Олександр Терещенко, журналіст, ветеран, кіборг
Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну
22.12.2021 15:00

Олександр Терещенко - журналіст, ветеран російсько-української війни, кіборг, кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний Герой України». При обороні Донецького аеропорту у нього в руках вибухнула ворожа граната, яку намагався відкинути. Як наслідок, повна втрата правої руки та кисті лівої, важкі травми ока. Попри це, знайшов сили повернутися до повноцінного життя. Працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України.

Сьогодні він очолив новостворене управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міськради. Наша розмова стосується не лише його професійної діяльності щодо захисту ветеранів, а й тих процесів, які наразі відбуваються в суспільстві: формування «образу захисника», патріотичного виховання, намагання позбутися «комплексу жертви» тощо.

ВІЙСЬКОВІ ПОВИННІ СТАТИ ЕЛІТОЮ СУСПІЛЬСТВА

- Яким, на вашу думку, має бути ставлення суспільства до армії? Що треба зробити, щоби наші військові стали елітою нації?

- Жодна країна не обходиться без армії. Заслуга воїна не має вимірюватися лише гідною зарплатою та пільгами. Тому повага суспільства тут є обов’язковою. Кожен має шанобливо ставитися до військового, бо саме ця людина в будь-який момент готова стати на захист держави і віддати за це життя. Це має бути політикою держави. Під час роботи в міністерстві ми сформували концепцію образу захисника і планували затвердити її розпорядженням Кабміну. Наступним кроком мало бути затвердження плану дій з її реалізації, до якого мають долучитися й інші державні органи. Скажімо, міністерство культури, яке формує інформаційну політику, та інші. Тут важливо актуалізувати той же кодекс журналістської етики. Для працівника ЗМІ завжди є дилема: з одного боку, коли злочин вчиняє учасник бойових дій, висвітлення цього факту додає рейтингу. З іншого – треба розуміти, що це завдає удару по всій армії і шкодить її репутації.

Але не можна заборонити щось одним законом, треба виховувати суспільство. І починати з дітей, молоді, показувати їм найкращі приклади. Адже у нас є на кого рівнятися… При цьому, треба також працювати з військовими. Адже я розумію: якщо людина в формі йде п’яна, вживає нецензурну лайку, то це теж завдає шкоди репутації.

Та треба усвідомлювати, що не можна вирішити цю проблему сьогодні й зараз. У нас ще дуже мало відеоконтенту, літератури з цього приводу. Скажімо, за 7 років війни понад 30 наших захисників удостоєно високого звання Героя України посмертно. Зараз Інститут Національної пам’яті видає книгу, з якої ми зможемо дізнатися про їх життя і героїчну смерть. Досі інформація про них поміщалася в кількох рядках Вікіпедії. А це ж люди, на прикладі яких треба виховувати молодь, на яких треба рівнятися.

- І в шкільну програму, мабуть, треба вносити зміни…

- Безперечно. Бо зараз маємо ситуацію, що про випускників школи, які загинули на Сході, в найкращому випадку нагадує меморіальна дошка. І про них самих мало що відомо.

У міністерстві я очолював групу з розробки ритуалу поховання загиблих воїнів, нової мілітарної традиції. Окрім повністю розписаної процедури (хто що робить, як одягнений, на кого це розповсюджується тощо), він передбачає наявність державного прапора з атласної тканини, який відповідним чином складається і передається рідним як пам'ять на все життя. До нього має бути лист пошани і скорботи від президента України, бо це дуже важливо.

- Ми бачимо щось подібне в американських фільмах, де вшановують загиблих…

- Так. Ми зняли відеоролик на цю тему – як зразок. Там все має значення, навіть одяг: одна справа, коли військові приходять у парадній формі, й зовсім інша, коли це повсякденний однострій. З 24 серпня цей ритуал, нарешті, введено в дію. Але тепер постає питання виконання його на практиці. Також треба вносити зміни в підзаконні акти, щоб він поширювався не лише на чинних військовослужбовців, а й на ветеранів.

Я долучився ще до одного вкрай важливого проєкту – створення Національного військового меморіального кладовища, на кшталт того, що в Арлінгтоні (США). Я був там. Це не просто цвинтар, це місце глибокої поваги до захисників.

Щодо Миколаєва, то ми звернулися до міського голови з проханням оголосити відкритий конкурс проєктів для створення меморіалу загиблим воїнам. Зараз у нас біля ОДА є «Струни пам’яті», однак найближчим часом розпочнеться реконструкція площі й вони теж потребуватимуть змін. Думаю, що ми створимо достойний меморіал.

Наших захисників зараз ховають на алеї почесних поховань міського кладовища, яка, на мій погляд, не зовсім відповідає духу нинішнього часу. Тому працюватимемо над створенням сектору військових поховань, які вже подекуди є в містах, наприклад, у Херсоні. Це має бути місце пошани.

- Пане Олександре, ви також є одним з ініціаторів того, щоб ми відходили від так званого «комплексу жертви»…

- Так, це дуже важливо. Візьмемо, до прикладу, Іловайськ. У нас чомусь постійно наголошується, що військовослужбовці, які там загинули, це «жертви Іловайської трагедії». На мій погляд, такий термін можна застосовувати до цивільних. Воїн апріорі не може бути жертвою, бо у нього є зброя і він має захищатися. Це ображає моїх побратимів. Адже там і росіян загинуло не набагато менше, аніж наших. Були випадки, коли наші хлопці знищували гранатометами ворожі танки, відбивалися до останнього патрона і навіть брали в полон російських військових. Здебільшого ж, розповідають лише про те, що наших там просто розстріляли, що вони нічого не могли вдіяти… Це теж відкладається в суспільстві. Людина, яка приходить до меморіалу пам'яті загиблим, має відчувати не лише сум, а й, насамперед, гордість. Це треба виховувати у суспільстві.

У міністерстві ми розробили методичні рекомендації до уроків звитяги у школах. Саме звитяги, а не мужності. Бо звитяга передбачає перемогу, і нам дуже важливо виховувати саме переможців.

ВАЖЛИВО, ЩОБ ЗАВТРА БУЛО КОМУ СТАТИ НА ЗАХИСТ КРАЇНИ

- Ви очолили новостворене управління у справах ветеранів. Це своєрідна родзинка міста Миколаєва, адже такі структури є далеко не скрізь. Кому належала ідея?

- Запропонувала ветеранська спільнота, щоб це був своєрідний місточок між ними і владою. Наше управління, наскільки я знаю, єдине в Україні, яке працює саме при міській раді. Його мета – реалізувати як державну, так і місцеву політику соцзахисту ветеранів та внутрішньо переміщених осіб (ВПО). У нас 8 людей, два відділи, підібрали вмотивовану професійну команду, яка хоче і може щось зробити.

Сьогодні в Миколаєві – близько 6,5 тис. учасників бойових дій, з них 4,5 тис. – ветеранів АТО. Серед них – 135 осіб з інвалідністю і понад 140 мають статус члена сім’ї загиблого учасника АТО/ООС. Ще майже 2 тис. – це учасники бойових дій на території інших держав та Другої світової війни. Також ми опікуватимемося ВПО зі Сходу та Криму, яких у нас стоїть на обліку 5,5 тис.

- З чого почнете, які напрямки будуть у пріоритеті?

- Варто зазначити, що ця робота в Миколаєві проводилася й раніше. За участі ветеранів АТО/ООС створено низку програм, які вже працюють. Це яскравий приклад співпраці ветеранів і влади. Отож ми візьмемо найкраще з того, що є і, безумовно, запропонуємо нове.

З чинних програм для ветеранів можна виділити оздоровлення учасників бойових дій разом із родинами. На наступний рік на ці цілі у бюджеті міста закладено 2,5 млн грн, це на мільйон більше, аніж цьогоріч. Дуже затребувана програма з зубопротезування, бо після бойових дій із зубами у багатьох біда. На наступний рік на це планується мільйон гривень, було 500 тис. За державною програмою ветерани мають змогу отримати безплатно коронки, пломби, але з найдешевших матеріалів. А завдяки міській підтримці, вони можуть поставити навіть імпланти.

У місті також запрацювала програма забезпечення житлом ветеранів. Завдяки їй у цьому році хлопці отримали 5 квартир, але черга там величезна. Також уперше місто виділило кошти на відкриття своєї справи для ветеранів АТО – 10 людей отримали по 50 тисяч гривень.

Я скажу так: хоч Миколаїв не найпатріотичніше місто і тут не найбільше грошей, але близько 10 мільйонів гривень додаткових коштів у рік на різні програми – це теж непогано.

- Чому ви покинули роботу в міністерстві, адже там було більше можливостей допомагати ветеранам?

- Я працював у міністерстві два роки з чотирма міністрами, займався гуманітарними питаннями – формуванням образу захисника, вшануванням пам’яті, співпрацею з громадськими об’єднаннями тощо. У мене було своє бачення тих чи інших процесів і воно залишається досі.

Із приходом нового керівника міняється команда, це зрозуміло. Важливіше, щоб зберігалися напрямки тієї політики, яка була досі. Я був там доти, допоки мав можливість реалізувати власне бачення певних процесів. Але я поважаю інші погляди і не вважаю, що саме моя точка зору має бути пріоритетною. Кожен міністр має право на власну думку і підбирає людей, які її поділяють.

- Де складніше працювати: в міністерстві чи тут?

- Відповісти на це однозначно неможливо. Річ у тім, що там я формував політику, а тут я її реалізую на практиці. Але одна справа писати закони, інша – їх виконувати. Зараз я бачу, що давати рекомендації та настанови зверху – то лише пів справи. Адже коли на місці сидить байдужий чиновник, то воно так і працює – для галочки. Тому нинішню свою роботу вважаю дуже важливою.

- Яка роль у вашій роботі відводиться національно-патріотичному вихованню?

- Соціальні пільги, житло – це дуже потрібно. Але гуманітарна сфера теж є важливою, тому що це про цінності. Тому, на мою думку, багато треба працювати у напрямку національно-патріотичного виховання. Для нас важливо, щоб завтра було кому взяти зброю і захищати країну. Зараз треба залучити до цього процесу якомога більше ветеранів українсько-російської війни як носіїв духу патріотизму.

Скажімо, є така національна гра «Джура». Але в Миколаєві вона проходить на низькому рівні. Маємо одну команду, яка складається з представників усіх районів. Треба цю справу активізувати, залучати до гри якомога більше дітей, молоді, зробити так, щоб дітям було цікаво і вони прагнули взяти у ній участь.

Також є ідея створити зразкові кабінети захисту України в кожному районі міста Миколаєва. Там мають бути не лише символіка, а й зброя, обладунки тощо. Маємо залучити до цієї справи представників Миколаївського гарнізону, щоб проводити за їх участю різні заходи для дітей та молоді. Це дуже важливо з огляду на те, щоб у майбутньому було кому поповнити ряди наших Збройних Сил.

Я ПРИНЦИПОВО ХОДЖУ З ГАЧКОМ, ЩОБ ЗАСВІДЧИТИ, ЩО ВСІ МИ РІВНІ

- У Миколаєві вже кілька років ефективно працює громадська організація – Асоціація інвалідів АТО, яка відстоює інтереси ветеранів. Як будете співпрацювати?

- Так, я один із її засновників. Це розпочалося ще, коли я після поранення лікувався в госпіталі. За цей час нам багато чого вдалося: всі вищеназвані програми і багато іншого – це заслуга ветеранської спільноти. У кінці 2017 року я переїхав працювати до Києва, тож відійшов від громадської діяльності. Асоціацію очолював наш побратим – ініціативний і креативний Ілля Шполянський, і вона справді стала дуже крутою. Дуже хотілося б, щоб цей досвід поширився на всю Україну.

Наше управління співпрацюватиме з цією та іншими громадськими організаціями. Я хочу також створити координаційну раду з національно-патріотичного виховання. Але не формальну, як зараз, а справжню, дієву.

Чимало чиновників бояться громадськості. Бо суспільство у нас випереджає владу, так воно і має бути. Взяти хоча б волонтерський рух, який дуже багато зробив для становлення армії. У багатьох склалося враження, що держава неспроможна вирішити низку питань без волонтерів. Але це не може тривати довго. Потрібно, щоб держава перебрала на себе функції, які вони досі виконували. З іншого боку, не все може зробити й держава. Певні напрямки мають залишитися виключно у громадськості. До прикладу, в США є така громадська організація «ТАРС», яку очолює дружина загиблого. Коли хтось гине, то Міноборони, насамперед, сповіщає її, щоб оточити родину увагою, турботою. Чиновникам це не під силу, це може зробити лише той, хто пережив подібні трагедії. Або система «рівний – рівному». Це місточок між ветераном і психологом. Ідеться про людину, з якою можна поділитися своїми переживаннями. Бо багато ветеранів не наважуються піти до психолога, оскільки вважають це слабкістю. Їм простіше поспілкуватися з тим, хто воював, хто знає, що їх тривожить. Це працює. Але держава повинна підтримувати такі організації.

- Як ви ставитеся до відзначення дат на кшталт дня людей з інвалідністю?

- Не раз був свідком, як хтось із високопосадовців щиро вітав відповідну аудиторію з цим «святом». Також існує практика дарувати людям з інвалідністю до цієї дати подарунки на знак суспільної уваги. Це не погано, проте вкрай важливо інші 364 дні на рік не робити вигляд, що таких людей не існує. Будувати кафе, ресторани, будинки культури, облаштовувати тротуари, пішохідні переходи та зупинки, передбачивши можливості для людей на візочках, з порушенням зору тощо користуватися ними. Ми повинні усвідомити: людина з інвалідністю має право жити повноцінно щодня, а не раз на рік.

В Україні 2,7 млн людей з інвалідністю. Більшість сидять вдома, бо у нас досі діє той радянський стереотип: дати цьому інвалідові якусь копійку і хай відчепиться, бо комусь на нього неприємно дивитися. Я відчув це на собі, навіть у київському метро дехто реагував на мене досить неприродно.

Коли їздив до Америки, я брав спеціальну насадку на руку у вигляді кисті. Це силіконова рукавичка, яка повторює навіть зморшки шкіри і мало відрізняється від живої руки. Спочатку ходив у ній, а коли треба було поїсти чи щось зробити – вдягав ось цей протез, із гачком. А тоді помітив, що на це ніхто там не звертає уваги. Іду я з гачком, люди посміхаються, дружелюбні. Тепер я і тут принципово ходжу з цим протезом, щоб засвідчити, що ми такі ж, як і всі. Бо в багатьох людей з інвалідністю вже виробився певний комплекс меншовартості. Вони звикли, що небажані.

Щоб змінити ставлення суспільства до цього, самої лише соціальної допомоги недостатньо. Ми говоримо про це багато, але на практиці мало що міняється. Тому хлопців, які отримали важкі поранення під час українсько-російської війни, вважаю саме тим рушієм, який здатний щось змінити у цьому сенсі. Я, наприклад, беру участь у всіх спортивних заходах, їздив на марафон морської піхоти у США – біг 10 км. Міг поїхати ще, але відмовився, щоб інші хлопці також взяли у цьому участь і відчули себе рівними.

Зараз є низка різних видів змагань на кшталт «Ігор героїв», і наша національна збірна бере у них участь. Але це невелика кількість спортсменів. Наша мета – залучити до цього процесу якомога більше людей. Хочемо розробити у Миколаєві програму так званого адаптивного спорту.

ЯКБИ Я МАВ ХОЧА Б ОДНУ РУКУ, ТО БУВ БИ НАЙЩАСЛИВІШОЮ ЛЮДИНОЮ

- Ви написали дві книги «Життя після 16:30». Це була внутрішня потреба?

- Писати книги ніколи не планував. Після поранення писав якісь речі «на злобу дня» у Фейсбуці. Одного разу змалював епізод про те, що відбувалося під час мого поранення у властивій мені іронічній манері. Адже я не втрачав свідомості і все пам’ятаю. Звичайно, прибрав якісь особливо криваві події, щоб не травмувати читачів. Пост був гарно сприйнятий, отримав понад тисячу вподобайок. Матеріалу я мав удосталь і писав далі. Тоді до мене звернувся відомий миколаївський поет Володимир Пучков (на жаль, нині вже покійний). Він запропонував написати книгу і взяв на себе всі турботи щодо її упорядкування. А коли вона вийшла, я з відгуків зрозумів, що це потрібно.

Я знаю хлопців, які мають значно менші травми, ніж мої, але перебувають у дуже пригніченому стані. Якось зустрів побратима, який втратив на війні руку, він мав жахливий вигляд. Це було прикро. Я сказав йому: якби у мене була хоч одна рука, то я був би найщасливішою на землі людиною…

Кожне оповідання – це епізод життя, де я подолав якісь труднощі, зробив корисне чи важливе. Моя книга – це світло в кінці тунелю, я не концентруюся на проблемах, а намагаюся показати вихід. Бо чим, скажімо, можна втішити того, хто втратив руки? Якщо згоріла хата, то можна сказати, що заробиш грошей і збудуєш нову. А тут важливо, щоб людина зрозуміла, що життя на цьому не закінчилося.

Тому з’явилася і друга книга – це теж були історії з життя. Наприклад, як я сам літав до Парижа на презентацію книги, які пригоди мене очікували в аеропорту тощо. Або як я взяв участь у марафоні морської піхоти в США.

- Зараз над чимось ще працюєте?

- Майже закінчив цикл казок для дорослих. Мені дуже подобається працювати над ними, бо я свідомо перейшов на спілкування виключно українською мовою і зараз просто кайфую від цього процесу. А казка дає можливість насолодитися мовою. Є задумки й більш серйозні – почав писати роман, уже давно, але поки що немає часу цим предметно зайнятись…

- А ви взагалі були російськомовним?

- Так, досі я думав і спілкувався російською, хоча виріс у селі Мигія на Первомайщині, де розмовляли суржиком. Але коли почалася війна на Сході, то я, не задумуючись, пішов воювати. Багато моїх побратимів, які віддали життя за Україну, теж були російськомовними.

Розумієте, якщо ти українськомовний, то це ще не означає, що ти точно патріот. Якщо почнеться «шухер на кордоні», багато хто з моїх російськомовних побратимів візьмуть автомати і підуть захищати країну. Але знати українську і розмовляти нею важливо, бо так створюється мовне середовище для майбутніх поколінь. Якщо знаєш свою мову, то рідко виникають питання твоєї національної приналежності. Я особисто почав це робити не за примусом, а за внутрішньою потребою…

ШКОДУЮ, ЛИШЕНЬ, ЩО МАЛО ПОВОЮВАВ

- Олександре, скажіть відверто, якби повернути час назад, ви б знову прийняли рішення іти на війну, як тоді у 2014-му?

- Якби можна було щось повернути, то я більш відповідально поставився б до тієї гранати, яку викидав: взяв би її двома пальцями, а другу руку сховав би за спиною, щоб залишитися в строю. Мені дуже шкода, що я мало повоював, що зараз, коли напружена ситуація на кордоні, мої побратими готуються знову стати на захист країни, а я не можу бути разом із ними.

Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну, бо не зміг би спокійно дивитися на портрети молодих хлопців, які віддали своє життя. Переконаний, що насамперед воювати мали йти чоловіки мого віку, які мають життєвий досвід.

Безперечно, війна – це така справа, що на ній хтось заробляє, є й інші не дуже приємні моменти. Але ми здобули Незалежність, за яку боролися 300 років! Щоправда, ще не всі відчули той «дух переможця», але над цим треба працювати.

- А яке ваше найбільше досягнення?

- На даному етапі для мене – це те, що я не сиджу вдома, а працюю, займаюся спортом, улюбленими справами.

- Хто і що саме вас надихає?

- Безперечно, це, насамперед, родина – дружина, діти. Але також дуже важливо знайти внутрішню мотивацію для себе. Коли ти зайнятий, маєш цікаву справу, бігаєш, граєш у шахи тощо – це невичерпне джерело натхнення.

Коли працював у міністерстві, то приходив додому з відчуттям, що батарейки повністю розряджені. Але я натягав кросівки і йшов бігати. Після двох кілометрів життя налагоджувалося… Мене також окрилює думка, що хтось прочитав мою книгу і йому це допомогло подолати власні проблеми.

- У вас я бачу на столі ікону...

- Так. Я парафіянин церкви Святого Пантелеймона. Тамтешній настоятель отець Іван – мій духовний наставник. Щодо цієї ікони, то вона була зі мною на війні, й під час поранення. Може, завдяки Господу я й залишився живим. Бо евакуація після поранення тривала понад дві години. Лікарі сказали, якби ще хоч 30 хвилин, то мене б не врятували.

День починаю з молитви. Для мене це важливо хоча б тому, що після поранення ніколи не розглядав суїцид як певний вихід для себе. З першого дня сказав рідним: досить сльози лити. Все нормально. Будемо жити.

- Як ви обходитеся в побуті: часто доводиться кликати на допомогу?

- Я намагаюся багато чого робити сам. Так, є речі, які мені не піддаються, ну хоча б і шнурки на черевиках. Був час, коли я два тижні прожив сам-один у Києві без сторонньої допомоги. Сам збирався на роботу, купував і готував їжу. У мене хороший протез. Так, від чогось доводилося відмовлятися, до чогось пристосовуватися. А ще – на все йде більше часу, тому доводиться раніше прокидатися. Тож, якщо я хочу скоротити час на підготовку, дружина допомагає. Але для мене дуже важливо усвідомлювати, що, в принципі, зможу дати собі раду й сам.

- А тексти на комп’ютері теж самі набираєте?

- Так, у мене є спеціальні допоміжні засоби. До речі, текст до обох своїх книг друкував без сторонньої допомоги. Дехто навіть не вірить, що я без секретаря ходжу (усміхається).

Алла Мірошниченко, Миколаїв
фото автора і зі сторінки Олександра Терещенка у Фейсбуці

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-