Дивовижна «гірська» й «лісова» Миколаївщина

Дивовижна «гірська» й «лісова» Миколаївщина

Репортаж
Укрінформ
Вона здатна вразити туристичними принадами, ще недостатньо вивченими й освоєними українськими мандрівниками

Усвідомлення, наскільки різноманітним і багатим є туристично-рекреаційний потенціал нашої держави, приходить, коли нею подорожуєш. Саме тоді відкриваєш унікальність територій, ландшафтів, історичних надбань. Цього разу мене, давню прихильницю гірського туризму і, зокрема, Карпатського краю, вразила так не схожа на останній Миколаївщина. І моє стале уявлення про область як лише рівнинно-степовий, приморський і промисловий регіон, розбилося в друзки. Поїздка туди дозволила побувати у справжніх, популярних навіть серед скелелазів, горах. Причому, унікальних і неповторних. Завдяки їм Миколаївщину можна сміливо відносити до природних перлин, цікавих любителям милуватися світом з висоти пташиного польоту.

МИГІЙСЬКІ ПОРОГИ ЗБОКУ І ЗГОРИ

У Миколаївську область із близькими людьми я їхала вперше. Мандрували автомобілем. Траса Київ–Одеса, яку поступово перетворюють на справжній автобан, дозволяла розвивати швидкість, тож із Чернігова до Первомайська ми дісталися трохи більше, як за 6 годин. Єдиний помічений недолік – брак на дорозі місць для відпочинку. На Чернігівщині їх зазвичай облаштовують лісівники, а де лісів немає, там, відповідно, й питати нема з кого.

Компенсацією цієї незручності все частіше ставали нові для нас краєвиди – відкриті простори і горбистий ландшафт. Завдяки їм жовті поля ріпака лягали хвилями і були окрасою не тільки придорожніх сільгоспугідь, а й далекого горизонту. Дорога ніби готувала нас до зустрічі з прекрасним.

Радіальні виїзди в унікальні місця Національного природного парку "Бузький Гард" ми робили з Первомайська. І тепер Мигія, Радонове озеро, каньйони в Южноукраїнську й Актовому – моя любов назавжди.

Першою в нас була зустріч із порогами річки Південний Буг поблизу сіл Мигія та Грушівка. Вони є улюбленим місцем тренувань та сплавів рафтингістів та водних туристів. На час нашого перебування там "водники" якраз готувалися до змагань, а довкілля буяло різнотрав’ям та п’янило цвітом глоду, кущами якого всіяні береги.

Милуватися порогами Південного Бугу мені доводилось і раніше. У молоді роки на Вінниччині я під час колективного походу сплавлялась цією річкою на туристичній байдарці. Та одна справа, коли водна стихія несе тебе на камені, змушує маневрувати й ні на що не відволікатися, а інша – коли маєш можливість просто милуватися порогами з берега або з гори. В усій красі ми їх побачили з містка старовинної ГЕС та Протичанської скелі поблизу Радонового озера. Отож, усе ніби вперше.

З’їзд до Радонового озера, що утворилося на місці колишнього гранітного кар’єру, знаходиться на виїзді з Мигії в бік Южноукраїнська. Залишивши машину на стоянці, ми спустилися до водойми і були вражені її бірюзовим кольором, прозорим блиском та свіжістю. Ми були там о 10-й ранку і, схоже, потрапили у найсприятливіший для милування час. Поблизу озера встановлено чимало інформаційних стендів, які розповідають і про місце, й про наявну туристичну інфраструктуру. А розвинута вона там, схоже, непогано. Для мандрівників є альтанки, кемпінги, кафе, на березі озера можна придбати морозиво і воду.

Прямо біля паркінгу, де ми залишили свою автівку, облаштований підйом на знамениту Протичанську скелю. Напередодні ми її бачили з протилежного боку річки, а зараз вона – ось, перед нами. Ця скеля – козацька святиня, відома колись на всю Запорізьку Січ, тому прикрашена прапорами. Аби туристи могли безпечно піднятися, стежку обладнали мотузяними перилами, а на високі камені в якості сходинок прибили бруси.

Протичанська
Протичанська скеля

Піднімаючись на скелю, ми не знали, що з неї побачимо. Та від панорамного краєвиду, який відкрився, просто перехопило подих. Південний Буг із порогами та скелями, хвилясті простори з квітучою флорою, село чи місто вдалині... Краса неймовірна і дуже далеко видно! Стоїш і уявляєш, як у давнину козаки звідси пильнували свою територію, видивлялися, чи не йде звідкілясь ворог і, коли треба, подавали сигнали...

Спустившись униз і виїхавши на трасу, невдовзі натрапили на ще один оглядовий майданчик. З нього Радоновим озером милуєшся згори. Поруч – кілька фотозон та найшвидший, як пишуть, у Європі 500-метровий тролей – похилий канатний спуск на протилежний бік водойми. Місцеві розповіли, що він був зданий в експлуатацію кілька років тому і дуже радував охочих "перелетіти" через озеро. Та після того, як там травмувалася дівчина, роботу тролею на деякий час призупинили. Отож, у роботі ми його не побачили.

Насамкінець про кілька приємних нюансів: усі перелічені красоти національного парку "Бузький гард" знаходяться на невеликій відстані один від одного, а за їх огляд плати з нас ніхто ніде не брав.

АТОМНИЙ "КУРОРТ" ЮЖНОУКРАЇНСЬК

Наступний наш пункт – Южноукраїнськ, культурне й чисте місто атомників. Відвідуючи його, гріх не побачити Південноукраїнську АЕС та її величезні ставки-охолоджувачі, тож і ми не оминули такої можливості. У теплих ставках, жартують місцеві, живе "варена" риба. Пізніше, вже на березі Південного Бугу, ми проходили повз потужну насосну станцію, яка підживлює річковою водою ті ставки. Товсті труби від водокачки тягнуться високо нагору, аж на верх каньйону.

В Южноукраїнську цікавість вивела нас "на вершину щастя". Пройшли ми на неї через територію історичного музею, де під відкритим небом розміщена виставка зразків військової техніки. Ознайомитися з нею можна безкоштовно. Від гармат та літальних апаратів стежка веде на височенний скелястий берег Південного Бугу. З нього нам відкрився фантастичний краєвид – фактично гірський ландшафт серед степу.

Ми стояли на вершині каньйону і мріяли про крила. Хоча й без них там все одно ніби летиш – над річкою, островами, порогами, ген далеко-далеко...

Топтаних стежок на тій горі досить багато. Вони розходяться в різні боки, і кожна кличе побачити цю красу з іншого ракурсу. Ми ними трохи походили і зрозуміли, що сюди добре приїжджати на триваліший термін. Адже, окрім горішніх стежок, внизу в річковій долині облаштований ще й великий піщаний пляж. До нього ведуть довгі металеві сходи. Спускаючись ними, на великих каменях можна побачити вибиті майстрами барельєфи. Вони нагадують про те, що колись ця місцевість теж була козацькою. Саме тут, на території гранітно-степового Побужжя, в околицях Южноукраїнська, знаходився острів Гард – адміністративний центр Буго-Гардівської паланки, найбільшої за розмірами серед восьми територіальних одиниць Запорозької республіки. Місцями на річці ще й сьогодні трапляються залишки гардів – кам’яних гребель для вилову риби.

Те, що в Южноукраїнську можна відпочивати, стало для нас відкриттям. Наявний потенціал дозволяє купатися в теплій річці (і саме там ми відкрили цьогорічний "купальний сезон"), ніжитися на березі або ловити рибу. І – милуватися казковими краєвидами. З огляду на такий висновок, здивувала відсутність туристів. Щоправда, чи не завдяки цьому – не надто впадає в очі сміття. Якщо ж його своєчасно прибирають, то просто молодці!

Особисто мені хотілося б повернутися в ті місця й побути там довше. Зупинитися в Южноукраїнську можна в одному з готелів або орендованій на кілька діб квартирі.

"НА ДУБИ"

Про наступні відвідані нами туристичні локації природного парку "Бузький гард" розкажу без детального опису – його можна знайти й прочитати в інтернеті. Перевагу віддам особистим враженням.

Перший заповідний об’єкт – це Трикратський ліс під селом Трикрати Вознесенського району. Він був висаджений у першій половині XIX сторіччя "патріархом степового лісорозведення", як його називають, графом Віктором Скаржинським. Найбільшою принадою цієї місцини вважаються 350 кількасотлітніх дубів.

Ліс складається з двох урочищ, і походити ними з екскурсоводом, який знає, де там і що знаходиться, – впевнена, дуже цікаво. Та ми не знали, де взяти гіда, тож пішли самі.

На вході в урочище "Лабіринт" багато стендів зі слушними закликами берегти ліс від вогню й не смітити і – жодного з корисною інформацією для туриста. Ми не знайшли навіть плану-схеми заповідного урочища, хоча дуже хотіли вийти на колонію чапель (якщо вона й досі існує). Але вхід – вільний, стежки – топтані, вказівники на дуби є, і це вселило оптимізм.

Отже, пішли ми "на дуби". Вони там є – гарні, вікові, але, на жаль, майже всі хворі, а деякі вже й засохлі. А під дубами (мама рідна!) – свіжі сліди хазяйнування диких кабанів. На жолуді, певно, приходять. Ідеш і намагаєшся переконати себе, що ікласті тварини тут пасуться лише вночі або рано-вранці.

Річка Арбузинка, що колись була окрасою лісу, дуже обміліла і замулилась, дрібної рибки в ній повно, і їй вочевидь не вистачає кисню. Містки збиті абияк і аби з чого, але добре, що вони взагалі є. Про відпочинок відвідувачів теж хтось подбав – збив альтанки зі столами й лавочками. Видно, що тут щось робили для туриста, але чомусь не доробили. Тому, гуляючи тим лісом, який був колись шикарним графським лісопарком, не стільки милуєшся красою (а її рештки там ще помітні), як подумки переносиш себе у минуле. Уявляєш, як гарно було тут у кінці XIX сторіччя, якими симпатичними, можливо, округлими парковими місточками гуляли тут люди років 150-200 тому, як шумів на каменях штучний, нині сухий, водоспад...

У підсумку нам, жителям Полісся, той заповідний об’єкт видався майже звичайним лісом, якими густо вкрита Чернігівщина. Тому довго у ньому не затрималися. Побачили з десяток дубів, поїли за столиком над каналом, помилувалися пейзажем, який з точки сидіння був цілком загадковим, та й розчаровані поїхали далі. Хоча планували перебути в лісі першу спекотну половину дня. Наостанок я таки зробила кілька фотографій, але то лише точкові красоти тієї місцевості. Утім, судити в цілому про Трикратський ліс я не беруся.

СКУПАТИСЯ В КАНЬЙОНІ, ЯК У КІНО

Із заповідного урочища ми вирушили на каньйони. Про якість місцевих доріг промовчу, але акуратно ними сяк-так їхати можна.

Перший каньйон – Арбузинський. Ми дісталися його в полудень, коли вдарила спека, тож бажання ходити вгору-вниз зникло, не встигнувши з'явитися. Тому обмежились фотографуванням згори. Хоча загалом, як показав досвід, на каньйони треба виділяти більше часу, щоб обнишпорити їх із кінця в кінець, знайти й оглянути всі принади й цікавинки.

Наступний наш пункт – знаменитий Актовський каньйон у селі Актове того ж Вознесенського району. Ще на під'їзді до нього ми зрозуміли, що тут усе серйозно: кімнати для туристів здаються майже в кожній хаті, в селі є кафе з прикрашеною у народних традиціях територією.

Вхід у каньйон зробили платним – по 15 грн з людини. Підійшов чемний хлопець, розказав, що гроші йдуть у бюджет. Та й нехай. Бо ті столики з лавочками, яких наставили у кущах попід скелями, нам, попеченим гарячим південним сонцем мандрівникам, були як паличка-виручалочка. Колодязь із холодною джерельною водою і тіньок – що ще треба стомленому переїздами туристу?

Та, як виявилося далі, на дні Актовського каньйону можна знайти ще більшу насолоду. Йшли ми, йшли кущами понад річкою Мертвовод, шукали місце, де б у неї зануритись-освіжитися, мій супутник уже хотів між перше-ліпше каміння лізти, та я запропонувала пройти далі. І це себе виправдало. Бо невдовзі ми почули звуки, типові для басейну, – людські крики і сплеск води, коли в неї стрибають. Те, що нам відкрилося, перенесло у якийсь пригодницький фільм. Із масивних валунів у невеличке, створене природою річкове заглиблення, почергово з каменів і навіть скель у воду стрибали місцеві підлітки. Наплававшись, вони якимось загадковим чином вибиралися на слизькі округлі камені, грілися на них і знову стрибали. Нам це заняття видавалось небезпечним, та ми розуміли, що хлопці тут виросли і з особливістю цієї природної загати ознайомлені.

Завдяки тим хлоп’ятам ми дізналися, де можна сповзти (навкарачки, звісно) у річку і поплавати. Вода була теплою і водночас приємно свіжою, тож задоволення від купання ми отримали рідкісне. Плавали попід височенною скелею, між великими кам’яними брилами і уявляли себе персонажами кіношного сюжету.

Хлоп’ята, схоже, влаштували нам показові виступи з екстремальних стрибків у воду. Пірнали і "рибкою", і "бомбочкою", й "сковорідкою"... Що казати – професіонали!

А каньйон – як всі каньйони Миколаївщини – вартий того, щоб ним походити-полазити. В різні пори доби й року він гарний по-своєму, але завжди – величний!

Наталія Потапчук, Чернігів–Первомайськ–Актове

Фото: Наталія Потапчук, Олексій Довбиш

Від редакції. Укрінформ повідомляв, що НАЕК «Енергоатом» разом з Южноукраїнською АЕС планує добудову Ташлицької ГАЕС, яке передбачає підняття рівня Олександрівського водосховища до 20,7 м. Це призведе до затоплення частини красот та пам’яток, про які йдеться у матеріалі. Депутати Миколаївської обласної ради звернулися до Президента і Кабінету міністрів з проханням не допустити знищення заповідних місць.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-