Ще до того як США та Ізраїль розпочали війну в Ірані, на початку лютого, Президент Зеленський заявив, що у 2026 році Україна експортуватиме озброєння. Що це означає і що ми готові принести на цей ринок, наскільки наша продукція має попит, чи зможе вона знову вивести Україну на провідні позиції у списках експортерів зброї? Адже свого часу, у 2009–2014 роках, Україна на цьому ринкові входила до списку десяти найбільших експортерів. А тепер, за даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI), наша країна посідає перше місце у світі з імпорту озброєння. Війна змусила нас стати головним покупцем і отримувачем зброї.

За час війни ми так швидко рухалися вперед, що тепер уже маємо нові продукти, яких немає на ринку, і готові їх експортувати.

На цю важливу і дуже цікаву та специфічну тему розмовляємо з експертом з оборонної промисловості, керівником компанії-виробника озброєнь Анатолієм Храпчинським.

- Пане Анатолію, ви не лише виробляєте продукцію, про яку сьогодні йдеться, а й фахово можете розповісти про перспективи ринків зброї та України на них. Отже, коли і з чим ми можемо повернутися на ринок озброєння?

- Свого часу ми перебували в топі експортерів зброї, але будьмо чесними: ми просто розпродавали радянські залишки. Там не було технологій, а лише бажання роззброїти Україну. Це не було нашим надбанням, а величезний мінус, який спрацював проти нас і у 2014-му, і у 2022-му. Коли ми врешті почали отримувати західну зброю, вона не була розрахована на нашу перемогу – вона була призначена для того, щоб ми просто вистояли. Але навіть із нею ми змогли опанувати ситуацію та втримати ворога.

Тому сьогодні повертатися на світовий ринок треба правильно. Не просто декларувати наміри, а дозволити приватним компаніям діяти самостійно. Я виступаю за створення «зеленого коридору» з країнами-партнерами. У мирний час ми можемо просто продавати зброю, але коли триває війна, ми повинні об’єднувати зусилля, щоб разом шукати рішення.

Нам потрібні спільні підприємства та взаємовигідний обмін технологіями. Наші партнери тривалий час не давали нам далекобійну зброю – і що в результаті? Тепер ми маємо власні розробки, які дістають до Воткінського заводу, портів Ленінградської області та обвалили російський експорт нафти на 40 відсотків.

Це стало можливим, бо ми з нуля створили власну технологію. Ми скористалися демократизацією високих технологій: те, що раніше було доступне лише вузькому військовому сектору, тепер є в цивільному доступі. Ми взяли ці рішення і впровадили їх у виробництво зброї.

Отже, повертатися в Європу ми маємо не з окремими зразками озброєння, а з цілою екосистемою. Пригадайте: коли Росія напала, ми благали світ закрити наше небо. Сьогодні вже нас просять закрити небо над базами НАТО на Близькому Сході. Колись ми просили гарантій безпеки – тепер ми самі маємо стати гарантією безпеки для Європи. І саме це – наш основний і найцінніший експорт.

- Ваш підхід повністю логічний: треба розуміти, із чим виходити, куди виходити і як це місце забезпечити на більш-менш тривалий проміжок часу, а не одномоментно, як це часто робиться. Для цього необхідно врахувати, що, по-перше, у нашій оборонній промисловості з’явилися приватні компанії, які готові працювати на експорт. По-друге, має відповідно модифікуватися регуляторна функція держави. По-третє, треба забезпечити належний рівень захисту інтелектуальної власності.

- Якщо говорити про захист прав, то варто згадати нещодавнє інтерв’ю гендиректора Rheinmetall Арміна Паппергера для The Atlantic. Раніше на Заході побоювалися, що ми отримаємо їхні зразки озброєння і просто почнемо їх копіювати. Але реальність інша: ми самі пройшли цей шлях і створили власні унікальні рішення.

Саме тому питання інтелектуальної власності сьогодні – це наш «біль». Багато вітчизняних виробників створюють інновації, але не реєструють їх належно. А для виходу на міжнародний ринок нам життєво необхідно мати сталий правовий режим, який захистить українські технології у світі.

- Саме це я мав на увазі: наша інтелектуальна власність, створена приватними компаніями, якщо її нести на світовий ринок, має бути захищена. Наприклад, президент Трамп публічно сказав, що США тепер не потрібні Україна й українська допомога на Близькому Сході з перехоплювачами іранських дронів. А водночас, наскільки відомо, американська компанія спільно з українською виготовляє і використовує такі перехоплювачі. Це так?

- Візьмімо той же Merops – це американський перехоплювач, який планували використовувати на Близькому Сході. Але важливо розуміти: цей дрон став таким ефективним саме завдяки українському бойовому досвіду. Водночас Merops коштує 15 тисяч доларів, тоді як наші дрони-перехоплювачі в найкращій комплектації – утричі дешевші. Це і є реальний показник того, чому нам треба об’єднувати зусилля. Це економіка безпеки, яка має зшивати держави.

Чому тепер ми бачимо певну кризу в НАТО? Тому що Трамп почав «тягнути ковдру на себе», вимагаючи закуповувати лише американське. Власне, так було завжди: Європа роками залежала від їхніх літаків п’ятого покоління чи систем Patriot. Лише тепер у ЄС з’являється власна альтернатива – франко-італійський комплекс SAMP-T, здатний працювати по балістиці.

За технології тепер б’ються всі. США, наприклад, не дають ліцензію на виробництво новітніх ракет PAC-3, бо бояться реверс-інжинірингу. Тому світ досі виробляє лише PAC-2. Але іронія в тому, що сама PAC-3 стала настільки досконалою саме під час війни в Україні – як відповідь на російські «Іскандери», які агресор суттєво модернізував.

А тепер про найболючіше – про власність. Британія замовляє для України балістичні ракети: дальність 600 км, ціна до мільйона доларів. Є державне фінансування, три компанії-розробники взялися за роботу, і наприкінці 2026-го ракета з’явиться. Але чия це буде технологія? Уряду Британії, бо він за неї заплатив.

А як це працює в нас?

Коли нам не вистачало Javelin чи NLAW, з’явилися FPV-дрони. Їх створили приватні українські компанії. Хто давав техзавдання? Не чиновники, а військові напряму зверталися до інженерів. У нас досі немає єдиної державної стратегії розвитку ОПК, проте приватний сектор став рушієм змін. За чотири роки війни кількість приватних оборонних компаній зросла з 20 до півтори тисячі! Вісімсот із них уже готові до міжнародних ринків, до IPO та співпраці з європейськими гігантами.

На Заході розробка через DARPA – це п’ять років сертифікацій і космічна вартість. У нас цей шлях іноді триває два тижні: від фідбеку з передової до повернення вдосконаленого продукту в окоп. Ми феноменально швидкі, але обмежені у фінансах. Саме тому ми часто «гасимо пожежі», замість того, щоб стратегічно закривати частоти чи діапазони зв’язку.

Тому наш вихід на ринок – це шанс зробити те, що так не подобається великим концернам: революцію в галузі. Нам потрібні не просто закупівлі, а вільний обмін технологіями. У Європи є рішення, у нас – винахідливість і швидкість, що скорочує шлях від загрози до рішення. Ми більше не прохачі зброї. Тепер ми – партнери, які задають тон у цій війні.

- Напевно, режим вільного обміну технологіями може бути там, де є союзники і довіра до партнера. Як ви зазначили, якщо в Штатах держава розміщує замовлення і його отримують десять компаній, вони всі є співвласниками, а контролює цю власність держава. І держава – той суб'єкт, який регулює експорт і закупівлю озброєнь. Цей елемент обійти навряд чи можна в сучасних умовах. Навіть у межах Європейського Союзу, наскільки мені відомо. Можливо, щось зміниться у зв’язку з військовим безвізом.

Ми можемо, як ви зазначили, за 14 днів (а інколи й скоріше) зробити те, що потрібно за певної ситуації та обставин на полі бою. У такому темпі іноземні партнери працювати хтозна чи спроможні: їм потрібні дозволи, є процедури. Можливо, з формуванням нового оборонного союзу в рамках ЄС, де вже і ми увійдемо, це буде простіше робити. Але важливо, що приватні компанії – повноцінний гравець на українському внутрішньому ринкові. Це добре? Так. Це погано? Інколи так, тому що є внутрішня конкуренція і те, що ви називаєте «зоопарком», коли всього багато і різних видів. Очевидно, це також потребуватиме змін, певного упорядкування на якихось принципах. Ці принципи тепер сформулювати дуже важко, оскільки є постійний тиск обставин, війни. Але готуватися до тих інших умов треба, і я впевнений, що розробники і виробники вже про це думають. Це так?

- Знаєте, ці наші знамениті «14 днів» на розробку – це і сила, і водночас слабкість. Через обмежені фінанси ми часто змушені бути ситуативними, а не далекоглядними.

Наприклад, візьмімо засоби РЕБ. Ми не ставимо на них внутрішні системи контролю, бо це здорожує продукт. Логіка проста: навіщо переплачувати, якщо цей РЕБ стоятиме на пікапі, який на фронті живе максимум місяць? Але в цьому й пастка: відсутність загальної стратегії призводить до того, що ми втрачаємо більше грошей у перспективі. Замість того щоб щоразу створювати щось «одноразове», нам потрібно переходити до модульності.

Я постійно наголошую: нам потрібно позбутися цього «зоопарку» озброєння. Вихід – в уніфікації та стандартизації. Не треба намагатися впихнути в один блок захист від усього на світі. Має бути окремо блок генерації, блок живлення, антена – і кожен елемент повинен бути кодифікований окремо.

Це і є той шлях, яким ми маємо йти у співпраці з Європою. Це буде класична ситуація win-win: ми навчимо їх швидкості – як за тижні адаптувати технологію до реалій поля бою. Вони навчать нас культури сертифікації: не купувати папірець ISO в переході метро, а реально проходити аудит. Це колосальний інструмент, який прибирає брак і виводить виробництво на новий рівень.

Щодо «секретних технологій», які всі так бережуть. Будьмо чесними: сьогодні відбулася тотальна демократизація технологій. Більшість того, що стоїть у сучасній зброї, – це цивільні компоненти. Світ уже відкрив усі таємниці. Саме тому на полігонах у тій же Польщі ми бачимо безпілотники, які один в один схожі на наші. Навіть наші компанії вже сперечаються між собою, хто в кого запозичив форму корпусу.

Усе це вже – у вільному доступі. Але є дещо, чого не купиш на ринку. Унікальний інструмент України – це наш досвід. Наше вміння миттєво опанувати все, що є під рукою, і скерувати це проти ворога. Саме цей досвід – наш найдорожчий експорт, який ми сьогодні можемо запропонувати світу.

- Справді, продукція стає щоразу цивільнішою, доступною. Так само є компоненти, які швидко змінюються, їх можна легко вбудовувати. Але залишаються інші компоненти – програмне забезпечення і зв’язок. Як їх захищати?

- Те, що ми робимо сьогодні для захисту інформації та обходу ворожого РЕБу – це результат колосальної роботи наших програмістів та інженерів. Це не просто «якийсь код», а цілий набір інструментів, інтегрованих у зброю. І що найцікавіше: більшість цих інструментів є у вільному доступі. Наша унікальність лише в тому, як саме українські інженери змогли їх допрацювати та поєднати.

Але тут ми підходимо до найважливішого питання нашого експортного потенціалу. Ми маємо бути реалістами: наприкінці війни ми ризикуємо залишитися без цих талановитих людей. Вони просто поїдуть працювати в інші країни, де умови вигідніші.

Як їх утримати? Тільки через розвиток сильних компаній. Нам потрібно змінити парадигму: технологія не повинна належати одному інженеру-самородку, вона має належати компанії. Потенціал повинен залишатися всередині структури, бути її інтелектуальним капіталом.

А щоб наші компанії почали серйозно захищати свої права власності, їм потрібно виходити на міжнародні ринки. Там зовсім інші правила, інші гравці й жорсткі вимоги. Це змусить нас працювати правильно. Це спонукне українських виробників об’єднуватися між собою для створення потужних спільних продуктів.

І я вас запевню: коли ми вийдемо на цей рівень, європейським гігантам буде дуже непросто з нами конкурувати.

- Теж можна погодитися, але от цікавий момент: ви сказали, що не може бути розробка власністю одного інженера, це має бути спільна власність компанії. Мені здається, що такий самий підхід треба застосовувати для держави: не може бути розробка власністю однієї компанії, якщо вона становить національний інтерес і важлива для національної безпеки.

Щодо ринку, кооперації, спільного виробництва, спільних розробок і спільної інтелектуальної власності, мені здається, тут теж є певна небезпека. Може виникнути конфлікт, який існував і раніше, між інтересами великих компаній, як Lockheed чи Rheinmetall, і маленьких, які роблять сучасний продукт дешево і швидко. Оця дискусія про Lego і домогосподарку, у принципі, зводиться до протиставлення інтересів великих компаній робити дорогі якісні речі й бути монополістами. І інтересів мобільних виробників, здатних швидко давати асиметричні відповіді, як це роблять приватні українські компанії. Дешеві і швидкі рішення і продукти великим гравцям не потрібні, бо вони підривають їхню могутність і унікальність.

- Уявіть ситуацію: якщо у вас зустріч о 12-й, а ви вийшли о 9-й ранку – ви йдете неспішно, п’єте каву і роздивляєтеся вітрини. Але якщо ви виходите об 11:30 – у вас є лише пів години, щоб долетіти.

Більшість світових компаній тепер «гуляють містом», навіть не усвідомлюючи, що час минув. Україна ж перебуває у стані тієї самої «шаленої пів години». Ми змушені адаптуватися миттєво, і саме це дає нам перевагу.

Світ сьогодні не готовий до війни. Європа не готова, навіть країни Близького Сходу виявилися не готовими – саме тому вони тепер так зацікавлені в наших дронах-перехоплювачах. Їм потрібна екосистема: раннє попередження, нейтралізація ударних БПЛА. Це їхня проблема, що вони досі хочуть зранку спокійно попити кави, а вже потім постріляти з того, що вважають технологічною зброєю.

У нас інше завдання – перемогти. Ми не хочемо затяжної війни, ми хочемо миру і свободи, тому й шукаємо швидкі, нестандартні рішення.

Коли великі західні корпорації розповідають про свою «технологічність», – це їхні труднощі, що вони не стали швидкими та маневреними. Ми бачили це на практиці: розхвалені снаряди Excalibur виявилися неефективними, багато американських дронів просто «падали» під дією ворожого РЕБу. Це реальність, до якої вони були не готові.

Сьогодні недостатньо просто мати зброю. Потрібно об’єднати Європу навколо єдиної стратегії оборони. Нам потрібен реальний оборонний альянс, який не просто декларує цінності, а гарантує безпеку через спільні технології та українську швидкість.

- Думаю, до цього йде, тому що Європа виявилася негнучкою, і адаптуватися до умов, які швидко міняються, їй дуже складно. Тепер, на фоні російської агресії, у Європі є конфлікт, який треба вирішувати дуже швидко. Це конфлікт між керівництвом Євросоюзу, що демонструє адаптивність і розуміння ситуації, і керівництвом країн-членів, яке має різні інтереси, що зібрати разом дуже важко. Але Європі нарешті треба зрозуміти і визнати, що без України ніякої системи безпеки не може бути, – це по-перше. По-друге – у Європі зрозуміли, що гонка озброєнь почалася, і тому ухвалена програма переозброєння.

Але ще немає розуміння, що таке гонка озброєнь у сучасних умовах, що треба гнатися не за кількістю танків, а за новими технологіями, що війна вже інша. Навіть більше, війна в Ірані показала, що роки війни в Україні майже нічого їх не навчили. Чому так?

- У світі досі немає реального розуміння загрози. Ніхто не вірив, що Путін піде далі, і він не йде лише завдяки Україні. Але подивіться на асиметричні інструменти, які використовує Росія. Достатньо відкрити «доктрину Герасимова» і поглянути на країни колишнього Варшавського договору: там на очах з’являються проросійські сили, фінансуються лояльні посадовці та цілі партії.

Європа десятиліттями відштовхувала від себе навіть думку про війну. На мій погляд, це була велика стратегічна помилка, яка призвела до повної неготовності. Сьогодні єдина сила, здатна реально захистити Європу, – це Україна. Навіть по діях США ми бачимо, що їхні військові структури поки що не адаптовані до викликів сучасної війни.

Щоб подолати такого ворога, нам потрібні не просто співчуття, а ресурси. Об’єднати зусилля і дати жорстку відсіч Росії – це завдання номер один.

Світ спостерігав за 2014 роком, називав захоплення Криму «анексією», але проґавив головне: Росія системно об’єднувала зусилля з Іраном, Китаєм та Північною Кореєю. У Європи досі жевріє надія, що «якось воно минеться». Не минеться. Якщо Україна впаде – війна постукає в кожні європейські двері.

- Звісно, не минеться, тут немає інших шляхів, третьої опції і, сподіваюся, це розуміння прийшло. Тепер, безумовно, оборона – пріоритет. І оборонна промисловість має стати тією рушійною силою, яка гуртуватиме і європейців, і українців.

Зрозуміло, що є шанс і необхідність Україні виходити на світовий ринок, тому що сучасна війна – це вже інша війна, вона потребує інших рішень, інших продуктів, і ми ці продукти маємо. Треба, щоб знання про те, якими будуть світ, оборона та безпека після цієї війни, стало відоме всім, стало спільним знанням. І щоб бачення, які можливості має український оборонпром, теж було спільним.

У 2024 році в одному з коментарів ви сказали: «Україна вкотре отримала шанс посісти важливе місце на світовій арені, укотре – великою ціною своєї свободи. Тому разом працюймо над тим, щоб перетворити Україну на світового лідера у сфері оборонних технологій, де кожна інновація стає щитом, а кожна ідея – зброєю, що захищає наше майбутнє». Краще не скажеш. Треба робити.

- Нам потрібно діяти, і головне – об’єднувати зусилля. Я постійно наголошую на цьому, бо взаємодія та вільний обмін технологіями – це база. У Європі діє чудовий Кодекс експорту озброєння, якого суворо дотримуються всі країни-підписанти. Нам необхідно впроваджувати ці норми у себе, адже поки що вони в нас не працюють. Україна ще в ООН підписала Договір про торгівлю зброєю, але ми його досі не ратифікували. Це той крок, який відкриє нам двері до якісної взаємодії.

Держава нарешті має навчитися повноцінно покладатися на приватного виробника. Сьогодні приватні компанії роблять неймовірні речі, щоб забезпечити фронт. Для них експорт – це не питання заробітку, а джерело реінвестування. Це можливість купити нові верстати, налагодити власне виробництво компонентів і не залежати від зовнішніх поставок.

Навіть більше, тепер у нас з’явилася реальна можливість створювати приватні системи ППО. Я загалом підтримую ідею приватних військових компаній. Але є принциповий момент: військовий має воювати тією технікою, яку йому надає держава. Держава формує запит, закуповує техніку у виробників і передає її у військо. Попереду ще багато роботи, але навіть у таких надскладних умовах ми вже здатні диктувати свої умови світові.

- На закінчення дозволю собі нагадати, що до Європейського Союзу ми йдемо як до об’єднання, що сповідує спільні цінності. Як це не дивно, серед спільних європейських цінностей немає безпеки. Треба, щоб така спільна цінність з’явилася в Європі як спільний продукт, за який треба спільно платити. І без того, що треба від чогось відмовлятися, щоб мати цю цінність, жити вільно, незалежно та безпечно, нічого не буде. У нас ще чимало проблем, багато роботи, але, як ви сказали, є приклади і військових частин, де все працює, і приватних компаній, де все налагоджено, і тому треба робити наступні кроки. Масштабуймо все найкраще, що в нас є, і тоді все вдасться.

- Ми масштабуємо, працюємо.

Україна платить за свободу дуже високу ціну. Думаю, що сьогодні свободу та захист Європі може дати лише Україна.

- На сьогодні немає іншої альтернативи, і лідери провідних європейських держав це розуміють. Не розуміють ті, хто живе від виборів до виборів. Але в Європі все ж таки є лідери, носії візії, і слава Богу, треба, щоб їх було більше.

Ігор Долгов

Фото: Геннадій Мінченко / Укрінформ

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform