4 роки Великої війни: українці відкрили заново себе і власну країну
Позаду — чотири роки повномасштабного вторгнення РФ у війні, яка триває вже цілих 12 років. Це понад 35 тисяч годин неймовірного, виснажливого спротиву. 2 млн 104 тис. хвилин, протягом яких ми не просто перебуваємо в авангарді історії — ми буквально її творимо, сплачуючи за це найвищу ціну. За нашою героїчною боротьбою стоїть колосальний біль і непоправні втрати: безперервні сирени повітряних тривог, постійний грім ППО, артилерійські залпи, вибухи балістики та дронів. Це зруйновані будинки, спалені школи, стерті з лиця землі міста і села, щільно заміновані поля. Це десятки тисяч загиблих і покалічених життів, мільйони біженців, розірвані сім'ї.
Але крізь кров, піт і сльози ми продовжуємо доводити всьому світові, а найголовніше — самим собі, що ми є воістину дозрілою нацією. Ми згуртовані й мужні, а не якесь там «failed state», як нас десятиліттями намагалася представити російська пропаганда. Іронічно згадувати, що нам давали лише три дні на капітуляцію. Ми ж взяли ці три дні та й помножили на 487. І продовжуватимемо множити стільки, скільки буде потрібно, паралельно множачи на нуль амбіції нашого ворога. Україна міцнішає, лютішає і не підкорюється.
Сьогодні, 24 лютого 2026 року, час озирнутися. Ким ми були на старті Великої війни і ким стали тепер? Які болючі уроки ми засвоїли про наших друзів, партнерів та, звісно, про нашого ворога?
КИМ МИ БУЛИ І КИМ СТАЛИ, ЩО ВАЖЛИВОГО ДІЗНАЛИСЯ ПРО СЕБЕ?
Головна трансформація українського суспільства за ці чотири роки лежить у площині самоусвідомлення. Від стану потенції ми перейшли до стану абсолютної суб'єктності. Як підкреслюють експерти, ключовим відкриттям стало те, що Україна нарешті позбулася комплексу меншовартості та ілюзій щодо зовнішньої допомоги.
Аналізуючи цей екзистенційний перехід, історик Ярослав Грицак зазначає, що ми подолали внутрішні сумніви щодо власної ідентичності: «Ми були нацією — і ми залишаємося нацією. Єдине, до 24 лютого 2022 року ми ще десь у глибині душі в цьому сумнівалися. Сьогодні цього сумніву немає. У філософії є поняття "річ у собі". Його цілком можна застосувати й до суспільних явищ: буває, що певна спільнота існує, але не до кінця усвідомлює власне існування — доки не станеться щось переломне. Власне, ми перейшли від існування "в собі" до існування "для себе". І це колосальна зміна.
Очевидно, що цей стан супроводжується величезною внутрішньою напругою. Але водночас це і стан витривалості. Я не втомлююся повторювати: ми, українці, тримаємося вже четвертий рік. Це важко співвіднести з будь-яким звичним досвідом людського існування. Я не знаю, чи багато є подібних прикладів в історії. Припускаю, якщо й є — то їх одиниці.
На початку повномасштабної війни, я добре пам’ятаю ті розмови між нами — страх, розгубленість, потоки біженців. І водночас ми раптом, майже до фізичного болю, відчули, яка красива наша країна. У перші тижні я записував інтерв’ю з одним відомим публічним офіцером, який і досі воює. Я запитав його, що він зробить після перемоги. Він відповів: перше, що зробить, — візьме дружину й двох дітей і поїде на північ Донбасу. Бо ніхто навіть не уявляє, як там красиво — озера, ліси…
Мені здається, це і є наше найбільше відкриття. Ми заново відкрили для себе власну країну. Кожен по-своєму: хтось — залишаючись тут, хтось — виїхавши й тепер сумуючи за нею. Часом, коли я повертаюся автобусом з-за кордону, чую розмови втомлених людей, які їдуть додому. Вони говорять про дуже прості речі — навіть про смак домашньої їжі. І раптом розумієш, наскільки це стало для нас близьким. Мабуть, така вже людська природа: ми по-справжньому цінуємо щось лише тоді, коли постає загроза це втратити».
Цю ж думку продовжує дипломат Володимир Огризко, акцентуючи на тому, що нація позбулася наївного патерналізму у міжнародних відносинах: «Якщо говорити про всіх нас, то головне відкриття, мені здається, в тому, що ми по-справжньому усвідомили: ми є нацією. Ми є країною, яка виросла з "дитячих штанців" наївних очікувань, що хтось колись щось зробить за нас. Цей етап минув.
Ми стали свідомими — можливо, як ніхто інший сьогодні у світі — що свобода і воля не даються в подарунок. За них потрібно боротися. І це висновок не на рік і не на одну політичну каденцію, а на десятиліття вперед. Думаю, ми зробили для себе дуже важливий і сильний висновок: ми є нацією, яка розуміє, що таке цінності. І не просто розуміє — а готова за них боротися, навіть із останніх сил».
Водночас політолог Олег Саакян звертає увагу на інституційний вимір нашого дорослішання. Переказуючи його бачення, можна стверджувати, що Україна зараз перебуває у складному транзиті від довоєнної електоральної демократії до нової, загартованої війною системи, де інституції відіграють ключову роль для виживання. Сам експерт формулює це так: «На початку повномасштабного вторгнення ми були ще наївними — тепер стали значно більш розчарованими, але й тверезішими. Ми покладали великі надії на інших, сьогодні ж дедалі більше шукаємо опори в собі. Ми не до кінця знали собі ціну — і тепер головне не впасти в іншу крайність та не переоцінити себе.
Як суспільство ми подорослішали на війну. Як держава — побачили, що наші інституції не такі слабкі, як нам здавалося, але й не такі сильні, як хотілося б. І водночас прийшло розуміння: без них не буде держави. Ми стали на шлях усвідомлення їхньої необхідності й цінності. Фактично ми рухаємося від електоральної демократії, де все зводиться до виборів, до сек’юризованої демократії воєнного часу, яка має еволюціонувати в інституціоналізовану демократію. Попереду ще будуть розчарування — ймовірно, вже на найближчих виборах. Але саме вони можуть стати своєрідною ініціацією нової, повоєнної України».
Зі свого боку, політолог Ігор Рейтерович наголошує, що саме події останніх чотирьох років остаточно легітимізували українську націю в очах усього світу, перекресливши будь-які скептичні очікування Заходу щодо нашої здатності до опору: «Мені здається, що ми були нацією і до 2022 року, але саме під час повномасштабної війни народилася справжня українська нація. І не просто політична — заснована на формальних ознаках чи наборах факторів. Саме тоді настав момент, коли про Україну по-справжньому дізнався весь світ. Не у 1991-му, не у 2004-му і навіть не у 2014-му, хоча й тоді відбулися надзвичайно важливі події.
Саме 2022 рік показав, що свобода, гідність, справедливість, демократія — як би зараз не намагалися знецінювати або таврувати ці слова — мають реальне значення. І якщо люди мають принципи, вони готові їх захищати, зокрема й зі зброєю в руках. Українці справді є волелюбною нацією, для якої важливі власна земля і право жити так, як вони вважають за потрібне. Незважаючи на всю псевдоісторичну маячню, яку озвучував Путін. Або, скажімо відверто, всупереч очікуванням частини європейців, що немає сенсу боротися — краще зберегти життя. Але є речі значно важливіші».
Підсумовуючи цей розділ, дипломат Вадим Трюхан робить акцент на тому, що ми втратили «рожеві окуляри» та усвідомили жорстку прагматику світової політики, де наші бойові навички стають головним капіталом: «За чотири роки Україна кардинально змінилася. Станом на 24 лютого 2022 року ми жили в певній бульбашці й наївно вірили, що Великої війни не буде, а якщо й буде — за нас заступляться великі країни, наші партнери: США, Європейський Союз, можливо, хтось іще. Так думала переважна більшість. І водночас люди були готові фактично віддавати життя за захист Батьківщини. Одразу після вторгнення до військоматів, пунктів тероборони, у створювані з коліс ДФТГ стояли кілометрові черги.
Сьогодні Україна стала тверезішою і дорослішою. У більшості з нас уже немає рожевих окулярів. Ми чітко розуміємо, що війна триває і може тривати ще багато місяців, а можливо — років. Ми також усвідомлюємо, що союзників у нас немає, є лише обмежена кількість партнерів, і кожен із них залежить від політичної кон’юнктури, волі власних виборців, від впливу російської пропаганди. Зміна влади в тій чи іншій країні може означати зміну позиції, і Україна з першого місця у пріоритетах легко може опинитися на десятому чи двадцятому. Немає нічого сталого — є лише інтереси.
Тому шанс на те, що Україна виживе як самостійна, суверенна, незалежна держава, насамперед залежить від нас, українців. Не від Сполучених Штатів, не від Європи і не від когось іншого. Хоча, безумовно, важливо розбудовувати партнерські відносини з усіма, з ким можливо, і намагатися отримувати максимум ресурсів, аби мати більше шансів вистояти перед російською агресією. Загалом чотири роки війни — це справді ціла епоха. Ми подорослішали. Ми значною мірою навчилися покладатися на власні сили. Ба більше, у деяких сферах уже демонструємо лідерство. Серед європейських партнерів точиться конкуренція за наших інструкторів, за наші ноу-хау, за наш реальний бойовий досвід. Нам потрібно вміти грамотно розігрувати ці карти — мовою Трампа, використовувати їх як наші джокери».
ЯК ЗМІНИЛИСЯ НАШІ УЯВЛЕННЯ ПРО ДРУЗІВ І ПАРТНЕРІВ?
Геополітика виявилася набагато цинічнішою, ніж про це писали в підручниках з міжнародного права. За чотири роки повномасштабної війни українці пройшли етап глибокого усвідомлення: формальні союзи часто поступаються місцем ситуативним інтересам, а «непорушні» цінності Заходу іноді стикаються зі страхом перед ескалацією.
Олег Саакян влучно зауважує, що Україна фактично стала каталізатором пробудження Європи, яка десятиліттями ігнорувала глобальні загрози: «Ми раптом побачили, що дорослі держави можуть бути недалекоглядними. І водночас — що вчорашні "діти" здатні поводитися значно відповідальніше й зріліше. Ми опинилися у вирі глобальних трендів тоді, коли інші ще не до кінця їх усвідомлювали. І мали унікальну можливість спостерігати, як це усвідомлення повільно приходить до них — поки ми весь цей час тримали для них небо.
Цього року ми побачили, як через 19 років після мюнхенської промови Путіна Європа нарешті прийняла виклик і почала відповідати. Хтось скаже — аж 19 років. А хтось зізнається: ще недавно важко було повірити, що ми взагалі доживемо до цього моменту. На наших очах — ціною поту, крові, життів і надзусиль тисяч українців — Європа стає повноцінним геополітичним суб’єктом. І вже з Україною всередині. Це наслідок не лише російсько-української війни — це наслідок того, якою виявилася сама Україна.
Ми отримали шанс не просто декларувати ефемерний "вектор інтеграції", а здобути конкретних друзів і партнерів. Сьогодні низка європейських держав стоїть з Україною пліч-о-пліч — у питаннях євроінтеграції, безпеки, спільної відповідальності за майбутнє континенту. Водночас досвід із НАТО, із поведінкою Сполучених Штатів щодо Гренландії та з іншими епізодами показав: іноді краще мати чесних і надійних партнерів, ніж формальних союзників, які можуть погрожувати або намагатися розміняти тебе в ширшій грі.
Ми також тверезо подивилися на ворога. Він не такий слабкий і не такий дурний, як дехто хотів би вірити. Але саме тому те, що ми тримаємося й буквально вигризаємо своє майбутнє, ще більше підкреслює нашу силу. Одна річ — воювати з чмонями, інша — протистояти тим, кого бояться навіть ті, хто ще вчора здавався нам сильнішим. І, зрештою, ми дедалі чіткіше бачимо глибину ціннісної різниці з частиною Заходу. Коли звучить питання: "Навіщо вам гідність, якщо гине стільки людей?", — між нами й тими, хто так мислить, відкривається прірва глибша за Маріанську. Бо для нас гідність — не абстракція, а основа існування.
Наше коло самоусвідомлення, здається, проходить усі 360 градусів: від формули "Україна — не Росія" до відповіді на складніше запитання — а чим є Україна насправді. Саме це сьогодні захищають український народ і армія. Саме для цього ми виборюємо час. І саме це, зрештою, стане фіналом війни: усвідомлена Україна в захищених кордонах, із гарантованою можливістю розвитку — як чітке й зрозуміле уявлення про себе і своє місце у світі».
Розглядаючи практичний вимір партнерства, Вадим Трюхан підкреслює разючу різницю між країнами, які мобілізували всі свої ресурси для допомоги, і тими, хто відверто розчарував своїм прагматизмом або внутрішньополітичними іграми. Він прямо вказує на зміни у ставленні США та неочікуване лідерство країн Північної Європи: «Існують лише сталі інтереси... На жаль, частина наших партнерів продемонструвала слабкість: багато говорять, але мало роблять. Водночас інші, від кого ми цього не очікували, навпаки, стали лідерами за обсягами допомоги Україні — і фінансової, і військової.
Передусім варто відзначити країни Балтії. Це невеликі держави, але якщо дивитися на допомогу у відсотках до ВВП, вони серед беззаперечних лідерів. Так само північноєвропейські країни — насамперед Норвегія, а також Швеція, Данія, Фінляндія. Фактично це ті держави, які найбільше усвідомлюють загрозу від можливого падіння України та її захоплення Росією, адже в такому разі вони вважають себе наступними цілями для Путіна.
Певною мірою розчарували східноєвропейські партнери. Польща на початку зробила дуже багато у сфері військової допомоги, але з часом більше зосередилася на собі. Тут радше йдеться про прагматичний інтерес — Польща активно посилює власну армію, готуючись до можливої прямої військової сутички з Росією. Пам’ятаючи трагічний досвід кінця 30-х років минулого століття, коли польська армія не змогла вистояти проти нацистської Німеччини та радянської Росії, вони сьогодні максимально інвестують у свою оборону. Водночас Польща надає Україні неоціненну допомогу, виконуючи роль ключового хаба: переважна більшість поставок військової техніки проходить саме через її територію. За це нашим польським партнерам варто постійно дякувати.
Суттєво змінилася Німеччина. Якщо на початку там узагалі не вірили, що Україна вистоїть, і обмежувалися касками, то сьогодні це номер один за обсягами військової допомоги. 11,5 мільярда євро на 2026 рік — сума фактично фантастична, якщо порівнювати з двома-трьома мільярдами, які виділяють Франція чи інші держави. Окремо варто згадати Норвегію — невелику, але надзвичайно заможну країну, яка виділяє понад 8 мільярдів євро на військову допомогу Україні.
Відверто розчарували Сполучені Штати Америки. У 2025 році рівень їхньої допомоги становив близько 1% у порівнянні з 2023–2024 роками. До того ж постійні зупинки: то передачі розвідданих, то військової техніки й боєприпасів, уже викуплених за європейські кошти. Окрема болюча тема — відверте підігрування Путіну, публічні ультиматуми на адресу України та Президента Зеленського. Тому з часом нам потрібно бути готовими до того, що за рахунок інших партнерів і власного виробництва доведеться повністю замінити номенклатуру озброєння й амуніції, яку раніше постачали США.
Найскладніше питання тут — ракети-перехоплювачі, зокрема для систем Patriot. Тому надзвичайно важливо знайти вихід із цієї ситуації: ширше застосовувати альтернативні системи ППО, такі як SAMP/T, розвивати власну систему протиповітряної оборони, здатну протидіяти російській балістиці, а також шукати ракети-перехоплювачі в тих країнах, де вони роками лежать на складах. І такі країни ще існують.
Приємно вразила Японія, яка, попри віддаленість, надає дуже серйозну фінансову допомогу. Позитивно дивує поява таких партнерів, як Австралія та Нова Зеландія. Австралія, зокрема, передала Україні танки Abrams — що ще донедавна здавалося абсолютно неочікуваним. Отже, є партнери, які приємно здивували, і є ті, хто відверто розчарував. Що стосується Угорщини та Словаччини, тут усе зрозуміло: Орбан і Фіцо фактично виконують роль маріонеток Кремля, "троянського коня" всередині Європейського Союзу, блокуючи або затягуючи рішення, необхідні Україні. Зараз, наприклад, вони знову блокують питання виділення Україні 90 мільярдів євро допомоги на два роки. Це дуже неприємна ситуація».
Ярослав Грицак додає до цього аналізу важливий соціокультурний штрих: українці перестали ідеалізувати Захід, але це не змінило нашого стратегічного вектора. Передаючи суть його слів, можна сказати, що наш вибір на користь ЄС і НАТО сьогодні продиктований не модою, а банальним інстинктом виживання, водночас людський вимір солідарності іноземців з Україною залишається безпрецедентним: «Передусім ми зрозуміли: Захід не можна ідеалізувати. Наші уявлення про нього були значною мірою романтизовані — і це теж частина нашого дорослішання. Тепер ми дивимося тверезіше. Але принципово важливо інше: це не переросло в розчарування чи скепсис. Ми не відвернулися. Ми й надалі хочемо бути частиною Заходу.
Соціологія показує, що в Україні сформувався консенсус не лише щодо Європейського Союзу, а й щодо НАТО. І це вже не питання моди чи політичної кон’юнктури — це свідомий, екзистенційний вибір. Йдеться про наше виживання. Ми розуміємо: маючи такого агресивного й непередбачуваного сусіда, як Росія, альтернатив у нас фактично немає.
І водночас є безліч особистих історій, які додають цьому виміру людського сенсу. Тиждень тому я повертався з конференції й у поїзді розговорився з американкою, яка вже четвертий рік живе в Україні. Вона сказала: "Я приїхала сюди, бо хочу віддати борг вдячності й спокутувати помилки, яких припустилися наші президенти — Клінтон, Обама, особливо Трамп. Мені за них соромно". Сьогодні вона допомагає Україні: возить медикаменти, організовує зустрічі, долучається до ініціатив. І таких історій я знаю чимало. Оце відчуття красивої країни, повноти життя — воно дуже сильне. Багато іноземців приїжджають сюди знову й знову, бо для них Україна — це ніби внутрішній поштовх, залежність у хорошому сенсі. Тут вони відчувають сенс. Тут вони дихають на повні груди».
Цей парадокс західного страху перед ескалацією на тлі української мужності відзначає Ігор Рейтерович: «Як змінилися наші уявлення про друзів і партнерів? Передусім ми зрозуміли, що в нас справді є друзі. Країни, які не просто позитивно ставляться до України, а готові реально багато робити, щоб допомогти. І мова тут не лише про держави як інституції — мова про країни як суспільства, про людей, громадян, народи.
Ми також побачили, що в нас є партнери. Водночас стало очевидно, що глибина цього партнерства часто змінювалася залежно від ситуації на фронті. Вибачте за цинізм, але по суті ми дізналися, наскільки партнери залежать від зовнішніх обставин. Тому, чесно кажучи, реакції тих чи інших країн на події не стали для нас великою несподіванкою. Хтось приємно вразив, хтось — прикро.
Загалом ми побачили, що навіть попри все, що довелося пережити Україні, партнери залишаються певною мірою невпевненими в окремих питаннях. І в них досі зберігається страх — перед ескалацією, перед Росією як такою. На жаль, цього страху вони не позбулися навіть наприкінці четвертого року повномасштабної війни. Хоча, здавалося б, звідки йому ще братися, якщо українці неодноразово на практиці показували, чого насправді "варта" Російська Федерація і вся її так звана сила.
Але головне — партнери у нас дійсно є. І навіть 2014 рік не продемонстрував цього так, як ми бачимо зараз. Тоді багато хто займався Україною радше за принципом: є проблема — давайте якось швидко її "вирішимо", щоб не заважала. Тепер підхід інший. Вони побачили, що є речі, за які варто боротися. І Україна, можливо, нагадала їм про їхнє власне революційне минуле — про те, як багато з цих країн здобували або відстоювали свою незалежність. Для ситої, загалом комфортної Європи й усього демократичного світу, зануреного в спокій, відпочинок і саморозвиток, раптом стало очевидно: є речі важливіші за це все. І в XXI столітті зовсім не факт, що те, що ви маєте сьогодні, є даністю назавжди. Усе може змінитися в будь-який момент — просто тому, що поруч може виявитися неадекватний сусід, який вирішив грати в зовсім інші ігри й розпочати повномасштабну війну».
Жорсткий підсумок цього дипломатичного транзиту підбиває Володимир Огризко. Якщо перефразувати його головний меседж, то українська суб'єктність народилася з усвідомлення власної самотності на світовій арені, і тепер ми більше ніколи не дозволимо диктувати нам умови з чужих столиць: «Якщо починати з негативу, то головний висновок за ці роки — і не лише за чотири повномасштабні, а фактично за всі дванадцять — у тому, що ми маємо чесно визнати: у світі ми значною мірою самі. Віра в те, що хтось обов’язково прийде й вирішить наші проблеми, виявилася наївністю. Друзі є — безумовно. Але їх небагато. І досвід показав: навіть ті, на кого найбільше розраховуєш, можуть у певний момент банально зрадити, а потім ще й зробити вигляд, що ти їм щось винен. Це гіркий урок, але його доводиться засвоювати.
Водночас є й беззаперечний позитив. Ми стали іншими — як люди, як суспільство, як нація. І ця зміна вже незворотна. Ми більше не будемо "пасти задніх" за жодних обставин. Не будемо жити з постійним огляданням на те, що сказали в тій чи іншій столиці. У нас з’явилося чітке відчуття власної суб’єктності. Ми стали нацією, з якою іншим, з одного боку, буде добре — бо ми сильні й на нас можна покластися. А з іншого — не завжди зручно, бо ми навчилися відстоювати своє і, якщо треба, працювати ліктями в прямому сенсі цього слова. І я переконаний: цей досвід ми вже нікому не дозволимо стерти з пам’яті. Життя навчило нас жорстко — але в цьому теж є великий позитив».
ЩО МОЖЕМО СКАЗАТИ ПРО НАШОГО ВОРОГА?
Ілюзії щодо «братніх народів», «великої культури» та можливості домовитися з Москвою поховані під уламками українських міст. Війна зірвала всі маски, оголивши справжню, людиноненависницьку сутність російського імперіалізму. Для когось це стало шоком, а для когось — лише підтвердженням історичних закономірностей.
Для дипломата Володимира Огризка жодних несподіванок не відбулося. Він наголошує на тому, що єдина історична місія сучасної цивілізації — це демонтаж російської імперії у її нинішньому вигляді: «Можливо, для когось стало відкриттям, що Росія — це ворог. Для мене — ні. Так склалася моя дипломатична біографія: багато років і десятиліть я стикався з представниками цієї держави, вивчав її — не з приватної цікавості, а з наміром пояснювати іншим, із чим ми маємо справу. І я добре розумів, що ми постійно перебуваємо під загрозою. Те, що це усвідомлювали небагато людей, було і залишається нашою великою проблемою.
Безумовно, 24 лютого стало шоком. Я не думав, що Росія настільки відверто візьме на себе роль країни, яка ламатиме світовий порядок — і зрештою ламатиме об цей світ власні гнилі зуби. Але водночас десь на підсвідомому рівні я відчував: рано чи пізно ми з нею розійдемося остаточно. І це, по суті, й сталося.
Якщо ж перекинути місток до сьогодні, я дуже сподіваюся, що переважна більшість українців остаточно відкрили очі й зрозуміли, з ким вони колись намагалися дружити та співіснувати. І моя надія тепер в одному: щоб ми разом із європейцями усвідомили свою історичну місію. А вона, на моє переконання, полягає в тому, щоб ані українці, ані європейці більше не мали сусідства з цією дикою державою в її нинішньому вигляді. Вона має зникнути з політичної карти світу в тому форматі, в якому існує сьогодні».
Цю тезу підкріплює Ігор Рейтерович, який констатує болісне, але необхідне прозріння мільйонів українців щодо масової, а не лише елітарної підтримки росіянами геноцидної війни: «Що ми можемо сказати про ворога? Думаю, відповідь у кожного буде своя. Для когось те, якими виявилися росіяни, стало справжнім шоком. Адже багато хто дивився на них крізь призму так званої "великої російської культури" — балету, літератури, мистецтва загалом, що зовсім не асоціюється з війною.
Для когось це було особливо болісно, бо навіть після подій 2014 року на росіян продовжували дивитися як на народ споріднений. Не братній — але споріднений. Принаймні такий, який ми розуміємо, з яким говоримо однією мовою. Багато українців, до речі, знали російську мову краще, ніж самі росіяни — це парадокс, з яким я стикався ще наприкінці 1990-х. Але суть не в цьому.
Для мене особисто нічого принципово нового не відкрилося. Я завжди знав, що росіяни саме такі. Шовіністи, імперці — відсотків дев’яносто, якщо не дев’яносто п’ять усього населення. І це не лише Путін чи його найближче оточення. Це конкретні росіяни. Не Путін особисто вбивав, ґвалтував і мародерив — це робили люди з конкретними прізвищами.
Тому для мене це не стало несподіванкою. Питання було лише в часі — коли ця людиноненависницька, агресивна натура проявиться повною мірою. Раніше вона виявлялася у чеченських війнах, у насильстві проти власного населення. Коли ж це вийшло за межі Росії, вони просто показали себе "в усій красі". Я лише отримав підтвердження того, що знав і раніше. Але мені здається, що для дуже багатьох українців це стало шоком — і залишається ним донині. Особливо шкода тих, хто мав родичів у Росії. Для них цей розрив був, мабуть, надзвичайно болісним. Водночас добре, що ми дізналися правду саме зараз — навіть у такий жорстокий спосіб. Бо могло бути значно гірше, якби це сталося за інших обставин, коли в нас уже не залишилося б жодного бажання чинити спротив, а голову остаточно забили б розмовами про "братерство", "єдність" і всі ці міфи, які так довго нам нав’язували».
З військово-стратегічної точки зору, як зазначає Вадим Трюхан, недооцінка Росії сьогодні є смертельно небезпечною. Ворог адаптувався, масштабував виробництво зброї і не відмовився від своїх максималістських планів захопити всю територію України: «Ворога не можна недооцінювати — це ключове. Ворог дуже серйозно модернізував свої зусилля у війні. Він змінив стратегію, перейшовши до тактики затяжних бойових дій, масових штурмів і виснаження. Він кардинально змінив ситуацію в повітрі — не лише домовився з Іраном про постачання "шахедів", а й налагодив власне виробництво та масштабував його. Тобто ворог налаштований йти до кінця. Йому потрібна не Донецька чи Луганська область і навіть не умовна "Новоросія". Йому потрібен Київ, йому потрібна вся Україна — аж до Львова, щоб рухатися далі. Це потрібно чітко усвідомлювати.
Якщо подивитися на поведінку ворога після Нового року, ми бачимо вже близько шести масштабних хвиль комбінованих ракетно-дронових атак. За цей час було застосовано понад 250 ракет, майже половина з яких — балістичні, а також понад 2000 далекобійних ударних дронів. І все це — на тлі розмов про нібито переговори: спочатку в Абу-Дабі, потім у Женеві, а зараз уже навіть обговорюється можливий саміт у форматі Зеленський–Трамп–Путін. Але Росія не зупиняється і не зупиниться доти, доки матиме можливість застосовувати ракети й дрони.
Позитив у тому, що в нас з’явилося власне виробництво ракет — зокрема "Фламінго", "Нептунів" та інших. Це здатне зламати плани ворога. Уже були удари по Воткінському заводу, які фактично зупинили виробництво "Орешників", "Іскандерів" та іншої ракетної номенклатури. Є удари по виробництву "шахедів" в Єлабузі, по нафтопереробних заводах. Нам потрібно масштабувати власне ракетне виробництво та виробництво далекобійних дронів, щоб системно знищувати підприємства, які виготовляють найсмертоноснішу зброю, а також їхню логістику — залізницю, склади, логістичні центри. Паралельно необхідно працювати з партнерами над перекриттям каналів постачання комплектуючих через треті країни. Йдеться про десятки держав, зокрема США та країни ЄС, без деталей з яких Росія не змогла б виробляти ні ракети, ні дрони».
Ярослав Грицак резюмує цей блок чітким висновком про неможливість будь-якого співіснування з Росією. За його словами, історія Росії — це циклічне агресивне божевілля, і єдиний спосіб вижити для України полягає в остаточному і безповоротному переході у західний цивілізаційний простір: «Ми остаточно зрозуміли: це справді ворог. Раніше ще жевріла думка, що з Росією якось можна співіснувати, якось уживатися, шукати формули виживання. Тепер очевидно — далі жити з нею в такій логіці неможливо. Це надто агресивний, надто небезпечний сусід. І ця агресія не випадкова, вона повторюється знову й знову. Недаремно казали, що історія Росії — це безкінечне божевілля з короткими світлими інтервалами. Але ці короткі інтервали не можуть бути для нас виправданням, щоб миритися з системним божевіллям. Думати треба саме про нього — і про те, як у підсумку його зупинити.
На жаль, у нас немає розкоші географічно "переміститися" кудись подалі й жити на безпечній відстані від цього сусідства. Ми приречені шукати інше рішення. І, на моє переконання, воно полягає в тому, щоб остаточно вийти з тіні Росії — перейти в інший цивілізаційний простір, який я називаю Заходом. Це непроста ціль, але вона стає ближчою.
Зверніть увагу: якщо до повномасштабної війни нам роками відмовляли навіть у перспективі членства в Європейському Союзі, то сьогодні ця перспектива як ніколи реальна. Звісно, хотілося б, щоб такі зміни відбувалися в мирний час. Але історія часто рухається парадоксально: на жаль, саме війна робить можливими речі, які раніше здавалися абсолютно недосяжними».
ПОСЛАННЯ У МАЙБУТНЄ: СОБІ ТА ВСІМ УКРАЇНЦЯМ
Попри втому четвертого року повномасштабної війни, головним меседжем експертів залишається заклик до мобілізації внутрішніх сил та відповідальності. Відмовляючись від порожніх ілюзій, українці повинні спиратися на солідарність, прагматизм і непохитну віру у власну життєздатність.
Вадим Трюхан закликає повернути у суспільний дискурс саме поняття «перемога», наголошуючи на тому, що кожен громадянин у тилу мусить підпорядкувати своє життя потребам фронту: «Ми фактично прибрали зі щоденної риторики слово "перемога". Натомість говоримо про справедливий, сталий, тривалий мир. Але варто згадати, з чого все починалося. Ми били росіян і виганяли їх з-під Києва, Чернігова, Сум, з-під мого рідного Харкова, звільняли Херсон. І нам потрібно повернути цей наратив — наратив перемоги — у повсякденне життя.
Ми маємо жити перемогою. Кожен на своєму місці повинен працювати саме на неї. Менше витрачати грошей на розваги, дорогі авто, брендовий одяг і подібні речі, і більше — на забезпечення підрозділів Сил оборони, на донати, на податки, з яких фінансується армія. Кожен має робити свій внесок і водночас виховувати дітей з чітким розумінням того, що росіяни — це ворог. Іншого шляху в нас просто немає. Це питання екзистенційне, питання виживання.
Якщо вся нація буде об’єднана і зосереджена на одному — на тому, як перемогти цього ворога, — тоді перемога стане реальною. Якщо ж ми будемо почивати на лаврах, сидіти в ресторанах, тікати від ТЦК, не зважати на потреби армії, наших побратимів і друзів, які воюють у складі Сил оборони, тоді на нас чекають великі проблеми. Перемога — це ключове. Але перемога не приходить сама по собі. На неї потрібно щодня працювати».
Ярослав Грицак зізнається, що як історик не може давати легких оптимістичних прогнозів і закликає готуватися до тривалої боротьби. Але водночас його послання — це маніфест людяності в часи найбільших випробувань: «Я скажу річ, яка мене не тішить. Але, на жаль, нам варто готуватися до можливої п’ятої річниці цієї війни — а може, й шостої. Мені хотілося б говорити набагато оптимістичніші речі. Проте моє розуміння історії не дає підстав для легких прогнозів. І я справді дуже хочу, щоб цього разу історик у мені помилився — щоб мої слова не справдилися, щоб тієї п’ятої річниці просто не було.
Водночас є речі, які залежать від нас уже сьогодні. Цінуймо себе і одне одного. Як сказав один добрий монах-поет, цінуймо любити людей, бо вони надто швидко відходять. Розпочався Великий піст. Кажуть, у час посту варто ділитися тим, чого тобі найбільше бракує. Тож, можливо, найважливіше зараз — віддати час своїм близьким. Побути з батьками, якщо вони ще з нами. Якщо ні — піти на їхню могилу. Якщо маєте маленьких дітей — побавтеся з ними. Якщо вже дорослих — скажіть їм слова підтримки. Одним словом, будьмо людьми. У найкращому значенні цього слова. Бо саме це сьогодні тримає нас найбільше».
Коротко і безапеляційно висловлюється Ігор Рейтерович, фіксуючи головний результат цієї війни незалежно від майбутніх політичних конфігурацій: «Що б росіяни не робили, що б не намагалися змінити, які б зовнішні чи внутрішні процеси в нас не відбувалися, як би ця війна не впливала на суспільство — факт залишається незмінним: Україна була, є і буде. Це даність, а не змінна величина. Не буде жодного падіння, розпаду чи зникнення. І партнерам, і ворогам — тут різниці немає — це просто потрібно визнати й із цим змиритися».
Володимир Огризко піднімає планку до рівня глобальної відповідальності, стверджуючи, що Україна має прийняти роль ціннісного лідера XXI століття: «Знаєте, я часто думаю про те, що нам, українцям, час нарешті усвідомити свою місію в цьому складному, цинічному, непослідовному й часто боязкому світі. Нам потрібно чесно сказати собі: ми варті того, щоб бути сильною і лідерською нацією. Не в сенсі агресії чи завоювань, а в сенсі ціннісного лідерства.
За ці роки ми довели, що існують речі, за які варто триматися і за які потрібно боротися. Ми показали, що цінності — це не декларація, а готовність платити за них високу ціну. Якщо ми всі разом це остаточно усвідомимо, якщо приймемо цю відповідальність як спільну, то, повірте, про Україну говоритимуть як про диво XXI століття. У це мені справді хотілося б щиро вірити».
І, врешті-решт, Олег Саакян залишає українцям послання, яке є водночас і натхненням, і суворим застереженням. Він нагадує, що ми вийшли з геополітичної тіні і стали епіцентром світових процесів, але це вимагає відмови від старих помилок: «Ми маємо бути сильними — тими, хто надихає і захищає, хто бере на себе страждання заради інших, демонструючи силу і духу, і тіла. Це насамперед про відповідальність. Про відповідальність як усередині країни, так і назовні. Часи, коли можна було відсидітися, минули — і вони дуже дорого коштували Україні.
Сьогодні ми вже стали силою моменту, частиною глобальних процесів, залишаючись локальними. Будь-які наші кроки й дії більше не відбуваються в умовному буфері між Росією та Європою, не десь на периферії Заходу. Вони відбуваються в самому серці — і розходяться колами, впливаючи на інші країни та суспільства. Наша корупція здатна підірвати не лише віру у власні оборонні програми, а й спричинити політичну кризу в державі, яка допомагала Україні. Наш шлях євроінтеграції — його успіхи й провали — стає аргументом для цілої низки політичних сил і лідерів за кордоном. Слова, сказані в Україні владою, опозицією, відставними командувачами, миттєво розлітаються провідними світовими медіа.
Ми більше не маленькі. Але чи здатні ми не повторити помилку нашого ворога — не плутати велике за розмірами з великим по суті — залишається відкритим питанням. І це той іспит, який наше політичне покоління складатиме фактично весь свій шлях».
Мирослав Ліскович. Київ
