Сльозливий нацизм росіян: бачать себе «бєззащітнимі», навіть коли атакують і вбивають
З нотаток зоолога. Звісно, ця гіпотеза потребує більше статистичних спостережень, але за чотири доби в Ризі у мене склалося враження, що біологічна активність місцевих "кривих" (це не лайка, по-латиськи Росія так офіційно й зветься – Крієвія) якось пов'язана з їхньою "материнською платою" на сході, – як оживає там, то оживають і вони, і, наприклад, – у ніч, коли по Києву Москва гатила ракетами, в центрі Риги мене будив дужий чоловічий хор, що нестримно голосив під гітару:
Бєлиє рози, бєлиє рози,
Бєззащітниє цвєти...
(Спросоння я найбільше здивувалася саме з вибору репертуару – якби вони колошкали середмістя "Катюшею" абощо, це було б принаймні логічно, але, схоже, вони справді себе бачать кругом "бєззащітнимі", навіть коли атакують і вбивають, тобто це те саме гундяєвське "Росія ні на кого ніколи не нападала", такий, свого роду, сльозливий нацизм – "з обідкою"...)
І треба визнати, що їх у Латвії неймовірно багато, цих "бєззащітних цвєтов", – і через тридцять років все ще ніяк не інтеґрованих у місцеве суспільство, мов залиплих на кнопці 1988-го року, хоча за віком – явно народжених далеко пізніше...
На цьому тлі можна, звісно, порадіти зі свого успіху в латиської публіки, з того, що в мене на всіх виступах були повні зали і що нарешті маємо з балтійськими колеґами купу планів з розбудови "єдиного інтелектуального фронту", – але чого воно все вартує, поки з нижнього поверху піраміди Маслоу, там, де має бути почуття безпеки, – такі протяги фугасять?..
Бєлиє рози, бєлиє рози...
(На фото я коментую повернення з полону наших воячок у жовтні минулого року і говорю про подолання комплексу жертви).
Оксана Забужко
FB
реклама