Килимок з велюру та косметичка з котону

Килимок з велюру та косметичка з котону

Укрінформ
На Вінниччині розвивається цікавий еко-проєкт: дарує друге життя тканинам, одягу, а також нове, діяльне – жінкам української глибинки

Життя сільських жінок віком 50+ – зазвичай, не вельми радісна картинка. Зануреність у домашнє господарство, тотальне безробіття, відсутність будь-яких перспектив… Але альтернатива може з’явитися. Так сталось у вінницькій глибинці, коли у село Стіна Томашпільської громади приїхали екоактивісти й допомогли жінкам організувати соціальне підприємство. Тепер вони на автентичних верстатах переробляють відходи текстилю та створюють трендові речі за стародавніми технологіями. У проєкті поєдналися збережені народні традиції, турбота про довкілля і бажання робити щось корисне. Ми поїхали до села Стіна, щоб побачити і розпитати, як це працює.

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА І НОВА СПРАВА

Отож, їдемо у Стіну. Мандри займають дві години на авто. Приїздимо у загалом типове село вінницької глибинки. Тут мешкає близько 700 людей, але за весь час перебування у селі зустріли тільки трьох місцевих, – усі зайняті своїми справами, своїм життям.

Село розташоване у каньйоні, проритому річкою Русава у товщі пісковика. Має багату історію, – відоме з XV століття, – і гористий рельєф, через що його називають маленькими Карпатами. Тут усе збудоване з пісковика. Якщо будинки поштукатурені, то господарські споруди, мури й підмурки – усі викладені з каменю. Зазвичай будинки тут розташовані на урвистих схилах річкової долини, тому, щоб на обійсті було хоча б невелике подвір'я або рівний город, доводиться робити тераси із кам'яних підпірних стін.

З західноукраїнським регіоном село поєднує й те, що навіть за радянщини люди тут зуміли зберегти народні традиції й ремесла. Зокрема, вміння ткати на автентичних верстатах. Але далі виробництва хідників та налавників для власного вжитку – в часи тотального дефіциту справа не йшла. Аж поки уміннями місцевих жінок не зацікавилися вінницькі активісти, які створили у селі екоцентр для культурного обміну між сільською та міською молоддю. Юрій Степанець, голова Вінницької обласної молодіжної ГО «Наше Поділля» та ініціатор соціального проєкту, про який ідеться, каже, що обрали для цього Стіну через цікавий історичний бекграунд і мальовничі краєвиди. Купили невеличкий старий будинок для екоцентру і почали приглядатися, як можна співпрацювати з місцевими мешканцями. Виявилося, що тут дуже добре збережені традиції і люди досі виготовляють килимки.

Юрій Степанець
Юрій Степанець

«Наша громадська організація вже більше десяти років займається екологією, зокрема, проблемою сортування й утилізації відходів. І тут ми зрозуміли, що могли б з іще одним видом побутових відходів попрацювати – з текстилем», – пояснює екоактивіст.

Спочатку йшлося про вживаний одяг, який дуже важко переробити. Фактично, єдиний нині доступний спосіб його утилізації – це високотемпературне спалювання. Але таке підприємство в нас на всю країну лише одне – підприємство «Енергія» у Києві. Зате швейних виробництв, які щороку на сміттєзвалища відправляють тисячі тонн нової тканини, що залишається після розкроювання, в Україні чималенько. «Ми вирішили поєднати вирішення екологічної проблеми утилізації текстилю з проблемою безробіття сільських жінок, зокрема, старшого віку, для яких ткацтво було усього лиш як хобі й віддушина», – розповідає Юрій. Так народилося соціальне підприємство Vereta. Наразі у ньому наважилися працювати чотири жінки.

Екоцентр
Екоцентр

Місцевих розкачати дуже важко. Люди в селі дуже бояться будь-якого ризику. Вони вельми консервативні, усе нове сприймається з острахом, – пояснює Степанець. – Тому ми доволі поступово, крок за кроком показуємо, як це працює». Була думка організувати міні-виробництво у якомусь приміщенні, де люди працюватимуть разом. Але майстрині захотіли працювати удома – так зручніше. Організаторам від того тільки простіше – «офісу» не треба, та й дистанційка нині в моді.

ТРЕНДОВІ РЕЧІ НА СТОРІЧНИХ ВЕРСТАТАХ

Йдемо до Світлани Антонишиної, яка першою зі стінянських майстринь увійшла до проєкту. 54 роки, мама чотирьох дітей, мешкає у звичайній сільській хаті. Свій «цех» обладнала на великій веранді, тут три дерев'яних верстати. Два місцевих, а один привезли із заходу країни. На вигляд – років їм та й років. Дерево потемніло від часу, скрипить, але працює. Окрім каркасу, дерев'яні – навіть шестерні та важелі. Нитки основи відшліфували отвори у начинні, крізь які вони протягнуті, до глянцю. Виблискують й усі деталі, яких торкаються руки майстрині. Решта – тьмяні й, здається, зараз роз'їдуться чи розсипляться.

Світлани Антонишиної
Світлани Антонишиної

«Коли я була маленькою, бачила, як працює моя бабуся, хотіла попробувати, але ми іще були дуже малі. А коли виросла, вийшла заміж – бабуся померла і навчати вже не було кому, – ділиться. – Навчила мене ткати сусідка». Років 30 тому, після сусідчиних «курсів», Світлана напитала і придбала собі верстат – 25 карбованців за нього віддала! «Вже років зо 100 йому є. Принесли додому, сусідка показала, як його скласти, перший раз наснувала його. А зараз у мене вже три верстати», – пригадує Світлана.

Майстриня перекидає ногу через прикріплену до верстата вузеньку дощечку і всідається на неї. На цій лавочці – рядно, але сидіти все одно твердо й незручно. Могла б узяти стільця, але ж ні: тут усе підігнано так, аби ноги до педалей, які рухають верстат, діставали. Це не на кнопочки на цифрових машинах натискати! Людина і стародавній верстат – це одне ціле. Потрібна координація рук і ніг, схоже на їзду на двох велосипедах одночасно. Потрібна вправність, щоб смужку тканини потрібного кольору заправити саме там, де треба, щоб слизький човник раз у раз із рук на землю не падав.

А ще треба бути дуже терплячим і посидючим, бо робота ця – дуже копітка, одноманітна й повільна – пинява, як тут кажуть. Бо ж перш ніж почати ткати, треба обрізки тканин перетворити на тоненькі смужки. Такі, щоб на полотні не виглядали грубо і водночас не затонкі, щоб під руками на нитки не розсипалися. А вже потім добирай по довжині й по кольору, щоб пружечки були рівномірні та пасували одне до одного. Зрізаєш у них кінчики по косій – і у верстат. У «цеху» клубочки зі смужок скрізь: і в корзинках, й у великій емальованій мисці. Усе – неподалік від верстата, щоб було під руками.

Світлана розповідає, що зазвичай ткала для себе. Робила хідники зі старого й дитячого одягу, який уже малим зробився, а пізніше – почала робити налавники, – «оце такі, на якому ви сидите». Але це не було основним заняттям, бо ходила «на буряки», на фермі працювала. А потім у селі роботи для жінок, таких як вона, не залишилось. Отож в основному вона та ровесниці жили з того, що вирощували худобу.

«А тоді зателефонував Юра і запропонував цю роботу. Спочатку вагалася, бо ми, сільські жінки, боїмося чогось нового. Та й що люди скажуть? Був ляк якийсь, що не зможу таке зробити, щоб його захотіли купити. Собі робити – це одне, а тут – людям», – зізнається майстриня. Потім зустрілися, поговорили – чи можна щось зробити із відходів тканини, Юрій привіз обрізки з ательє й попросив показати, що з ними можна зробити.

Спочатку, каже, робили «по-простому», як колись для себе. Але старий одяг – еластичний, м'який. А з нових тканин, скаржиться, аж нитки вилазять! Мучились, бо довелося пристосовуватись, перевчатися. «Плакала, казала, що не буду цього робити, але й до сьогодні цим займаюся. А зараз мені подобається. Робота удома і справу з хорошими людьми маю. Робимо з дівчатами замовлення, а потім дочка на Вінницю їх везе, або пересилаємо», – розповідає жінка.

Спочатку заробіток на переробці відходів текстилю у нові речі був ініціативою громадських діячів, а тепер це вже справа місцева, каже Юрій. Адже жінки використовують традиційні технології ткацтва, яким у цій місцевості займаються тисячі років.

«Ми просто підтримали їх: відкрили сторінку в Інстаграм, знайшли матеріали, запустили і координуємо весь процес. Намагаємося, щоб наші жінки заробляли хоча б на рівні мінімальної зарплати, але усе залежить від них. Бо тільки вони вирішують, коли і скільки працюватимуть. Бо коли приходить час копати картоплю, то про виробничі плани вже не йдеться», – сміється Юрій.

ЯК У СЕЛО ПОТРАПИЛИ МОДНІ БРЕНДИ

Світлана розповідає, що працювати у соціальному підприємстві односельчанок загітувала вона.

«Пішло більше замовлень, ми з колегою не встигали. Пішла до ще однієї, а вона: «Я не годна». Не бійся, кажу, я навчу і покажу, тільки пробуй. А потім і четверту підтягнули», – розповідає вона. Двом верстати від бабусь полишалися, а четверта теж у людей знайшла. Зараз усі добре працюють, хоча це досить складний і довгий процес. «За день, якщо добре попрацювати, я можу зробити дві косметички, не більше», – каже майстриня.

З-під рук стінянських ткаль виходять досить стильні речі. Юрій каже, що дизайн для них розробляють разом із жінками. Бо він, з одного боку, має бути трендовим, а з іншого – зберігати автентичні мотиви. До того ж, таким, щоб ці речі реально було виготовити.

Чохол на ноутбук
Чохол на ноутбук

«Ми починали з килимків, хідників, а зараз у нас уже є чохли на ноутбуки, косметички, звичайні клатчі й клатчі-трансформери, різні сумки, декоративні подушки. Ще хочемо робити гаманці. Розробка асортименту досить складна, бо ці речі виготовляються з тканого за давніми технологіями матеріалу, розріжеш – розсипляться», – каже менеджерка соціального підприємства Марія Юзькова.

Марія Юзькова
Марія Юзькова

Вона згадує, що спочатку майстрині починали працювати з переробки одягу, – апсайклінгу. Одяг на переробку приймали, люди його навіть з інших міст присилали.

«Але чесно кажучи, це був невалідний одяг, інколи люди відправляли навіть шкарпетки. Тому від цього відмовилися і налагодили співпрацю з локальними брендами, які шиють одяг. Вони нам відправляють свої обрізки. Фактично, на їхніх залишках робимо свій бренд», – каже менеджерка.

Споживачі продукції соціального підприємства – дуже різні люди. Здебільшого це жінки віком 35-45 років творчих або офісних професій. Це інтелектуали, які розуміють цінність ручної праці й важливість повторного використання речей, тому обирають вироби наших майстринь, а не щось схоже китайського виробництва у масмаркеті. А продають їх у власному інтернет-магазині Vereta, а також у кількох столичних мережевих супермаркетах, в одному з шоурумів у Вінниці та у крамниці в центрі Львова. Менеджерка каже, що ціни на вироби як для хенд-мейду не дуже високі – від 300 гривень за невеличкий тканий килимок до дверей або косметичку. За складніші й більші вироби беруть дорожче – від 1000 до 3000 грн. Ручну працю треба цінувати і винагороджувати.

ЧИ Є МАЙБУТНЄ У СІЛЬСЬКОЇ «ФАБРИКИ»

Степанець каже, що попри повільний старт – Veretа має цікаві перспективи. Наразі у майстринь є лише одна молода учениця, але якщо місцеві побачать, що із ткацтва за традиційними технологіями можна мати зиск – підтягнуться.

«Якщо наша ідея – ок і людям ця продукція подобається, то є великі шанси, що ми зможемо залучити до неї більше жінок і створити у Стіні великий центр ткацтва. Але вже зараз це село потроху стає прикладом того, як на основі місцевого локального бренду можна розвивати туризм, – розповідає Юрій. – Ми вже привозимо сюди представників різних громад, щоб вони побачили, як це працює і могли щось подібне, або власні «магнітики», розвивати у себе».

Світлана Антонишина і волонтерка з Нідерландів Шарлотта
Світлана Антонишина і волонтерка з Нідерландів Шарлотта

Було б чудово все те, що зараз реалізується на сайті, продавати на місці туристам. Це може стати основою для розбудови туристичного кластеру. Тут можна навіть розвивати туризм дослідництва – це коли їдуть у якусь цікаву місцевість і дізнаються там щось нове й цікаве, знайомляться з місцевими мешканцями і культурою, впевнений екоактивіст. Уже сьогодні у Стіну їздять гості, навіть з-за кордону. Так, ми потрапили до пані Світлани разом із двома молодими дівчатами з Нідерландів. Шарлотта – волонтер в одному з мовних центрів, а її подруга Мерайя у гості до неї приїхала. Всілася за верстат, вчиться ткати. Хоч як дивно, але мовний бар'єр між майстринею й учасницями імпровізованого майстер-класу практично не відчувається. Чи то в жіночих генах ремесло прописане, чи дівчата такі кмітливі. Але вже за якихось 20 хвилин ноги починають потрапляти на потрібну педаль, а смужечки уплітаються в основу полотна. Звісно, то більше для екзотичної фоточки в соцмережі. Але чому би й ні? Це теж промоція для проєкту Vereta, Стіни і власне пані Світлани.

Мерайя
Мерайя

«Я тепер не тільки дома показую, як на верстаті працювати. Я вже навіть одного разу була від нашої громади на фестивалі у Вінниці, майстер-клас проводила. Цікаво: постійно нові люди, можна з кимось поговорити. Це стільки енергії додає! – ділиться враженнями. – До нас навіть експедиція проєкту Ukraїner приїжджала, жили у мене три дні. Не сподівалася такого, але мені за цим верстатом світ зробився ширшим. Якась я розкутіша стала. Раніше боялася – хто що скаже, а зараз ні. А зараз себе вільніше відчуваю, бо своя справа в руках є», – каже майстриня.

Якщо проєкт запрацює на повну, село Стіна сприйматиметься як місце, де люди зможуть знайомитися із ткацькими традиціями українців і купити собі щось на згадку, записатися на майстер-класи і виготовити собі щось самостійно. А це означає, що вони залишатимуться більш ніж на день, житимуть і купуватимуть харчі у місцевих. Розвиватиметься туризм, буде вигода усій громаді. І то – цілком реальний сценарій на майбутнє. А поки що лишаємо пані Світлану за верстатом, з-під якого от-от вийде новенька яскрава та стильна косметичка.

Антоніна Мніх

Фото автора та з Facebook-сторінки Vereta

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-