Тетяна Гулевська, мати двічі полоненого Григорія Сінченка
Він знав, що як знову потрапить за ґрати, його жорстоко катуватимуть, – і все одно пішов на це
28.01.2020 14:30

У грудні 2017 року 26-річний Григорій Сінченко разом з усіма 74 бранцями, яких тоді обміняли, повернувся в Україну з ув’язнення в окупованому Донецьку. За партизанську діяльність проти так званої “народної республіки” його, інваліда третьої групи, там піддавали пекельним тортурам. За словами матері, Тетяни Гулевської, його катували електрострумом, підвішували до стелі за викручені руки, душили, били так, що розірвалася легеня...

Здавалося б, після такого досвіду людина триматиметься якнайдалі від “ДНР”. Але Григорій ще в полоні вирішив, що мусить помститися катам.

У жовтні 2019-го Сінченка знову затримали “спецслужби ДНР”. І досі його рідні точно не знають, де він і що з ним. Є лише надія, що живий.

ДОВІДКУ ДАЛИ, А У СПИСКИ НА ОБМІН НЕ ВКЛЮЧАЮТЬ

- Пані Тетяно, що вам відомо про нинішнє перебування вашого сина?

- Ми досі точно не знаємо, де Гриша. За три місяці ні адвоката, ні представників Червоного Хреста до нього так і не пустили. Хоча 22 листопада минулого року адвокатові видали довідку, що з 31 жовтня 2019-го Гриша перебуває у Донецькому ізоляторі тимчасового тримання.

- Але ви вірите, що він живий?

- Ми сподіваємося, бо вони беруть передачі. Звісно, це не дає гарантій, тільки надію. Бо ті, хто повернувся, розповідали, що в їхніх батьків теж передачі брали, а до полонених нічого не надходило.

- Хто носить ці передачі?

- Моя мама ходить в ізолятор тимчасового тримання (ІТТ). Спочатку не дозволяли, але мама пішла до Червоного Хреста, до представника ООН з прав людини там, у Донецьку. Вони телефонували, вимагали, і в мами почали передачі брати раз на два тижні.

- Знаю, що ви співпрацювали з робочою групою з визволення полонених. У грудні 2019-го, напередодні зустрічі президентів у “нормандському форматі”, розповідали про свого сина на пресконференції. У якому стані зараз ваша співпраця? Чи включали Григорія у списки на обмін утримуваними, який відбувся 29 грудня?

- Під час підготовки до попереднього обміну полоненими українська сторона включила Григорія до списку, але донецька сторона не підтвердила, що він у них. І зараз ситуація не змінилася.

- Тобто довідку з ІТТ дали, але при цьому не підтверджують, що його утримують?

- Так.

“ХОЧУ, ЩОБ СИНА ВИЗНАЛИ ГЕРОЄМ УКРАЇНИ”

- Що ви зараз робите для звільнення сина?

- Я контактую з громадськими організаціями, які створили звільнені з полону, прошу, щоб мені надали підтримку. Крім того, звернулася до президента з проханням, щоб моєму синові дали звання Героя України, бо вважаю, що він на це заслуговує.

Тетяна розповідає, що знає напевно мінімум про одну акцію Григорія на окупованих територіях — підрив вежі сотового зв’язку місцевого мобільного оператора “Фенікс”. Користувач соцмереж із ніком “Боєць Анархіст” виклав відео вибуху, а наприкінці — зображення листівки з попередженням: люди повинні вийти на акцію протесту проти тортур у катівнях “ДНР”, або ж “республіка” залишиться без стільникового зв’язку. “Боєць Анархіст” – одне з мережевих імен її сина, стверджує Гулевська, а ще – “Григорій Переможець”, “Легіон” та інші.

- Я звертаюся до різних громадських організацій. У Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій мені сказали, що не тільки міністри чи депутати, а й громадські організації мають право подавати клопотання про нагородження, і що їх більше, то краще.

- Чи ви не вважаєте, що визнання вашого сина Героєм України може погіршити його становище у полоні?

- А гірше вже нема куди. Він там стільки наробив, що я благаю Бога, аби він живий лишився. Якби вони хотіли його вбити, то зробили б це ще при затриманні. А так навпаки, вони цінують “обмінний фонд”, і якщо про нього говоритимуть, то можливо, його менше катуватимуть. Бо катують там усіх, в “Ізоляції” – просто концтабір. Тому я сподіваюся, що вони його берегтимуть для обміну. Але це не головне. Я ж знаю, що там не санаторій. І знаючи свого сина, його життєві принципи, розумію, що він хотів цієї слави. Він заради неї ладен був віддати життя. Ми плакали, благали його: не йди, тебе можуть убити! А він відповідав, що хоче цього більше, ніж життя.

Прикро, коли навіть батьки тих, хто пережив тортури, кажуть мені: він дурний, що повернувся

Григорій керувався такими принципами: зло торжествує, коли добро бездіє. Хто не карає зло, той сприяє йому. У Бога немає інших рук, крім наших. Він завжди казав: “Роби, що повинен, – і нехай буде як буде”. Він героїчна постать, дуже обізнаний, ідейний, з активною громадською позицією.

Дуже прикро, коли навіть деякі батьки тих, хто пережив тортури, кажуть мені: він що, дурний? Я не можу дозволити, щоб так казали! Він же не заради себе діяв. Він знав, що як знову потрапить за ґрати, його жорстоко катуватимуть, і все одно пішов на це.

ПЕРШИЙ ПОЛОН

Тетяна розповідає, що народився Григорій у Донецьку, де родина мешкала до окупації. У родині, де є ще двоє молодших дітей, завжди був лідером. Коли молодший брат став курити, Григорій агітував його за здоровий спосіб життя. Дуже багато читав, почав із двох років.

Навчався на політолога у Таврійському університеті в Сімферополі. Коли Росія захопила Крим, відмовився писати заяву на вступ до російського вишу, і його відрахували.

- Він переїхав до Херсона і там працював. Він машини вміє ремонтувати, вікна ставити, двері... Тобто робота разова, але йому ще допомагало те, що мав пенсію через інвалідність. Коли термін дії довідки про інвалідність закінчився, він спробував її продовжити у Херсоні, а коли не вийшло — поїхав у Донецьк. Там пішов до лікарні, полікувався, отримав довідку. Але вже не повернувся, бо потрапив до партизанського загону і 2 грудня 2016 року був заарештований. Його звинувачували у партизанській діяльності, незаконному зберіганні зброї, підривах.

- Тобто були докази, що вони цим займалися?

- Так, тоді взяли Гришу і ще когось із того загону. Їх сильно катували, і вони розповіли про свої акції й про схованки. У підвалі нашого будинку була схованка з вибухівкою, її викопали. Гриша вмів робити бомби.

- Звідки у політолога такі вміння?

- У їхньому загоні був хлопець, який до того служив у ЗСУ підривником, він їх навчив.

- В армію Григорія б не взяли через стан здоров’я?

- Так, у нього через проблеми з хребтом, перекосився таз, і йому було боляче довго ходити.

- Уперше Григорій потрапив у полон 2 грудня 2016 року. Що ви тоді робили, щоб його знайти?

- Ми його шукали місяць. Лікарні всі оббігали. Другого грудня я була в Москві, де на той час працювала. Мама мені зателефонувала і сказала, що Гриша пропав і з хати все винесено. Їй про це повідомили наші сусіди. За чотири дні я повернулася, і ми разом почали шукати. Я раніше працювала лікарем, і просила колег повідомити, якщо раптом щось дізнаються про мого сина. Тож мені зателефонували, коли його привезли вмирати, з розірваною легенею. Але у лікарні його не залишили — дали медикам вставити дренажну трубку і знову забрали в СІЗО. Коли ми з мамою прибігли, його вже не було. Нам сказали, коли повинні привезти знову, щоб ми могли прийти і хоч погодувати його. Ми чергували там цілий тиждень, але наші телефони прослуховувалися і, мабуть, через це Гришу в лікарню більше не привезли, міняли трубку в СІЗО.

Та завдяки цьому ми хоча б дізналися, що він живий, бо раніше не знали нічого. Тоді це невідання тривало місяць, а зараз — уже три...

- У вас тоді теж був адвокат?

- У мене їх змінилося аж троє. Але вони брали гроші і тягли час, нічого не робили. Зрештою мені підказали звернутися до такої собі Олени Шишкіної — зараз вона там уже чи “суддя”, чи “депутат”, на телебаченні весь час виступає. Вона продажна і безсовісна, бо що підліша людина, то вище вона у тій системі піднімається... Вона працювала на “МДБ” (“Міністерство держбезпеки ДНР”, – ред.) і брала великі кошти, тисячами доларів. Теж обманювала: казала, що ходить до ув’язнених, а сама не ходила; обіцяла за гроші зменшити терміни ув’язнення, а давали їм все одно по 15-20 років. Але все ж дечим родичам допомагала — приносила передачі, записки, влаштовувала побачення на співбесідах в МДБ. Через неї ми змогли побачити Гришу, коли його привезли до “слідчого”, і навіть поговорити з ним, погодувати.

- Звідки ви знали, як діяти, щоб вашого сина включили до списків на обмін?

- Коли стояла в черзі біля СІЗО, щоб віддати передачу, познайомилася з жінкою, у якої “на підвалі” сиділо два сини — Кононенки. Там усі спілкуються, й інші мами мене навчили, що робити. Треба їхати на контрольовану Україною територію, подавати заяву до поліції про зникнення людини. Потім звертатися до СБУ.

ГРИША ЩЕ У ТЮРМІ ПООБІЦЯВ, ЩО ПОВЕРНЕТЬСЯ

- Люди, з якими Григорій сидів, теж повернулися під час того обміну?

- Так, це Ігор Козловський, Анна Мокроусова, брати Кононенки... Вони всі перебували на тій території, де зазвичай тримають “засуджених” на довічне: у підвалах, в одиночних камерах. І Гриші доводилося в одиночній сидіти, а потім їх уже по двоє тримали, видно, були камери переповнені. І коли я недавно зустрічалася з Ігорем Козловським, він мені сказав: так, Гриша ще там, у тюрмі, казав, що обов’язково помститься. А Гриша така людина, що як сказав, то обов’язково зробить. Хоч над ним і насміхалися, мовляв, усі так кажуть, – але він це дійсно зробив.

- Тут він спілкувався з тими, з ким сидів у “ДНР”?

- Не вийшло спілкуватися. Їх недовго полікували у Феофанії, а потім відправили у різні місця. Гриша потрапив до Харкова. Я тоді ще підходила до психолога, просила, щоб поговорили з сином, бо він знову збирається на окуповану територію. Але мені відповіли: не переживайте, вони всі так кажуть, але ніхто не повертається.

- Як він почувався після визволення?

- У Харкові Гришу поселили у модульному містечку для переселенців, разом із глухонімим дідусем. Я була змушена працювати у Москві, не могла приїхати до сина, і він залишився наодинці зі своїми спогадами і переживаннями.

Ще був такий випадок. Я йому привезла 10 тис. євро і попросила, щоб він купив собі житло. Я ж бачила, як йому там погано, з цим дідусем глухонімим... Але він сказав: мені нічого не потрібно, я все одно повертатимуся.

Мене тоді відпустили тільки на два дні, я мусила їхати назад до Росії. І вночі на українському кордоні митники в мене забрали майже всі гроші. Сказали, мовляв, ти шпигунка, у тебе донецька прописка... І шість тисяч забрали, чотири я вимолила мені залишити. Тепер уже рік із ними через це суджуся.

- Зараз ви теж їздите в Росію?

- Ні, я нікуди не їжджу. Ні в Москву, ні в Донецьк. Боюся, якщо мене “закриють”, то Гриші вже нічим не допоможу. У мене є пенсія, а мені ж багато і не треба.

ПОВЕРНЕННЯ У ДОНЕЦЬК

- Чи намагалися ви відмовити сина від його планів помсти?

- Я людина віруюча. Я просила його простити їх, заради Христа, адже вони теж люди і можуть покаятися. Він казав: вони не люди, вони знущаються і б’ють заради задоволення. І коли я бувала під їхньою тюрмою, то бачила, що в тих людей дійсно такі бандитські обличчя!.. Колишнім зекам дали автомати — і вони відчули владу.

Він знав, на що йшов. Він пережив дуже жорстокі тортури, вмирав там “на підвалі”. І тоді ще казав: якщо виживу, то вийду і обов’язково помщуся. Я казала: Гришо, прости їм, це ж Бог тебе звільнив! А він відказував: якщо Бог мене звільнив, то це через те, що я дав обіцянку, і я її виконаю за будь-яку ціну. Я питала: а якщо тебе вб’ють? А він відповідав: мамо, ти не залишишся сама. А ти ж бачиш, скільки хлопців загинуло! Скільки у Донецьку цвинтарів, скільки по всій Україні вояків без рук, без ніг... Чому ж я повинен ховатися?

- А як до його планів ставилися брат із сестрою?

- Вони молодші за нього. Сестра Оля взагалі в Росії працює, і була проти його рішення, як і ми з бабусею. А молодший син також намагався брата відмовити, але коли не вдалося, почав Гришу підтримувати і виконувати його завдання.

- Григорій повернувся у Донецьк сам чи з кимось?

- Абсолютно сам.

Він не був військовозобов’язаним, бо мав проблеми з хребтом. Йому дуже важко ходити, через це тазостегновий суглоб починає боліти. Але він усе це переміг. Через лінію фронту він не міг перейти, бо там усе заміновано. Але, як мені потім розповів, за законами, якщо між країнами офіційно немає війни, то мінувати кордон не можна. Тож він поїхав до Росії. Це теж був ризик, його могли затримати вже на кордоні, у Бєлгороді, але він планував казати, що їде у пошуках роботи. А потім син поїхав до Ростова і пішки пройшов 50 км — уявіть, яка це наполегливість! Уночі йшов, у темряві, з компасом, а вдень переховувався у посадках.

Він у Донецьку пробув майже рік. Зробив багато акцій, я про всі не хочу казати, щоб йому не нашкодити. Дещо я достовірно знаю, решта — мої здогади. Коли син повернеться, він сам розкаже.

Я не раз просила його: ну досить уже, їдь звідси. А він: ні, ще один “подаруночок” окупантам. А тоді — ще один...

- Як його заарештували вдруге?

- У вересні 2019 року я саме приїхала до Донецька, щоб узяти теплі речі. І 27 вересня — я добре пам’ятаю дату, бо 28-го мамин день народження, – до нас прийшли з днрівського “УБОЗ” та “МДБ”. Спочатку приїхали до мами в Ларине (селище, “сільський” район Донецька) — переконували, що вони соцпрацівники. “Дайте нам ваші документики, дайте ваш телефончик”. А мама зателефонувала мені. Каже, прийшли якісь соцпрацівники, говорять, що дах нам мінятимуть безкоштовно. Я думаю: щось не те. Попросила маму передати їм слухавку, питаю: хто ви такі? Вони мені те саме повторюють. Я кажу: назвіть ваші прізвища, я подзвоню у вашу соцслужбу. І вони тоді: ми з Ізюмівської, 1. А я знаю, що там розташований “УБОЗ”. Але не подала виду, що здогадалася, і кажу: ви, мабуть, якісь шахраї, я зараз викличу поліцію. Вони кажуть, мовляв, добре, викликайте, ми зачекаємо в машині. Вийшли, а мама тимчасом встигла мені сказати, що вони шукають Гришу.

Ми з сином у цей час були у своїй квартирі на Привольній. У нас було не більше 15 хвилин, поки машина доїде від Лариного. Я сказала синові терміново зібратися. У нього завжди був наготований рюкзак, він його швидко взяв і пішов.

За деякий час вони приїхали до мене. Пістолетами стали грюкати у двері — вони у мене залізні, й на вікнах ґрати, бо я на першому поверсі мешкаю, – вимагали відчинити. Я почала удавати, що не знаю, хто вони і чого приїхали, намагалася виграти час для Гриші. Тимчасом сховала телефон. Але не встигла, не здогадалася через стрес видалити наші з Гришею розмови у Скайпі. Боюся, наше листування згодом потрапило їм до рук...

- Їм вдалося увійти?

- Якийсь час я не відчиняла, але зрештою таки довелося. Мою маму вони теж привезли, і повезли нас обох в “УБОЗ”. Там допитувалися, де син. Я казала, що в Харкові, й я нічого про нього не знаю, що вони помилилися... Це дало Гриші якийсь час, щоб утекти.

Я раділа. Гадала, нарешті він звідси поїде, знову піде через російський кордон.

Наступного дня пішла до представника ОБСЄ. Мені кажуть, щоб виїжджала якнайскоріше. Я виїхала. А ті “убозівці” дзвонять навздогін: чого ви поїхали? Вас, кажу, боюся. Ви на мене наділи кайданки, мішок на голову, звідки мені знати, що ви завтра вигадаєте? Я не повернуся.

Казав, що в нього ще є “подарунок для окупантів”, і поки він усе не виконає, не повернеться

Той телефон, що в мене вилучили, вони потім повернули моїй мамі. Може, щось у нього вставили.

- Як ви дізналися, що сина затримали?

- Ми його чекали місяць. Я повернулася до Харкова. Вже стало холодно, і я переживала, бо він ховався у посадці. Це було небезпечно, його з дронами шукали. Я з ним переписувалася через Скайп, але він не повідомляв, де він. Казав тільки, що в нього ще є “подарунок для окупантів”, і поки він усе не виконає, не повернеться.

А тоді 31 жовтня мама зателефонувала мені в Харків і сказала, що Гришу привезли у кайданках, усього закривавленого. П’ятьма машинами приїхали, “УБОЗ”, “МДБ”, з автоматами, всю вулицю переполохали... Мама запитала його: що ти зробив? А він: “Я багато чого зробив”. Тобто він цього не приховує. І якщо він це бере на себе, то який сенс мені тут мовчати?

Його знайшли у посадці й з речовими доказами привезли до мами. Робили в неї обшук. У Гриші при собі був намет, сухий пайок, теплі речі. Його отак і привезли, а тоді забрали.

Коли він туди йшов, я в думках із ним уже прощалася. Але зараз є надія, що він живий

Після цього ми Гриші не бачили.

- Чи є у вас якісь плани щодо подальших кроків?

- Я зробила все, що могла, тепер тільки Богу молюся. Розумію, що там “на підвалах” люди сидять довше, ніж мій син, тож на обмін навіть сподіватися не смію. Головне, щоб він був живий. Коли він туди йшов, мені було так страшно, я була готова до всього. У думках із ним уже прощалася. Але зараз є надія, що він живий, і що хоч колись його звільнять.

Ольга Опанасенко, Київ

Фото: Євген Котенко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-