Україна неодмінно здолає московське лихо – за підтримки вільного, демократичного світу

Україна неодмінно здолає московське лихо – за підтримки вільного, демократичного світу

Укрінформ
Роздуми перед картиною війни

Лютий 2022 року. Зима. Озброєні орки, привезені ешелонами з Прибайкалля, атакують Київщину. А навесні на Українському Поліссі вороже військо побачило картину, схожу на ту, що змалював 1943 року поет Михайло Свєтлов. У вірші про окупанта-фашиста, який з Італії прийшов на чужу землю і в ній залишився, читаємо: «Никогда ты здесь не жил и не был!.. Но разбросано в снежных полях итальянское синее небо, застекленное в мертвых глазах…». Замініть слово «итальянское» на «прибайкальское» – і українські захисники рідної землі можуть підписатися під оновленою строфою, хай і складеної мовою агресора. 

Насправді московській фашистській диктатурі зрозуміліша мова зброї, дохідлива для морпіхів з Примор’я, десантури зі Псковщини, прибульців з Північного Кавказу... Власне, для всього інтернаціоналу воєнних злочинців і терористів, зомбованих рашистською пропагандою. А так само для сирійських та інших найманців, включно з дон-доновськими виродками – ті «солдати невдачі» за криваві рублі продають свої душі московському сатані.

Допомога Україні словом і ділом

Приведені вище рядки з вірша пригадались мені на землі... Південної Європи, де наприкінці минулого століття палали війни. Зокрема, в тому краї, який під час Другої світової війни окупували італійці, а 2008 року він уже як Республіка Косово здобув незалежність від Сербії. Після розв’язаної рашистами повномасштабної війни косовари стали нашими добрими друзями на Балканському півострові. Вони словом і ділом допомагають Києву. Тут розгорнувся волонтерський рух, звідси надходить гуманітарна допомога.

...У далекій минувшині тутешнього краю були століття панування Римської імперії, а згодом, уже в новій історії – десятиліття життя в союзному гуртожитку колишньої «соціалістичної федеративної» Югославії. Фіналом того так званого соціалізму стали не лише криваві конфлікти на Балканах, а й злочини проти людяності, геноцид... 

Саме такі злочини вчиняють зараз і рашисти на землі України... Про югославські війни 1990-х тепер нагадують численні пам’ятники, як-от у Преказі, де загинув зі своєю великою родиною національний герой косоварів Адем Яшарі. Серед жертв тієї масштабної трагедії багато дітей, навіть убиті малюки, молодші школярі (загалом знищено 58 членів родини)...

Меморіал у Преказі (Косово)
Меморіал у Преказі (Косово)

Але корені моїх асоціацій зі свєтловським «італійцем» – не меморіал у Преказі. До роздумів спонукав твір у царині образотворчого мистецтва – живописне полотно авторства художника-фігуративіста з Приштини Хайруша Фазліу (Hajrush Fazliu). Робота знаного в Європі майстра пензля спонукала поміркувати над його мистецьким задумом.

Полотно битви цивілізацій

Учений-мистецтвознавець, представник албанської школи живопису в Косові 73-річний Хайруш Фазліу показав свій твір журналістам з України. Одразу зауважу: я нічого не питав у нього про «розгадку» художніх образів яскравої, дещо загадкової, але тематично недвозначної картини. Спираюся в цих міркуваннях лише на власні відчуття, які дають політ фантазії.

На полотні домінують чотири кольори, з них два – як у відомій українській пісні про синє небо й жовте колосся. Бачимо також і колір багряний – на першому плані. І впадає в око виразна чорна смуга – за центральною частиною композиції. Загальне тло картини нагадало... рашистський триколор, тільки в ньому середню смугу замінено на чорну – певно, відповідно до чорних справ тієї держави і чорної смуги в житті тих людей, які населяють імперію терору. Нижня смуга, червона, має вигляд кривавого вибуху чи, може, пекельного полум’я, що поглинає творіння рук людських… 

Зліва і справа від прямовисно зображеного вгорі прапора України бачимо фігури молодих жінок. Художник, коли писав картину, мав, певно, власне сприйняття й розуміння війни, але я ділюся тут особистими відчуттями, навіяними твором. Отож і не вбачаю за схожістю обрисів фігур, приміром, «мишебратської» схожості двох народів, що нині воюють. І хоч ті й ті в більшості – християни, війна наочно показала всьому цивілізованому світові: Україна – це Європа, а московська диктатура – щось зовсім інше, якась жахлива реінкарнація «імперії зла».

І хай там що собі намислили кремлівські нелюди з нового покоління ментальних ординців – згинуть як роса на сонці наші воріженьки, які вперто лізуть сюди з мечем. Недарма на «триколорі», накиданому пензлем художника, рашистське небо заступив «блекаут». Утім, і він – лише тло, на якому видніша прийдешня перемога світла і справедливості. І Україна неодмінно здолає московське лихо в цій битві цивілізацій – за підтримки вільного, демократичного світу.

«Мій дім – ваш дім»

Насамкінець про обставини, за яких кияни-журналісти познайомилися з косовським художником і оцінили його творчість. Про це я побіжно згадував у недавній публікації, коли обґрунтовував потребу офіційного визнання Україною суверенітету й незалежності Республіки Косово (власне, це визнання вже відбулося на рівні народної дипломатії).

Випадкова зустріч зі вченим-мистецтвознавцем трапилася просто на вулиці в середмісті Приштини. До нас звернувся перехожий, який почув українську мову й поцікавився, звідки ми. Дізнавшись, що з Києва, співрозмовник (це якраз і був Хайруш Фазліу) відрекомендувався художником. Він сказав, що написав картину про Україну в час війни, і люб’язно запросив газетярів до своєї майстерні – подивитися нові роботи.

Так двом киянам, які відвідали ошатний будинок на вулиці Светозара Марковича, не лише пощастило ознайомитися з оригінальним творчим доробком, а й обмінятися думками з автором картин, і поговорити з ним не тільки про високе мистецтво. Чи бував він раніше в Україні, спитали ми. Професор розвів руками: «Ніколи не був. Але маю там друзів». Гості відчули щире, приязне ставлення до українців, солідарність і підтримку нашого народу в боротьбі проти московського агресора. 

Сергій Пущенко
Сергій Пущенко

З дозволу господаря сфотографував його й українську журналістку Людмилу Мех з картиною, яка стала предметом нашої уваги. І ось що подумалося в оселі митця, коли він сказав нам, немов своїм близьким друзям: «Мій дім – ваш дім». У березні під Києвом війна забрала харківського художника Сергія Пущенка, патріота, вояка-добровольця, заслуженого діяча мистецтв України... А за пів року Всевишній дав у друзі в Приштині... однодумця – знаного майстра пензля. Тисну руку йому й думаю: символічно, що зустрілися ми саме тут, на землі спорідненого духом, гордого й мужнього народу, який буде з Україною до перемоги. 

У біді пізнавай приятеля – каже народна мудрість. Як у час випробувань, так і після спільно здобутої звитяги, коли над Україною і всією Європою зійде сонце миру – люди доброї волі зможуть міцно і вдячно обійняти своїх. Ми всі разом зробимо світ кращим і безпечним. А ту нечисть, чиї кулі свистіли на нашій землі й чиї злочини не мають строку давності, ми не забудемо. 

«Ми розуміємо відповідальність за те, що відбувається, – сказала про звірства «прибайкальців» совісна журналістка з Улан-Уде Євгенія Балтатарова. У травні цього року в одному з інтерв’ю  опозиціонерка перепросила «за все, що робить в Україні російська армія на чолі з нашим нестямним керівництвом». – Ми не чекаємо на прощення, знаємо, що таке пробачити важко чи майже неможливо»... 

Знаємо й ми, що на державному рівні шовіністична кремлівська верхівка ніколи й ні в кого не просила прощення – ні за скоєний в Україні Голодомор-геноцид 1930-х, ні за інші криваві злодіяння – як власні, так і тамтешнього одуреного народу. І прогнозовано – не перепросять, бо войовничі рашисти здатні виректи лише одне: «Можем павтаріть».

Тому-то Україна й весь демократичний світ заради захисту людської цивілізації зобов’язані виконати свою історичну місію. І вони зроблять це – витравлять осине кубло паліїв війни, засудять московських варварів справедливим міжнародним трибуналом і не дозволять рашиZму ніколи більше підняти голови. 

Сергій Шевченко

Фото автора

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-