Коли і з чого починалася польська політика підтримки України

Це був візит із-поміж тих, які залишаються в історії, бо її поширюють і творять. Відбувався він у жовтні 1990-го, коли, не зважаючи на гостру кризу, Союз ще тримався, і мало хто міг передбачити, що через рік він розпадеться. І в цих умовах до Києва прибуває спеціальний літак, своєрідний «дипломатичний десант» із сімнадцяти польських урядовців на чолі з міністром закордонних справ Республіки Польща Кшиштофом Скубішевським.

ЩО ЦЬОМУ ПЕРЕДУВАЛО?

Польща, як відомо, однією з перших вийшла зі «соціалістичного табору». Улітку 1989 р. країною прокотилися хвилі масових робітничих страйків. Влада вже на вдалася, не мала змоги вдаватися до силових способів їхнього подавлення, погодившись на нові вибори до Сейму. Їх виграла опозиція, і в Польщі у вересні 1989-го був сформований перший некомуністичний уряд, який очолив радник незалежної профспілки «Солідарність» Тадеуш Мазовецький. Одним з напрямів діяльності уряду стала нова «східна політика», зокрема розширення контактів із сусідніми республіками СРСР, зокрема й передусім з Україною. Популярна у Польщі газета «Жичє Варшави» («Życie Warszawy») у квітні 1990 року писала про необхідність встановити «братерські відносини між українським і польським народами». Це перегукувалося з переконаннями відомого політичного діяча й візіонера, американця польського походження Збігнєва Бжезінського, який стверджував, що «тісна польсько-українська співпраця має важливе значення для США, а також для реалізації загальноєвропейських інтересів, інтересів України та Польщі. Миролюбна Україна є гарантом польської свободи та безпеки. Таке ж значення для України має і миролюбна Польща».

Щодо поїздки до Києва Кшиштофа Скубішевського, який увійшов до уряду Т. Мазовецького в ролі міністра закордонних справ, то реальним кроком до її здійснення стала його зустріч у Нью-Йорку, у штаб-квартирі ООН, з міністром закордонних справ УРСР Анатолієм Зленком.

У своїх спогадах про цю зустріч Анатолій Максимович зазначає, що почув від польського колеги нові оцінки щодо перспектив українсько-польських відносин: «Він сказав, що ці відносини надто довго перебували в стані, який нагадував летаргічний сон. Польський міністр досить чітко дав зрозуміти: на його думку, настав час цей сон перервати. Чи варто казати, наскільки близькою і зрозумілою була ця ідея для України, яка щойно вступила в новий етап своєї історії? Користуючись сухою політичною мовою, Польща пропонувала Україні закласти основи двосторонніх зв’язків не тільки як з економічною, демографічною, територіальною одиницею, а як з рівноправною європейською державою, що має багату історію, велику територію… Коли ми вже потискали на прощання руки, К. Скубішевський порадив: використайте цей шанс, іншого може не бути…»

До цих слів Анатолія Зленка варто додати його високу оцінку цьому визначному дипломату і політичному діячеві зі сусідньої Польщі. Скубішевський закінчив Познанський університет, мав також дипломи університетів Нансі (Франція) та Гарварда (США). Він чверть століття викладав у Познанському університеті, отримав звання доктора юридичних наук, а з 1973-го був науковим співробітником Інституту держави і права Польської академії наук. Працював також у Колумбійському й Оксфордському університетах, читав лекції в Женевському університеті. На посаді міністра закордонних справ він був в урядах чотирьох польських прем’єр-міністрів: Т. Мазовецького, Я. Бєлєцького, Я. Ольшевського та Х. Сухоцької.

Після зустрічі в ООН Скубішевський надіслав Зленку листа щодо програми свого перебування в Києві, в якому висловив побажання виступити в Київському університеті імені Тараса Шевченка з лекцією «Нова зовнішня політика Польщі». Але, певна річ, головними у цій програмі була не лекція, а переговори про співпрацю і прямі зв’язки в різних сферах між Україною і Польщею.

З ВАРШАВИ ДО КИЄВА БЛИЖЧЕ, НІЖ ДО МОСКВИ

До Києва для підготовки візиту почали прибувати польські дипломати. За їхньої участі в українському МЗС було створено три робочих групи, які мали уточнити деталі з політичних, гуманітарних, економічних питань двостороннього співробітництва і, зокрема, щодо формулювань майбутньої Декларації про основи взаємовідносин між Україною і Республікою Польща.

Москва з підозрою поставилась до українсько-польського зближення, до намагань обох сторін вийти на прямі контакти. Офіційно проти них не виступила, однак послала в Київ для «забезпечення вирішення політичних питань» свого «наглядача», тодішнього радянського посла у Варшаві Юрія Кашлєва. Він був уважним спостерігачем за ходом переговорів і, за словами Анатолія Зленка, створював враження не лише «недремлющего ока», але й «недремлющего уха» союзного центру.

Переговори й зустрічі справді мали ознаки міждержавних відносин. У перший день візиту Кшиштоф Скубішевський зустрівся з Головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком та Головою Ради Міністрів УРСР Віталієм Масолом. Після цього відбулися переговори в Міністерстві закордонних справ та підписання спільної Декларації. Це не був договір, але, як зазначили обидві сторони після церемонії підписання, Декларація мала слугувати фундаментом для розроблення майбутнього українсько-польського договору про дружбу і співробітництво. «На переговорах ми наголошували, – зазначав Анатолій Зленко, – що встановлення і підтримання взаємовигідних відносин з РП ми розглядаємо як внесок у будівництво загальноєвропейського дому. Для нас було також важливим утвердити у сприйнятті нашої зовнішньої політики повагу до суверенітету і територіальної цілісності , невтручання у внутрішні справи, визнання переваги загальнолюдських цінностей над класовими. Такою була в ті дні «езопова мова» української дипломатії».

Щодо керівника зовнішньополітичного відомства Польщі, то він висловив згоду своєї країни підписати консульську конвенцію, наголосивши на тому, що це питання має вирішуватися не в Москві, а в Києві. «Москва вже не є фактором, визначальним для польсько-українських відносин», «Ключі до формування відносин між Варшавою і Києвом уже не в Москві» – такі оцінки візиту Скубішевського в столицю України звучали тоді у польській пресі. Приміром, кореспондент уже згаданої вище газети «Жичє Варшави», який супроводжував польську делегацію, писав, що «атмосфера візиту давала підстави думати, що майбутня дійсно незалежна Україна не тільки не буде загрозою для Польщі, а навпаки – стане її добрим і дружнім сусідом».

ЯК ПАНА МІНІСТРА НЕ ПУСКАЛИ В УКРАЇНСЬКУ СТОЛИЦЮ

Мені випала можливість відразу після переговорів та підписання Декларації взяти коротке інтерв’ю у Кшиштофа Скубішевського. Він не приховував своїх почуттів:

- Я радий, що приїхав до Києва і що ми підписали цей важливий документ. У Радянському Союзі відбуваються разючі зміни. Польща не втручається у внутрішні справи СРСР та України. Але ми беремо до уваги факти. Декларація про державний суверенітет України сприйнята в Польщі з великою увагою і повагою. Ми зичимо українському народові успіхів у її здійсненні й будемо прагнути до розвитку й поглиблення наших зв’язків. Підписаний щойно документ дає для цього добру основу. Його тепер слід удосконалювати, наповнювати реальним змістом. І я впевнений, що обидві сторони докладуть усіх зусиль, щоб так сталося. Республіка Польща розглядає роль України як важливий чинник співробітництва на Європейському континенті. Ми відстоюємо точку зору, що всі зміни, які відбуваються в Європі, мають відповідати бажанням і прагненням народів і проходити в стабільних умовах, мирним шляхом. Для загального добра.

У мене є й інша причина радіти цьому приїзду в Київ. Річ у тім, що в 1914 році тут, в університеті святого Володимира, на медичному факультеті навчався мій батько – Людвік Скубішевський. Його цікавила наука, дослідна робота. А Київський університет мав у ті роки високий науковий авторитет. У його стінах, на відміну від Варшавського університету, були сильні демократичні традиції, дух вільнодумства. Перша світова війна перервала його навчання. Цікаво було б знайти в Києві будинок, де він мешкав. Але часу немає, та й, можливо, він не зберігся.

Ви питаєте, чому раніше не приїздив до Києва? Бажання таке було. Кілька разів оформляв документи, по 12 фотокарток здавав, але дозволу так і не одержував… Словом, до столиці України в мене особливі почуття, і я радий, що місто мене не розчарувало. Воно дуже красиве».

ЧАС ВИПЕРЕДЖАВ НАЙКРУТІШІ ПРОГНОЗИ

Увагу учасників і свідків українсько-польських переговорів не міг не привернути доволі прозорий натяк польської сторони, що в перспективі Польща прагнула б встановити з Україною повноцінні двосторонні дипломатичні відносини. Хто тоді, у жовтні 1990-го, міг передбачити, що станеться це не в далекій перспективі, а вже наступного року? Ще більше, саме Республіка Польща стала першою в світі країною, яка визнала Україну як незалежну, самостійну державу і вирішила встановити з нею повні дипломатичні відносини. Спеціальний посланник польського уряду в Києві Єжи Козакевич 2 грудня 1990 року, відразу після Всеукраїнського референдуму, мав честь повідомити про це під час відвідання Міністерства закордонних справ України. На роль першої у визнанні незалежності України претендувала й Канада, де найбільша українська діаспора. Але в канадців були дві суттєві перешкоди: надто велика різниця в часі та відстань до України. Поляки із цього погляду були поза конкуренцією.

Так закладався підмурівок нових міждержавних, дипломатичних, бізнесових і людських відносин між Україною і Польщею. У трилогії визначного польського письменника Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» є слова про багатовікову історію відносин між українцями й поляками, про те, що нерідко вони «…сперечаються і б’ються, одначе Бог посіяв у наші серця якісь сімена любові, які начебто лежать у неродючому ґрунті аж доки будуть политі сльозами та кров’ю, доки під гнітом не принесуть несподівані плоди».

За три з половиною десятиліття із часу проголошення незалежності України і виходу Польщі з «табірного соціалізму», не зважаючи на різні обставини й перешкоди, зокрема, на підступні намагання третьої сторони посіяти між нашими державами й народами зерна недовіри, обидві країни чітко й послідовно тримають курс на взаємопідтримку і добросусідські відносини в європейському домі. Особливо переконливо й зворушливо це проявилося у багатоплановій польській допомозі Україні й українцям під час віроломного нападу на нашу землю російського агресора. У зв’язку із цим хотів би навести слова Радослава Сікорського, нинішнього міністра закордонних справ Польщі в уряді Дональда Туска, у недавньому коментарі для газети The New York Times: «Найбільша країна на землі не потребує більше землі. Вона повинна краще дбати про те, що вже є в межах її міжнародно визнаних кордонів. Керівництво Росії має зрозуміти, що його спроба відродити останню імперію Європи приречена на провал. Епоха імперій закінчилася».

Радославу Сікорському належать й інші слова, точніше заклик до того, щоб «залишатися на курсі» у допомозі Україні. Тридцять п’ять років тому його попередник на посту польського міністра закордонних справ закликав і прагнув до того, щоб Декларація про основи взаємовідносин між Україною і Республікою Польща, яку він підписав з українським колегою, наповнювалася реальним змістом. У наші дні ми на безлічі прикладів бачимо, що задекларовані в цьому першопочатковому українсько-польському документі очікування й бажання стали повсякденною реальністю. Для блага обох народів і загальноєвропейського добра.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства