людині простими словами, то мені імпонує отаке: сержант – це руки командира і голос солдата.

На мою думку, це досить точно описує не лише посаду головного сержанта корпусу, а й роль сержанта загалом. Через сержанта командир може впливати на різні процеси в підрозділі. Саме сержант доводить до особового складу намір командира, його бачення та політику. Водночас через сержантську вертикаль можна донести нагору проблеми нижчих ланок, розповісти, що турбує бійця, і спробувати вирішити ці питання на відповідному рівні.

Якщо говорити конкретно про мою роботу, то на посаді головного сержанта корпусу я займаюся збором проблемних питань і намагаюся вирішувати їх у межах своїх повноважень або доповідаю командиру, якщо потрібне його втручання. Також працюю над налагодженням комунікації між підрозділами, координацією навчання, питаннями кадрової політики – зокрема, хто обійматиме посади сержантського складу. Окремий напрямок – побудова ефективної та спроможної сержантської вертикалі в корпусі.

- Ваш командир Андрій Білецький в одному з інтервʼю сказав: сержант – це хребет і основа боєздатності війська, це натівський підхід, який підрозділи 3 АК успішно реалізують. Але ви взаємодієте з іншими підрозділами. Як би ви описали цю взаємодію?

- Тут, мабуть, варто спочатку пояснити саме поняття «сержантський корпус», щоб було зрозуміліше, про що йдеться.

Сержантський корпус складається із кількох напрямків. Перший – це сержанти командної ланки: командири відділень і головні сержанти всіх рівнів – від взводу до корпусу. Другий напрямок – інструкторська ланка, тобто сержанти-інструктори в бригадах та інших підрозділах. Третій – штаб-сержанти. Сьогодні є штаб-сержанти різних категорій, які забезпечують роботу штабів у підрозділах. І четвертий напрямок – сержанти-спеціалісти: медики, логісти, механіки та інші фахівці, які мають сержантські звання.

Тобто маємо чотири основні складові сержантського корпусу.

Важливо й те, що сержант не обов’язково все життя рухається лише однією кар’єрною траєкторією. Наприклад, людина може бути головним сержантом роти, потім перейти на посаду штаб-сержанта, а згодом стати головним сержантом батальйону.

- А що стосується безпосередньо вашої сфери відповідальності...

- У смузі Третього армійського корпусу діють як бригади корпусного комплекту, так і підрозділи, які перебувають в оперативному підпорядкуванні, але організаційно у корпус не входять.

Зокрема, це 66-та окрема механізована бригада, 120-та окрема бригада територіальної оборони, 117-та бригада ТрО і 3 прикордонний загін.

З приданими підрозділами нам, відверто кажучи, пощастило.

Причина проста: командування цих бригад поділяє наші принципи та підходи до управління підрозділами й кадрової політики. Це стосується як офіцерського складу, так і сержантів.

На рівні командування це впровадження інституту капітанів бою на пунктах управління, єдині підходи до планування та організації роботи. Щодо сержантської вертикалі, то з головними сержантами цих бригад у нас є повна взаємна довіра, розуміння та спільне бачення ролі і місця сержантів в підрозділах.

- Головний сержант роти, батальйону і бригади – це «друг і побратим» для солдата. А ким для бійця є головний сержант корпусу?

- Мені та головним сержантам бригад доводиться час від часу спілкуватися з рядовими військовослужбовцями. Наприклад, нещодавно ми працювали в 60-й бригаді, де спілкувалися з бійцями, які тривалий час перебували на позиціях. Ми вивчали їхній досвід, щоб потім поширювати найкращі практики в інших підрозділах.

Тому, безумовно, ми комунікуємо з рядовими бійцями напряму. Але якщо брати класичний натівський чи американський підхід, то така практика не є чимось звичним...

- Що саме у них не є нормою?

- Я спілкувався з іноземними військовими: в їхніх арміях, особливо в офіційній обстановці, рядовому складу нечасто доводиться напряму спілкуватися навіть із сержантом батальйону. У нас це відбувається значно частіше. Мабуть, це одна з особливостей української військової культури. На Заході більш виражені ієрархія та субординація.

- То подібний підхід нам більше в плюс чи в мінус?

- Я б сказав, що це просто наша особливість. Думаю, вона багато в чому тягнеться ще з козацьких часів. Українці завжди були схильні до більш прямої комунікації між різними рівнями управління. І в армії це певною мірою збереглося.

- Що для вас є сутністю сержантського лідерства? Чого неможливо навчити на курсах чи прописати в статутах, але без чого сержант на війні не відбудеться?

- Напевно, це людяність і емпатія. Саме цього неможливо навчити на курсах чи прописати в будь-якому статуті. Таке або є в людині, або немає.

Водночас це одна з найважливіших компетенцій сержанта. Ти можеш бути добре підготовленим фахівцем, чудово знати свою справу, але якщо не вмієш розуміти людей, відчувати їхній стан, бачити їхні проблеми та переживання, то повноцінним лідером навряд чи станеш.

На війні сержант працює не лише зі зброєю чи документами. Передусім він працює з людьми. І тому людяність та емпатія мають величезне значення.

- Як сержант працює з бійцями, які бояться, виснажені, вигоріли, але при цьому всьому залишаються на позиціях?

- Ми щільно взаємодіємо з відділом психологічної підтримки персоналу. У нашому корпусі працюють професійні психологи, які займаються такими питаннями на фаховому рівні.

Крім того, особливістю нашого корпусу є інститут хорунжих, які також входять до системи психологічної підтримки персоналу. Вони допомагають військовослужбовцям знаходити додаткову мотивацію, формувати правильні сенси, підтримувати внутрішню стійкість і витримку.

Сержант, психологи, хорунжі – усі працюють для того, аби боєць зберігав психологічну стійкість навіть у найскладніших умовах.

ЯКЩО Є МОЖЛИВІСТЬ ЗАМІНИТИ ЛЮДИНУ РОБОТИЗОВАНИМ КОМПЛЕКСОМ, ТО ЦИМ ПОТРІБНО КОРИСТУВАТИСЯ

- За ці роки війна кардинально змінилася. Наскільки дрони й технології змінили саму логіку бою? Чи залишилося місце для класичних боїв?

- Дрони дуже суттєво вплинули на сучасну війну. Це беззаперечний факт. І тут я б хотів звернути увагу на те, наскільки складнішими стали умови для звичайного піхотинця. Коли над тобою постійно працюють ворожі БПЛА, характер служби на позиціях кардинально змінюється.

Якщо порівнювати нинішню ситуацію з тим періодом, коли я сам безпосередньо перебував на передових позиціях, то вимоги до бійця сьогодні стали значно вищими.

По суті, зараз від звичайного піхотинця часто вимагають навичок, які раніше були характерні для професійних розвідників. Це вміння тривалий час перебувати на одній позиції, якісно маскуватися, не видавати своє місцеперебування, діяти автономно, інколи певний час обходитися без належного постачання та забезпечення.

- Фактично йдеться про серйозні навички виживання...

- Все вірно. І сьогодні ці навички стали частиною базових вимог до рядового бійця. Це один із найбільш помітних аспектів того, як технології змінили характер сучасної війни.

Щодо стрілецьких контактів, то вони залишаються звичною частиною бойових дій як під час оборони, так і в наступі.

Піхота і на п’ятому році повномасштабної війни продовжує нищити противника у стрілецькому бою. Тому говорити, що сьогодні воюють виключно дрони, було б неправильно. Дрони посіли надзвичайно важливе місце, але вони не замінили піхоту.

- Яким ви бачите російських окупантів зараз – до чого ворог адаптувався найкраще та які висновки нам варто робити з цього?

- Це дуже широке питання, але я можу поділитися кількома власними спостереженнями.

Авторитарна модель має незаперечні недоліки, але під час війни вона дає ворогу переваги на рівні моменту. В Україні життя людини та її гідність є найвищою цінністю. У Росії ж на першому місці стоять інтереси імперії. Тож вони готові платити практично будь-яку ціну за досягнення своїх цілей, зокрема й людськими життями.

Безумовно, сильною стороною противника залишається промисловий потенціал. Росія має величезну територію, значні виробничі потужності та можливість масштабувати виробництво озброєння, техніки й нових технологічних рішень.

Для нас це об’єктивно складніше. Ми обмежені як територіально, так і промислово. Крім того, ворог постійно намагається виявляти та уражати наші виробничі об’єкти.

Втім, є й суттєві слабкі сторони.

Передусім це архаїчна й надмірно централізована система військового управління. У багатьох випадках рішення мають проходити погодження на високих рівнях, що уповільнює процес, знижує гнучкість та оперативність реагування.

І саме це, на мою думку, є одним із головних системних недоліків російської армії.

- Що сьогодні є найбільшою проблемою фронту: нестача людей, часу, ресурсів чи чогось іншого?

- На війні завжди чогось бракує – часу, людей, техніки, ресурсів.

Це, мабуть, одна з ознак будь-якої війни: ніколи не буває моменту, коли ти можеш сказати, що всього достатньо і більше нічого не потрібно.

- Ваш командир зробив амбітну заяву: ціль на майбутнє – замінити до половини піхоти роботами...

- Життя військовослужбовця є найвищою цінністю. Якщо існує можливість замінити людину роботизованим комплексом і таким чином зберегти життя бійця, то цим потрібно користуватися.

Третій армійський корпус активно розвиває цей напрямок. Ми приділяємо значну увагу безпілотним та роботизованим системам і вже зараз маємо серйозні напрацювання та помітні результати.

Тому це не просто красива концепція, а цілком практичний напрямок розвитку сучасного війська.

- А чи може, на вашу думку, машина колись замінити на війні людину?

- Повністю – навряд чи. Але окремі спеціальності, окремі функції чи елементи бойового порядку цілком можуть бути замінені технікою. І цей процес уже йде.

Проте війна залишається надто складним і непрогнозованим явищем, щоб людина могла повністю зникнути з поля бою.

ІДЕ ВИРІШАЛЬНА БИТВА ЗА ІСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ УКРАЇНА

- Що на війні страшніше: сам бій чи його очікування?

- Страх смерті чи поранення дуже часто виникає через нерозуміння реальної ситуації. Людина починає додумувати, фантазувати, прокручувати в голові різні сценарії. Саме з цим багато працюють наші психологи.

Для мене значно страшнішим завжди було очікування бою.

Це, до речі, цілком зрозуміло і з точки зору психології. Ти не знаєш, що на тебе чекає, не можеш до кінця оцінити ситуацію, не маєш повного контролю над майбутніми подіями.

Особливо це відчувається, коли ти на командирській посаді. Від твоїх рішень, від якості планування, від того, наскільки добре все продумано, залежать життя інших людей.

Перед боєм ти постійно прокручуєш у голові різні варіанти розвитку подій, аналізуєш, чи все врахував, чи не припустився помилки, чи не проґавив якусь деталь.

Але коли бій уже починається, приходить певне заспокоєння. Ти просто починаєш виконувати свою роботу і концентруєшся на діях. Тому повторюю: для мене найважчим завжди було саме очікування.

- А чи можна взагалі звикнути до смерті поруч?

- Не думаю, що до смерті можна по-справжньому звикнути. Швидше за все, з часом просто притупляються певні емоції та реакції.

Організм і психіка адаптуються, щоб людина могла продовжувати виконувати завдання. Ти намагаєшся менше про це думати, концентруєшся на тому, що маєш робити тут і зараз.

Але сказати, що до цього можна звикнути повністю, мабуть, було б неправильно.

- Чи залишилось у вас щось від «мирного вас» – хобі, звички, мрії?

- Мені, мабуть, у цьому сенсі пощастило. У моєму житті досі залишилося місце для речей із мирного часу. Наприклад, інколи вдається пограти на бас-гітарі. Я не граю в гурті, просто дуже люблю звучання цього інструмента. У літній період буває можливість трохи поплавати на човні… Тобто певні захоплення та звички вдалося зберегти.

І я вважаю, що це важливо. Такі речі допомагають не втрачати зв’язок із нормальним життям.

- Якщо через багато років хтось відкриє це інтерв’ю, що він насамперед має зрозуміти про цю війну?

- Насамперед те, що це була вирішальна битва за існування держави Україна. Бо по суті, це черговий етап багатовікової боротьби за право самим визначати власне майбутнє.

І дуже хотілося б, щоб саме ця битва стала тією, яка остаточно покладе край спробам нашого північного сусіда знищити українську державність або підкорити Україну.

- Що для вас особисто означатиме перемога – не в офіційних формулюваннях, а по-людськи? І яким має бути завершення цієї війни, щоб його можна було назвати і справедливим, і реалістичним?

- Що стосується справедливості… Справедливим, безумовно, було б відновлення кордонів 1991 року, виплата Російською Федерацією репарацій і притягнення винних до відповідальності.

Чи можливо це зараз? Якщо бути реалістом, то на цьому етапі я вважаю такий сценарій малоймовірним.

Тому якщо говорити про реалістичний варіант, то це зупинка ворога по лінії фронту та формування настільки потужних оборонних спроможностей України, щоб нова спроба нападу стала для противника неприйнятною навіть у теорії.

Мирослав Ліскович. Київ