У Чехії цими днями згадують події 58-річної давнини – вторгнення військ п’яти країн Варшавського договору, а по суті – радянської армії у Чехословаччину, що стало початком майже 23-річної окупації країни. Останніми роками ця дата вшановується з чітким акцентом на чергову російську агресію – війну в Україні.

Нагадаємо: вторгнення – операція «Дунай» – розпочалося уночі проти 21 серпня 1968 року: кордон Чехословаччини перетнуло понад 200 тисяч військових, а згодом їх чисельність сягнула до 500 тисяч. Країна була окупована фактично за кілька годин, армія не отримала наказу чинити опір, а беззбройне населення зустріло окупантів акціями протесту та намаганнями переконати не втручатися.

Утім, без жертв не обійшлося. Тільки за перші десять днів окупації було вбито або померло через причини, пов’язані з вторгненням, 90 цивільних осіб у різних містах, – кажуть історики. Сотні отримали поранення. До кінця того ж 1968 року загинуло 137 мирних жителів, про що є підтвердження. З початку 1969-го до червня 1991 року, коли останній, на той момент ще радянський, солдат покинув територію країни, історики нарахували 288 загиблих, – це означає одне людське життя за кожен місяць окупації. Але й ця цифра не остаточна, з роками дослідники знаходили імена нових жертв.

ПАМ’ЯТЬ І ГУМАНІТАРНА ДОПОМОГА УКРАЇНІ

Одні з перших цивільних громадян загинули в празькому районі Виногради біля Чехословацького радіо, яке продовжувало попри небезпеку передавати правдиву інформацію світові. Саме перед будівлею тепер Чеського радіо, за традицією, 21 серпня пройшла поминальна служба з покладанням вінків, у якій взяли участь керівники держави та очевидці серпневих подій.

Протягом дня відбулися акції в різних містах і, звісно, у Празі, зокрема, на Вацлавській площі (пам'ятний захід і фотовиставка «Щоби мрії не сіріли») та великий фестиваль NeverMore 68 у виставковому просторі в парку «Стромовка».

Характерно, що фестиваль цей проводиться вп’яте. Отже, з 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

А напередодні з іншого боку «Стромовки», напроти посольства РФ утретє пройшла народна, тобто без офіційних осіб, акція «Йди додому, Іване!» (Běž domů, Ivane!). Такими словами радянських солдатів зустрічали 58 років тому.

Організували акцію, уже втретє, чотири потужні громадські організації: «Людина в біді» (Člověk v tísni), «Пам'ять нації» (Paměť národa), «Мільйон митей для демократії» (Milion chvilek pro demokracii) та Європейський конгрес українців, – розповіла Укрінформу медіакоординаторка «Людини в біді» Адріана Черна.

Учасники, серед яких були активісти, волонтери, історики, а також очевидці тих подій, не тільки згадували серпень 1968-го, але й проводили прямі паралелі з подіями сьогоднішніми. Організатори зауважують, що Росія за таких обставин не може розраховувати на відкриття «нової дружньої глави» у чесько-російських відносинах.

«Ми зібралися перед російським посольством символічно, щоб вони бачили, що ми не забули і що нам не байдуже. Ми хочемо нагадати, що Україна вже п'ятий рік захищається від російського вторгнення. Українці борються за те, щоб з вами не сталося того, що сталося з нами. Ви, українці, протистоїте тому самому ворогу, якому протистояли ми, але ви знайшли в собі сили захищатися, і ви захищаєтеся, зокрема й за нас. Важливо нагадувати, що ви боретеся за те, щоб ми знову не закінчили так, як у 1968-му. Для нас це все взаємопов'язано. Ми зібралися тут, щоб висловити українцям своє захоплення та зібрати гроші на гуманітарну допомогу», – зазначила Черна, яка сама опікується психологічною допомогою людям в Україні.

«Пам'ять нації» збирала кошти на евакуаційні медичні дрони для 1 окремого медичного батальйону, який діє, зокрема, на напрямку Краматорськ – Слов'янськ. У жовтні керівник відділу допомоги Україні Мартін Оцкнехт планує привезти українцям чотири такі машини. Він і колеги кожні два місяці їздять в Україну, везуть машини, медичні товари та все, що потрібно хлопцям із ЗСУ.

«У нас також була складна історія 1968 року. Ми тоді теж хотіли свободи, але прийшли "брати", "друзі" – і наша свобода закінчилася на понад 20 років. А тепер ви, українці, боретеся за свободу, і це цілком природно – допомагати вам. Саме тому ми тут», – зазначив Оцкнехт.

«ЙДИ ДОДОМУ, ІВАНЕ!»

Про те, чому сьогодні необхідно підтримувати Україну, говорив у розмові з авторкою і безпосередній учасник тих серпневих подій Карел Коваржовіц.

«Моделі поведінки Росії щодо сусідніх країн та народів залишаються незмінними. У сучасній Росії – і це історична річ, яка тягнеться ще від царів, – є два феномени, що рухають цією країною: по-перше, тоталітарна система, а по-друге – страх, який штучно підтримується, культивується в цьому народі. Тому проти цього варто боротися. Насамперед нація не повинна з цим миритися: у свідомості народу має бути розуміння, що це – неправильно. Що більше людей це усвідомить, то швидше це може привести до змін режиму. Це єдиний порятунок», – наголосив чоловік.

Він також провів паралель між аргументами Гітлера, коли той анексував Судети через те, що там, мовляв, утискали німецькомовних, та Путіна, якого «турбує» доля російськомовних на Донбасі. Економічний чинник (природні ресурси Сходу України) – другорядний, його не видно за політичними гаслами, зауважує Коваржовіц.

Вєра Рубалова спостерігала за тим, як радянські танки йшли вулицями Праги. Їй було 20 років.

«Я була в Празі. Пам’ятаю це дуже добре. Я з вікна бачила радянські танки, а над головою літали радянські літаки», – згадує пані Вєра.

«Багато людей поводилися солідарно, навіть мужньо: міняли дорожні вказівники, щоб танки блукали, також робили плакати та написи зі словами протесту тощо. Але, по суті, оскільки громадянський опір був невеликий і слабкий, тогочасний уряд (часів «нормалізації») обрав шлях колаборації, країна не чинила опору ні у військовому, ні в політичному плані, тож чехословаки потрапили під окупацію і там "загубилися", прийнявши керівництво Комуністичної партії Чехословаччини та Служби державної безпеки, змирившись з окупацією Радянським Союзом на понад 20 років», – визнає вона. Пані Вєра впевнена, що якби тоді окупантам було дано відсіч, історія могла б розвиватися по-іншому: так, було б дуже багато загиблих, але чехи могли б пишатися собою, як тепер можуть собою пишатися українці.

На відміну від Чехословаччини тоді, Україна вирішила боротися.

«Ми не захищалися від нападу і через це поплатилися понад 20 роками окупації. Двадцять четвертого лютого 2022 року, можливо, ті самі танки хотіли захопити Київ. Але Україна відстояла Київ і вже п’ятий рік мужньо бореться за свою свободу. Я захоплююся українцями, які мали б повне право бути втомленими, але вони чинять опір переважальним військовим силам, бо ви знаєте, що з російською окупацією змиритися неможливо. Це не варіант. Це була б смерть. А що можемо зробити ми? Фінансово, швидко та наполегливо допомагати українцям: на протиповітряну оборону, на зброю та на гуманітарну допомогу; емпатично приймати сотні тисяч тих, хто приїжджає з України. Бути солідарними з ними», – сказала Рубалова та дорікнула нинішній владі у власній країні, яка «посилює відчуття втоми» серед чехів.

Рубалова, як і її співвітчизник, також згадала Гітлера, зазначивши, що якби весь світ не захищався проти цього диктатора, усе б закінчилося жахливо. Путін для пані Вєри – як Гітлер. Вона зізнається, що 24 лютого 2022 року була в повному шоку, хоча у 2014 році їздила в Україну та бачила на власні очі перших біженців зі сходу.

«Те, що танки поїхали на Київ, що їм це не вдалося, – це, з одного боку, дивовижно, а з іншого – мені було аж погано від того, яка це підлість, ця жахлива агресія. Весь світ мав би проти цього протестувати, але, на жаль, допомога надається дуже мало і повільно», – дорікнула Рубалова.

Із невеличкої сцени літня жінка заспівала частушку, яка у 1968 році об’єднала майже всю Чехословаччину (у пісні є автор – відомий чеський композитор Яромир Вомачка, – ред.):

«Біжи додому, Іване, на тебе чекає Наташа, біжи додому, Іване, і більше не повертайся!».

СУТЬ РЕЖИМУ НЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ ЗІ ЗМІНОЮ «ВБРАННЯ»

З погляду історика Міхаеля Романцова, нинішня дата для чеської (або чехословацької) аудиторії – це найкраща можливість поєднати всі факти в цілісну картину.

«Для широкого загалу в Чеській Республіці 21 серпня 1968 року, дата вторгнення військ Варшавського договору, є, мабуть, найбільш зрозумілою датою, яка дає нам змогу усвідомити справжню природу московського режиму. І абсолютно байдуже, чи цей режим був у радянському, чи сьогодні в російському «вбранні», бо його сутність – незмінна», – каже історик.

На запитання, чому важливо не забувати про тодішні події, він зауважує, що це ще не «історія», це те, що безпосередньо впливає на сьогодення. Історія – це те, що вже задокументовано, завершено й осмислено тими суспільствами, які брали в ній участь. І якщо на західному боці цей процес певною мірою відбувся, то в Росії він не відбувся взагалі, наголосив Романцов і нагадав, що в Росії до сьогодні архіви закриті.

«Усі ці події там є радше продуктом пропаганди, ніж предметом критичного аналізу істориків чи інших науковців. А саме такий аналіз мав би допомогти політикам поставити крапку, перетворивши ці події на частину минулого, на історію», – зазначив Романцов.

До речі, напередодні річниці відбулась онлайн-дискусія «Історія як зброя: Прокремлівський ревізіонізм і дезінформація в Центральній Європі», під час якої представили результати відповідних досліджень, проведених у Чехії, Словаччині та Польщі. Аналіз, який здійснив Prague Civil Society Centre, показав, що події 1968 року та окупація подаються прокремлівськими силами в соцмережах так, щоб перекласти радянську провину на когось іншого, зокрема й … на Україну.

Так, автори таких публікацій намагаються просувати думку про «український слід» у цій окупації – від «українця» Леоніда Брежнєва до великої кількості українців серед учасників операції «Дунай». Це використовується як інструмент маніпуляції: мовляв, якщо на чолі СРСР тоді стояв «українець», то й відповідальність за вторгнення в Чехословаччину лежить на Україні, а не на Росії чи радянському режимі загалом.

І навпаки, звільнення Чехословаччини в 1945 році Червоною армією подається як «радянська жертовність», щоб викликати почуття вдячності та «боргу», який екстраполюється і на сучасну Росію. Україну натомість виставляють як країну, де заохочують «нацизм».

УКРАЇНСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ ІЗ ЧЕХІЄЮ

На акції біля російського посольства було чимало українських прапорів. І українців. Прийшли не тільки ті, хто вже давно живе в республіці, є активістами, а й біженці. Одна з них – Надія Клименко, яка змушена рятуватися від росіян, тікаючи з рідного Приморська Запорізької області, який був окупований 27 лютого. Того ж дня і вирушила до Чехії.

На запитання, чому прийшла на акцію до річниці окупації Чехословаччини, щиро дивується: «А як інакше? Не можна по-іншому».

Зізнається, що в 1968-му 15-річною дівчиною чула про події в далекій Чехословаччині, але мало що розуміла. Тепер на власні очі побачила, що таке російська армія…

Але вже в ті роки було чимало українців, які чудово усвідомлювали, що означає «допомога» СРСР країні, яка дозволила собі замислити будувати «соціалізм з людським обличчям». Згадаймо лише кількох з тих, хто відкрито висловив протест проти окупації Чехословаччини:

► Василь Макух – колишній боєць УПА та політв'язень. П’ятого листопада 1968 року на Хрещатику в Києві він здійснив акт самоспалення, біг вулицею із криками «Геть окупантів із Чехословаччини!» та «Хай живе вільна Україна!». Це був перший такий акт протесту в Європі. Сьогодні на честь Василя Макуха в Празі названий міст.

► Мустафа Джемілєв – лідер кримськотатарського народу (на той час жив в Узбецькій РСР, але активно діяв в українському дисидентському русі). Разом із друзями розповсюджував листівки із засудженням окупації Чехословаччини, за що отримав свій другий тюремний термін. Джемілєва дуже поважають у Чехії, де він неодноразово бував, зокрема після початку повномасштабного вторгнення.

► Генерал Петро Григоренко – радянський генерал-майор українського походження, який на початку 1960-х почав критикувати владу, за що був розжалуваний, позбавлений всіх нагород і відправлений на примусове лікування, згодом став дисидентом. Він підтримав «Празьку весну», був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни в цій країні; написав листа Александеру Дубчеку з порадами щодо оборони країни в разі радянської інтервенції, а після того, як це сталося, закликав домагатися виведення радянських військ із Чехословаччини.

► Зорян Попадюк – 15-річний школяр зі Львова (згодом відомий дисидент). Разом із друзями він створив підпільну опозиційну групу «Український національно-визвольний фронт», яка розповсюджувала самвидавську літературу, зокрема, листівки проти національного пригноблення українського народу, знищення його культури й мови, а також окупації Чехословаччини. Його заарештував КДБ.

І таких людей було чимало.

Але протести не зупинили Кремль. Жорстка розправа з «Празькою весною» показала світу, що СРСР готовий був використовувати зброю для придушення демократичних прагнень у країнах, які вважав сферами свого впливу.

Росія стала «гідною послідовницею» імперської політики та найгірших практик СРСР, підтвердивши, що імперські апетити Москви не мають терміну придатності. Змінивши радянські прапори на триколори, вона зберегла той самий інструментарій терору, окупації та зневаги до міжнародного права. Сьогоднішні події в Україні доводять: для Кремля час зупинився у 1968-му, і єдиною мовою, якою він здатен розмовляти зі світом, залишається мова сили.

Ольга Танасійчук, Прага

Фото: Ольга Танасійчук