На п'ятому місяці Великої війни – Донбас, де росія сконцентрувала основні свої сили, продовжує залишатися найгарячішою точкою на мапі військових дій. Завдавши противнику важких втрат, українські війська відійшли з Сєвєродонецька на височини Лисичанська, щоб тримати фронт на нових, більш вигідних позиціях. Щодо інших напрямків, то ситуація там більш-менш стабілізована, а на Херсонському та Запорізькому – ЗСУ мають успіхи. Тим часом у тилу  – теж війна. Ворожі ракети, зокрема,  «сліпі» – Х-22 продовжують убивати та калічити мирних жителів, нищити економіку та інфраструктуру.

Про все це і не тільки «Укрінформ» поговорив із військовим експертом, директором інформаційно-консалтингової компанії Defense Express Сергієм Згурцем.

– Пане Сергію, чого сьогодні найбільше потребує українська армія та наскільки ми здатні витримати довготривалу війну?

– Пріоритет – в озброєнні, яке нам потрібно. Їх можна розподілити за декількома категоріями. На першому місці – артилерія. У росіян в зоні бойових дій є понад 1,5 тисячі одиниць ствольної артилерії та десь 900, а то й більше, – реактивної.

На другому місці – бронетехніка та засоби ППО. І танки, і БТРи, і бронемашини – нам надаються, але все одно потреба зберігається. З огляду і на наші втрати, і на значну кількість нових підрозділів, які зараз формуються.

Стосовно ППО – теж саме. І йдеться не лише про системи захисту "великого неба" України, а про виконання завдань мобільними засобами протиповітряної оборони, які є потужнішими ніж, приміром, "Стріла-10" або "Оса", що мають прикривати наші підрозділи на полі бою. Зараз російська авіація в основному проводить атаки крилатими ракетами з висоти близько 6-7 км, де, умовно кажучи, наші "Бук" та С-300 їх дістають, але, тим не менш, у нас недостатня кількість систем ППО, які здатні перехоплювати значну кількість ворожих цілей. А на полі бою нам потрібна ППО сухопутних військ, якої так само, часом, не вистачає.

Нарешті те, що перетинається з усім згаданим – засоби розвідки й зв'язку. До останніх ми відносимо БПЛА. Їх нам треба набагато більше, адже без них нашій арті воювати складно. Зв'язок... Так, у нас є відповідні засоби, але потрібно робити ставку саме на захищений зв'язок, який нам постачають американські компанії, як от Harris та інші. Цих засобів нам потрібно багато, з огляду на кількість, повторююсь, нових з'єднань, які формуються або вже сформовані в Україні.

– А щодо нашої здатності триматися в довгу…

– Зараз з обох сторін йде виснаження ресурсів – і в зброї, і в особовому складі. І що таке "триматися в довгу"? Тут все залежить від інтенсивності бойових дій. Чіткі часові межі зараз навряд чи хтось вам окреслить. У росіян дійсно більші запаси зброї та боєприпасів, але в них проблеми з мотивованим особовим складом. Та й узагалі – з особовим складом, який треба замінювати після тих втрат, які вони зазнали на території України. У нас – дзеркально протилежна ситуація. Ми маємо достатню кількість відмобілізованого, добре підготовленого та обстріляного бойового складу, але нам не вистачає озброєння, аби всі ці підрозділи були максимально ефективними. Тобто питання довготривалої війни має плаваючу складову. Все залежатиме від наявності озброєння та якісно підготовлених резервів.

– Чи можна сказати, що допомога союзників зброєю дала наразі бажаний ефект?

– Допомога Заходу є важливою. Ні, вона поки що вона не забезпечила кардинального перелому на полі бою, якщо ви про це. Але вона забезпечує якісне точкове вирішення бойових завдань. Це стосується того ж острова Зміїний (який росіяни полишили, як вони кажуть, із "доброї волі", - Ред.). Це стосується і знищення складів, і командних пунктів в глибині окупованої ворогом території. Так що допомога Заходу уже є надзвичайно значущою. І ми очікуємо, що подальший прихід техніки за програмою ленд-лізу, зокрема, додасть нам ще більше можливостей для того, аби забезпечити щонайперше стабілізацію лінії фронту.

Поки що на найбільш критичних ділянках, як от в зоні Сєвєродонецького виступу, в зоні Попасної, Ізюму та Лимана головно вимушені реагувати на дії російської сторони. А коли матимемо паритет і зможемо нав'язувати противнику свою стратегію, то це якраз і буде ознакою перелому.

– Ви писали про «сліпі ракети» Х-22, якими раша вдарила 27 червня по Кременчуку. Схоже, такого «добра» у них ще багато. Яких саме сил і засобів ППО/ПРО було б достатньо, щоби принципово знизити загрозу?

– Ми маємо значну територію, яку повною мірою прикрити силами ППО буде достатньо дорого і складно. Це перше. Друге – боротьба з крилатими ракетами у нас зазвичай покладені на винищувачі МІГ-29 і СУ-27. Проте ми розуміємо, що кількість літаків нам не дозволяє перехоплювати всі ракети, а з іншого боку – головною ставкою української ППО є комплекси типу С-300 і БУК. Ці системи спроможні перехоплювати крилаті ракети, а також обмежено боротись з балістичними ракетами.

Тому коли ми говоримо, що нам потрібна протиракетна оборона, то передусім йдеться про боротьбу з балістичними ракетами, які летять з високою швидкістю. Нам треба ефективно протидіяти аеробалістичними цілями на кшталт літаків та крилатих ракет, які летять з меншою швидкістю. Ми вкотре говоримо, що нам потрібно посилювати ППО з огляду на кількість ракетних атак, тими ж «сліпими» Х-22…

– Які є можливості саме тут?

На мою думку, нам треба нарешті відійти від концепції «полювання на стріли», а – безпосередньо «полювати на лучника». Тобто треба збивати не лише ракети, які запускаються з бомбардувальників ТУ-22М3, а знищувати самі бомбардувальники. Як відомо, ворог здійснює пуски над територією Білорусі – десь за 60 кілометрів від нашого кордону. Можливо, нам слід повернутися до варіанту відновлення комплексів С-200, які свого часу були зняті з бойового чергування. Попри свій поважний вік – перші ЗРК цього «сімейства» почали експлуатуватися далекого 1967 року, – «двохсотка» все ще має вражаючі характеристики. Вона здатна вражати цілі на відстані у 240 км, тобто є засобом «далекої руки», якого наразі не ЗСУ. А С-200 можуть знищувати ворожі літаки ще до того, як вони досягнуть рубежів запуску своїх ракет.

Тут же – можна піти в кооперацію з Польщею, яка, так само як і ми, зняла з бойового чергування дивізіони С-200. Певен, що це матиме суттєвий стримувальний фактор для агресора, якщо він знатиме, що в нас є ракети, які спроможні знищувати літаки на відстані понад 200 км. Так, одним з недоліків С-200 є те, що він існує, зазвичай, у варіанті, що транспортується. Тобто «двохсотка» може бути обмежена в маневруванні. Її ракети великі та складні. Але гадаю, що для нас цей варіант був би в «плюс».

– Яке особливе стратегічне значення мав Сєвєродонецьк, навколо якого довго тривали такі запеклі бої й від якого ми нещодавно відійшли? Вся ця епопея для України – це більше «плюс» чи «мінус»?

– Сєвєродонецьк – це одне з адміністративних міст Луганської області, яке, в принципі, з точки зору тактичного значення для нашої оборони має опосередковане значення. Тому, що лінія фронту – понад 2,5 тисячі кілометрів. Активна лінія фронту – 1 тисяча кілометрів. А ділянка безпосередньо там, де велися бої навколо "Сєвєра" - 18-20 кілометрів. Наша стратегія в Сєвєродонецьку стосувалася, як я розумію, головно знищення живої сили противника (співвідношення втрат становить 1:5), а також сковування російських підрозділів на час, який ми зуміли використати для нарощування наших резервів, і для надходження закордонної допомоги. Але коли ситуація змінилася і загроза з точки зору подальшого потискання нашої оборони внаслідок чужої артилерії суттєво зросла, то ми відійшли на інший рубіж. Думаю, що в Лисичанську до певного часу буде продовжено цю стратегію. Якщо буде ризик просування рф з флангів на нашу лінію оборони, то і подальший перехід на інші позиції так само буде цілком виправданим. Ми маємо завдавати втрат ворогу і зберігати свій особовий склад, аби реалізувати ощадливу стратегію активної оборони. А тримати тактичні ділянки фронту за будь-яку ціну, в тому числі за рахунок життів значної кількості бійців – це не оптимально і недоречно. Гадаю, Генштаб дотримується саме такої оцінки ситуації. 

– Після «Сєвєра»… Лисичанськ та Слов’янськ – це нові цілі, на яких зосередився агресор. Наскільки росіяни можуть там розраховувати на успіхи?

– Лисичанськ укріплений краще, тобто має певні  переваги в порівнянні з Сєвєродонецьком. Але головний виклик полягає в ситуації навколо цієї зони. Ворог намагається використати свій накопичений ресурс для вибивання артилерії наших сил в Лисичанську. І пробує наступати  на Лисичанськ з Півдня і Півночі. І я не виключаю, що з огляду на баланс на якомусь етапі нам буде доцільно перейти на лінію оборони Сіверськ-Соледар-Бахмут – це якраз перед трасою Бахмут-Слов'янськ. І цей рубіж є достатньо переконливо підготовлений в інженерному облаштуванні. Гадаю, це якраз буде – і вирівняна лінія фронту, і можливість на цій лінії закріпитися.

Але це лише один зі сценаріїв. Траса Бахмут-Лисичанськ зараз обстрілюється і є ризикованою, і майже не працюючою для логістичних цілей. Тому важливе значення для нас має місто Сіверськ. Саме через нього сьогодні й забезпечується Лисичанськ. Ворог це розуміє і намагається атакувати Сіверськ, але  річка Сіверський Донець поки що унеможливлює активні наступальні дії. Все залежатиме від нашого запасу міцності. Як ми зможемо стримувати ворога на флангах, з яких він намагається звузити коридор обабіч цієї траси, починаючи від Попасної вверх і від Ізюма вниз.

Є суттєвий ризик. Лінія оборони, про яку я казав раніше (Сіверськ-Соледар-Бахмут, - Ред.), от якраз за нею проходить траса Бахмут-Слов'янськ, і розташовані укріпрайони в Слов'янську і Краматорську. Ці укріпрайони дійсно добре облаштовані. І нам треба мінімізувати ризик, бо ворог намагається наступати від Ізюма в напрямку Слов’янська. Це – на Півночі. А на Півдні – рух ворога в зону Бахмута, де, з одного боку, траса Бахмут-Лисичанськ, а з іншого – траса Бахмут-Слов'янськ. Тож нам треба тримати ці обидва фланги.

– Південь. Ми уже не один тиждень чуємо про успішні контрнаступальні дії ЗСУ на Херсонщині та Запоріжжі. Але конкретної інформації більш ніж мало...

– Щодо Півдня... Частина ворожих сил перебуває на правому березі Дніпра. Забезпечувати їх важко, там є лише два мости – Антонівський (неподалік Херсону) і Нова Каховка. Тож наші дії щодо витискання противника з  правого берега Дніпра в Херсонській області є постійними. Але в цілому, думаю, що наші контрнаступальні операції на цій ділянці будуть реалізовані тоді, коли Генштаб розумітиме розвиток ситуації на Донбасі. Не раніше. Хоча, звісно, ми проводитимемо там тактичні контратаки, щоби тримати ворога в напрузі та щоби він не здійснював перебазування сил на той же Донбас.

По Запоріжжю… Ключові точки зараз – це Оріхове і Гуляйполе, де обидві сторони намагаються домогтися успіхів. Там є певний баланс в силах, і ми намагаємося використовувати авіацію для ураження противника. Але зараз в цю зону, та й по всьому Півдню ворог підтягнув свої комплекси ППО типу С-300. Ворог також підтягує засоби радіоелектронної боротьби, ну і, знову таки, підтягує артилерію та бронетехніку, щоби мінімізувати ризики наших контрнаступальних дій.

Загалом – Південь є тим регіоном, де при наявності сил ми зможемо реалізувати контратакувальні/контрнаступальні операції. Але ще раз: ми зможемо провести їх через певний час – одразу після стабілізації лінії фронту в зоні Донбасу.       

– Втягування збройних сил Білорусі в бойові дії проти України. На вашу думку, на сьогодні, наскільки ця загроза є ймовірною?

– Білорусь зосередила біля кордону з Україною шість батальйонів. Дехто з експертів нервує щодо цього. Але я все-таки прихильник того, щоб ми зважили на висновки Головного управління розвідки, що бойові дії Білорусі проти України з використанням їхніх підрозділів є малоймовірними. По-перше, з огляду на суттєві втрати, які зазнають ці підрозділи уже при спробі переходу кордону. По-друге, у прикордонних районах Білорусі нині укладаються контракти з місцевими громадами до кінця року для забезпечення білоруських військових паливом, теплом, виділяються місця під перебування і так далі. Фактично це вказує на те, що білоруські батальйони, які розташовані уздовж кордону з Україною готуються радше до довготривалого там перебування.        

Варіанти, до яких можуть бути залучені підрозділи Білорусі – це або терористичні дії на території України, або використання проти України аеродромів і ракетних озброєнь, розміщених на території Білорусі. Це виглядає більш ймовірним сценарієм, тим паче, що так було на першій фазі війни, і так було зовсім нещодавно, коли російські бомбардувальники ТУ-22М3 залітали у повітряний простір Білорусі й звідти били ракетами по наших об’єктах.

У будь-якому разі, ситуація навколо Білорусі тривожить своєю невизначеністю, коли з одного боку ми розуміємо, що їхній військовий потенціал не дозволяє здійснювати подібні операції, але окремі дії теж не можна ігнорувати, починаючи від проведення мобілізації та навчань, зокрема з форсування річок. Основне завдання ГУР реально оцінювати ситуацію і розуміти, коли той сценарій щодо неможливості нападу може змінитися на більш загрозливий.    

– На календарі – п’ятий місяць «великої війни». Що за цей час вдалося Україні, що вдалося росії, і чого не вдалося обом супротивникам?

– Це питання потребує окремої розмови. Втім, якщо коротко, то ми здобули перемогу на першому етапі, зуміли стримати противника, зменшили масштаб його амбіцій щодо захоплення всієї України, зміни влади, «демілітаризації, денацифікації» та іншої маячні. Проте на оперативному рівні... Ворог усе ж має певні успіхи, пов'язані з контролем Півдня. А за рахунок переваги в артилерії – забезпечує певний контроль над Донецькою та Луганською областями, і поки що отримує частину територій на Харківщині.

– І останнє – чого варто очікувати найближчими тижнями? Розуміємо, що прогнози річ невдячна, але тим не менш.

– На сьогодні стратегія рф – це просто випалювання української землі за рахунок артилерії. Протистояти такій стратегії нашими уже не скромними, втім, усе ще недостатніми можливостями поки що складно. Ми ще не можемо в достатній кількості нищити російські гармати, які по нас гатять. І саме тому нам потрібна якомога більша закордонна участь і допомога.

А щодо прогнозу... Найближчі два-три місяці будуть важкими. Ми повинні всі резерви, які надходять, використати, щоби завдати ворогу максимальних втрат уже не стільки в особовому складі, що нам й так удається, а скільки саме його арсеналам. Готуймося до того, що в суспільстві спостерігатимуться емоційні гойдалки, настрій стрибатиме то до тривожного, то до переможного. Попри все це – не опускаємо руки та віримо в нашу Перемогу!

Розмовляв Мирослав Ліскович. Київ

Карта з блогу Сергія Згурця, опублікованому на сайті espreso.tv