Попри відновлення санкційного тиску з боку США, Росія зберігає здатність заробляти мільярди на експорті нафти, адаптуючись до нових умов глобального ринку. Паралельно Україна дедалі активніше атакує ключові елементи російської економіки – від портів до нафтотерміналів, намагаючись створити власний формат економічного тиску.

Чи здатні ці процеси реально вплинути на хід війни та які фактори можуть стати критичними для режиму Путіна – Укрінформу розповів політичний експерт, керівник аналітичного центру «Ділова столиця» Вадим Денисенко.

НАШІІ УДАРИ ПО РОСІЙСЬКИХ ПОРТАХ ДУЖЕ БОЛЮЧІ, АЛЕ ВИРІШАЛЬНИМ Є ЇХ РЕГУЛЯРНІСТЬ І ТРИВАЛІСТЬ

- США відновили санкції проти російської нафти. Наскільки відчутно вплинуть на війну мільярди, які Росія встигла заробити за період послаблення обмежень? На що цих грошей їм може вистачити?

- Насправді це практично не вплине на хід війни. Якщо подивитися на структуру російського нафтового експорту, то ще до запровадження санкцій близько 90% поставок ішло до Китаю та Індії. Сьогодні ситуація принципово не змінилася – ті ж приблизно 90% обсягів і далі спрямовуються на ці ринки.

Єдина відчутна різниця – це цінова політика. До загострення ситуації навколо Ірану Росія змушена була продавати нафту зі значним дисконтом і за відносно нижчими цінами. Зараз ключове питання – чи збережеться цей дисконт. Думаю, якщо він і буде, то мінімальний. Ба більше, ймовірність його збереження невисока, адже на глобальному ринку сьогодні спостерігається радше дефіцит нафти, ніж профіцит.

Показовим у цьому контексті є нещодавній візит Лаврова до Китаю. Одне з його завдань – домовитися про стабільність постачання російської нафти. Пекін не дав чіткої відповіді, але очевидно, що Китай буде намагатися виторгувати для себе вигідніші умови, зокрема певний дисконт. Водночас у стратегічному вимірі – ні зняття, ні відновлення американських санкцій саме по собі не змінює обсягів російського нафтового експорту.

- Втім є інформація міністра фінансів США: РФ могла отримати близько $2 млрд від продажу нафти під час періоду пом’якшення санкцій. Водночас Reuters із посиланням на МЕА пише, що у березні Росія заробила 19 млрд доларів, тоді як у лютому – 9,75 млрд… Що скажете?

- Тут доволі проста арифметика. Кожні додаткові 10 доларів у ціні нафти дають російському бюджету приблизно плюс 1,6 млрд доларів. Якщо порівнювати з періодом до загострення ситуації навколо Ірану, ціна зросла орієнтовно на 40 доларів. Відповідно, теоретично Росія може отримувати близько 6 млрд доларів додаткових доходів.

Але це – ідеальна модель. На практиці ситуація складніша. Через наші удари по балтійських портах і по Новоросійську Росія навряд чи змогла повною мірою реалізувати цей потенціал. Тобто ці додаткові доходи є, але вони не в максимальному обсязі, який міг би бути за відсутності ударів по інфраструктурі.

- Ви згадали про удари, які системно завдає Україна по економічних вузлах Росії – портах, нафтотерміналах, критичних виробництвах. Чи можемо ми вже говорити про вимірюваний ефект цих так званих «дронових санкцій»? Наскільки вони підривають спроможність РФ стабільно фінансувати війну?

- Тут питання навіть не стільки в тому, чи може Росія фінансувати війну, скільки в тому, яких втрат вона зазнає. І ці втрати вже є відчутними, хоча їх ще складно точно порахувати.

Але якщо брати окремі відрізки часу, то були тижні, коли Росія втрачала приблизно 15-20% експортних потужностей. Це означає серйозні валютні недоотримання. Чи ставить це під загрозу фінансування війни? Радше ні. Але це ускладнює наповнення бюджету в конкретний момент часу.

Ключове питання – регулярність і тривалість таких ударів. Якщо Україна зможе системно і довго вражати ці об’єкти, тоді ефект буде накопичувальним. Уже зараз це дуже болючі удари – і по стабільності російського нафтового ринку, і по макрофінансовій ситуації загалом. Але вирішальним фактором залишається саме сталість цього тиску: як часто і як довго Україна здатна бити по критичній інфраструктурі, зокрема по портах.

НИНІШНІЙ ФОРМАТ ПЕРЕГОВОРІВ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РФ ФАКТИЧНО ЗАЙШОВ У ГЛУХИЙ КУТ

- Що думаєте про нинішню динаміку у трикутнику Україна–США–РФ? Чи є передумови для відновлення переговорів найближчим часом? І як довго головною неформальною метою переговорів залишатиметься принцип «аби не роздратувати Трампа»?

- Чи можуть переговори відновитися? Так, безумовно. Але чи будуть вони результативними – це зовсім інше питання. Якщо говорити відверто, окрім обмінів полоненими – а це справді надзвичайно важливо – очікувати якихось проривів не варто.

Тому, якщо оцінювати ситуацію тверезо, нинішній формат переговорів фактично зайшов у глухий кут. І, на мою думку, найближчим часом ми не побачимо реальних ознак виходу з нього.

- А що або хто може допомогти вийти з цього глухого кута?

- Ключова проблема в тому, що сьогодні немає сили, яка могла б реально тиснути на Путіна – ані всередині Росії, ані ззовні. Поки такої сили немає, він продовжуватиме діяти так, як діє зараз.

Часто в цьому контексті згадують Трампа. Але правда в тому, що у нього немає достатніх важелів впливу, щоб змусити Путіна зупинити війну. Саме тому в межах нинішнього формату розраховувати на якісь результативні переговори малореалістично.

Водночас не варто забувати: після того, що відбулось в Ірані Трампу потрібні зовнішньополітичні перемоги. І Україна потенційно входить у перелік тих точок, де він може спробувати продемонструвати «успіх». Для нас це створює складний виклик: з одного боку, не можна дозволити собі посваритися з Трампом, а з іншого – не дати нікому грати в гру «нагни Україну».

Спокуса різко відреагувати, особливо на фоні певних дипломатичних успіхів України – є. Але її потрібно максимально стримувати. Бо це емоційний крок, який може мати стратегічно негативні наслідки.

Тому ще раз підкреслю: нинішній формат переговорів перебуває в глухому куті. Без його зміни, без розширення кола учасників – вийти на реальні результати практично неможливо.

- Що мається на увазі під розширенням формату – це про участь Європи, інших держав?

- Передусім – Європи. Фактично вона вже частково присутня в переговорному процесі: представники Франції, Німеччини та Великої Британії були залучені до консультацій у кулуарах, українська делегація постійно з ними координується.

Але, окрім Європи, потенційно до розширеного формату можуть долучитися й інші гравці. Йдеться, зокрема, про Китай, Саудівську Аравію, а також, теоретично, Туреччину. Саме розширення кола учасників може створити передумови для того, щоб зрушити переговорний процес із мертвої точки.

НЕ ВАРТО КОНЦЕНТРУВАТИСЯ НА СЛОВАХ ТРАМПА, ВАЖЛИВІШЕ ДИВИТИСЯ НА ЙОГО ДІЇ

- Президент Трамп спочатку говорить про фактичне завершення «операції проти Ірану», а потім – про продовження переговорів, які «можуть відбутися найближчими днями», і паралельно – про блокаду Ормузької протоки. Як це трактувати? І якщо дивитися ширше на цей конфлікт – хто таки виграв стратегічно, а хто лише тактично?

- Передусім не варто надто концентруватися на тому, що говорить Дональд Трамп, важливіше дивитися на його дії. Станом на зараз він фактично продовжив перемир’я і водночас готується до нового раунду переговорів. Тобто США не вийшли з переговорного процесу з Іраном і не перейшли до масштабних військових дій, зокрема, не йдеться й про серйозні операції, скажімо, щодо острова Харг.

Це означає, що Трамп усе ще вважає результативні переговори можливими. І ключове питання зараз – чи зможе він натиснути на Іран настільки, щоб змусити його піти на певні поступки.

Якщо говорити про стратегічні виграші й втрати, то на цьому етапі виграє Росія – передусім через зростання цін на нафту. Натомість програють країни Близького Сходу, які втрачають величезні обсяги доходів через фактичне блокування Ормузької протоки.

Сполучені Штати в цій ситуації теж у мінусі – не стільки економічно, скільки політично й морально. Для Китаю це також негативний сценарій: йдеться не лише про енергоресурси чи логістику через Ормузьку протоку, а й про масштабні китайські інвестиції в регіон, передусім у логістичну інфраструктуру. Вся ця турбулентність напряму б’є по китайських інтересах. Такий наразі баланс.

- А як щодо Ірану та Ізраїлю?

- Ми зараз перебуваємо в процесі, тому робити остаточні висновки зарано. Але якщо оцінювати поточний момент, то Ізраїль не демонструє намірів завершувати війну, навпаки, він намагається максимально використати ситуацію, щоб знищити інфраструктуру Ірану та його проксі.

Що стосується Ірану, то для нього це режим виживання. Головне завдання – зберегти владу і контроль над країною. І якщо це вдається, для іранських еліт це вже можна вважати перемогою.

Крім того, сам факт, що Іран здатен впливати на ситуацію довкола Ормузької протоки і при цьому США не готові до наземної операції, – це теж можна трактувати, щонайменше, як проміжний успіх Тегерана.

КЛЮЧОВИМ ГРАВЦЕМ У ПИТАННІ РОСІЙСЬКИХ АКТИВІВ БУЛА І ЗАЛИШАЄТЬСЯ БЕЛЬГІЯ – І ВОНА КАТЕГОРИЧНО ПРОТИ КОНФІСКАЦІЇ

- Подальша доля близько 300 мільярдів доларів заморожених російських активів… Раніше адміністрація президента США сигналізувала ЄС про можливість їх повернення Росії після потенційної мирної угоди, тоді як сама РФ через своїх «друзів» у Європі намагалася блокувати будь-які рішення про конфіскацію. Нині політична конфігурація змінилася: фактор Орбана фактично зник, ускладнилися відносини Трампа з прем’єркою Італії Джорджею Мелоні. Чи бачите зараз «вікно можливостей» для повернення до ідеї конфіскації? І що сьогодні є головною перепоною?

- По суті, нічого принципово не змінилося. Часто згадують фактор Орбана чи позицію Мелоні, але ключовим гравцем у цьому питанні була і залишається Бельгія – саме там зосереджена левова частка заморожених російських активів.

І позиція Бельгії чітка: вона категорично проти конфіскації.

Нам, звісно, хотілося б іншого сценарію. Але якщо говорити реалістично, на жаль, я не бачу передумов для будь-яких серйозних зрушень у питанні конфіскації російських активів у найближчій перспективі.

НЕ СЛІД ОЧІКУВАТИ РАДИКАЛЬНОГО ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ВІДНОСИН З УГОРЩИНОЮ – МАКСИМУМ ЦЕ ЗНИЖЕННЯ НАПРУЖЕННЯ

- Петер Мадяр декларує проєвропейський курс і готовність до співпраці з Брюсселем – зокрема це відкриває шлях до розблокування фінансової допомоги нашій державі (90 млрд євро) та нових санкцій проти РФ. Водночас він не підтримує швидкий вступ України до ЄС і обіцяє провести референдум з цього приводу. Як оцінюєте цю двоїстість? Які шанси на перезавантаження відносин України й Угорщини?

- Перш за все, потрібно розуміти контекст: Мадяр отримав конституційну більшість, і це неминуче створює певне відчуття ейфорії від успіху. У такій ситуації політики рідко йдуть на швидкі й глибокі компроміси.

Тому я не думаю, що найближчим часом варто очікувати якогось радикального перезавантаження українсько-угорських відносин. Так, певне покращення буде – це очевидно. Зокрема, ми, швидше за все, отримаємо ті фінансові рішення, пакет у 90 млрд євро, які раніше блокував Орбан.

Але говорити про повну зміну політики Будапешта – це перебільшення. Треба враховувати, що значна частина угорського суспільства за роки правління Орбана сформувала доволі критичне, а подекуди й негативне ставлення до України. І Мадяр не може ігнорувати ці настрої. Він просто не має політичної можливості розвернути країну на 180 градусів і заявити про кардинальну зміну курсу.

Тому максимум, на що ми можемо розраховувати, – це зниження напруження. Якщо зараз відносини можна охарактеризувати як відверто негативні, то вони можуть перейти в нейтрально-негативні. В ідеальному сценарії – у просто нейтральні. Але найближчим часом це все одно будуть складні, хоча й значно більш конструктивні відносини.

- Мадяр успадковує систему, яку Віктор Орбан будував 16 років. Наскільки реально швидко демонтувати цю «державу в державі», враховуючи, що за цей час Орбан розставив своїх людей на всіх рівнях? Чи допоможе тут партії «Тиса» конституційна більшість? І друге: як, на вашу думку, зміниться стратегія Путіна після розгромної поразки його союзника?

- Поразка Орбана – це вже третій поспіль серйозний провал Росії на виборах у Європі після Румунії та Молдови. Це, безумовно, позитив для України. Але це не означає, що Росія зникла з європейського політичного поля – вона й надалі шукатиме способи впливу.

Я переконаний, що Кремль намагатиметься знайти точки дотику з новою владою, зокрема з партією «Тиса». І, швидше за все, такі точки будуть знайдені. Один із ключових інструментів – це нафтопровід «Дружба». Фактично це той самий важіль впливу, яким колись для України був газ. Для частини угорських еліт це ще й джерело стабільних доходів, що робить цей інструмент ще більш чутливим.

Але справа не лише в енергетиці. Росія традиційно працює через політичні, бізнесові та агентурні мережі. І ці процеси нікуди не зникнуть – навпаки, вони активізуються.

Щодо внутрішніх змін в Угорщині, то не варто очікувати швидкого демонтажу системи Орбана. Ми не бачимо сигналів про масштабну люстрацію. Найімовірніше, йтиметься про точкові зміни – умовно, заміну кількох десятків чи сотні ключових фігур на людей із «Тиси».

Але говорити про повну зміну середньої та вищої ланки бюрократії або про якісь тектонічні зсуви – це нереалістично. Швидше за все, Мадяр візьме за основу той державний каркас, який залишив Орбан, частково його «почистить», внесе певні законодавчі зміни, але не ламатиме систему кардинально – принаймні на першому етапі.

- А що буде з Орбаном? Чи можливі кримінальні справи? І яка доля Сійярто?

- Щодо Сійярто – є висока ймовірність, що він або залишить країну, або може опинитися під слідством. Тут сценарії достатньо очевидні.

Що стосується Орбана, ситуація значно складніша. Ми до кінця не розуміємо, чи були неформальні домовленості між Орбаном і Мадяром про його «політичну недоторканність». Так само незрозуміло, яку роль у цьому процесі відіграватимуть Сполучені Штати.

Станом на зараз Мадяр не демонструє намірів запускати масштабні «посадки». Швидше за все, все обмежиться відносно вузьким колом людей із найближчого оточення Орбана, які можуть підпасти під кримінальні або люстраційні рішення.

- Чи залишиться словацький прем’єр Роберт Фіцо та його уряд проблемною точкою для України в ЄС? Чи може він після поразки Орбана спробувати перебрати на себе роль головного скептика щодо підтримки Києва?

- Те, що Фіцо залишатиметься скептичним щодо України, – це очевидно. Але інше питання – наскільки далеко він зможе зайти.

Без Орбана він уже не матиме тієї політичної ваги і тієї підтримки, яка дозволяла формувати своєрідний «антиукраїнський центр» у Європі. Самотужки він не зможе стати лідером цього напрямку.

Тому, на мою думку, його риторика залишиться критичною, але поведінка стане стриманішою. Загальний градус протистояння з Україною з боку Братислави, швидше за все, знизиться.

ЯКЩО НІМЕЧЧИНА І ФРАНЦІЯ НЕ ПІДТРИМУЮТЬ ШВИДКИЙ ВСТУП УКРАЇНИ В ЄВРОСОЮЗ, ЦЕ ФАКТИЧНО ОЗНАЧАЄ ПОЗИЦІЮ ВСЬОГО ЄС

- Все частіше лунають тези про зміну ролі України на глобальній геополітичній мапі. Ми не поспішаємо з такими висновками. Але якщо це справді так, то наскільки принципово ця роль змінилася?

- Роль України, безумовно, посилюється. Навіть сам факт того, що зробив Зеленський на Близькому Сході і не тільки, – це вже великий плюс. Але одна справа – провести вдалі візити, і зовсім інша – наповнити їх реальним змістом і продовженням.

І от тут виникає ключове питання: чи буде те, що ми побачили під час цих візитів, підкріплене конкретними рішеннями, домовленостями, довгостроковими результатами. Від цього залежить дуже багато.

Поки що можемо говорити про позитивний старт. Але далі починається найскладніше – щоденна, системна робота. Те, що свого часу Хвильовий називав «героїчними буднями».

- Наскільки реалістичною є перспектива глибшого «перевлаштування» ЄС і НАТО за участі України? Якою може бути ця модель? Чи можливо це в не надто віддаленому майбутньому, як багато хто каже?

- Якщо говорити відверто, то це питання сьогодні навіть не стоїть на порядку денному. Нам, звісно, приємно про це дискутувати, і європейці інколи теж піднімають такі теми. Але жодного реального процесу «перевлаштування» ні НАТО, ні Європейського Союзу наразі не відбувається.

Так само не варто говорити про швидкий вступ України до ЄС – таких перспектив у найближчому майбутньому немає. Щодо НАТО – то тут ситуація ще більш однозначна: питання членства України зараз узагалі не просувається.

Ми вже чули чіткі сигнали від ключових країн Євросоюзу. Якщо Німеччина і Франція не підтримують ідею прискореного вступу України, це фактично означає позицію всього ЄС. Тому розраховувати на швидке приєднання до Європейського Союзу найближчим часом – нереалістично.

РФ ТЕОРЕТИЧНО МОЖЕ АТАКУВАТИ КРАЇНИ БАЛТІЇ, АЛЕ ПОКИ ЦЕ БІЛЬШЕ ІНСТРУМЕНТ ЗАЛЯКУВАННЯ, НІЖ ПІДГОТОВКА ДО РЕАЛЬНОЇ ВІЙНИ З НАТО

- Держдума створює юридичне підґрунтя для застосування армії «для захисту громадян РФ» за кордоном. Чи означає це підготовку до нових агресивних сценаріїв, зокрема проти країн НАТО?

- Якщо говорити про потенційні цілі, то ми розуміємо, що теоретично єдиними країнами, на які РФ може здійснити наступ, є країни Балтії. Але «може» і «готова» – це зовсім різні речі.

Станом на зараз я не бачу ознак того, що Росія готова до реальних агресивних дій проти Балтійських країн. Чому? Тому що існують дві взаємовиключні логіки. З одного боку, Росія зацікавлена в тому, щоб відновити економічні зв’язки з Європою і домогтися зняття санкцій. З іншого – війна з Європою автоматично перекреслює цю можливість.

Другий момент – Китай. Пекіну абсолютно не потрібна ескалація Росії проти країн Балтії. А все тому, що балтійські порти мають важливе значення для логістики, зокрема для постачання енергоресурсів.

І третє: навіть якщо уявити, що Росія заходить, умовно, в Нарву чи Таллінн, це саме по собі не вирішує її стратегічної задачі – зруйнувати Європейський Союз. Без падіння України такі дії не дають Кремлю бажаного результату.

Тож чи готується Путін теоретично до подібних сценаріїв? Теоретично – так. Але практичний сенс таких дій на цьому етапі виглядає сумнівним. Тому поки що це більше схоже на інструмент залякування, ніж на підготовку до реальної війни.

- Посилення контролю над інтернетом, обмеження цифрових сервісів, тиск на месенджери – Росія рухається до моделі «чебурнету». Про що свідчить ця тенденція? До чого це може призвести?

- Тут немає однієї причини – це цілий комплекс факторів. Від підготовки до можливої мобілізації, страху перед іноземними впливами та бунтами через різке погіршення економічного стану населення – до спроби взяти під контроль так званих «ура-патріотів», тобто Z-спільноти, які активно діють в інтернеті й іноді створюють проблеми для влади.

Що стосується наслідків, то ми вже бачимо певні коливання. Є ознаки, що тиск на Telegram можуть тимчасово послабити. Але це не означає, що курс змінюється.

Навпаки, стратегічно Росія рухається до максимального обмеження доступу до незалежних каналів комунікації. Протягом року вони, ймовірно, намагатимуться закрити або суттєво обмежити доступ до Telegram та інших платформ.

І тут ключове питання – наскільки ефективно вони зможуть боротися з VPN та іншими інструментами обходу обмежень. Відповіді на це поки немає. Але те, що цей процес триватиме, навіть попри тимчасові паузи, – практично очевидно.

- На п’ятому році повномасштабної війни: які фактори можуть стати критичними для дестабілізації або навіть падіння путінського режиму? Чи є сценарії, що виходять за межі очікування «чорного лебедя», чи саме непередбачуваність і залишатиметься ключовою?

- «Чорний лебідь» на те й чорний лебідь, що ми не можемо його передбачити. Але якщо говорити про більш приземлені й реалістичні фактори, то ключовим залишається економіка.

Різке погіршення економічної ситуації – як у ключових галузях, так і на рівні життя більшості громадян Росії – це головний потенційний тригер дестабілізації.

Зі свого боку, Україна може впливати на цей фактор. Передусім – через удари по нафтоекспортній інфраструктурі Росії. Саме енергетичний сектор є основою російської економіки, і тиск на нього безпосередньо б’є по стійкості режиму.

Мирослав Ліскович. Київ